Установка нацистського «нового режиму»

1.2. Установка нацистського «нового режиму»

У самому місті боїв не було. 9 вересня 1941 року ковані чоботи солдатів вермахту застукали по брукових бруківках Чернігова. В історії древнього міста відкрилася нова сторінка, лиховісна по своєму змісту від першого до останнього рядка.

Орда завойовників у зеленій уніформі, ненажерлива, як сарана, заполонила місто. Автодорожній і залізничний мости були висаджені відступаючою Червоною Армією, і в Чернігові скопилася маса німецьких військ всіх пологів зброї, що очікує наведення переправи через Десну.

Солдати валандалися по дворах на окраїнах міста й виглядали, де й що можна потягнути. З усіх боків чулася: «Матка, яйки! Матка, млеко! Матка, клеб!»

Потроху в Чернігів стало повертатися населення, що покинуло місто під час бомбування, а також багато хто з тих, хто евакуювався, але змушений був повернутися, тому що наступавшіє зі сторони Новгород-Сіверського на Прилуки німецькі дивізії перерізували всі дороги на схід.

Не вірячи своїм очам, оглядали люди своє рідне місто, знівечений до невпізнанності численними руйнуваннями. Ця картина придушувала й гнітила кожного, тим більше, що багато із тих, хто повернулися знайшли замість рідного вогнища попелище. Чернігів став для них чужим. Слух різала іншомовна мова прибульців, що звучала музика губних гармошок на кожному кроці, на яких пілікали солдати.

Серед військ, що окупували Чернігів, заполонили своїми візками, мотоциклами, величезними вантажівками, пушками, танками всі вулиці й площа, були, звичайно, різні німці - нахабні й ввічливі, аматори поживиться й які не займалися грабежами. Але всіх їх відрізняло якусь зарозумілість стосовно місцевих жителів. На лиці кожного було вираження самовдоволеної переваги. А багато хто поводився в присутності людей так, начебто вони, ці аборигени, були не люди, а безсловесні тварини. Солдати могли відправляти свої природні потреби не тільки при дітях, але й при дорослих. Уявляючи себе представниками нордичної вищої раси, нацисти вважали слов'ян унтер-меншами, тобто недолюдинами, і поводилися відповідно до свого світогляду. Хвалена німецька культура залишилася в них за, у далекому фатерлянді. Тут фриці були просто завойовниками, як вони вважали, життєвого простору.

Незабаром військ у місті значно зменшилося. Фронтові частини в Чернігові довго не затрималися. Автодорожній дерев'яний міст через Десну був зруйнований тільки частково, і німці досить швидко його відновили руками радянських військовополонених.

Військова німецька комендатура, що з'явилася в місті (вона розмістилася у двоповерховому будинку дитячого саду на вул. Комсомольської - нині дитячий сад № 56) вжила негайних заходів до створення місцевої адміністрації - міської управи й української поліції.

Офіцер коротко оголосив через перекладача, що відтепер і навіки в Чернігові встановлюється німецька влада, всі жителі повинні безпрекословно виконувати її накази. Тим, хто насмілиться їх порушити - смерть.

Про призначення окупантами нового бургомістра чернігівці довідалися через кілька днів з вивішеного на заборах оголошення міської управи, під яким стояв підпис - Е. Азаров.

В оголошенні говорилося про негайну реєстрацію чоловічого населення віком від 18 до 45 років включно, всіх командирів і комісарів Червоної Армії) членів і кандидатів у члени ВКП(б), що були працівників НКВД і в'язниці, жителів міста - євреїв. Параграф 4 цього оголошення містив погрозу відповідальності за законами воєнного часу тих, хто спробує ухилитися від реєстрації.

Недоліку в оголошеннях і наказах управи й комендатури не було. Їх вивішували часто й, як правило, завжди згадувалося: за невиконання розпоряджень нових міських влада передбачалося найчастіше одне покарання - смерть.

Через кілька днів після захоплення Чернігова прибула в місто служба безпеки СД, польове гестапо й тільки що організована українська поліція почали полювання за залишеними для підпільної роботи радянськими патріотами.

Першими помічниками гітлерівців у виловлюванні підпільників, що бігли з полону бійців і командирів Червоної Армії й не встигли евакуюватися в силу різних причин партійних і радянських працівників стали українські націоналісти, що зуміли, і свій час піти в глибоке підпілля й замаскуватися під різними личинами. Не без подиву чернігівці довідалися, що начальником української комендатури, що влаштувалася в будинку на розі вулиць Куйбишева й Комсомольської, над яким розвівалися на холодному осінньому вітрі зловісно два прапори - жовто-блакитне українських націоналістів і гітлерівське - червоне, з білим колом і чорною свастикою в його центрі - став колишній співробітник НКВД С. Тураш. У свій час він звірствував при організації колгоспів у Козелецькому районі, потім приклав руку до репресій чесних людей в області в 1937-1938 рр.; а з появою «визволителів» України від більшовизму, як себе йменували окупанти, показав свою щиру особу.

У розпорядження місцевої адміністрації німці передали в'язницю. Начальником її поставили Носенко, що мав досвід у цій справі. До революції він був начальником в'язниці в Борзні. Склад наглядачів й охорону укомплектували за рахунок поліції.

Одночасно не можна не сказати, що багато хто був деморалізований перемогами німецької армії на фронті, пануванням ворожої авіації в повітрі, відступом наших військ на схід. На психіку давили численні колони радянських військовополонених, яких німці гнали через Чернігів після оточення й розгрому декількох армій Південно-західного фронту в районі Пирятина й Прилук. Там Червона Армія потерпіла одне з найважчих поразок за всю війну. В оточення потрапило біля півмільйона людей і величезна кількість військової техніки. При спробі прорватися з боєм до своїх загинули командуючий фронтом генерал-полковник Кірпонос і багато офіцерів його штабу.

Похнюпивши голови, брели по розбитим танками дорогам люди, які вмирали від голоду, холоду й хвороб, за колючим дротом фашистських концтаборів. Одним з таких таборів, де повільною смертю гинули полонені, був табір на Кругу. Сюди, на відкриту всім вітрам територію сенопункта, усього лише із двома навісами для зберігання сіна, зігнали тисячі червоноармійців. У літнім обмундируванні вони втримувалися там й у дощ, і в сніг, умирали на морозі.

Ті, що відставали від колон, при проходженні, конвоїри пристрілювали прямо на дорогах. І немає числа безіменним могилам російських солдатів на шляху від Прилук до Чернігова й далі. Без звістки зниклими значаться вони дотепер.

Гнітили людей численні й самі неймовірні чутки, які поширювали німці і їхні холуї. На кожному кроці була чутно: «Москва капут! Ленінград капут! Німецькі війська йдуть на Урал! Червона Армія розбита!».

Гітлерівці виявилися відмінними фахівцями на різного роду провокації, які їм особливо вдавалися в перші місяці окупації. Цьому сприяли успіхи німецької армії на фронтах і нездатність підпілля, які понесли в той період важкі втрати й остались без керівництва, протиставити геббелівській свою антифашистську пропаганду.

Про існування антифашистського підпілля в Чернігові окупаційні влади й городяни знали не тільки з факту появи листівок. Були й більше істотні ознаки. Так, у найперші дні захоплення міста, коли він ще був переповнений фронтовими частинами, пронісся слух, що при огляді в'язниці загинули при загадкових обставинах 4 німецьких офіцери.

Новий 1942-й рік чернігівці, а їх за станом на 30 грудня 1941 року налічувалося, згідно даним обліку горуправи, ледве більше 30 тисяч чоловік, зустріли в тужливому очікуванні: коли ж прийде кінець хазяйнуванню незваних прибульців й їхніх пособників усяких мастей, серед яких були не тільки українські націоналісти, але й колишні білогвардійці, просто кримінальники, а також ті, хто рятуючи свою шкіру, вислужувався перед новоявленими хазяями.

За своє старання зрадники одержували винагороду. Відповідно до оголошення, вивішеному на будинку міської управи (двоповерховий будинок на розі вул. Кирпоноса й проспекту Перемоги, де тепер розміщається міська санепідемстанція), за кожного виданого в руки окупаційної влади комуніста, партизана або єврея виплачувалася премія в розмірі 300 марок.

Надзвичайно сувора зима того року з небувалими морозами й рясними снігами збільшила тяжкі випробування, що випали на частку жителів Чернігова.

У місті не працювали продуктові магазини, водопровід, не було електрики, палива. Торгівля продовольством на базарі йшла з-під підлоги, тому що селянам заборонялося вивозити його на продаж у місто. Але оскільки селян обклали високими грошовими податками, вони змушені були продавати продукти городянам за гроші й в обмін на сірники, запальнички, сіль, гас, взуття й одяг - все те, що в селах дістати було неможливо.

Виходячи з обстановки, незважаючи на наказ управи, поліція й німці дивилися на торгівлю на базарі крізь пальці, хоча іноді й проводили операції по вилученню в селян всіх привезених у Чернігів продуктів. Найчастіше поліцаї віднімали продукти при в'їзді в місто з боку Михайло-Коцюбинського, Любеча, Гомеля й в інших місцях. Пограбованого селянина в таких випадках назад відразу не відпускали, щоб не попередив інших, їдучих на базар, а відправляли в місто.

Наклавши на узбіччя дороги гору мішків з картоплею, зерном, кошика з яйцями, вибудувавши рядами горщики з молоком, поліцаї, задоволені своїм видобутком, приблизно опівдні зустрічали вантажівку, у кузов якого зі сміхом і жартами складали все це добро.

Не менше задоволений був і німецький офіцер, що сидів звичайно поруч із шофером у кабіні автомашини. Напевно, і на його частку йшла частина награбованого. Це, мабуть, була одна з головних причин того, що, незважаючи на заборону, продукти в місто все-таки найчастіше пропускали.

Воду чернігівці брали на свої потреби з колодязів, а також з Десни й Стрижня. Палили, чим прийде: вишукували на руїнах незгорілі дошки й балки, розтаскували залишки заборів, пиляли фруктові й декоративні дерева на своїх садибах й у парках. Голод, холод і страх запанували в Чернігові.

Розділ ІІ. Окупація Чернігівщини