Форми державного правління

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут права, економіки та соціології

Кафедра конституційного та міжнародного права

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

На тему: «Форми державного правління»

З дисципліни – «Державне право зарубіжних країн»

Варіант-1

м. Харків – 2009 р.

План

 

1  Поняття та класифікація форм правління

2  Монархія та її види

3  Республіка та її види

4  Нетипові форми правління

Список використаної літератури

1  Поняття та класифікація форм правління

За всю історію розвитку держави і права була висунута велика кількість різноманітних ідей щодо форм держави. Так, Платон, наприклад, зазначав, що ідеальною формою правління є законна влада не багатьох – аристократія. Крім того, ним виділялася «законна монархія» - царська влада і «незаконна» - олігархія.

Цицерон, залежно від кількості правителів, розрізняв три простих форми держави: царську владу – монархію, аристократію, народну владу – демократію і змішану форму.

На сучасному на сучасному етапі під формою держави розуміють організацію, порядок створення і взаємодії вищих органів державної влади та її устрій. Вона складається з трьох елементів:

1)  форма державного правління – спосіб або порядок організації вищих органів державної влади, що визначає їхню структуру, компетенцію та взаємодію;

2)  форма державного(територіального) устрою – порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави як цілого з її складовими частинами;

3)  форма державного (політичного) режиму – порядок здійснення державної влади в суспільстві певними способами і методами.

За формами правління всі держави поділяються на дві групи:

1. Монархія;

2. Республіка;

 

2 Монархія

правління монархія республіка

Монархія (у пер. з грец. – влада одного) – це така форма правління, за якої державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи, як правило, передається у спадок і здійснюється ним довічно. Носієм державної влади є монарх (король, цар, султан, шах, імператор тощо).

Ознаки монархії:

-  наявність одноособового глави держави;

-  влада глави держави існує історично і не делегується йому народом;

-  влада монарха здійснюється безстроково і передається у спадщину;

-  монарх не відповідає за ухвалені ним політичні рішення.

Усі монархії можна поділити на обмежені та необмежені. До необмежених належать: абсолютна, теократична та деспотична.

Абсолютна монархія типова для пізнього феодалізму, коли в глибинах аграрного ладу виникають зачатки індустріального суспільства. Характеризується вона тим, що в руках монарха концентрується вся повнота державної влади. Він сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або призначати для цього уряд, вершить вищий суд. Ніяких обмежень його влади немає, принаймні юридично, хоча політичні, морально-етичні, релігійні і інші чинники можуть бути присутні. Підданні юридично безправні, оскільки монарх не наділяв їх якимись правами і не відбирав ці права.

В сучасних умовах абсолютна монархія - надзвичайна рідкість. Як приклад можна згадати Саудівську Аравію, Оман. Такі держави можуть сьогодні мати навіть символічні конституції, проте ці акти не є конституціями в повному розумінні слово, оскільки не обмежують владу монарха. Такою конституцією була, наприклад, Тимчасова конституція Катару 1970 р.

Монархи в Саудівській Аравії і Омані вважаються також вищими духовними особами, що ще більш посилює їхню владу. Проте все ж таки ця влада не безмежна: особлива роль належить правлячій сім'ї, яка на своїй раді вирішує, зокрема, питання престолонаслідування (успадковує не обов'язково син колишнього монарха), може примусити монарха відректися від престолу.

Для абсолютної монархії характерний авторитарний політичний режим, а державний режим іменується абсолютизмом.

Теократична монархія це різновид абсолютної монархії, за якої політична влада належить голові церкви або релігійному лідерові.

Дуалістична монархія є первинною формою обмеженої або конституційної монархії. Тут ми спостерігаємо вже виникаюче або досить розвинуте розділення властей, у всякому випадку відділення законодавчої влади від виконавчої.

Законодавча влада належить у принципі парламенту, який обирається підданими або певною частиною їх, якщо виборче право цензове. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати її безпосередньо або через призначений ним уряд. Судова влада належить монарху, але може бути більш менш незалежною.

Проте розділення влад при даній формі правління звичайно урізане. Хоча закони приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вета, тобто без його згоди закон в силу не вступить. Крім того, монарх звичайно може видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а головне, може розпускати парламент, замінюючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Наприклад, в Йорданії після розпуску парламенту в 1974 р. чергові парламентські вибори відбулися лише в 1989 р.

Уряд, якщо він є, за свою діяльність несе відповідальність лише перед монархом, але зовсім не перед парламентом. Останній може впливати на уряд тільки використовуючи своє право встановлювати бюджет держави. Важіль цей, хоча і достатньо могутній, може використовуватися лише раз в рік, а крім того, депутати, вступаючи в конфлікт з урядом або через нього - з монархом не можуть не відчувати постійної загрози розпуску парламенту.

Як і для абсолютної монархії, для монархії дуалістичної типовий авторитарний політичний режим. Державний же режим може характеризуватися як обмежений дуалізм влади. Дуалістична монархія є зразок компромісу між володарюючою феодальною верхівкою суспільства і іншою його частиною, в якій перевага все ж таки залишається за монархом і його оточенням.

Парламентська монархія існує звичайно у високорозвинутих державах, де перехід від аграрного ладу до індустріального супроводився переважно не докорінним знищенням колишніх інститутів влади, а поступовим їх перетворенням і пристосуванням до нових умов (Великобританія, Японія, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Канада, Австралія і ін.).

Тут ми спостерігаємо розвинуте розділення властей при дотриманні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, демократичний або принаймні ліберальний політичний режим.

Верховенство парламенту виражається в тому, що уряд, який звичайно призначається монархом, повинний користуватися довірою парламенту (або його нижньої палати), а монарх вимушений призначати главою уряду лідера партії, що має в парламенті (нижній палаті) більшість місць або лідера коаліції партій, який такою більшістю розташовує.

Монарх при даній формі правління "царює, але не править". Правом вето відносно законів, прийнятих парламентом навіть коли воно йому належить, він або на практиці не користується, або здійснює це право по вказівці уряду. Як правило, він позбавлений можливості діяти самостійно і всі витікаючі від нього акти звичайно готуються урядом і контрасигнуються (скріпляються) його главою або відповідним міністром, без чого не мають юридичної сили. Тим самим глава уряду або міністр приймають на себе відповідальність за даний акт монарха, бо сам монарх за нього не відповідає (у "Великобританії це виражається принципом Король не може не мати рації").

Головна ознака парламентарної монархії - політична відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру уряд повинен піти у відставку або повинен бути звільнений у відставку монархом. Проте звичайно це повноваження парламенту врівноважується правом уряду запропонувати монарху розпустити парламент (нижню палату) і призначити нові вибори з тим, щоб конфлікт між законодавчою і виконавчою владою розв’язав народ: якщо він підтримає уряд, то в результаті виборів в парламенті утворюється більшість з його прихильників, якщо ж виборці з урядом не згодні, то і склад парламенту виявиться відповідним, а уряд буде змінений.

Вказана система відносин між монархом, парламентом і урядом характеризує парламентарний режим, або парламентаризм. Проте цей державний режим діє тільки за умови, що в парламенті жодна політична партія не має абсолютної більшості і не може сформувати однопартійний уряд. Така ситуація традиційно має місце, наприклад, в Данії, Нідерландах, а в 1993 р. склалася і в Японії. Чим ширша партійна коаліція сформувала уряд, тим цей уряд менш стійкий, бо тим важче досягати згоди між партнерами по коаліції відносно різних політичних питань. Часом стоїть якійсь партії відкликати своїх представників з уряду, як він втрачає необхідну більшість в парламенті (нижньої палаті) і часто вимушений піти у відставку.

Навпаки, в країнах, де існує двопартійна система (Великобританія, Канада, Австралія і ін.) або багатопартійна система з однією домінуючою партією (Японія в 1955-1993 рр.) і уряди у принципі однопартійні, парламентарна модель відносин між парламентом і урядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль за урядом, проте уряд, який складається з лідерів партії, що володіє в парламенті більшістю повністю контролює роботу парламенту. Такий державний режим отримав назву системи кабінету, або міністеріалізм.

Отже, при одній і тій же формі правління - парламентській монархії - можливі два державні режими: парламентаризм і міністеріалізм. Це залежить від існуючої в країні партійної системи.

3 Республіка

Республіка (від лат. res publica - общинна справа) – це така форма правління, яка характеризується виборністю голови держави, який зазвичай є президентом.

Республіканська форма правління у Франції остаточно була встановлена тільки з прийняттям Конституції 1875 р. після дворазової реставрації монархії. Швейцарія та мініатюрна держава Сан-Марино мали цю форму правління початково. Більшість сучасних європейських республік обрали її після військових та революційних потрясінь XX ст., пов’язаних перш за все з двома світовими війнами. В Америці успішна збройна національно-визвольна боротьба колишніх колоній проти монархічних метрополій також, як правило, утворювала республіканську форму правління. Таким чином і в Африці, а також в Азії розпад колоніальної системи в середині XX століття призвели, з окремими випадками, до утворення республік.

При інших рівних умовах республіка - найбільш демократична форма правління, оскільки визначає, що влада надана будь-якій гілці влади, будь-якого її вищого органа, включаючи главу держави, за великим рахунком базуються на мандаті народу. Але слід зазначити, що цей висновок вірний лише при інших рівних умовах.

Дуалістична (президентська) республіка нагадує дуалістичну монархію, тим більш що вперше була створена в США на її прикладі (Великобританія в цей час була здебільшого дуалістичною монархією), однак має значні зміни на відміну від неї.

Перш за все, найбільш послідовно проведений принцип розділу влади, а взаємовідносини між гілками влади засновуються на базі принципу т.з. заборон та противаг. Розглянемо, в чому це проявляється.

І законодавча, і виконавча влада в президентській республіці отримують свій мандат безпосередньо від народу. Главою виконавчої влади є обираний народом президент, який поєднує ці функції з функціями голови держави. Влади як колегіального органа зазвичай нема, міністри кожний по одному підпорядковані президенту. Судді, як вищі посадові особи виконавчої влади, призначаються президентом за згодою верхньої палати парламенту, при цьому виходячи не з політичних переконань кандидатів, а з їх компетентності та моральних якостей. Міністрів і других обраних ним посадових осіб виконавчої влади президент може звільняти самостійно: неможна заставляти його працювати з тими, з ким він працювати не може та не бажає.

Головна ознака даної форми правлення - відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом за проведену ними діяльність. Парламент не може зміщувати її посадових осіб, якщо вони не порушили закон. Для своєї діяльності вони не потребують політичної довіри парламенту. Тому в президентських республіках ми нерідко спостерігаємо ситуацію, що характеризується тим, що президент належить до однієї партії, а більшість в парламенті має інша. Проте, вони вимушені співпрацювати, бо жодна з гілок влади не може усунути іншу конституційним шляхом (зсув парламентом посадових осіб виконавчої і судової влади дорогою т.з. імпічменту може мати місце лише, якщо з боку цих осіб допущені серйозні правопорушення).

Заборони і противаги виявляються, зокрема, в тому, що президент може гальмувати законодавчу діяльність парламенту, накладаючи на ухвалені їм закони відкладальне (суспенсивне) вето, для подолання якого потрібна кваліфікована більшість голосів в обох палатах парламенту. У свою чергу верхня палата парламенту може перешкодити призначенню президентом посадових осіб, а крім того, ратифікує (і може відмовити в цьому) ув'язнені президентом міжнародні договори. Судова влада контролює конституційність і парламенту, і президента, забезпечуючи тим самим дотримання правопорядку як законодавчою, так і виконавчою владою.

Державний режим при цій формі правління - лише дуалістичний. Залежно від обставин значення і роль конкретного парламенту або президента може бути більш або менш впливовішим, але якість державного режиму це не міняє.

Президентські республіки поширені в Латинській Америці. Ця форма правління зустрічається також в деяких країнах Азії та Африки. Однак, часом в цих країнах влада глави держави виходить за конституційні рамки, і, зокрема, латиноамериканські президентські республіки характеризувалися дослідниками як суперпрезидентські. Проте в останні 10-15 років ситуація в багатьох з цих країн стала змінюватися та наближатися до конституційного еталону.

До Парламентської республіки відноситься все сказане вище про парламентарну монархію, за винятком питання про главу держави.

Замість слабкого короля ми спостерігаємо при цій формі слабкого президента, який в типовому випадку обирається або парламентом, або ширшою колегією, що включає разом з парламентом суб'єктів федерації або регіональних показних органів самоврядності. Обширні повноваження, якими деколи конституція наділяє президента парламентарної республіки, здійснюються, як правило, урядом, який в особі свого глави або міністра контрасигнуватиме акти президента.

Показово, що ч. 1 ст. 74 Конституції Республіки Індії 1949 р. в редакції 42-й і 43-й поправок прямо встановила обов'язок Президента слідувати порадам уряду.

Головна ознака парламентарної республіки, як і парламентарній монархії - політична відповідальність уряду перед парламентом. Як і там, відповідальність ця просто солідарна: недовіра одному членові уряду, особливо його главі, тягне за собою відставку всього уряду. Замість відходу у відставку уряд може зажадати від президента розпустити парламент (його нижню палату) і призначити нові вибори.

При парламентарній республіці також можливі два державні режими - парламентарний або міністеріальний.

Чисто парламентарних республік не так вже й багато. До них можна віднести Італію, Німеччину, Угорщину, Індію, Чехію, Словаччину, Естонію і деякі інші.

Змішана (напівпрезидентська) республіка поєднує в собі ознаки і президентської, і парламентарної республіки. Але поєднання це буває різним.

Наприклад, за Конституцією Французької Республіки 1958 р. Президент обирається громадянами і керує урядом, що характерний для президентської республіки. В той же час, уряд, що призначається ним, повинен користуватися довірою нижньої палати Парламенту - Національних зборів, що характерний для парламентарної республіки. В той же час Президент може розпускати Національні збори на свій розсуд, що не характерний ні для того, ні для іншого різновиду республіканської форми правління.

Ця форма правління ефективна за умови, що уряд, що спирається на парламентську більшість, і Президент дотримуються однієї політичної орієнтації. Інакше між Президентом з одного боку і Прем'єр-міністром та парламентською більшістю - з іншою може виникнути конфлікт, для дозволу якого не завжди досить конституційних засобів.

У цілій низці країн президент обирається громадянами, що характерний для президентської республіки, і має ряд повноважень, що дають йому можливість активно втручатися в політичний процес, проте на практиці він ними не користується. Прикладом можуть служити Австрія, Ірландія, Ісландія.

Своєрідна форма правління в Швейцарії. Уряд призначається парламентом і підзвітний йому, проте політична відповідальність уряду перед парламентом конституційно не передбачена, а отже державний режим дуалістичний.