Принцип здійснення судочинства на засадах рівності сторін

4.5 Принцип здійснення судочинства на засадах рівності сторін

Судочинство в Україні провадиться на засадах рівності сторін — учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від походження, соціального, майнового й посадового стану, раси, національності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Сторони рівні в можливості користуватися процесуальними правами, що визначаються лише їх процесуальним статусом: цивільний позивач, цивільний відповідач, підсудний, потерпілий та ін. Ніхто з них не має ніяких переваг і не зазнає ніяких обмежень незалежно від раси, кольору шкіри, політичних та інших ознак.

Однак закон, ураховуючи, що громадяни фактично не рівні (оскільки вони можуть бути неповнолітніми, фізично чи психічно хворими або бути особами, які не можуть оплатити послуги адвоката, тощо), передбачає механізми, що дозволяють таким громадянам стати процесуально рівними, тобто повністю реалізувати свої права. Так, особі, яка не володіє мовою судочинства, обов’язково надається перекладач, неповнолітньому підсудному — захисник.

Механізм притягнення громадян до кримінальної від­повідальності не завжди однаковий для всіх категорій громадян. Деякі особи з урахуванням їх соціального статусу потребують дотримання певної (додаткової) процедури притягнення до кримінальної відповідальності. Так, народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Судді не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст Києва й Севастополя. Наведені положення передбачені з метою створення не привілеїв, а гарантій для здійснення службової діяльності цих осіб, захисту від штучного створення перешкод виконанню ними своїх обов’язків.

У судовому процесі всім особам, які виступають в якості сторін у справі, надаються рівні права, на них покладаються аналогічні обов’язки, передбачені процесуальним законодавством.

4.6 Принцип змагальності в судочинстві

Принцип змагальності характеризує таку організацію судового процесу, коли функції обвинувачення й захисту, підтримання цивільного позову й заперечення проти нього, від­окремлені від судової діяльності, виконуються суб’єктами, які користуються рівними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд виступає головним суб’єктом, що здійснює керівництво судовим засіданням і вирішує цю справу.

За своєю суттю принцип змагальності передбачає рівні можливості й умови для виконання функції обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову й відповіді на нього. Процесуальна рівність означає, що всі заходи, які вправі вжити обвинувач для доказування обвинувачення, захист має право застосовувати для його спростування, а все, що вправі робити цивільний позивач для підтримання позову, може робити цивільний відповідач для його заперечення.

Дія принципу змагальності у сфері цивільного судочин­ства є загальновизнаною, оскільки сама природа спору про цивільне право передбачає рівність прав сторін у відстоюванні власної позиції. Суд зобов’язаний приймати передбачені законом заходи до всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, пояснювати особам, які беруть участь у справі, їх права й обов’язки і сприяти здійсненню їх прав.

Що стосується кримінального судочинства, то наявність змагальних засад при провадженні судового розгляду кримінальних справ визнавалася не завжди. У кримінальному процесі завжди бере участь прокурор як представник держави, який підтримує державне обвинувачення. Але в процесуальному статусі він наділений такими ж правами, що і сторона захисту. Проте процесуальна рівність прав не свідчить про однаковість завдань та обов’язків, які виконує сторона захисту. Завдання й обов’язки прокурора вказують на його особливу роль у суді, але не створюють ніяких переваг при відстоюванні своїх міркувань і висновків по справі. Процесуальна рівність відбиває лише рівне право обвинувачення і захисту відстоювати свій інтерес або інтерес, що представляється, перед судом. Обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний від­повідач та їх представники в судовому розгляді користуються рівними правами щодо надання доказів, участі в дослід­женні доказів та заявлення клопотань.

Змагальність у судовому процесі вимагає, щоб суб’єкти обвинувачення й захисту, цивільний позивач і цивільний відповідач мали однакову можливість переконати суд у своїй правоті. Оскільки суду належить керівна роль у судовому розгляді, він сприяє повному, всебічному з’ясуванню обставин справи і виносить рішення на підставі внутрішнього переконання, керуючись законом.

4.7 Принцип презумпції невинуватості

Згідно зі ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви стосовно доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Зміст цього принципу полягає в тому, що особа вважається винною не тоді, коли щодо неї висунено обвинувачення, а лише, коли її винність доведена в установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насилля, погроз та інших незаконних засобів.

Згідно з презумпцією невинуватості закон, суспільство, держава вважають обвинуваченого (підсудного) невинним, доки особи, які висувають обвинувачення (особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор), не доведуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з цими висновками не погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого та прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) — це їх думка, висновок, правильність якого ще потрібно довести в суді. І лише обвинувальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку, означає позитивне вирішення питання про винність, тобто визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчиненні злочину.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості на обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути покладено обов’язок доводити свою невинність, наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність. Цей обов’язок покладається на органи, що висунули обвинувачення (на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора), але це не виключає права обвинуваченого доводити свою повну невинність або меншу вину. Усі обставини, що наводяться ним у свій захист, повинні бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором і судом.

Презумпція невинуватості має декілька правил:

1) обов’язковість доказування вини обвинуваченого покладається на обвинувачів (на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора);

2) будьякий неусунений сумнів у винуватості тлумачиться на користь обвинуваченого;

3) недоведена вина в юридичному розумінні дорівнює доведеній невинуватості.

З позиції вимоги презумпції невинуватості обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена повністю. Усі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.

Принцип презумпції невинуватості тісно пов’язаний з принципом забезпечення обвинуваченому права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від висунутого обвинувачення, органи ж держави — слідчий, прокурор, суд — зобов’язані забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.