Партизанський рух на Чернігівщині

2.3 Партизанський рух на Чернігівщині

Головним джерелом партизанських формувань стали бійці винищувальних загонів. Вони повністю влилися в партизанські загони в Грем'яцькому, Корюківському, Носівському, Семенівському, Холминському і Шорському районах. Значну допомогу надало командування Південно-Західного фронту в організації в Чернігові партизанської школи для підготовки командирів і підривників. Створенню партизанських загонів в Ріпкинському, Михайло-Коцюбинському ї Олишівському районах сприяв штаб п'ятої армії. Бійці винищувальних і партизанських загонів Остерського, Холминського та інших районів спільно з червоноармійцями вели бої проти гітлерівських загарбників в прифронтовій смузі.

В умовах повсюдного терору населення Чернігівщини не скорилося ворогові. З кожним днем ширився рух опору. Особливу роль у розгортанні збройної боротьби в тилу ворога відіграв обласний загін на чолі з М. М. Попудренком. Вже 26 вересня 1941 року в повідомленні Радянського ін-формбюро відмічалося, що «партизани Чернігівщини за короткий період часу розгорнули широку діяльність і нанесли відчутні удари окремим частинам фашистських військ». У Городнянському районі партизани пустили під укіс ешелон з окупантами і зброєю, підірвали дві військові грузові машини. Напади на фашистів здійснено в Корюківці, Дроздівці. В Тупичеві був спалений лісопильний завод, в Добрянці зірвана водокачка.

В оперативному зведенні Радянського інформбюро від 2 жовтня підведено підсумки бойових дій партизанів Чернігівщини за другу половину вересня 1941 року. У той же час слід відмітити, що навальний наступ фашистських військ не дозволив в усіх районах завершити формування загонів, і окремі групи партизан відійшли з частинами Червоної Армії. Відсутність досвіду конспірації призвела до значних людських жертв. Віддалення лінії фронту, нестача зброї, порушення зв'язків між районами — все це ускладнювало боротьбу в тилу ворога.

19 листопада 1941 року з метою посилення боєздатності обласного загону до його складу були включені Корюківський (командир Ф.І. Коротков), Холминський (І.І. Водоп'ян), Перелюбський (О.П. Балабай) і Рейментарівський (Б.С. Туник) партизанські загони. Об'єднаний загін очолив О.Ф. Федоров, який прибув у північні райони області з району пирятинського оточення військ Південно-Західного фронту. Протягом перших чотирьох місяців окупації партизани практично тримали владу в своїх руках на території Корюківського і Холминського районів. В кінці листопада гітлерівське командування направило три тисячі солдатів проти народних месників. Близько місяця тривали запеклі бої в районі Рейментарівських лісів. Не зумівши добитися перемоги, фашисти почали палити оточуючі села. Щоб відвернути розправу над мирним населенням, партизани перебазувалися в Єлінські ліси.

Тут вони налагодили радіозв'язок з командуванням Південно-Західного фронту і до партизанів почали постійно прибувати літаки із зброєю і боєприпасами, в яких відчувалася гостра потреба. Це дозволило розгромити ворожі гарнізони в Погорільцях, Гуті-Студенецькій, Іванівці та інших населених пунктах. Військові спеціалісти навчали партизанів володіти зброєю, організовувати диверсійні групи, що активно діяли на залізничних магістралях Київ-Ніжин, Гомель-Бахмач, Гомель-Новозибків. Високо оцінивши героїзм партизанів Чернігівщини, Указом Президії Верховної Ради СРСР було нагороджено в травні 1942 року групу народних месників орденами і медалями.

У ряді трофейних документів гітлерівці змушені визнати широку підтримку народом партизанів і провал неодноразових спроб покінчити з ними. Партизани постійно користувалися допомогою місцевих жителів. Цілі населені пункти стали надійною базою партизанів. Для цього створювалися озброєні групи самооборони, які контролювали значну територію. Найбільше таких груп було в північних районах. Наприклад, в Грем'яцькому (нині Новгород-Сіверському) районі колгоспники в селі Мурав'ї протягом трьох місяців разом з партизанами захищали населений пункт від фашистів. Жителі села Єліно Щорського району декілька місяців відбивали напади загарбників і тільки після бомбардування з повітря ворог зумів знищити непокірних його жителів. Групи самооборони діяли в ряді сіл Козелецького району. За зброю бралися чоловіки, жінки, молодь. В партизани йшли цілими сім'ями.

Завдяки вмілому проведенню рейдів на території Чернігівської, а також сусідніх областей РРФСР і БРСР партизани зберігали ініціативу в своїх руках і постійно вели бойові дії та диверсійно-розвідувальну роботу. Під час рейду були створені нові загони в Новгород-Сіверському, Семенівському та інших районах. Після запеклих боїв на Чернігівщині в кінці березня 1942 року обласний загін вирвався з ворожого оточення і перебазувався в Єлинківські ліси, де спільно з російськими партизанами вів боротьбу проти фашистських окупантів.

28 липня 1942 року на території Рейментарівських лісів завершилося формування обласного партизанського з'єднання до складу якого увійшли Чернігівський об'єднаний загін ім. Сталіна, Климовський ім. Кірова, Новозибківський ім. Щорса і Злинківський ім. Ворошилова. Із загальної кількості 1200 чоловік 900 становили месники Чернігівщини. При переході з'єднання через Гомельську область в серпні відбулося об'єднання окремих місцевих партизанських груп у Світилівський і Чечерський загони, які також влилися до складу нового з'єднання. Кожний загін зберігав попередню назву, примножуючи славну історію і традиції, підтримував зв'язки з своїм районом.

Полум'я всенародної боротьби, яку очолили підпільний обком і 18 райкомів КП(б)У, десятки антифашистських організацій, охопило всю територію області. Після виходу в березні 1943 р. основних сил обласного з'єднання під командуванням О.Ф. Федорова на Правобережну Україну тут було створене нове обласне з'єднання на чолі з М. М. Попудренком.

Для організації загонів і встановлення єдиного керівництва партизанським рухом в райони області підпільним обкомом були направлені спеціальні групи по 15-20 осіб, налагоджено тісний зв'язок з партизанськими з'єднаннями, які діяли н її південній частині. Крім цього, влітку 1943 року на території Чернігівщини на базі десантних груп були сформовані три нових з'єднання під командуванням М. Г. Салая, М. І. Шукаєва, Я. П. Шкрябача, які вирушили в рейд на захід. У червні на основі зростаючих загонів утворилися нові з’єднання «За Батьківщину», ім. М. Коцюбинського, а в серпні — з'єднання ім. Щорса.

Активну допомогу надали партизани радянським військам при звільненні Чернігівщини. 19 вересня два полки партизанського з'єднання «3а Батьківщину» захопили три переправи через Дніпро, одну через Прип'ять і, незважаючи на запеклі атаки гітлерівців, утримували їх до підходу частин 70-ї гвардійської і 322-ї стрілецької дивізій 60 армії. Партизанське з'єднання ім. М. Коцюбинського захопило також ряд переправ через Дніпро і Прип'ять. Успішно взаємодіяли з наступаючими частинами партизани з'єднання ім. Щорса, організувавши переправи біля населених пунктів Сивки, Окуніново і Навози. В межиріччі Дніпра, Десни, Прип'яті і Сожі близько 12 тисяч партизанів сприяли звільненню Чернігівської, Київської і Гомельської областей.

На території Чернігівщини в роки Великої Вітчизняної війни діяли п'ять партизанських з'єднань, до складу яких входили три полки і 41 загін. Крім цього бойові операції вели самостійні загони" Під час рейдів немало чернігівців влилося до з'єднань С. А. Ковпака і О. М. Сабурова. Більше 30 тисяч партизан нагороджені орденами і медалями, 20 удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Для багатьох з них війна не закінчилась звільненням Чернігівщини. Основні сили першого обласного з'єднання в кількості 1400 чоловік ще весною 1943 року вирушили в рейд на Правобережну Україну. Вони пройшли з боями не одну сотню кілометрів, форсували Дніпро, Прип'ять, Горинь та інші ріки. По шляху просування партизани громили фашистські гарнізони і завдали нищівних ударів на ворожих комунікаціях.

Наприкінці червня 1943 р. загони з'єднання прибули на територію Волинської області, щоб вивести з ладу залізничні лінії Ковельського вузла і посилити полум'я партизанської війни проти фашистських загарбників. Навіть гітлерівський генеральний комісар Волині і Поділля був змушений визнати, що місцеве населення «в основному настроєне проти нас». За. підтримку партизанів фашисти і їх прислужники повністю знищили села Кортеліси, Вишнівка, Воля Островська та багато інших. У серпні 1943 р. окупанти направили літаки на нескорені села, закидаючи їх фугасними і термітними бомбами.

Для спільних бойових дій штаб з'єднання, яке розташувалося в лісах Любешівського загону, відразу налагодив зв'язки з партизанською бригадою А. Бринського і загонами Н. Собесяка, М. Конищука, В. Карасьова, Д. Медведєва, М. Прокоп'юка. За рахунок місцевого населення лави партизанів з'єднання постійно зростали і досягли 6 тисяч чоловік, в результаті чого воно перетворилося на Чернігівсько-Волинське формування. 6 червня 1943 р. з'єднання переходить на становище військової частини 0015, бойові дії якої в тилу ворога координувалися з наступальними операціями радянських військ на фронті.

Район межиріччя Стохода і Стирі був місцем довгострокового перебування з'єднання, а ріки — оборонними лініями партизанського краю. В селі Лобному розмістилися штаб, господарська частина, медична служба та батальйон її охорони. Коли раніше з'єднання весь час перебувало в рейді, то тепер передбачалося постійно діяти на Ковельському вузлі. Магістралі Ковельського вузла відігравали виключну роль в постачанні гітлерівських військ зброєю і боєприпасами. Партизанські загони знаходилися від штабу на відстані 70-80 км, контролюючи основні залізничні і шосейні магістралі на дистанції 160-200 км, вели масово-політичну роботу серед населення. Для кожного з них були визначені райони для бойових дій на комунікаціях і розгрому ворожих гарнізонів. Перший батальйон під командуванням Г. В. Балицького базувався в районі села Берестяне Цуманського району і діяв на залізничній лінії Ковель-Рівне. Третій батальйон П. А. Маркова розпочав бойові операції у Шацькому районі на, залізниці Ковель-Хелм. П'ятий батальйон, очолений М. М. Ніколаєнком, взяв під контроль лінію Ковель-Володимир-Волинський. Загони ім. Богуна, ім. Чапаєва, другий загін ім. Щорса діяли на залізниці Ковель-Брест і на лінії шосейної дороги. На магістралі Ковель-Сарни бойові операції вели перший загін ім. Щорса і частина диверсійної роти штабу з'єднання. Друга частина роти і кавалерійський ескадрон контролювали залізницю Брест-Пінськ.

Для підготовки необхідної кількості кадрів при кожному загоні були організовані курси підривників, завдяки чому партизани освоїли і успішно застосували в масовій кількості міни уповільненої дії. Кожний загін посилав на закріплену дільницю кілька підривних груп, разом з якими вирушали і бойові групи. Вони не тільки прикривали підривників під час мінування, а й обстрілювали поїзди з усіх видів зброї. Коли фашисти почали водити поїзди на знижених швидкостях, від чого ефект мін зменшувався, тоді партизани перейшли до захоплення поїздів.

Бойові накази, радіограми, короткі донесення, звіти, за якими постає широка панорама партизанської народної війни проти чужинців. В період Курської битви було здійснено найбільше диверсій. З 7 липня до 1 серпня 1943 р. на мінах уповільненої дії, встановлених партизанами навколо Ковельського вузла, підірвалось 65 ешелонів. Таку кількість ворожих ешелонів було знищено в минулому лише протягом 16 місяців. За період з 1 по 10 серпня 1943 р. під укіс пущено ще 58 фашистських ешелонів. Ворог почав направляти військові ешелони в обхід Ковеля по лінії Брест-Пінськ, але з допомогою білоруських партизанів і цей план був зірваний. У донесенні УШПР від 1 вересня 1943 р. вказувалося: «Залізниці Ковель-Сарни, Ковель-Брест, Брест-Пінськ повністю паралізовані. Колії Ковель-Холм, Ковель-Ровно паралізовані частково».

Вздовж залізниць Ковель-Сарни, Брест-Пінськ та інших напрямків були збудовані через кожні 1-3 км спеціальні укріплення з цілодобовим чергуванням, охорону в яких несли військові частини, підрозділи СС і поліцейські сили. «Ми не можемо ні виїхати, ні під'їхати до залізниці, — писав німецький офіцер К. Дорфман. — Міни завдають нам непоправної шкоди. До кінця 1943 року партизани знищили більше чотирьохсот ворожих ешелонів. За період війни вперше був завданий такий могутній удар по комунікаціях ворога. Коли в листопаді-грудні через відсутність необхідної кількості боєприпасів почала зменшуватись чисельність бойових операцій, тоді партизани пробили коридор через лінію фронту і відправили обоз із 600 саней з пораненими, а назад повернулись зі зброєю і боєприпасами. Перехід здійснювався неодноразово.

Партизанські загони Чернігівсько-Волинського з'єднання спільно з бійцями з'єднання ім. Щорса під командуванням С. Ф. Малікова здійснили наступ на Ковель. Особливо запеклі бої розгорнулися за село Несухе з двома батальйонами есесівців. Штурм розпочався 23 лютого 1944 року. Населений пункт декілька разів переходив з рук в руки. Тут загинули командир батальйону С. Григоренко, командири взводів П. Асабов і С. Каменський, ряд інших ветеранів з'єднання. Одночасно головні сили розпочали наступ на місто Ковель, але через відсутність достатньої кількості боєприпасів і можливості своєчасної підтримки з боку наступаючих радянських частин було прийнято рішення припинити наступ, зосередити всі сили для продовження бойових дій на правому березі ріки Стохід, щоб забезпечити плацдарм для наступаючих частин радянських військ.

Широкий розмах партизанського руху був би неможливий без всебічної підтримки населення, яке допомагало продуктами харчування, одягом, повідомляло про наявність ворожих гарнізонів та про рух окупантів на шляхах сполучення. Місцеві жителі саботували заходи фашистських органів влади, а населені пункти стали резервом зростання партизанських загонів. За період дій з'єднання на Волині виникли нові підпільні організації і бойові групи. В ряді населених пунктів утворилися групи самооборони. Коли фашистські окупанти зламали центри самооборони в селах Гута-Степанська, Березиво, Поросль, Вирки, Осове та інших населених пунктах, частина їх жителів шукала захисту в районах, що контролювалися партизанами, створивши в складі з'єднання партизанську бригаду ім. Ванди Василевської.

Після зустрічі з'єднання з наступаючими частинами Радянської Армії більше трьох тисяч партизан влилися до лав діючої армії, а загони бригади ім. Банди Василевської відійшли на територію Польщі для продовження боротьби проти фашистських загарбників. Частина партизан на чолі із заступником командира з'єднання по диверсійній роботі О. С. Єгоровим була десантована в Чехословаччину і взяла участь у Словацькому повстанні,

Висновки

Трагическая судьба Чернигова в годы Великой Отечественной войны, разрушенного фашистами, почти полное уничтожение его промышленных объектов, смерть 52425 советских граждан, умерщвленных гитлеровцами в городе и его окрестностях — наиболее мрачные страницы в его многовековой истории.

К сожалению, до сих пор в периодической печати и в литературе история Чернигова 1941-1945 г.г. освещена лишь фрагментарно, целостной картины событий не дано. Историки и краеведы не спешили стирать «белое пятно», и для этого имелись свои причины. Официально тема не была запретной, но получить доступ к архивным документам спецфондов разных учреждений исследователям практически было невозможно. Отпугивала и перспектива окунуться в кровь и грязь событий, от ознакомления с которыми волосы подымались дыбом на голове. Ведь на военных дорогах беспримерный героизм и самопожертвование во имя Родины соседствовали иной раз с самой черной изменой и предательством, которые трудно себе представить. Однако нашлись люди, которых не остановили эти обстоятельства.

Партизани Чернігівщини провели немало боїв з ворогом. Були перемін и і гіркота поразок. Багато партизанів і підпільними загинули в боях з фашистами та їх посібниками. Ворожа куля передчасно обірвала життя організатора парні пінського руху М. М. Попудренка. Смертю героїв полягли Михайло Стратілат, Сидір Громенко, Платон Горєлий, Арсеній Ковтун, Олена Білевич, Лілія Карастоянова, Ілля Авксентьев, Василь Коробко і багато інших мужніх партизан.

Минають роки і події Великої Вітчизняної війни втілені в рядки історії. Подвиг народу, який розгромив фашистську навалу, збережеться у віках.

Список використаної літератури

1.  Архив Министерства обороны, спецфонд, оп. 6, д. 2, лист 8.

2.  Архив МО СССР, ф. 229, оп. 213, д. 3, л. л. 32-33.

3.  Архив облуправления УСБУ по Черниговской области, т. 1, д. 5118, л. 12; д. 1938, л. 1.

4.  Архів Міністерства оборони Російської Федерації, ф. 229, оп. 213, спр. 3, арк. 161.

5.  Балицкий Г. «Війна вночі», К., 1965, с. 15.

6.  Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). Львів, 2003. С. 135.

7.  В тилу ворога. Документи і матеріали про участь партизанів Чернігівщини в боротьбі проти фашистських загарбників. Упорядники: С. М. Мельник, М. К. Бойко Редактор М. О. Рудько. Чернігів, 1994.

8.  Ветров I. Матеріально-побутові умови населення України за німецької окупації (1941-1944 pp.) // Пам'ять століть. - 2005. - №3-4. - С. 202.

9.  Вінок безсмертя, — К. 1988, — С. 210.

10.  Воспоминании бывшего секретаря Черниговского горкома КП(б)У Леноненко В. М.

11.  Воспоминания бывшего зав. Отделом Черниговского горкома КП(б)У Г.М. Кталхермана.

12.  Воспоминания бывшего партизана В.Н. Кулакова.

13.  Воспоминания бывшего подпольшика Шарого Н. С.

14.  Воспоминания бывших партизан Героя Советского Союза Г.К. Артозеева и Б.Е. Гуда.

15.  Воспоминания Героя Советского Союза Артозеева Г.К.

16.  Воспоминания жителя Чернигова М.К- Власенко.

17.  ДА СБУ, ф. 13, спр. 55663, Т. 1, арк. 10.

18.  З. Сушанский, М. Соловей, «Через прошлое в будущее», Ч., 1992, с. 32-34.

19.  Залесский К. СС. Охранные отряди НСДАП. М., 2005. С. 456.

20.  Институт истории партии при ЦК Компартии Украины, ф. 7, оп. 10, дело I, лист 81.

21.  История городов и сел УССР, Черниговская область, К., 1983, с. 135.

22.  Історія застерігає. Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни. — К., 1986. — С. 116,

23.  Кузнецов Г. Ім’я героя відоме, «Деснянська правда» от 25.10.1988.

24.  Летопись. Города Чернигова периода великой отечественной войны 1941-1945 г.г. (по документам, воспоминаниям очевидцев, публицистике и мемуарам). Чернигов, издательство «Десна» 1992.

25.  Манойленко В. «Олена Білевич», Ч., 1991, с, .51.

26.  Нариси іІсторії Чернігівської обласної партійної організації, К., 1980, с. 203.

27.  Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, К., 1980 г., с. 191.

28.  Німецько-фашистський окупаційний режим на Чернігівщині: [Зб. док.]. – Чернігів, 2000. - С. 7.

29.  Облгосархив, ф: 139, оп. 1, д. 119, л. 24.

30.  Партархив, ф. 139, оп. З, д. 64, л. 4, л. 32.

31.  Сообщение Советского информбюро. — Т. 1. – М., 1944. С. 263-264.

32.  Сорокін В.А. «Опергрупа Кім», «Комсомольський гарт», № 103 від 25.08.1983 р.

33.  Старинов И. «Мины ждут своего часа», М., 1964, л.л. 31, 35, 39.

34.  Степнов М. «Степной рейд», К., 1946, с 120.

35.  Стракач Т. Наш позивний — свобода. — К., 1979. — С. 317.

36.  Студьонова Л.В. Слідами Чернігівського підпілля: Документальні нариси. - Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. - 232 с.

37.  Удовик В.М. Нові аспекти історії німецько-фашистського окупаційного режиму на території генеральної області Київ в 1941-1944 роках // Проблеми освіти.

38.  Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. — Т. 1. К., 1975. - С. 296.

39.  Україна в другій світовій війні у документах: Зб. нім. арх. мат. - Львів, 1997. - Т.1. - С.181.

40.  ЦАМО СССР, ф. 229, оп. 213, д. 3, л. л. 26-28.

41.  Чайковський А.С. «Невідома війна», К., 1994, с. 35.

42.  Чернигов в огне войны 1941-1943 г.г. (Документальная хроника-память). Чернигов, 1993 г.

43.  Черниговщина в период Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.). Сборник документов и материалов. — Киев, 1978. — С. 102.

44.  Чуев С.Г. Спецслужбы ІІІ Рейха. В ІІ-х кн. СПб., 2003. Кн. І. С. 69.

45.  Эпова, Б.А., Старинова И.Г. «Мины в тылу врага». — М., 1963. — С. 52.

Додаток

Хроніка звільнення 1943

3 ВЕРЕСНЯ

322-а стрілецька дивізія під командуванням полковника П.М. Лащенка, уродженця с. Тур'я Щорського району, першою з військових підрозділів Центрального фронту розпочала здійснення Чернігівсько-Прип'ятської наступальної операції, звільнивши населені пункти Чернігівщини — села Риботин і Жовтневе Коропського району. За вміле керівництво дивізією, успішне форсування її підрозділами Десни, Дніпра і Прип'яті, за особисту мужність і героїзм в боях під час Чернігівсько-Прип'ятської наступальної операції П.М. Лащенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

4 ВЕРЕСНЯ

Воїни 74-ої і 322-ої стрілецьких дивізій у взаємодії з 6-ою гвардійською і 8-ою стрілецькими дивізіями звільнили районний центр Короп і територію району.

6 ВЕРЕСНЯ

Військові підрозділи 70-ої гвардійської Глухівської і 75-ої гвардійської стрілецьких дивізій форсували Сейм і звільнили колишній районний центр Батурин та територію району.

8 ВЕРЕСНЯ

322-а стрілецька дивізія у взаємодії з 70-ою гвардійською Глухівською стрілецькою дивізією звільнили районний центр Борзну і територію району.

9 ВЕРЕСНЯ

Війська 13-ої і 60-ої армій звільнили районний центр і важливий залізничний вузол — місто Бахмач.

Наказом Верховного Головнокомандувача військовім підрозділам, що особливо відзначилися при звільненні міста, присвоєні почесні найменування «Бахмацьких»: 75-ій гвардійській і 132-ій стрілецьким дивізіям, 221-ій бомбардувальній авіа-дивізії, 3-й гвардійській легко-артилерійській бригаді, 56-му гвардійському мінометному полку. 70-а гвардійська Глухівська стрілецька дивізія нагороджена орденом Бойового Червоного Прапора.

13 ВЕРЕСНЯ

Воїни 132-ої Бахмацької стрілецької дивізії звільнили колишній районний центр Комарівку.

14 ВЕРЕСНЯ

Військові підрозділи 141-ої Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького стрілецької дивізії у взаємодії із 112-ою Рильсько-Коростенською стрілецькою дивізією звільнили колишній районний центр Дмитрівку і територію району.

15 ВЕРЕСНЯ

Український штаб партизанського руху віддав наказ командирам партизанських з'єднань Чернігівщини про захоплення, організацію і утримання переправ через Десну, Дніпро, Прип'ять для забезпечення їх успішного форсування частинами наступаючої Червоної армії.

Військові підрозділи 2-ої і 4-ої гвардійських повітрянодесантних дивізій звільнили районний центр Ічню і територію району.

Війська 60-ої армії звільнили місто Ніжин. Наказом Верховного Головнокомандувача військовим підрозділам, що особливо відзначились при звільненні міста, присвоєні почесні найменування «Ніжинських»: 7-у гвардійському мехкорпусу, 24-ій гвардійській мехбригаді, 57-ій гвардійській танковій бригаді, 299-ій штурмовій авіадивізії, 286-ій винищувальній авіадивізії. 280-а Конотопська, 132-а Бахмацька стрілецька дивізії, 26-а гвардійське Севська мехбригада нагороджені орденами Бойового Червоного Прапора.

Із резерву Ставки Верховного Головнокомандувача на ділянку 13-ої армії в районі Коропа була передислокована 61-а армія, яка продовжила бої; розширення Оболонського плацдарму.