Створення і реєстрація господарських товариств

2. Створення і реєстрація господарських товариств

Процес (порядок) створення суб'єктів господарювання різних видів різний, причому ступінь урегулювання даних відносин, складність правових конструкцій значною мірою залежать від їхньої значимості для стабільного функціонування економіки, організаційної складності суб'єкта.

Відмінності в порядку виникнення суб'єктів господарювання обумовлені, по-перше, існуванням різних видів суб'єктів; по-друге, наявністю різних способів створення колективних суб'єктів господарювання; по-третє, відмінностями, характерними для окремих організаційно-правових форм комерційних організацій (закриті й відкриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства й Ін.); по-четверте, додатковими вимогами до суб'єктів Окремих областей господарювання (банківська, страхова, інвестиційна діяльність і ін.).

Суб'єкти господарських відносин зі статусом юридичної особи можуть створюватися:

- шляхом установи нової особи;

- шляхом реорганізації вже існуючої юридичної особи.

Законодавство України, на відміну від законодавства інших країн з розвиненою ринковою інфраструктурою, не містить детального загального порядку створення основних учасників комерційного обороту - комерційних організацій і обов'язкові етапи цього процесу. Об'єднавши ряд послідовних дій уповноважених осіб, можна виділити наступні етапи процесу установи комерційної організації:

перший етап - ухвалення рішення про створення й розробка установчих документів;

другий етап - організація й формування майнової бази створюваного учасника комерційного обороту;

третій етап - організація й проведення установчих зборів;

четвертий етап - державна реєстрація створеного суб'єкта.

Слід помітити, що при створенні акціонерного товариства, як найбільш складної організаційної форми колективного господарювання, зміст окремих етапів і охоплюваних ними дій значно ускладнюється[7].

На першому етапі створення суб'єкта господарювання необхідно визначити коло майбутніх засновників і укласти установчий договір; визначити організаційно-правову форму створюваного особи, його мети, предмет і напрямку діяльності; розробити статут, якщо він необхідний для даного виду й організаційно-правової форми суб'єкта господарювання.

На другому етапі створення колективного суб'єкта господарювання закладається майнова база, що є необхідною передумовою виникнення його правосуб'єктності.

При заснуванні комерційної організації засновники зобов'язані об'єднати своє майно шляхом передачі обумовлених в установчому договорі внесків для формування статутного фонду засновуваної особи . За рахунок переданих засновниками внесків формується статутний фонд організації. При цьому не самі внески становлять статутний фонд, а їх грошовий еквівалент, їх вартість (грошова оцінка), сума зобов'язальних прав, що набуваються засновниками, будь то акції або права вимоги.

Третій етап процесу створення підприємства - організація й проведення зборів засновників (установчих зборів). Він містить у собі наступні дії: вироблення порядку денного зборів, повідомлення у встановленому порядку про час і місце його проведення; рішення про порядок проведення реєстрації; підготовка проектів рішення зборів про затвердження статуту, оцінка негрошових внесків, обрання виконавчих і контрольних органів засновуваної організації; проведення зборів і вирішення поряд із зазначеними інших питань, включених до порядку денного.

Процес створення суб'єкта господарювання завершується його державною реєстрацією.

Державна реєстрація – обов'язкова умова легітимації суб'єктів підприємницької діяльності, що однаково стосується як громадян, так колективних суб'єктів господарювання незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності на майно або сфери діяльності. Такий висновок випливає з аналізу положень ст. 8 Закону України "Про підприємництво" і ст. 6 Закону України "Про підприємства в Україні". У той же час цивільним законодавством вона не визнана в якості обов'язкового етапу створення юридичної особи й повинна здійснюватися в силу прямої вказівки закону. Разом з тим, з моментом реєстрації статуту ст. 26 Цивільного кодексу УРСР зв'язує момент виникнення правоздатності юридичної особи. Таким чином, у законодавця немає єдиного підходу при визначенні, що підлягає реєстрації - сам створюваний суб'єкт або його статут. На наш погляд, саме поява самостійного суб'єкта господарювання повинне становити інтерес для суспільства, держави, а наявність статуту повинна бути умовою створення будь-якої юридичної особи незалежно від цілей його створення.

В Україні відсутністю обов'язковості реєстрації всіх суб'єктів господарювання пояснюється відсутність єдиної системи органів, що реєструють. Як органи, так і порядок державної реєстрації різні й залежать нині від виду суб'єкта, що реєструється.

Некомерційні організації реєструються різними органами виконавчої влади або місцевого самоврядування. При цьому порядок реєстрації визначається спеціальними нормами, які в основному містяться в законодавчих актах, що визначають правовий статус окремих видів некомерційних організацій. Так, для благодійних організацій він установлений ст. 8 Закону України "Про добродійність і благодійних організаціях" від 16 вересня 1996 р. і Положенням про державну реєстрацію благодійних організацій від 30березня 1998 р., для громадських організацій, правовий статус яких спеціальними законодавчими актами не визначений, - ст. 15 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., для релігійних організацій - ст. 4 Закону України "ПРО свободу совісті й релігійних організаціях" від 23 квітня 1991 р. і т.д.

Порядок реєстрації суб'єктів підприємництва в порівнянні з порядком реєстрації некомерційних організації більш уніфікований, але й він не однаковий і залежить від сфери здійснення підприємницької діяльності створюваного суб'єкта. Загальний порядок, як правило, поширюється на учасників ринку товарів і послуг. Він урегульований ст. 8 Закону України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. і Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25 травня 1998 р. (далі - Положення про державну реєстрацію). Поряд із загальними, можна виділити спеціальні правила реєстрації окремих суб'єктів підприємництва. Вони встановлені для банків, фондових бірж, засобів масової інформації й ін. Саме державна реєстрація підтверджує виникнення нового суб'єкта підприємництва й завершує процес його створення.

Викладене свідчить про те, що в українському законодавстві останнього десятиліття простежується тенденція до введення принципу обов'язковості державної реєстрації суб'єктів господарського права незалежно від сфери господарювання. Такий напрямок розвитку законодавства відповідає законодавчій практиці багатьох країн. Так, наприклад, Німецьке цивільне укладення вимагає обов'язковості реєстрації комерційних об'єднань (§ 22), некомерційних союзів (§ 21), іноземних союзів (§ 23). Подібним чином урегульовані відносини державної реєстрації й у Російській Федерації. Тут уведена обов'язковість державної реєстрації "усіх видів юридичних осіб". Передбачене й створення єдиної системи органів, що реєструють, в особі органів юстиції (ст. 51 ГК РФ)[5].

Законодавство України не містить визначення державної реєстрації, відсутня і вказівка на її мету, функціональну роль і призначення. Це в певній мері могло б визначити зміст реєстрації як юридичного акту, її процедуру.

Різні думки із приводу мети державної реєстрації висловлені в юридичній літературі. З державною реєстрацією, по загальному визнанню, зв'язується момент виникнення нового самостійного суб'єкта права.

Стверджується, наприклад, що метою державної реєстрації є легітимація суб'єктів підприємництва, виявлення можливих порушень установленого порядку утворення юридичної особи й невідповідності установчих документів закону, створення умов для обліку й контролю з боку держави знову створюваних суб'єктів права; визнання того, що порядок створення юридичної особи і його установчі документи відповідають закону. Висловлена також думка, що метою державної реєстрації є підтвердження факту й визнання законності створення суб'єкта підприємництва.

Очевидно, до такої якості державної реєстрації слід прагнути при регулюванні порядку її здійснення. Однак чи навряд чинний порядок реєстрації суб'єктів господарювання підтверджує законність порядку створення й змісту їх установчих документів.

Думаємо, що для подібних висновків в органа, що реєструє, немає підстав, тому що необхідні документи , вичерпний перелік, яких передбачений п. 10 Положення про державну реєстрацію, не дають повної уявлення про дотримання законності при створенні суб'єкта підприємництва. У той же час орган, що реєструє не має права зажадати додаткові документи й зобов'язано провести реєстрацію у встановлений законом 5- денний строк. Орган, що реєструє, не зобов'язаний (і не в змозі) перевірити законність змісту установчих документів, їх юридична експертиза законом не передбачена й тому відсутні докази їх законності. Відповідальність за зміст установчих документів покладена на власника або уповноважений ним орган (п. 7 названого Положення), але підстави й заходу відповідальності засновників у випадку порушення порядку створення господарюючої організації законодавчо чітко не визначені.

Усе це дає підставу думати, що в цей час державною реєстрацією досягається констатація факту виникнення нового суб'єкта права й ведення певного обліку цих осіб. Це становить інтерес, по-перше, для самого знову створеного суб'єкта, тому що з моментом реєстрації зв'язується виникнення його правосуб'єктності й він, як правило, має право приступити до здійснення підприємницької діяльності; по-друге, для третіх осіб, які можуть у встановленому законом порядку одержувати інформацію з Єдиного державного реєстру про наявність такого суб'єкта; по-третє, для держави, яка в такий спосіб одержує можливість контролювати здійснювану суб'єктами діяльність і їх облік. Очевидно, цим визначена законодавча тенденція, що простежується, - обов'язковість державної реєстрації суб'єктів підприємництва.

Усе сказане дозволяє погодитися з думкою, що державна реєстрація є юридичним актом компетентного державного органа. У той же час про реєстрацію можна говорити як про процес її здійснення.

Органом, що здійснюють в Україні державну реєстрацію суб'єктів підприємництва, є виконавчі комітети міської, районної ради в місті або районні державні адміністрації міст Києва й Севастополя, якщо інше не передбачене законом (п. 2 Положення про державну реєстрацію).

Однак єдності поглядів щодо того, який орган повинен здійснювати реєстрацію, немає. По даній проблемі висловлені різні судження: передати державну реєстрацію органам юстиції; залишити її в компетенції виконавчої влади, передавши іншим суб'єктам; передати від виконавчої влади судової, податковим органам. Разом з тим усі єдині в тому, що діяльність по державній реєстрації повинна здійснюватися на професійному рівні, особами, що володіють спеціальними юридичними знаннями.

По-різному вирішується питання ведення державної реєстрації в законодавствах інших країн. У Франції її здійснюють торговельні суди, що відають торговельним реєстром, у Великобританії - спеціальні посадові особи - державні реєстратори, у США - секретарі штатів, штатні прокурори або судді. У РФ, як вказувалося, державна реєстрація всіх юридичних осіб буде здійснюватися органами юстиції (ст. 51 ГК РФ).

Державна реєстрація проводиться за місцем проживання громадянина або по місцезнаходженню організації. Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи на момент державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або інша адреса, яка може бути підтверджена.

Для реєстрації суб'єкта підприємництва необхідно представити або направити поштою органу, що реєструє, комплект документів, що включає:

а) установчі документи, необхідні для створення суб'єкта даної організаційно-правової форми згідно з вимогами законодавства:

– рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органа про створення суб'єкта господарювання (крім приватного підприємства). Якщо засновників або уповноважених осіб двоє й більше, таким рішенням виступає установчий договір, а також у випадках, передбачених законом, - протокол установчих зборів (конференції);

– статут (положення), якщо він потрібний для створення даної організаційно-правової форми господарювання;

б) реєстраційну картку встановленого зразка, яка одночасно є заявою громадянина або уповноваженої особи про державну реєстрацію його в якості суб'єкта підприємництва;

в) документ, що підтверджує оплату державної реєстрації;

г) документ, що підтверджує внесення кожним учасником початкового внеску для формування статутного фонду засновниками в розмірі, не нижче встановленого законом.

Додатково повинні бути представлені й інші документи, якщо це

передбачене законодавством, зокрема :

- довіреність - якщо реєстрацію здійснює уповноважена засновниками особа;

- звіт про наслідки передплати на акції, засвідчений ДКЦПФР, - при створенні ВАТ (крім процесу приватизації й/або корпоратизації);

- нотаріально засвідчене свідчення про державну реєстрацію засновника, якщо їм є юридична особа;

- документ, що підтверджує реєстрацію іноземної юридичної особи - засновника в країні місцезнаходження у встановленому законом порядку;

- документ, що підтверджує право власності цілісного майнового комплексу, - при реєстрації правонаступника державного підприємства й ін., але тільки якщо це передбачене законодавством.

Перелік необхідних для державної реєстрації документів є вичерпним. Якщо зазначений комплект документів наданий, державна реєстрація повинна бути проведена в 5- денний строк. Нині передбачена можливість прискореної реєстрації суб'єкта підприємництва - протягом одного дня, що вимагає сплати потрійного розміру реєстраційного збору.

Практичний інтерес представляє й момент закінчення державної реєстрації, який повинен бути моментом виникнення нового суб'єкта господарювання. Разом з тим цей момент чітко не встановлений у законодавстві, тільки вказується, що при необхідності реєстрації юридичної особи його правоздатність виникає "з моменту реєстрації" (ст. 26 ЦК УРСР). Із днем державної реєстрації зв'язують момент виникнення прав юридичної особи у підприємства й норми статей 5 і 6 Закону України "Про підприємства в Україні". Що слід уважати моментом реєстрації: момент винесення рішення виконкому про реєстрацію або момент внесення в Єдиний державний реєстр В. С. Щербина вважає, що день включення в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій є днем реєстрації підприємства. Однак момент реєстрації й момент внесення даних про реєстрацію до державного реєстру збігаються в законодавствах тих країн, у яких той самий суб'єкт є органом, що реєструє і реєстродержателем. В Україні інакше: збір інформації для реєстру й ведення реєстру віднесені до компетенції різних органів: державна реєстрація - до органів місцевого самоврядування, а державний реєстр - до органів статистики. Тому існує часовий розрив між моментом винесення розв'язку виконкому про реєстрацію й моментом внесення підприємства в Єдиний державний реєстр.

Такий висновок випливає з аналізу положень п. 13 Положення про державну реєстрацію й п. 9 Положення про Єдиний реєстр підприємств і організацій України від 21 січня 1996 р. (далі - Положення про Єдиний реєстр). Згідно з ними орган, що реєструє, зобов'язаний в 5-денний строк від дня державної реєстрації передати органу статистики дані для внесення до Єдиного реєстру, повідомити про реєстрацію в податкові органі.

Думаємо, що чинне українське законодавство слід змінити й державна реєстрація дійсно повинна закінчуватися внесенням підприємства, організації в Єдиний державний реєстр (однак для цього орган, що реєструє, повинен вести й державний реєстр). Це дозволить іншим учасникам ринку при необхідності одержувати інформацію про передбачуваного контрагента й у певній мері буде сприяти захисту їх економічної безпеки. Однак нині суб'єкт підприємництва вважається створеним з моменту винесення рішення виконкому про державну реєстрацію, а не з моменту внесення в Єдиний державний реєстр. Точне визначення моменту державної реєстрації має більше практичне значення, тому що якщо після винесення рішення органу, що реєструє, але до відображення цього факту в державному реєстрі, суб'єкт приступив до здійснення підприємницької діяльності, його дії не можна визнати незаконними. Думаємо, що в цьому випадку немає підстав для залучення до адміністративної відповідальності за здійснення підприємницької діяльності без державної реєстрації (ст. 164 КпАП).

На підтвердження реєстрації орган, що реєструє, видає свідоцтво про державну реєстрацію (оригінал і три копії) (п. 12 Положення про державну реєстрацію). На наш погляд, свідоцтво про державну реєстрацію не є "дозвільним" документом на зайняття підприємницькою діяльністю, воно лише доводить факт державної реєстрації. Думаємо, що змінений зміст правових норм, що допускають нині видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію при дотриманні певної процедури (пункти 29-31 даного Положення), більше відповідає функціональній ролі свідоцтва про держреєстрації, чим існуюча раніше практика, що сприймала відсутність у правових нормах вказівки на видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію як заборону[2].

Відмова органа, що реєструє, у державній реєстрації може бути оскаржений у судовому порядку, а порушення строків реєстрації надає право залучити його до відповідальності.

Структурні підрозділи українських суб'єктів підприємництва, будучи суб'єктами господарювання, не є самостійними юридичними особами й у цей час не підлягають державній реєстрації. Як вказувалося, інформація про наявність філій, відділень, представництв вноситься в реєстраційну картку й на її підставі - у Єдиний державний реєстр. Ці дані повинні обновлятися, і тому при створенні або ліквідації таких структурних підрозділів організація зобов'язано повідомити орган, що реєструє про внесення змін до державного реєстру (п. 18 Положення про державну реєстрацію).