Римське право в історії становлення правової культури європейської цивілізації

План

1. Джерела римського права

2. Політико-юридична культура стародавнього світу

3. Біблейське поняття закону

4. Середньовічна політична культура на Сході й Заході

Висновки

Література

Вступ

Велику роль у зміцненні римського права мала діяльність юристів, яка особливо поширилася за часів принципату. Принцепси надавали право юристам від свого імені тлумачити норми права. В особливо складних випадках також зверталися до юристів, і їхні відповіді були обов`язковими для застосування судами.

За часів римської імперії поступово зникли відмінності між вільними і залишилося лиш два класи – вільні і раби. Саме з цим періодом науковці пов`язують найефективніший розвиток Римського права.

1. Джерела римського права

В юридичній літературі багатьох країн світу з римського права, що накопичувалася понад дві з половиною тисячі років з моменту заснування римської держави, даються різноманітні визначення терміна «джерело права». Це поняття має далеко не однозначний зміст. В одному розумінні це джерело змісту правових норм, в другому — це спосіб, форма утворення норм права, у третьому - джерело пізнання права, як явища.

3міст правових норм залежить від суспільно-економічного ладу, що панує в певній країні. Як відомо. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. З огляду на це, в тогочасних правових, нормах виразно простежується тенденція до захисту інтересів панівного класу і пригноблення рабів. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником знаряддя праці та результати праці. Раб, як безпосередній виробник, не мав жодних прав, на вироблену ним продукцію. Звичайно, незадоволення рабів постійно зростало, і тому своє панування рабовласники забезпечували за допомогою правових норм, які позбавляли рабів всіх прав і, навпаки, у різний спосіб захищали права панівного класу. Отже, змістом правових норм того часу було прагнення рабовласників зберегти свій стан, забезпечити подальше панування та, виробити ефективні механізми пригнічення рабів, а джерелом змісту права був суспільно-економічний лад Стародавнього Риму.

Друге значення терміна «джерело права» дає зрозуміти, як певне правило поведінки стає правовою нормою. Такі джерела називаються джерелами правоутворення. Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були:

а) звичаї (в архаїчний період);

б) закон (в республіканський період — постанови народних зборів; в період принципату — постанови сенату, що виражали волю принцепсів; за доби абсолютної монархії - імператорські конституції).

На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони, XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони,

XII таблиць «fons omnis publici privatique iuris» джерелом всього публічного та приватного права;

в) едикти магістратів;

г) діяльність юристів (юриспруденція).

Третім значенням поняття «джерела права» є джерела пізнання стародавнього римського права. Тобто, ті джерела, звідки романістика (наука про Стародавній Рим) черпає інформацію про наявність певних правових норм. До джерел пізнання можна віднести юридичні пам'ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця — бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). У другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Сorpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів).Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм, права на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами, та простежити місцеві особливості права в окремих провінціях Риму._

В Інституціях Юстиніана наводиться відмінність між правом писаним (іus sсrірtum) та неписаним (іus nоn sсrірtum). Писане право— це закон та інші норми, видані, державою та зафіксовані, у відповідних офіційних джерелах. Неписане право — це норми, що складаються в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщо останні держава не визнає та не захищає, вони залишаються звичаями.

Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них вирізняються такі: mores maiorum (звичаї предків) — звичаї, що їх зберігали і охороняли понтифіки, usus (звичаєва практика), comentarii msgistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.

У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lех Роеtеlіа (закон Петелія), IV ст. до н. є., що відмінив продаж у рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lех Аqulіа (закон Аквілія), III ст. до н. є., про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей: lех Fаlсіdіа (закон Фальцидія), І ст. до н. є., про обмеження заповідальних відказів та ін.

У період принципату народні збори поступово втрачають своє значення: 3 огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито скасувати республіканський устрій, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди ухвалював їхні пропозиції. Закони, видані сенатом, називалися сенатускопсультами (senatusconsulta).

За встановлення монархії був проголошений принцип: «Все, що бажає імператор, має силу закону», а сам імператор «законами не пов'язаний». Імператорські, закони носили назву «конституцій» та поділялися на 4 види: едикти — загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше, значення); рескрипти — розпорядження щодо окремих справ (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати — інструкції, імператорів своїм чиновникам; декрети — розпорядження щодо спірних справ, що їх розглядав імператор. У період абсолютної монархії імператорські закони називалися, „leges”.