Навигация
Основні форми та методи переходу країн до ринкової економіки
85617
знаков
0
таблиц
0
изображений
3. Основні форми та методи переходу країн до ринкової економіки
Теоретичні засади становлення ринкових відносин. Ринкове господарство як невід'ємний компонент товарного виробництва. Об'єктивні передумови виникнення ринку. Типи ринків.
Сучасний ринок, його сутність, види і структура. Соціально-економічні фактори і основні структурні елементи товарного ринку. Ринки предметів споживання і послуг, засобів виробництва, науково-технічних розробок та інформації. Фінансово-кредитний та валютний ринки. Ринок праці (робочої сили).
Функції ринку: відтворювальна, регулююча, стимулююча та контролююча. Ринок як сигнальна кон'юнктурно-економічна система. Основні суб'єкти ринкової економіки. Домогосподарства і сім'я як суб'єкти ринкової економіки, їх цілі, функції та проблеми. Підприємства (фірми) як виробники основної маси товарів і послуг, що задовольняють потреби людини та як суб'єкти ринку. Цілі та функції підприємства. Організаційні та правові форми підприємства та їх класифікація. Господарські товариства. Посередники на ринку.
Держава як суб'єкт ринкового господарства. Цілі, функції та механізми впливу держави на ринкову економіку. Закон попиту і пропозиції. Попит і пропозиція як елементи ринку. Взаємодія попиту і пропозиції з ціною. Еластичність попиту і пропозиції. Сутність капіталу. Його матеріально-речовий зміст та соціально-економічна форма. Теорії капіталу та їх сучасне трактування. Первісне нагромадження капіталу – початковий фактор формування ринкового підприємництва. Особливості сучасного нагромадження капіталу в Україні. Капітал і витрати виробництва. Концепції витрат виробництва. Види витрат виробництва та особливості їх динаміки. Прибуток (дохід) на капітал і фактори, що його визначають. Маса і норма прибутку. Промисловий капітал та його кругообіг. Стадії кругообігу і функціональні форми промислового капіталу.
Оборот капіталу, його сутність. Співвідношення категорій кругообіг і оборот капіталу. Швидкість обороту капіталу. Основний і оборотний капітал. Час обороту капіталу та його складові частини. Амортизація та відтворення основного капіталу. Фізичний та моральний знос основного капіталу. Амортизаційний фонд як одне з джерел відтворення основного капіталу. Об'єктивна зумовленість та сутність економічної інфраструктури. Ринок як особлива інфраструктурна система. Загальне уявлення про інфраструктуру ринку. Організаційно-технічна інфраструктура ринку. Товарна біржа. Фінансово-кредитна] інфраструктура ринку. Науково-дослідницька інфраструктура ринку. Інтернет-торгівля у сфері ринкової інфраструктури.
Природа і генезис торговельного капіталу. Торговельний! капітал як відокремлена частина промислового капіталу. Особливості] сфери функціонування торговельного капіталу та його функціональне структура. Витрати обігу. Торговельний прибуток і його норма. Генезис, природа і джерела позичкового капіталу. Позичковий процент. Норма позичково проценту та його динаміка. Межі коливання. Кредитно-банківська система як сфера руху позичкової капіталу. Акціонерно-корпоративний капітал. Цінні папери акціонерні товариств. Формування акціонерного капіталу і акціонерні товариств в трансформаційній економіці України.
Роль ринкової інфраструктури в регулюванні економічні процесів.
Конкуренція і монополізм як основоположні атрибути ринкової економіки. Сутність і генезис економічної конкуренції. Конкуренція – антипод монополізму. Всеохоплюючий характер конкуренції. Економічний закон конкуренції.
Сутність, витоки та види монополізму. Організаційні форми монополістичних структур.
Види конкуренції. Досконала або вільна і недосконала конкуренція. Типи ринків недосконалої конкуренції: чиста монополія, монополістична конкуренція, олігополія. Цінова та нецінова конкуренція. Монопольні ціни.
Галузеві олігополістичні ринкові ситуації. Основні риси олігополістичної конкуренції. Неціновий характер і основні засоби олігополістичної конкуренції.
Монопольна влада. Недоліки надмірної монополізації економіки. Антимонопольна політика і антимонопольне законодавство. Антимонопольна політика в Україні. Аграрні відносини, їх зміст та особливості. Суб'єкти аграрних відносин.
Земля як економічна категорія і фактор виробництва.
Форми власності на землю і форми господарювання в сільському господарстві. Фермерські господарства. Кооперативні господарства. Державні господарства. Змішані господарства.
Рентні відносини. Сутність земельної ренти, її види та механізм створення. Розподіл і використання рентного доходу. Орендна плата і її структура. Земельний податок.
Ринок землі. Попит і пропозиція на землю. Ціна землі.
Агропромислова інтеграція і агропромисловий комплекс. Сучасні проблеми реформування та піднесення сільського господарства в Україні. Державна політика регулювання та підтримки сільськогосподарського виробництва.
перехід ринковий економіка національний
4. Національні особливості переходу по соціалістичних країн до ринкової економіки
Після закінчення Другої світової війни у країнах Центральної і Східної Європи, а згодом і в окремих країнах Азії (Китай, Корея, Вґєтнам) відбулися величезні зміни у всіх сферах соціально-економічного життя. Сутність і характер їх можна відобразити таким чином: побудова і в цілому успішне функціонування державного соціалізму з його системою централізованого планування та управління народним господарством. Правда, існує й інше трактування соціально-економічних процесів та їх наслідків у повоєнний період. Так, окремі дослідники стверджують, що нібито помилковою є сама характеристика створеної системи як соціалістичної, оскільки вона не; оздоровлення грошей та фінансів – незамінних регуляторів ринкових відносин; формування соціальних захисних механізмів, які виключають форми грабунку та зубожіння основної маси населення та інші. Перед постсоціалістичними країнами, зокрема Україною, постало велике питання: яку країну будувати, які пріоритетні завдання мають бути поставлені і вирішені та ін. Ці питання повинен кожен вирішити для себе, відповідає повною мірою уявленням основоположників марксизму про соціалізм. Відповідно, термін «реальний соціалізм» вони розглядають як абсолютно неадекватний дійсному стану справ. Насправді ніякого іншого «соціалізму» не було і бути не могло, а тому спроба розґєднати «реальний» і «справжній» соціалізм носить, по суті, апологетичний характер.
У межах державного соціалізму країни, початковий рівень соціально-економічного розвитку яких був відносно невисоким, досягли значних успіхів у розвиткові економіки, вдосконаленні соціальної сфери і підвищенні життєвого рівня населення. Їм вдалося забезпечити високі сталі темпи розвитку економіки, вирішити нагальні проблеми її індустріалізації, важливі цивілізаційні завдання, зокрема забезпечення повної зайнятості, різкого зменшення майнової диференціації, укорінення цінностей людської солідарності і справедливості та ін. Соціальні досягнення в цих країнах мали сильний вплив на розвиток решти світу. Однак, з іншого боку, з ходом часу в економічному розвиткові країн державного соціалізму все більше проявлялися і негативні тенденції. Досить довго їх вдавалося частково паралізувати в результаті здійснення численних економічних реформ. Проте однією з головних перепон на їх шляху стала відсутність будь-яких серйозних спроб поєднати економічні і політичні реформи. У 80-ті роки XX ст. економічне становище соціалістичних країн продовжувало погіршуватись. Ефективність функціонування народного господарства знижувалась. Виникли серйозні ускладнення в соціальній сфері.У цих умовах СРСР, Монголія, країни Центрально-Східної Європи, з одного боку, та Китай, Північна Корея, Вґєтнам, Лаос, Куба, з другого, пішли різними шляхами. У першій групі країн у результаті заходів системної трансформації був ліквідований реальний соціалізм і вони вступили до перехідного періоду від соціалістичної планової до ринкової економіки. А друга група країн продовжувала залишатись у межах системи державного соціалізму, хоча і проводила проринкові економічні реформи.
Економічний розвиток на першому етапі (1945–1949). Перші повоєнні роки в країнах Східної Європи ознаменувалися зміною політичних режимів, що привело до зміни соціально-економічної орієнтації. Одночасно з відбудовою зруйнованого війною господарства почалася активна перебудова економічної структури за активного політичного і матеріального сприяння СРСР.
Після визволення радянськими військами Албанії, Болгарії, Польщі, Східної Німеччини, Румунії, Угорщини, Чехословаччини та Югославії в цих країнах до влади прийшли сформовані ще в роки війни народно-демократичні уряди. Одним із перших їх рішень було анулювання всіх економічних і політичних угод, укладених буржуазними урядами, проголошення націоналізації зарубіжних концесій, промислових підприємств, а також ліквідація феодально-поміщицького землеволодіння. Більшість країн уже в період визволення розпочали аграрну реформу. В Албанії було прийнято закон «Про ліквідацію поміщицького землеволодіння і про передачу землі у селянське землекористування» від 25 серпня 1945 р. і 27 травня 1946 p., у Болгарії 12 березня 1946 р. Народними зборами було прийнято закон про трудову поземельну власність, який обмежував приватне землеволодіння по всій Болгарії, в Угорщині 15 березня 1945 р. закон «Про аграрну реформу», подібний закон було прийнято в НДР восени 1945 р. Аграрна реформа в Польщі здійснювалась на основі декрету Польського Комітету національного звільнення (6 вересня 1944 p.), в Румунії 22 березня 1945 р. уряд оприлюднив закон про земельну реформу і т.д. Усі землі військових злочинців (Угорщина і Східна Німеччина) було конфісковано, а поміщицьке землеволодіння ліквідовано відповідно до ухвалених законів. При проведенні реформ землю передавали безплатно в селянське землеволодіння. У поміщиків Албанії вилучили 170 тис. га землі (близько 70% усієї орної землі в країні), 16 тис. га ділянок отримали через селянські комітети 70,2 тис. безземельних і малоземельних селян. У Болгарії приватне землеволодіння обмежували 20 га, а в Південній Добруджі – 30 га. Близько 130 тис. малоземельних і безземельних селянських господарств отримали 140 тис. га землі. В Угорщині крім конфіскації земельної власності активних фашистів та військових злочинців згідно із законом вилученню підлягали всі землі розміром більше ніж 100 хольдів (у районі Будапешта – більше як 50 хольдів; 1 хольд дорівнював 0, 432 га). Було конфісковано більш як 1/3 всієї земельної площі країни. Землю отримали 650 тис. малоземельних селян і батраків. Частина конфіскованих земель залишалась у держави – на ній організували державні господарства й дослідницькі тваринницькі та рослинницькі станції.
У Східній Німеччині до утворення НДР (7 листопада 1949 р.) реформування народного господарства відбувалося під контролем радянської адміністрації. На основі закону про аграрну реформу конфісковували всі землі і сільськогосподарський інвентар злочинців та активних нацистів, а також всі поміщицько-юнкерські землеволодіння розміром більш як 100 га. Усього з 1945 по 1950 р. близько 1/3 всіх корисних сільськогосподарських площ країни отримали 500 тис. селянських господарств. На частині конфіскованих земель утворилися державні господарства – народні маєтки.
У Польщі всі землі поміщиків розміром більше ніж 50 га орної землі, а на воззґєднаних західних землях – більш як 100 га конфіскували і безплатно розподілили серед найбідніших селян, які отримали 6,1 млн. га землі. Було створено 814 тис. нових селянських господарств.
У Румунії в результаті реформи 1945 р. більше ніж 1 млн. га поміщицьких земель було передано 900 тис. безземельних і малоземельних селян. У такий спосіб ліквідовували натуральну ренту, іпотечну та іншу заборгованість.
Аграрна реформа в Чехословаччині проходила в три етапи:
– у 1945 р. конфіскували землі поміщиків, а також чеських і словацьких землевласників, які співпрацювали з окупантами, і передали селянам з розрахунку 8–12 га на кожну сімґю;
– у 1947 р. згідно із законом, ухваленим Національними зборами, було відчужено кілька сот тисяч гектарів землі в чехословацьких поміщиків для додаткового розподілу;
– у 1948 р. всі володіння розміром більш ніж 50 га згідно із законом вилучали і передавали біднякам та середнякам. Усього було відібрано більш як 4,4 млн га землі, на частині з них організували державні господарства. Невідґємною ланкою перетворень була аграрна реформа і в Югославії. Площі земельних наділів обмежували (25–35 га орної землі), землю передавали в приватну власність. Держава зберігала за собою землі промислового і комунального значення, надра землі, ліси та води, а також землі, призначені для державних сільськогосподарських маєтків (держгоспи), що становили 18,1% всього земельного фонду. З проведенням націоналізації землі розпочалося повсюдне формування селянських кооперативів. Це були кооперативи переважно найпростіших форм: постачальницько-збутові, кредитні, споживчі, спеціалізовані. Тільки з 1948 р. почали виникати перші сільськогосподарські виробничі кооперативи. В Албанії (1948) їх було 56, на них припадало 10 тис. га загальної земельної площі. У 1950 р. налічувалося 90 кооперативів і 14 державних господарств, які разом займали близько 9% посівних площ. У Чехословаччині з початком кооперування в 1949 р. прийняли закон «Про єдині сільськогосподарські кооперативи». В основному до 1947 р. відповідно до законів про націоналізацію фактично було проведено націоналізацію промисловості. Усі промислові підприємства, крім дрібних кустарних майстерень, перейшли до держави. У цей самий період було націоналізовано транспорт, зовнішню торгівлю й оптову внутрішню торгівлю, засоби звґязку, банки. Виняток становила НДР. Там на основі рішень Потсдамської конференції 1945 р. було конфісковано промислову власність монополістів, військових і нацистських злочинців. Усього в Східній Німеччині конфіскували 9281 підприємство, в тому числі близько 5 тис. великих. Націоналізували їх пізніше, з утворенням НДР. Значно пізніше (1948) було проведено націоналізацію в Румунії.
Усі народно-демократичні країни перейшли до планового розвитку народного господарства. Спільністю їхніх перших планів став курс на індустріалізацію, за винятком НДР і Чехословаччини, які вже були промислово розвинутими країнами. Наприклад, частка промисловості Чехословаччини в загальному обсязі національного доходу становила 53%, а за валовим виробництвом найважливіших видів промислової продукції і за виробництвом їх на душу населення країна входила в десятку найбільш розвинутих капіталістичних країн. Тому перед НДР і Чехословаччиною в перші роки після відбудови стояло завдання реконструкції та подальшого розвитку промисловості, зміни її структури шляхом переважаючого розвитку важкої промисловості, особливо машинобудування, розширення сировинної й енергетичної бази промисловості. Для Східної Німеччини у звґязку з розколом у країні стала актуальною проблема ліквідації міжгалузевих диспропорцій, особливо сировинної бази. З виконанням перших планів розвитку народного господарства, що здійснювалося за активного матеріального сприяння СРСР, було завершено відбудову народного господарства і створення основ соціалістичної економіки. Уже в 1950 р. в Албанії валова продукція країни зросла майже в 2 рази порівняно з 1947 p., а частка промисловості у валовій продукції народного господарства зросла до 40%. Болгарія із завершенням пґятирічки індустріалізації (1949–1953) стала індустріально-аграрною країною, оскільки продукція промисловості становила 56% валової продукції всього народного господарства. В Угорщині довоєнний рівень промислового виробництва було перевищено на 28%, у Польщі – на 70, в Югославії – на 27%.
Китай 1 жовтня 1949 р. було проголошено народною республікою. Першими серед реформ стали перетворення, спрямовані на будівництво соціалістичної економіки. У 1949 р. уряд КНР націоналізував власність китайської та зарубіжної буржуазії, почалася підготовка до індустріалізації. У 1956 p., коли в народному господарстві переважав державний сектор, офіційно проголосили курс на будівництво соціалізму.
Створення РЕВ. У 1949 р. для сприяння організації планомірного економічного та культурного співробітництва було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). До неї ввійшли Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Радянський Союз, Чехословаччина, Албанія (з кінця 1961 р. не брала участі в роботі РЕВ). Пізніше організація розширилася за рахунок НДР (1950), Вґєтнаму (1978), Монголії (1962) і Куби (1972). Покликання РЕВ полягало також у тому, щоб полегшити переорієнтацію зовнішньої торгівлі країн Східної Європи, головним партнером яких до 1939 р. була Німеччина, і слугувати каналом економічної допомоги менш економічно розвинутим країнам народної демократії з боку Радянського Союзу – на противагу плану Маршалла. Створення РЕВ обґрунтовувалось також політичними мотивами – організація мала цементувати взаємозалежність країн Східної Європи і СРСР.
Другий етап розвитку (1950–1960). Зі зміцненням державної власності – основи командно-адміністративної економіки – прийняли перші плани народногосподарського розвитку, головне завдання яких – завершення індустріалізації. Надалі проводили політику обмеження й витіснення ринкових елементів у промисловості й сільському господарстві. Посилювалася спеціалізація економіки. У сільському господарстві здійснювалося кооперування селянства, яке в більшості країн Східної Європи завершилося до початку 60-х років. Винятком стали Польща і Югославія, в яких кооперативний сектор не мав вирішального значення. У 50-х роках швидко розвивався промисловий потенціал країн, темпи його зростання становили близько 10% на рік. Країни Східної Європи перетворилися з аграрних, крім уже індустріальних НДР і Чехословаччини, в індустріально-аграрні. Форми та методи форсованої індустріалізації визначили формування монополізованої структури національного господарства, індиферентної до особливостей кожної країни, які в ринковому господарстві виражаються через ціни чинників виробництва, створення адміністративної системи управління. Незважаючи на переважання екстенсивного типу розвитку, господарські підсумки цього десятиріччя були втішними в більшості країн Східної Європи.
Найбільш помітні і масштабні перетворення в азіатській частині соціалістичного табору було здійснено в Китаї. З 1956 по 1958 р. тут проводили політику «великого стрибка», зміст якого полягав у намаганні різко підняти рівень усуспільнення засобів виробництва та власності. Для цього періоду характерна постановка економічно нереальних завищених виробничих завдань, зведення в абсолют революційного ентузіазму мас як головного чинника економічного розвитку. Принцип матеріальної заінтересованості цілком відкинули, засуджуючи його як прояв ревізіонізму.
Для економіки Китаю як аграрної країни важливе значення мали перетворення в галузі сільського господарства. У 1958 р. по всій країні створили народні комуни, у які було втягнуто 99% селянських дворів. Комуни мали по кілька бригад, кожна з яких, у свою чергу, мала кілька малих виробничих бригад. Комуни діяли як первинна господарська одиниця. У цей період усуспільнювали не тільки всі засоби виробництва, селянам також забороняли займатися підсобними промислами. Крім того, впроваджували «систему постачання», що ігнорувала товарний обмін і породжувала натуральний розподіл ресурсів серед сільських колективів. І далі зміцнювали одержавлення соціалістичної системи господарства. У торгівлі було злито і передано державній торгівлі колективні крамниці міст та сіл. У промисловості кустарні кооперативи перетворювали в місцеві державні та кооперативні заводи.
Діяльність РЕВ. Нова міжнародна економічна організація обґєднала держави з однотипним суспільно-політичним ладом. Для країн Східної Європи, які увійшли разом із СРСР до числа засновників РЕВ, взаємні звґязки по суті не були раніше зовнішньоторговельним напрямом. До 90% їхнього товарообігу реалізувалося за межами нового економічного регіону, що формувався. Ще в менших масштабах здійснювалася торгівля цих країн з Радянським Союзом (на її частку в середньому припадало трохи більше ніж 1%). Між ними не було в минулому розвинутих економічних контактів як на рівні держав, так і на рівні підприємств та фірм.
Переорієнтацію торговельно-економічних відносин за допомогою РЕВ було проведено в стислі строки з опорою на ідеологічний чинник. Цьому сприяли зовнішні умови. Обставини «холодної війни» позбавили партнерів альтернативного вибору. Співробітництво в межах РЕВ допомогло його учасникам не просто вижити, відбудувати господарство після війни, а й домогтися достатньо вагомих результатів.
Діяльність РЕВ на початковому етапі зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації й розвитку зовнішньої торгівлі, на наданні науково-технічної документації та інформації. З 1956–1957 pp. країни – члени РЕВ перейшли до спеціалізації та кооперування виробництва, до погодження народногосподарських планів, до створення спільних наукових центрів і господарських одиниць. Було запроваджено практику координації народногосподарських планів на 1956–1960 pp. (згодом – до 1976–1980 pp.), а в 1964 р. створено Міжнародний банк економічного співробітництва – орган для регулювання міжнародних розрахунків.
Третій етап (1960–1970). У цей період розвитку разом з вичерпанням ресурсів екстенсивного зростання стали помітні недоліки створеної в державно-соціалістичних країнах системи господарювання. Майже в усіх країнах Східної Європи, особливо в індустріально розвинутих, різко впали темпи зростання промисловості і національного доходу, спостерігалося відставання наукомісткого виробництва, зростання зовнішньої заборгованості, що викликало необхідність проведення господарських реформ.
Орієнтиром реформ в Угорщині, Чехословаччині, Югославії слугувало використання механізму ринку для включення в систему міжнародного поділу праці та виходу на світовий ринок. Зміни економічної системи (механізму господарювання) в цих країнах мали порівняно радикальний характер. У НДР, Польщі переміни не йшли далі деякої модернізації діючої адміністративної системи планування й управління народним господарством. Такі країни, як Румунія і Монголія, а також Куба, Вґєтнам, реформування національних моделей розвитку в той період не проводили. Націленість реформ на поступову лібералізацію та демократизацію в Чехословаччині перервало введення в Прагу (серпень 1968 р.) військ країн Варшавського договору. Економічні реформи в країнах Східної Європи було згорнуто. Це зумовлено не тільки політичним тиском, а й загостренням соціальних суперечностей, викликаних труднощами переходу на ринкові принципи господарювання. Лібералізація ціноутворення дала позитивні результати в аграрному секторі, але в умовах монопольного становища більшості промислових підприємств привела не до формування конкурентного режиму, а до реалізації монопольних переваг, у тому числі до зростання цін. Водночас почалося «проїдання» доходу підприємств, коли їхні колективи отримали право впливати на розподіл доходу на фонд споживання і фонд нагромадження.
З 1960 р. в Китаї почався відхід від політики «великого стрибка». Офіційно було визнано деякі «лівацькі помилки», передусім у сільському господарстві, зроблено спробу виправити їх. Відновлювалась і розвивалась колективна економіка, допускали індивідуальну діяльність у місті й на селі, дозволяли торгівлю на колективних ринках. Було посилено єдине централізоване управління економікою і водночас наголошувалося на специфічній регулятивній ролі товарно-грошових відносин та економічних важелів. Було також здійснено низку заходів пошукового характеру, у тому числі створення в експериментальному порядку трестів, управління економікою через господарські організації, налагодження постачання матеріальними ресурсами в економічних районах тощо. Внаслідок реформ зросло виробництво основних видів промислової продукції: бавовняної пряжі, сталі, вугілля, електроенергії, нафти, металорізальних верстатів, появилися нові для країни галузі промисловості – електроніка та нафтохімія, зросла довжина залізниць і шосейних доріг. Проте в 1966–1976 pp. у країні відбувалася «культурна революція», що вкрай негативно вплинула на економічний розвиток країни. У цей період зміни в економічній системі Китаю було підкорено ідеї створення самодостатніх автократичних систем на місцях. У 1969–1970 pp. в управління провінцій, автономних районів, республіканських міст передають 2600 підприємств та організацій центральної підпорядкованості. Намітився зворотний рух від дрібних колективів та організацій до великих, від колективної економіки – до загальнонародної. Обмежують і ліквідують індивідуальну економіку. 10 років «культурної революції» завдали народному господарству після 1949 р. найбільших збитків. Країна втратила 500 млрд. юанів національного доходу, хоча і в цей період спостерігався деякий економічний прогрес: виробництво зерна збільшилося на 34%, було введено в експлуатацію нові передові промислові підприємства, залізничні лінії, створено водневу бомбу, виведено на орбіту перші космічні супутники. Усього за роки «культурної революції» було побудовано 1570 великих і середніх підприємств, багато дрібних промислових обґєктів.
Отже, економічну систему Китаю, створену за роки перших пґятирічок, піддавали неодноразовим змінам у період «великого стрибка», у час регулювання (60-ті роки) і «культурної революції». Однак у системі не відбулося суттєвих перетворень. В основному вона відповідала традиційній моделі централізованої планової економіки, до того ж мала властиві «воєнному комунізмові» риси натурального забезпечення.
Четвертий етап розвитку (1970 – середина 80-х років). Для зазначеного періоду характерні спроби розвґязати господарські проблеми країн державного соціалізму шляхом модернізації адміністративної системи господарювання, без радикальних змін. Вичерпання ресурсів екстенсивного зростання змусило країни Східної Європи вдатися до використання іноземних кредитів. Особливо це стало відчутно в період світової енергетичної кризи 1973–1974 pp., що виявилася передусім у зростанні цін на нафту.
Для послаблення залежності від імпорту сировини та палива країни Заходу оперативно перебудували народногосподарські структури шляхом упровадження ресурсо- й енергозберігаючих технологій (наприклад, виробництво мікропроцесорів) та біотехнологій, тоді як невичерпні, за тодішніми уявленнями, запаси ресурсів у СРСР і неповоротка система ціноутворення у взаємній торгівлі позбавляли країни РЕВ будь-яких стимулів до подібних новацій. Це обернулося для них значним відставанням на ключових напрямах науково-технічного прогресу. Відігравали негативну роль два таких явища. 1. Країни РЕВ не відчували на собі впливу підвищення цін на нафту, оскільки головний постачальник – СРСР експортував у країни РЕВ нафту та нафтопродукти за цінами значно нижчими, ніж світові. 2. Планова, неринкова економічна система виявилася неспроможною сприйняти результати нового етапу НТР. Між розвинутими західними країнами, з одного боку, і соціалістичними та більшістю країн, що розвиваються, – з другого, виник і почав збільшуватися розрив не просто в рівнях і темпах зростання, а в структурі економіки. Суперечності почали виявлятися також всередині країн – членів РЕВ. Угорщина і Чехословаччина, а також Югославія, повґязана з РЕВ рядом спеціальних угод, проводили порівняно радикальні реформи і ставили завдання більш активного входження у світовий ринок. Зовнішньоекономічний обіг цих країн розпався на два потоки: найякісніша конкурентоспроможна продукція йшла на західний ринок, а решту експортували каналами РЕВ. Однією з найгостріших була проблема світових цін. Країни – експортери готової продукції вважали, що вони зазнають збитків від реалізації товарів за заниженими цінами. Внаслідок посилення цих суперечностей частка РЕВ у зовнішньоторговому обігу країн Східної Європи стабілізувалася (60% у 1960 р.) і почала знижуватися, сягнувши на початку 70-х років 50–55%.
У 1971 р. ухвалили Комплексну програму соціалістичної економічної інтеграції, спрямовану на зміну форм діяльності РЕВ. Було поставлено завдання розвитку вищих форм економічної інтеграції – виробничої кооперації та спеціалізації, науково-технічного співробітництва, координації планів економічного розвитку, спільної інвестиційної діяльності. Реалізація програми в 70-х роках сприяла деякому зростанню ролі й участі РЕВ у господарстві соціалістичних країн. На 1% приросту національного доходу в країнах Східної Європи припадало 1,57% збільшення фізичного обсягу товарообігу всередині РЕВ. Це наслідок світової енергетичної кризи та посилення залежності від імпорту нафти із СРСР, а також від реалізації в межах РЕВ (відповідно до ухваленої Комплексної програми) спільних проектів (наприклад, будівництво газопроводу Оренбург – Західний кордон, енергосистеми «Мир»). Протягом 1971–1978 pp. було укладено 100 багатосторонніх і 1000 двосторонніх угод про виробничу кооперацію. Найбільшого розвитку кооперація і спеціалізація набули в автомобільній промисловості.
Для ліквідації відставання за масштабами та формами виробничої кооперації від західних стандартів наприкінці 70-х років намагалися модернізувати діяльність РЕВ: почали розробляти довгострокові цільові програми економічного співробітництва. Проте протягом 80-х років проблеми всередині РЕВ наростали. Її кризу й остаточне припинення діяльності визначили низка чинників:
– неподолання барґєрів первинної міжгалузевої схеми поділу праці, що базувалася в основному на заінтересованості партнерів радянською сировиною, попри неодноразове прагнення впровадити технологічну модель співробітництва. Наприклад, рівень розвитку кооперації СРСР з країнами РЕВ у галузі машинобудування був у 4–6 разів нижчим, ніж у торгівлі між західними країнами;
– ізольованість відмежованих від решти світу виробників країн РЕВ від впливу головного двигуна НТП – міжнародної конкуренції. Стратегічно негативну роль РЕВ відіграв у період паливно-енергетичної кризи 70-х років;
– загальне наростання кризових явищ у країнах державного соціалізму;
– погіршення позицій східноєвропейських товарів на світовому ринку;
– безперервні суперечки та конфлікти між партнерами з приводу цін і принципів збалансування товарообміну;
– посилення в другій половині 80-х років намагань країн Східної Європи (особливо таких, як Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина) повернутися на західний ринковий шлях розвитку. Припинення діяльності РЕВ у 1991 р. по-різному позначилося на економіці країн, що входили до неї. Для російської й української економік припинення поставок каналами РЕВ означало додаткове поглиблення кризи. Реакція багатьох країн Східної Європи визначалася рівнем залежності їхнього господарства від поставок сировини із СРСР, альтернативами імпорту та перспективами переходу до ресурсозберігаючих технологій у цих країнах. Економічна система Китаю. Основні риси економічної системи Китаю склалися на кінець 70-х років. Вона охопила фінанси, банківську справу, управління працею та заробітною платою, контроль над цінами та розподілом продукції. Характерна особливість системи – надцентралізація. Держава постачала підприємствам засоби виробництва і купувала всю їхню продукцію за встановленими нею ж цінами, вилучала всі доходи підприємств і покривала їхні збитки. Роль ринку і можливість переходу до ринкової економіки заперечувались.
У країні запроваджували принципи зрівнялівки, першості моральних стимулів до праці, зберігали карткову систему на промислові та сільськогосподарські товари і чітко нормували продовольство. У державній торгівлі зростали ціни, хоча вони були в пґять – сім разів нижчі від ринкових. Товарний дефіцит породив «чорний ринок», масовим явищем стала спекуляція.
Головними методами, за допомогою яких забезпечували вплив на економіку, були військово-адміністративні та примусові заходи, використання армії. Більш як 1/3 державного бюджету витрачали на нарощування військового потенціалу. Мілітаризація економіки Китаю призвела до виникнення в другій половині 70-х років значних економічних труднощів. У 1977 р. обсяг промислового виробництва не досяг рівня 1975 p., скоротилася продукція сільського господарства, різко збільшився імпорт продовольства, знизився життєвий рівень населення. У грудні 1978 р. було взято курс на реформу економічної системи та глибокі економічні перетворення і визначено такі основні напрями реформ: перебудова системи планування й управління економікою, забезпечення балансу між галузями народного господарства, зміцнення й удосконалення основ соціалістичної економіки. На першому етапі реформ (1979–1984) головні перетворення було здійснено в аграрній сфері. Спираючись на результати колективізації сільського господарства, перейшли на сімейний підряд, однак земля залишалася державною власністю. Для виробничих сільськогосподарських бригад почали вводити «систему відповідальності» за результати праці, на яку до 1984 р. перейшли 99% усіх виробничих бригад. Дозволяли підсобні селянські промисли. Замість зрівнялівки ввели розподіл за працею, підвищили закупівельні ціни на продукцію сільського господарства та підсобних промислів.
Вжиті заходи дали позитивний результат. Пожвавилася діяльність сільськогосподарських ринків. Збір зерна за шість років першого етапу зріс із 300 млн. до 400 млн. т, удвоє збільшився збір бавовнику та олійних культур. У 1979–1984 pp. середньорічні темпи приросту валової продукції сільського господарства становили 9,4%, товарність сільськогосподарського виробництва зросла з 33 до 53,3%. Внаслідок цього підвищився життєвий рівень народу. Із урахуванням зростання цін доходи на душу населення збільшилися майже в 2 рази.
Китай на середину 80-х років став найбільшим у світі виробником зерна, бавовнику, рапсу, цукроносних культур, арахісу, соєвих бобів, чаю, мґяса. Він володів найчисленнішим поголівґям худоби. Оздоровлення відбулося і в промисловості, де також було здійснено перехід до нових ринкових форм господарювання. У цей період в економіку почали залучати іноземний капітал. До 1982 р. в Китаї налічувалося шість «спеціальних зон», у яких іноземному капіталу надали пільги для будівництва підприємств. Загальна сума капіталовкладень в іноземні та спільні підприємства становила більш як 1,5 млрд. дол. Особливо активно Китай розвив
Похожие работы
... : обмежувався конкуруючий імпорт, ліцензувались усі види імпорту — більш пільговий для пріоритетних галузей, менш пільговий — для інших. Заходи по лібералізації полегшують тут доступ в економіку зарубіжних технологій, сприяють розвиткові експортної бази, включаючи створення підприємств із 100% експортною орієнтацією. Вартим уваги явищем останнього десятиліття є досить активний експорт підприє ...
... , зупинити руйнівні процеси в економіці держави. Процес трансформації від командно-адміністративних методів регулювання до ринкових складний і тривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринкової інфраструктури, зміни психології людей. II. Моделі переходу до ринкової економіки. Трансформування планової економіки в ринкову включає стратегію і тактику. Стратегія — визначення ...
... іальне орієнтованих ринкових відносин, спрямуванні економічних реформ на тісний зв'язок з соціальними гарантіями. Особливого значення для створення багатоукладної економіки набуває посилення економічної ролі держави, утворення сучасного механізму державного регулювання. Україна має ставати на більш реалістичний, цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з урахуванням наявних можливостей, ...
... . А саме, що на початку трансформаційних процесів у більшості перехідних економік спостерігався різкий спад ВВП. Не можна не зауважити, що на початок переговорного процесу щодо євроінтеграції наприкінці 90-их років в усіх країнах Центрально-Східної Європи економічні показники погіршилися. Незважаючи на відмінності між країнами цього регіону, обраними моделями розвитку, все ж існували спільні ...
0 комментариев