Адміністративно-територіальний устрій та організація управління на Русі

3. Адміністративно-територіальний устрій та організація управління на Русі

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де розміщалися органи верховної державної влади. Великокнязівські двори малися також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові й інших поселеннях. Такі міста, як Новгород, Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Більш дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

Феодальне землеволодіння охоронялося законодавством. Російська Правда передбачала накладення великих штрафів — 12 гривень — за порушення межі феодальної запашки. Варто мати на увазі, що гривня срібла в Стародавній Русі була великою платіжною одиницею ваги: від 95 до 197 грамів срібла.

Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітету — васалітету, в основі якої лежали економічні і політичні інтереси класу феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини всередині феодального класу відбиті ще в договорі Русі з Візантією 911 р. Великий князь, спирався па менших князів і бояр, а вони шукали в нього захисту під час військових зіткнень.

За феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані в правових пам'ятниках, насамперед у Російській Правді.

Феодали не платили данини. Вони, мабуть, володіли й іншими привілей, що не були зафіксовані в правових пам'ятниках, але складалися в реальному житті. Усе це виділяло феодалів зі складу іншого населення. Так образом, поряд із класовим розподілом суспільства йшов процес формування сословного стану, тобто оформлення юридично замкнутих груп серед населення.

Крім феодалів, існували вільні общинники, феодально залежне населення, раби і вільне міське селище.

Основна маса сільського і міського населення називалася «люди». У Короткій Правді під цим терміном малися на увазі переважно селяни-общинники. У такому ж змісті уживався він і у Великій Правді. У ст. 3 Великої Правди «людин» протиставляється князю «мужу». Збереження протягом тривалого часу терміна «люди» у значенні вільного населення вказує на те, що процес феодалізації неоднаково торкався окремі сільські громади, розвиток общинної власності на землю.

Вільні селяни-общинники піддавалися державній експлуатації, сплачуючи данину, що була основною формою експлуатації. Спочатку данина сплачувалася з «диму» (будинку). Коли феодальний спосіб виробництва став пануючим, а власність на землю феодалів зробилася основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін «люди» придбав значення феодально залежного селянства, експлуатованого державою шляхом збору данини, розмір якої тепер став залежати від кількості і якості землі, що знаходиться в селян, чи частками феодалами - шляхом залучення селян до панщини чи стягуванню оброку. У пізніших актах слово «люди» звичайно супроводжувалося вказівкою на те, що вони залежні від тих чи інших феодалів («люди» великого князя, монастирські, боярські і т.д.) .

Феодали здійснювали на селянську громаду постійний тиск. Вони захоплювали общинні землі, а це тягло до скорочення питомої ваги вільних селянських общинників. Стійкість громади підривалася з боку великокнязівської влади, що накладала на неї високі податі, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право стягування данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, що утягнуло громаду в сферу впливу окремих феодалів, що перетворювали членів громади у феодально залежне населення.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяли і такі обставини, як руйнування селян у результаті стихійних лих, неврожаю і т.д. Посилення позаекономічного примуса також спричиняла необхідність для селян йти під заступництво найбільш Могутніх феодалів, що відразу перетворювали таких патронуємих і феодально залежних, примушуючи працювати на себе. Звичайно, встановлення феодальної залежності було тривалим процесом, у якому проглядаються і визначені етапи і різні стадії залежності.

Як свідчать древне-руські джерела, смерди XI-XII ст. ст.- це значна частина напівселянського феодально залежного населення. За своїм місцем в суспільстві вони займали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріалами і «людьми» селянської громади .

Те, що смерд входив у систему князівського домену, виявляється з включення його в перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів, а також з того, що особиста недоторканність смерда відгороджувалася, «княжимо словом». Будучи особисто вільний, смерд мав право переходити до сильного патрона. Смерд із родиною веде у своєму «селі» господарство. Князь давав смерду землю («сіло») за умови різноманітної служби йому. У випадку смерті смерда не мав синів, земля поверталася князю. За своє право володіння самостійним господарством смерди сплачувала князю данину.

Смерд, що завоював довіру князя, імовірно, міг стати міністеріалом — ємцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися по соціальним сходам досить високо. Але смерд, що заборгував, видимо, міг бути перетворений у феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у давньоруському суспільстві.

Слід зазначити, що уривчастість і неясність джерел про смердів обумовили різне розуміння істориками й істориками права правового положення цієї категорії населення Київської Русі .

Розповсюдженим терміном для позначення феодально залежного населення був термін «закуп». Основним джерелом для вивчення закупничества є група статей Великої редакції Російської Правди, названої «Статутом про закупів» (ст. 56—64, 66). Цей Статут з'явився на початку XII в. у результаті боротьби народних мас проти сваволі панів і вимоги більш чіткого визначення правового положення закупів. Закуп — це людин, що потрапив у боргову кабалу і зобов'язаний своєю роботою в господарстві позикодавця повернути отриману в нього купу (позичка-борг під відсотки). Закупа, що одержав позичку під відсотки, називався «найманцем».

Закуп був зобов'язаний нести панщину па пана. Він виконував сільські роботи, працював «на полі» (ст. 57 Пр. Пр.), У ст. 58 Великої Правди зазначено, що закуп доглядає за панською худобою: пасе її на поле, заганяє в двір, замикає в хліві. Закупу феодалом надавався земельний наділ, а також сільськогосподарські знаряддя і робітник худоби. У нього могло бути і своє господарство, власний кінь.

Закуп був сильно обмежений у правах, зокрема в праві відходу від «пана». За утечу від «пана» він перетворювався в повний («обельного») холопа (ст. 56 Пр. Пр.). За крадіжку, зроблену закупом, відповідав його «пан» (ст. 64 Пр. Пр.), але закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за справу» і не міг «бити» закупа «безвинно» (ст. 62 Пр. Пр.). Це застереження в Російській Правді в силу її неконкретності слабко захищали закупа а скоріше свідчила про панську сваволю. «Пан» не мав права продавати закупа в холопи (ст. 61 Пр. Пр.). За цей незаконний акт він повинний був заплатити штраф, а закуп одержував волю. По незначних справах закуп міг виступати в суді як свідка, а також звертатися в суд зі скаргою на свого «пана». Ріст закупничества був зв'язаний з розвитком приватного землеволодіння.

Ізгой - це людина «зжита», вибита зі звичної колії, позбавлена колишнього свого стану. Ізгої були двох видів: вільні і залежні. Положення ізгоїв залежало від того, з якого середовища люди потрапили в изгойство. І серед перших і серед других могли бути як городяни, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, що викупилися на волю. Холопи, що вийшли на волю, як правило, не розривали зв'язку з паном і залишалися під його владою. Однак були випадки, що коли звільнився холоп ішов від свого хазяїна. Такі ізгої-вільновідпущеники, що поривали з колишнім паном, попадали звичайно під патронат церкви.

Поряд з ізгоями-вільновідпущениками зустрічалися ізгої — вихідці з вільних шарів давньоруського суспільства: купці, що розорилися, ненавчені поповичи, а також князя-сироти, що втратили «причастя» у російській землі. Ізгоями ставали і селяни, що по тим чи іншим причинам виділялися (зживалися) зі складу громади. Ізгої цієї групи були людьми без визначених занять. Вони входили до складу давньоруського суспільства на положенні вільних (ст. 1 Кр. Пр., ст. 1 Пр. Ін.). Російська Правда охороняла життя ізгоя штрафом у 40 гривень так само, як і інших категорій вільного населення Київської Русі, названих у зазначених статтях. Ізгої залишалися вільними до тієї пори, поки самі не надходили в служіння до якого-небудь пана, стаючи закупом чи холопом.

До феодально залежних шарів населення відносилися і вотчинні ремісники, що проживали в дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Російська Правда, оцінюючи їхнє життя в 12 гривень (ст. 15 Пр. Пр.). У якості феодально залежного населення ще називаються відпущеники, задушливі люди, прощеники.

Серед невільного населення були раби. Основним джерелом рабства був полон. У Х-ХІІ ст.ст. для позначення рабів-бранців вживався термін «челядь». Використовувався також термін «холоп». «Холоп» — одноплемінник, продукт тих соціальних процесів, що відбувалися всередині суспільства. Російська Правда називає джерела холопства: самопродаж, одруження на рабі «без ряду», вступ «без ряду» у посаду тіуна чи ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У холопа автоматично перетворювався закуп що збіг чи провинився (ст. 56, 64 Пр. Пр.). У рабство могли продати збанкрутілого боржника (ст. 55 Пр. Пр.).

По Російській Правді челядин — це раб, що знаходився у владі свого пана, забита безправна істота. Холоп виглядає трохи інакше. В окремих випадках він був наділений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, холоп міг виступати в суді в якості «відока» (ст. 66 Пр. Пр.). Холоп не міг приймати присягу на суді в якості «послуху», тому що послух повинен бути вільним. Холоп, що вдарив «вільного чоловіка», ніс кару (ст. 17 Пр. Пр., ст. 65 Пр. Ін.). За холопа, що зробив крадіжку, ніс відповідальність його пан (ст. 46 Пр. Пр.), у той час як вільні люди, винні в такій провині, сплачували продаж (тобто штраф). За убивство холопа сплачувалася не «вира», а тільки «урок»"його пану. Пан відповідав за угоди, укладені його холопом. Російська Правда установлювала відповідальність вільних людей за допомогу, зроблену збіглому холопу (ст. 112 Пр. Пр.) і покладала обов'язки на влади в приватним особам сприяти його пійманню (ст. 114 Пр. Ін.).

Соціальний склад міського населення був надзвичайно строкатим, що було характерно для середньовічного суспільства. Міське населення поділялося па дві основні групи — міські низи і міська аристократія. До міської аристократії відносилися князі, бояри, вище духівництво, купці. Російська Правда з повагою називала «гридинов», «купчин», лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, називалися «гістьми». У Великій редакції Російської Правди (ст. 48, 49, 54) установлювалися пільги купцям при висновку угод, у випадках грошової неспроможності банкрутства. Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духівництво) складали саму численну категорію міського населення. Основна маса городян була вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїнів — бояр, купців і ін. Вільні ремісники (ковалі, гончарі, склодуви, ювеліри, зброярі, шевці й ін.) і дрібні торговці в містах обкладалися податками і платили чи натурою же відпрацьовували, беручи участь у будівництві і ремонті міських зміцнень, у спостереженні за їх станом. Російська Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грошима) представниками державної влади, що відало будівництвом міст і мостів на кошти городян (ст. 43 Кр. Пр.; ст. 96, 97 Пр. Ін.). На кошти тих же городян будувалися церкви, містилася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним по своєму складі. Серед загальної маси ремісників виділялися заможні майстри, що мали подмастер`їв ( учнів ).

Соціально-економічна і правова нерівність вела до загострення класових протиріч і розвитку класової боротьби.

Висновки

Таким чином у ІХ – ХІІ ст. Відбувається виникнення і формування держави Київська Русь, вдосконалюється адміністративний апарат управління і суду, унормовуються суспільні відносини , поступово відмирають залишки відносин і права додержавної доби і набирає сили писане слово . „ Руська правда ” свідчить про нерозвиненість феодальних відносин і державної влади , але в ній чітко простежується , що вона стала на захист інтересів землевласників , військово – служилої верстви населення.

Література

1.  Історія держави і права України .Частина 1./ А.Й.Рогожин,-К.;Ін Юре.-1996

2.  История государства й права Украинской ССР / Под ред. Б.М.Бабия, К, 1987. — Т. 1. — С. 57—63.

3.  Котляр М.Ф. Введення християнства в Київській Русі та його наслідки К, 1985 — С 45

4.  Музиченко П.П.Історія держави і права України.-К.:Знання.,1999

5.  Річка В. М. Духовенство в класово-становій структурі давньоруського суспільства // Укр.історичний журнал , 1989 — № 6 — С 76—87

6.  Річка В.М. Про адміністративно-територіальний устрій Давньоруських земель XI—XII ст. — С. 94—107.

7.  РічкаВ.М.Церква і етнокультурний розвиток давньоруського суспільства // Середньорічна Україна — Вип 1 — К, 1994 — С 13

8.  Швидько Г.К. Історія держави і права України ( Х - початок ХІХ століття) . – Дн – ск . : ДГУ . , 1998