Особливості українського політичного руху 80–90 рр. ХІХ ст

2.4 Особливості українського політичного руху 80–90 рр. ХІХ ст.

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х рр. ХІХ ст. в середовищі студентської молоді почали виникати гуртки чітко окресленого українського політичного спрямування. До них належав гурток українських соціалістів-федералістів, створений студентами петербурзьких вузів. У його програмі висувалися конкретні завдання:

●  боротьба проти зросійщення українського народу;

●  підтримка всебічного розвитку української культури;

●  утвердження повної національної автономії України та її самоврядування на демократичних засадах.

З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інтелігенції на чільне місце вийшло й національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні вважали, що в майбутньому в усесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Унаслідок розходження в поглядах щодо національних проблем між соціалістами й українофілами відбувся розкол.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХІХ ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти як і російські, перебільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впливом ідей М. Драгоманова і західноєвропейської соціал-демократії стала поступово схилятися до радикалізму, відмежовуючись від українофілів, які й далі плекали культурницьку діяльність.

Радикально налаштовані члени громад 70–80-х рр., об'єднавшись у так звані молоді громади, не обмежувалися пропагандою любові до українського народу, шануванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. Молоді громадівці намагалися перенести національне питання з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче виборювали право свого народу на незалежне від Російськї імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймалися революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських революційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, у кращому випадку випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в межах федеративної Російської держави.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, у яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині ХІХ ст., в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофільського річища», повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме ця генерація українських патріотичних сил заклала міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.

2.5 Братство тарасівців

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було Братство тарасівців – нелегальна студентська організація, створена в Каневі в 1891 році. Її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами – відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була складена програма Братств тарасівців. Пункти програми свідчать про її самостійницьку державну спрямованість.

Програму товариства істотно доповнює й інший документ, що вийшов з його середовища – «Декларація віри молодих українців». Опублікована 1893 року у львівській газеті «Правда», прийнята наступальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати справжньою українською інтелігенцією. Політичне кредо тарасівців проголошувало Російську імперію окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українців і далі поневолює їх. На думку авторів документа, справедливе розв'язання соціальних питань можливе лише за умови творення незалежної Української держави.

Ці політичні вимоги були кардинально протилежними соціальним настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції. Найактивніше політичну частину програми тарасівців підтримував Б. Грінченко, який своєю публіцистикою пропагував серед молоді національно-визвольні ідеї, сприяв формуванню в неї патріотичних почуттів.

У 1893 році тарасівці на своєму нелегальному з'їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студента юридичного факультету Харківського університету М. Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Про те до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 року поліція довідалася, що члени харківської «Молодої громади» одержали з-за кордону заборонену літературу. Агенти царської охранки зробили обшук, після якого заарештували близько 20 осіб, серед них були І. Липа, М. Базьккевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув'язнення тарасівців висилали до сіл.

Характерно, що заарештованих звинувачували лише в «українофільській пропаганді». Про існування таємного товариства поліція так і не довідалася.