Розкол в українському національно-визвольному русі

2.6 Розкол в українському національно-визвольному русі

Після розгрому Братства тарасівців частина його членів відійшли від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами. Решта членів Братства залишилися, як і раніше, на самостійницьких позиціях.

Проте у своїй більшості тогочасне українське суспільство не поділяло ідеї самостійної України, яку пропагувало Братство тарасівців. Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціалістичне українство.

Діяльність тарасівців переконливо довела, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні та надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувалися й набирали сили державницько-самостійні настрої, що виступили як альтернатива автономістським та федералістським поглядам. Проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії та практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько-самостійницької орієнтації.

Окрім тарасівців, в Україні формувалися й діяли інші організації та об'єднання політичного спрямування. Наприклад, у середині 90-х рр. ХІХ ст. у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, та помірковану соціалістичну «драгоманівську».

У 1897 році в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд представників громад, на якому була заснована «Загальна українська безпартійна демократична організація». Протягом короткого часу майже в усіх губернських і деяких повітових містах України створювалися громади. Українська громада виникла й у Петербурзі. Де українці налагоджували тісні контакти з російськими політичними організаціями.

3. Наддніпрянська Україна наприкінці ХІХ ст.

3.1 Революційна українська партія

Наприкінці ХІХ ст. провідну роль у боротьбі за українську державність стали відігравати представники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалися в нових національних політичних організаціях.

29 січня 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля його джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.

За пропозицією Д. Антоновича харківській адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.

У «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував історичні права України на самостійне існування та сформулював найближчу вимогу на шляху до цього – «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор вбачав головну умову існування української нації. У програмі наголошувалося, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить у свої національні сили, і вона виконає свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ»».

3.2 Українська соціалістична партія

З аналогічних позицій боротьби за повну державну належність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії, створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний – економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне».

Діячі УСП не розраховували на мирну реалізацію своїх програмних вимог в умовах самодержавної Росії, тому покладали великі надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійну Україну.

Наведені вище положення нарису спричинили критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації – групи І. Стешенка та Лесі Українки. У 1901 році ця організація опублікувала у Львові «Оцінку «Нарису програми Української партії соціалістичної»».

Автори брошури, добре знаючи про великодержавно-шовіністичні погляди російських і польських соціал-демократів у національному питанні, висловлювали великий сумнів щодо можливості союзу з ними в боротьбі за створення незалежної Української держави після повалення самодержавства.

3.3 Українська народна партія

З позиції повної державної самостійності України виступала створена в 1901–1902 рр. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УРП). Її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «Поки ще не пізно, – зазначалося в програмній заяві УНП, – поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю….Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну»

У статті «Робітнича справа в програмі Української народної партії» (1902 рік) позицію політичної організації викладено так: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу».