Політика США на Близькому Сході

2. Політика США на Близькому Сході

В роки «холодної війни» США переслідували три головних цілі на Близькому Сході: протистояння радянській експансії; гарантія доступу до енергоресурсів Перської затоки; захист безпеки Ізраїлю.

Сполучені Штати незмінно акцентували на особливому характері взаємин з Ізраїлем, які були межевим каменем і опорою пполітики Америки на Близькому Сході, хоча між Тель-Авівом і Вашингтоном ніколи не існувало будь-яких договорів про взаємодопомогу і загалом не було жодних документів, які зобов'язували США виступати на підтримку і захист Ізраїля.

Це розумілось само собою, оскільки це було аксіомою близькосхідної політики Сполучених Штатів.

Інтерес до Ізраїля пояснюється, насамперед, внутрішньополітичними причинами. Велике значення має вплив менталітету американців, моральних цінностей американської спільноти, і особливо Холокосту. Ізраїль підтримує не тільки єврейська громада США, але й більшість американського суспільства.

З завершенням «холодної війни» ситуація на Близькому Сході набрала нових рис. Тепер Сполученим Штатам Америки протистояла не радянська експансія, а нестабільність і загроза з боку радикальних антиізраїльських і антиамериканських рухів. Арабо-ізраїльський конфлікт набув власної динаміки і став розглядатися Вашингтоном як загроза своїй національній безпеці, оскільки він загрожував підірвати всю ситуацію в регіоні і заблокувати поставку нафти до США.

У новій ситуації Сполучені Штати Америки переглядають пріоритети своєї політики в регіоні. На перше місце вийшли проблеми гарантованого забезпечення поставок енергоносіїв, боротьба з тероризмом, проблеми модернізації і демократизації близькосхідних країн. Разом з тим розв'язання рарабо-ізраїльського конфлікту по-старому вважається одним з найважливіших, пріоритетним напрямком політики США, оскільки він завжди залишався детонатором, здатним підірвати всю ситуацію на Близькому Сході.

У політиці Сполучених Штатів на Близькому Сході з'явилися нові риси: вперше з моменту створення Ізраїля США явно відійшли від беззастережної підтримки цієї держави і стали шукати шляхи компромісу. Найсерйознішим зрушенням в їхній позиції стало визнання необхідності створення палестинської держави. Таким чином, США вимушені були погодитися з формулою існування двох держав на місці колишньої Палестини: Ізраїлю і Палестини.

Така позиція значною мірою є відзеркаленням громадських настроїв. В американському суспільстві існує досить сильна підтримка Ізраїля. Проте в останні роки помітно зміцнилися настрої на користь того, щоб США займали більш нейтральну позицію у розв'язанні арабо-ізраїльського конфлікту. Як показують численні опитування служби Геллапа, майже дві третини американців віддають перевагу нейтральній позицію в цьому конфлікті, 22% опитаних підтримають Ізраїль і тільки2% - Палестину. Разом з тим 53% американців підтримують військові акції Ізраїля, а 70% розглядають дії палестинців як тероризм.

Замість беззастережної підтримки Сполучені Штати стали виступати в ролі посередника між Ізраїлем і Палестиною. Разом з тим розпад біполярної системи міжнародних відносин (саморуйнація СРСР і розпуск ОВД) позбавив арабські країни та Організацію Визволення Палестини (ОВП) потужного союзника, що заставило частину арабських керівників шукати порозуміння з Ізраїлем і відповідно модеонізувати переговорні позиції. Найбільш поміркована частина лідерів ОВП дійшла висновку про необхідність визнання права Ізраїлю на існування і піти на прямі переговори з ним.

У вересні 1993 року президент Клінтон організував зустріч у Білому домі палестинського лідера Арафата і ізраїльського прем'єр-міністра Рабина. Була підписана 3 вересня угода між Ізраїлем і ОВП про визнання один одного. Це була серйозна поступка палестинців. 8 вересня підписана «Декларація про принципи організації тимчасового палестинського управління в секторі Газа і м. Єрихон» (відома також під назвою, як угода «Осло-1»). Це вже була поступка з боку Ізраїлю. Б.Клінтон доклав чимало зусиль у справі посередництва: « Я заставив Я.Арафата і І.Рабина потиснути один одному руки». Ізраїльський уряд погодився з поступовою передачею під контроль арабо-палестинської адміністрації частину історичної Палестини, в якій переважало арабське населення. Ізраїльське керівництво також усвідомлювало, що у перспективі на цій території буде проголошена арабська незалежна держава. Згодом була створена Палестинська автономія у межах Ізраїля. У жовтні 1993 року було створено Раду Палестинської Національної адміністрації на перехідний період, а президентом Палестинської національної автономії (ПНА) обрано Я.Арафата. Також передбачалося, що з весни 1994 року з території Палестинської автономії розпочнеться поетапне виведення ізраїльських військ. До речі, Арафат зобов'язався перед ізраїльським прем'єром Рабином не використуовувати титул президента Палестини, а лише голови Палестинської адміністрації або овп.

Одночасно відбувся поворот і у ізраїльсько-йорданських відносинах. 24 жовтня 1994 року був підписаний договір між обома країнами: відновлені нормальні дипломатичні відносини. Йорданія підтримала переговори Ізраїля з ОВП і не заперечувала проти передачі під контроль Я.Арафата території Західного берега р. Йордан, яка до 1967 року входила до складу Йорданії.

Після вересневої 1993 року зустрічі у Білому домі переговорний процес став фактично постійним: наприклад, з 1993 по 1999 рік були підписані ще вісім документів за посередництва і прямої участі Сполучених Штатів.

Так, у вересні 1995 року Ізраїль і ОВП укладають нову тимчасорву угоду (відома як угода «Осло-2»), яка передбачала виведення ізраїльських військ з шести міст на Західному березі р. Йордан і секторі Газа з переважним арабським населенням, проведення в них виборів до Палестинської законодавчої ради на п'ятирічний термін і формування палестинських поліційних сил. Це був вагомий крок до створення палестинського протодержавного утворення. Фактично йшлося про розвиток положень документа, прийнятого 1979 року у Кемп - Девіді під назвою «Рамки мирного урегулювання на Близькому Сході».

Тимчасова угода між Ізраїлем та ОВП викликала спротив екстремістських кіл сил як в ОВП, так і в Ізраїлі. В ОВП відбувся розкол. Я.Арафата звинувачували у зрадництві інітересів арабської нації і у «змові з сіоністськими бандами». Крайні екстремісти засудили його навіть до смертної кари. Але Арафат вистояв.

Подібна ситуація була в ортодоксальних релігійних колах Ізраїля. Ратифікація тимчасової угоди у кнесеті викликала бурхливі дискусії. Все ж 5 жовтня 1995 року вона була схвалена мізерною більшістю («за» - 61, «проти» - 59). Проти прем'єр-міністра Іцхака Рабина розгорнули крикливу пропагандистську кампанію, звинувачуючи його у капітулянстві перед терористами, яка завершилася тим, що 4 листопада 1995 року він був убитий єврейським релігійним фанатиком у центрі Тель-Авіва.

Екстремістиські організації ісламістів «Хамас» («Рух ісламського спротиву») і Аль-Джихад аль-ісламі» («Ісламська священна війна»), які притримувалися тактики знищення Ізраїлю військовою силою, відповіли на укладення тимчасової угоди посиленням диверсійно-терористичної активності. У лютому-березні 1996 року вони організували серію терористичних актів у великих містах Ізраїля і, як наслідок, на парламентських виборах в Ізраїлі, які відбулися 29 травня 1996 року, перемогу отримав прихильник жорсткої лінії щодо ОВП Б.Нетаньяху. Він ув'язав реалізацію тимчасової угоди з припиненням адміністрацією Палестинської автономії на чолі з Я.Арафатом дій екстремістів. Оскільки Я.Арафат не зміг, чи не захотів цього робити, виконання тимчасової угоди затягнулося.

Ігноруючи ці несприятливі симптоми, президент США Б.Клінтон продовжував дипломатичні зусилля щодо прискорення процесу урегулювання. У травні 1999 року «миротворець» Е.Барак змінив на посаді прем'єр-міністра Ізраїля «традиціоналіста» Б.Нетаньяху. Новий прем'єр пішов на підписання низки угод з ОВП, які стосувалися графіку виведення ізраїльських військ і ліквідації низки єврейських поселень. У травні 2000 року у місті Ейлаті на зустрічі Б.Клінтона, Е.Баракак і Я.Арафата була здійснена спроба домогтися «остаточного урегулювання» і був навіть вироюлений компроміс з проблеми статусу Єрусалиму і повернення палестинських біженців. Проте досягнута домовленість виявилася недовговічною. Спроби конкретизувати погоджені принципові положення під час наступних зустрічей не увінчалися успіхом, оскільки і традиціоналісти і ісламісти виступили проти них.

Прихід адміністрації Дж.Буша-молодшого ознаменував собою новий етап близькосхідної політики США. Нова адміністрація демонстративно підкреслювала, що вона не буде виконувати миротворчі функції, а досягнення миру і компромісу на Близькому Сході повинно залагоджуватися самими ізраїльтянами і палестинцями. Вашингтон дав зрозуміти своєму стратегічному союзнику, що той повинен шукати шляхи до компромісу і не сподіватися на беззастережну підтримку США.

Восени 2001 року держсекретар Колін Пауелл виступив з промовою з питань зовнішньої політики США, в якій детально зупинився на ситуації на Близькому Сході. Держсекретар чітко і недвозначно оголосив про те, що США підтримують схему двох держав і Ізраїль повинен погодитися на необхідність існування палестинської держави, а палестинції повинні визнати факт існування Ізраїля. Президент Буш у червні 2002 року у великій промові, присвяченій Близькому Сходу, сказав: «Америка підтримає створення палестинської держави, кордони і деякі аспекти суверенітету якої будуть тимчасовими, поки не будуть оформлені прикінцеві угоди».

Сполучені Штати Америки стали наполегливо залучати до розв'язання близькосхідного конфлікту представників світового співтовариства. У другій половині 2002 року з'явився відомий документ «Дорожня карта», у розробці якої взяли участь представники США, Європейського Союзу, ООН і Росії. Це так звана «четвірка» з Близького Сходу. Повна назва документа - «Дорожня карта, базована на досягнутих домовленостях і спрямована на розв'язання ізраїльсько-палестинського конфлікту шляхом створення двох держав, з постійними кордонами». У травні 2003 року в йорданському місті Акаба відбулася тристороння зустріч Дж.Буша, прем'єр-міністра Ізраїля

А.Шарона і голови уряду Палестинської автономії М. Аббаса, на якій було прийнято «Дорожню карту», розроблену «четвіркою».

Передбачалося за «Дорожньою картою»: поетапне (упродовж трьох років) створення незалежної держави палестинських арабів при дотриманні принципу «нерозривності» їхньої теритиорії (до 2003 року Палестинська автономія складалася з декількох «клаптиків», не зв'язаних між собою територіально); заради цього А.Шарон погодився демонтувати деякі ізраїльські поселення на землях, які мали відійти арабам; ізраїльський прем'єр вперше визнав, що підконтрольні Ізраїлю з 1967 року арабські землі є «окупованими територіями»; у плані не було згадки про статус Єрусалиму і його приналежність ( фактично це означало, що М.Аббас погодився зняти вимогу про перетворення його частини у столицю «Арабської Палестини».

Організація «Хамас», яка входила до ОВП, не визнала «Дорожню карту». Кілька слів про «Хамас» і еволюцію ставлення до неї США. Рух «Хамас» виник у роки першої інтифади (1987-1991) у секторі Газа як регіональне відділення організації «Брати-мусульмани», яка була визнана світовим співтовариством на той час терористичною організацією. Виникнення «Хамас» було спричинене тим, що у палестинському соціумі існувала пустка, оскільки ОВП, яка отримала на той момент статус представника палестинського народу (1974), і її структуроформуюча ланка - рух ФАТХ - діяли з-за кордону. До того ж їхня діяльність була передовсім спрямована на міжнародне визнання і не стосувалася конкретних проблем повсякденного життя населення окупованих територій. Таким чином на цих територіях, які фактично контролювалися ОВП, сформувалася сприятлива атмосфера для організації нових локальних сил, здатних організувати боротьбу палестинців на окупованих територіях за свої права.

На початку 1990-х років «Хамас» остаточно оформився у самостійний рух, плацдармом якого був сектор Газа. Незважаючи на прогрес, досягнутий між арабською та ізраїльською сторонами у близькосхідному врегулюванні у 1990-і роки (визнання ОВП держави Ізраїль, її участь у мирному діалозі, створення палестинської держави), «Хамас» продовжував вести збройну боротьбу проти Ізраїля, використовуючи терористичні методи і заперечуючи водночас можливість існування на території історичної Палестини єврейської держави.

Головною характерною рисою «Хамас», на відміну від ОВП, була його релігійна орієнтація, що, з одного боку, зближувало його з простим населенням, а з іншого - забезпечило йому підтримку як з боку ісламських режимів, у тому числі Ірану, так і з боку західних країн, насамперед США, які прагнули обмежити той вплив, яким завдяки ОВП в регіоні користувався СРСР.

Іншою особливістю «Хамас» з моменту його виникнення стала його діяльність у соціальній сфері, пов'язана з одим із провідних принципів ісламу - закятом (пожертування частиною доходів з будни ми і нужденними). Рух не тільки надавав «разове» фінансове, медичне, чи продовольче сприяня жителям окупованих палестинських територій, насамперед у секторі Газа, але й реалізовував власні довготермінові програми у сфері працевлаштування, медицини, освіти, спрямовані на покращення становища палестинців. Це стало чи однією із головних причин популярності руху «Хамас» серед палестинців.

США на першопочатках підтримували «Хамас» з тим, щоб створити альтернативу прорадянськи налаштованій ОВП і її абсолютному впливу серед палестинців. Вашингтон підтримував контакти з очільниками руху аж до 1993 року. І лише після підписання між ОВП і Ізраїлем угоди про створення Палестинської автономії (1993 рік) США відходять від контактів з «Хамасом», який продовжував не визнавати державу Ізраїль. Врешті-решт, «Хасам» був визнаний США терористичною організацією. Цей статус зберігся за цим рухом до сьогодні.

Із арабських держав - Йорданія і Єгипет підтримали план «четвірки». Зрив графіка реалізації «дорожньої карти» заставив ізраїльський уряд приступити до односторонньої реалізації тих її положень, які стосувалися виведення ізраїльських військ і ліквідації єврейських поселень. У наступному цей процес отримав назву «односторонього розмежування». Якщо співстаити його з формулою «земля в обмін на мир», то він означав, що обміну не відбулося, оскільки Ізраїльт миру не отримав.

Після смерті Я.Арафата його наступник президент Палестинської автономії М.Аббас, який виграв президентські вибори у січні 2005 року, заявив про прийняття «дорожньої карти» і навіть вдався до деяких кроків на шляху її реалізації. Проте на парламентських виборах у ПА, які відбулися у лютому 2006 року, очолюваний М.Аббасом рух «Фатх» зазнав поразки. Перемогу отримав «Хамас», який сформував уряд, який заявив, що ні про жодний компроміс з Ізраїлем не може бути мови і що він визнає його права на існування і що не вважає себе зв'язаним жодними раніше укладеними угодами з Ізраїлем.

У той же час після парламентських виборів у березні 2006 року в Ізраїлі новий прем'єр-міністр Е.Ольмерт оголосив про продовження реалізації плану «односторонього розмежування», у відповідності з яким територія Ізраїлю буде відгороджена від Палестинської національної автономії бетонною стіною (завершення будівництва якої було намічено на кінець 2008 року), а ізраїльські війська будуть виведені у 2010 році. Стіна, яка мала символізувати «постійні кордони Ізраїлю», в основному проходить по тих же лініях перемир'я, які були встановлені після першої арабо-ізраїльської війни 1948-1949 років. Виключення становить тільки Єрусалим, який пропонується зберегти як «єдину і неділиму столицю Ізраїлю», і анклав на Західному березі річки Йордан, де знаходяться основні блоки єврейських поселень. Передбачається, що у вигляді компенсації за нього Ізраїль виділить ПНА вдвоє більшу площу в іншому місці. Разом з тим Е.Ольмерт оголосив про припинення будь-яких контактів з новим палестинським урядом, поки «Хамас» не визнає право Ізраїлю на існуваня.

Тим часом у самій Палестинській автономії розгорнулася громадянська війна між «Фатхом», якого фінансово підтримали США, і «Хамасом», підтриманого Іраном та Сирією. У цьому контексті можна говорити про свого роду «ліванізацію» Палестинської автономії, оскільки протиборчі сили контролювали різні її території.

В цих умовах Дж.Буш ініціював скликання нової зустрічі з урегулювання близькосхідного конфлікту. У листопаді 2007 року в Аннаполісі (штат Мериленд) відбувся за його посередництва раунд переговорів між ізраїльським прем'єром Е.Ольмертом та президентом ПА М.Аббасом. Експерти прогнозували два ймовірні сценарії цієї зустрічі: невдача зустрічі і активізація діяльності радикальних сил на Близькосу Сході або ж Дж.Буш ввійде в історію людиною, яка поклала край 60-річному ізраїльсько-палестинському конфлікту.

Переговори були важкими. Сторони не могли навіть узгодити назву спільного документа. Через ймовірність провалу США розширили коло питань зустрічі, включивши у її порядок денний пункт про Голанські висоти. З цієї нагоди країни-члени Ліги арабських держав, зокрема Сирія та Саудівська Аравія, дали згоду на участь у зустрічі-конференції в Аннаполісі.

Врешті-решт Ізраїль і Палестина підписали спільну заяву, в якій йшлося про початок переговорного процесу, який має завершитися укладенням мирного договору. Також було створено спеціальний комітет, який розробить план переговорів з проблемних питань, а саме: статус Єрусалиму; проблема 4 млн. палестинських біженців; ізраїльські поселення на Західному березі річки Йордан; кордон між Ізраїлем і ПА; водні ресурси (контроль над життєво важливими джерелами води, які живлять Тиверіадське озеро (озеро Кінерет), з якого ізраїльтяни буреть 40% споживаноїв країні прісної води. У цьому питанні необхідно домовлятися з сирійцями про спільний контроль, але сирійський керівник Башар Асад вимагає насамперед повного і остаточного залишення Ізраїлем Голанських висот).

Реакція на домовленості в Аннаполісі в Ізраїлі та Палестинській автономії була різною.Праві сили Ізраїлю («Наш дім Ізраїль») виступили проти будь-яких поступок Палестинській автономії: вони проти передачі частини Єрусалиму та ліквідації ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан.

Складною залишалася ситуація і у президента ПА М.Аббаса, адже контрольована ним «Фатх» утримує владу лише на Західному березі річки Йордан, а сектор Газа перебуває під контролем «Хамас», який відповів на домовленості ракетними ударами з «Кассамів» та «Катюш» («Град») по ізраїльських поселеннях на півдні. У лютому 2008 року Тель-Авів відповів на атаки хамасівців операцією під назвою «Гаряча зима», метою якої було знищення авіаційними атаками бойовиків та їхньої інфраструктури.

Ситуацію щодо наступних переговорів повинна була врятувати держсекретар США К.Райс, яка спеціально прибула у березні 2008 року до регіону. Проте М.Аббас попередньою умовою поновлення діалогу вважає припинення ізраїльтянами бойових дій, тоді як К.Райс притримується думки, що ніби припинення вогню з боку Ізраїлю не є обов'язковою умовою проведення переговорів. Фактично слова американського держсекретаря означають згоду США на продовження операції ізраїльтян.

Нарешті, у червні 2008 року було досягнуто між Ізраїлем і «Хамасом» перемир'я («тахдіа» - у буквальному перекладі «затишшя») терміном на шість місяців, дія якого поширюється лише на сектор Газа. На Західному березі річки Йордан Ізраїль продовжує операції проти палестинських бойовиків.

Загалом проблема полягає у тому, що у нинішніх умовах розв'язання палестино-ізраїльського протистояння на основі усталеного принципу «двох держав для двох народів» малоймовірне. Палестинська автономія розколота на Західний берег річки Йордан («Фатх») і сектор Газа («Хамас»). Підстав вважати, що «Фатх» і «Хамас» у найближчому майбутньому поновлять діалог немає - у таких умовах можна проводити лише роздільну політику стосовно цих рухів. А отже, і території, які перебувають під їхнім контролем, правильніше розглядати як самостійні утворення. Таким чином, сама ідея палестинської держави, по суті, відходить на другий план. Керівник американського держдепартаменту К. Райс вважає, що укладення миру стане потужним об'єднувальним чинником. Так би сталося, якби мир було укладено на прийнятих для більшості палестинців умовах.

Події у секторі Газа були головною міжнародною темою перед інавгурацією нового президента США Барака Обами. Безперечно, США і за Б.Обами відіграватимуть велику роль у спробах врегулювати ізраїльсько- палестинський конфлікт. Він обіцяє у цьому сенсі шукати нові підходи: «З низки питань у минулому США часто починали з диктату, і ми не завжди брали до уваги всі факти, які мали відношення до тієї чи іншої проблеми. Давайте послухаємо». Це Обама говорив в інтерв'ю міжарабському каналу «Аль-Арабійя».

Разом з тим експерти вважають, що конфлікт у Палестині не буде зовнішньополітичною проблемою номер один для нового американського президента. Пріоритетними питаннями для зовнішньої політики США називають Афганістан, Іран та Росію.

Водночас новий ізраїльський прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху одразу після свого призначення на цю посаду здійснив у травні 2009 року перший візит до США і тим самим підтвердив лінію на стратегічне партнерство і історичну відповідальність Вашингтона у питанні безпеки єврейської держави, яка має давнюю традицію. Щоправда, зустріч, яку називають ознайомчою, не увінчалася конкретними кроками у поступі близькосхідної проблеми, оскільки бачення і підходи до її розв'язання обох лідерів дещо різні. Необхідно визнати, що колишня формула, запропонована арабським світом - «мир в обмін на територію», застаріла, а запропонована нинішня - «два народи - дві держави» - повинна пройти серйозне тестування реаліями нинішньої ситуації на Близькому Сході.

Насамперед, президент США Барак Обама підвердив необхідність створення палестинської держави, як засадничої бази у розв'язанні конфлікту на Близькому Сході, і відмовився встановлювати для Ірану чіткий термін, упродовж якого той повинен відмовитися від ядерної зброї. Для Вашингтона є очевидним, що саме мирна угода Ізраїлю з палестинцями суттєво знижує ризики і сприяє денуклеризації Ірану. Ізраїльський прем'єр, який очолює правоконсервативний уряд, не підтримав цих двох підходів.

Нагадаємо, що ідея створення палестинської держави стала в останні десятиріччя провідним фактором ведення переговорів. Концепція двох держав була закладена ще в угоді Осло-1 1993 року, успадкована адміністрацією Дж.Буша і закладена у «Дорожню карту», розроблену «близькосхідною четвіркою» (США, ЄС, ООН і Росією). Угода в Аннаполісі 2007 року також базується на концепції двох держав - Ізраїля і Палестини. Уряд Нетаньяху не готовий пристати до цієї ідеї, тим більше, що, у відповідності до резолюції ООН 181 /II від 29 листопада 1947 року, ізраїльській державі відводилось 56% Палестини, арабській державі - 43%. Нинішні реалії, якщо навіть повернутись до кордонів, які склалися після війни 1967 року, далекі від того, щоб Палестина отримала належні їй території.

Інша перепона на шляху полагодження арабо-ізраїльського конфлікту - повернення палестинських біженців. Згідно даних ООН, у 2006 році нараховувалось 1 млн. 835 тис. зарегістрованих палестинських біженців в Йорданії, 435 тис. і 405 тис. в Сирії і Лівані відповідно. Зрозуміло, що повернення цих біженців на територію Ізраїлю не тільки докорінно змінило б демографічну ситуацію в регіоні, але, по суті, привело б до знищення ізраїльської держави, в якій нині на арабське населення вже припадає 1 млн. осіб.

Есперти навіть говорять про початок нової ери у відносинах Америки і Ізраїля. Якщо попередники нинішнього американського президента намагалися перш за все брати до уваги ізраїльські інтереси в арабо- ізраїльському протистоянні, то Барак Обама хоче реалізувати глобальний підхід у близькосхідному конфлікті, суть якого полягає у зближенні США з арабським світом, навіть якщо це спричинить деяке ослаблення зв'язків з

Ізраїлем. Загалом своєю незгодою з американським баченням розв'язання конфлікту на Близькому Сході уряд Б.Нетаньяху може спровокувати завершення «медового місяця» між США та Ізраїлем, який тривав упродовж багатьох десятиріч.