Характеристика повноважень Глави держави

2.  Характеристика повноважень Глави держави

Аналіз дієздатності та впливу інституту президентства на політичне життя країни можна відобразити за характеристикою повноважень Глави держави – символічних, церемоніальних, процедурних, прерогатив щодо призначень та політичних [5].

Символічні повноваження по суті не мають безпосередньої політичної ваги. Проте лідери досить часто перетворюють національні свята, визначні дати і відповідні промови Глави держави на інструмент політичного впливу.

Церемоніальні повноваження, такі як присудження почесних звань і нагород, мають невеликий політичний потенціал. Зрозуміло, що такий підхід може бути належною спонукою до відповідної політичної діяльності чи лояльності щодо дій, позиції Глави держави.

Процедурні повноваження, особливо дотримання конституційних вимог і положень мають значно більшу політичну вагу, ніж попередні повноваження. За відповідних умов їх здійснення можна спричинити ту чи іншу конфігурацію (бажану чи навпаки), а то і конфронтацію. Тому їх варто використовувати як дієвий інструмент впливу.

Повноваження призначати на ключові посади, скажімо, президентської квоти, суддів Конституційного Суду відносяться до «політично важливих». Адже сам факт призначення на відповідну ключову посаду передбачає шанобливе ставлення до того хто призначає, а також лояльність щодо політичних рішень Президента.

Політичні повноваження – право відкладального вето щодо законодавчих актів, право законодавчої ініціативи, а також виступаючи в ролі Головуючого Ради національної безпеки і оборони тощо. Такі можливості ведуть до прямих і безпосередніх наслідків для політичного життя країни [5].

Президент забезпечує правонаступництво держави, представляє її в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Президент як державний інститут постає активним і впливовим у системі владних відносин та державного устрою. Інститут президентства покликаний стати консолідуючим центром і арбітром між гілками влади. Глава держави постає консолідуючим чинником суспільства, але при цьому він однозначно не повинен ставати на сторону тієї чи іншої політичної сили [6]. За Президентом залишається повноваження визначати внутрішній і зовнішній курс держави і проводити відповідну політику, для чого постають наступні конституційні норми:

1.  Глава держави необмежений у впливі щодо формування на основі узгодження політичних позицій парламентської більшості із коаліцій депутатських фракцій.

2.  Саме Президент вносить пропозицію щодо призначення кандидатури прем’єр-міністра Верховною Радою України за поданням коаліційної більшості Парламенту. Глава держави у 15-денний термін визначається стосовно кандидатури прем’єр-міністра і вносить до Верховної Ради подання про його призначення.

3.  Прерогативою виключно Президента є подання стосовно призначення Парламентом силових міністрів та керівника зовнішньополітичного відомства України. Від лояльності саме цих політичних постатей залежить найбільшою мірою не лише спрямованість, а й відповідний зміст політики нашої країни.

4.  Потужним чинником політичного впливу Президента на парламент може стати звернення до Конституційного Суду з метою надати відповідне тлумачення тієї чи іншої проблеми, правової колізії.

5.  У арсеналі впливу і пошуку прийнятних рішень з Парламентом у Глави держави є інститут Постійного представника у Верховній Раді [6].

Потрібно зазначити, що діяльнісна ініціатива Глави держави може бути перенесена на політичне поле Парламенту, його повноважень. Запропонувавши попереднє узгодження і розгляд майбутніх кадрових призначень, Президент спроможний належним чином впливати на реалізацію прерогатив самої Верховної Ради, до яких віднесено призначення за поданням голови Уряду членів Кабінету Міністрів, голів Антимонопольного комітету, Держкомітету телерадіомовлення, голови Фонду держмайна тощо [7].

Нині, відповідно Конституції, за Президентом визначено право достроково припиняти повноваження Верховної Ради у трьох конституційно передбачених випадках:

·  Якщо протягом одного місяця у Верховній Раді не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до _н.. 83 Конституції України;

·  Якщо протягом шістдесяти днів після відставки уряду не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів;

·  Якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися [1].

Це стає в руках президента потужним конституційним стимулом до конструктивності, важелем впливу з метою досягнення плідної діяльності парламенту.

Необхідно знаходити поле співпраці різних фракцій, як це демонструють політичні сили країн розвиненої демократії. Наприклад, вибори до Німецького Бундестагу 2005 року не виявили очевидного переможця серед загальнонародних партій. Правоцентристські християнські демократи і лівоцентристські соціал-демократи, вгамувавши розбіжності, поєднали свої центристські підходи в інтересах виборців та суспільства загалом [5]. Отже, за політичної волі розбіжності були відсунені на другий план. За оцінкою експертів, саме Німеччина цим прикладом дає урок сучасної демократії для європейських країн [5].

Саме у Німеччині запроваджено принцип вотуму конструктивної недовіри, застосування якого конституційно визначено щодо глави німецького уряду. Конструктивізм полягає в тому, що рішення Бундестагу про відставку федерального канцлера має організаційні наслідки лише за умови, що протягом двох діб (48 годин) більшість депутатів проголосує за кандидатуру нового глави уряду [5]. Здається, мале уточнення, але воно унеможливлює часті відставки урядів, які мали місце у Веймарській республіці. Разом з тим, такий підхід підвищує політичну відповідальність парламентських фракцій. Подібне уточнення, на мою думку, потрібно і в конституційних законах України.

Розвитку шляхів підвищення ефективності нової політичної системи України, конструктивної діяльності Верховної Ради має прислужитися законодавче визначення прав, можливостей і засад роботи політичної опозиції та опозиційних фракцій у вітчизняному парламенті [4]. Ініціювання необхідних законів інститутом президентства чи пропрезидентськими фракціями, розробка законопроектів або альтернативні підходи мають сприяти пошуку оптимальних шляхів досягнення суспільно значущих задач.

Дуже важливо, щоб колізії, що ще можуть і будуть виникати у взаємодії різних складових політичної системи, спонукали як політиків, так і представників владних інститутів до пошуку консенсусу та демократичного розв’язання [4].

Таким чином, прагматичний підхід щодо утвердження нових засад вітчизняного інституту президентства в контексті розвитку політичної системи суспільства, національні інтереси зміцнення української державності імперативно вимагають реалізації наступних визначальних напрямів діяльності інституту президентства:

·  Домінування конструктивної співпраці з іншими інститутами політичної влади і, перш за все, - Парламентом та Урядом;

·  Впровадження цивілізованих методів пошуку компромісів і толерантного розв’язання тих чи інших політичних проблем суспільного розвитку;

·  Забезпечення законодавчого закріплення базових принципів і юридичного унормування розподілу повноважень між політичними центрами, полюсами здійснення державної влади;

·  Гарантування належного ступеня підтримки громадянами державної влади, її поточного і стратегічного курсу;

·  Виконання президентурою ролі інтеграційного суспільно – владного інституту щодо забезпечення умов соціально – політичної злагоди [6].