Університетська освіта і Болонський процес

Міністерство освіти і науки України

Харківська національна академія міського господарства

І.М.Золотарьова

Методичні вказівки до практичних занять та самостійної роботи з дисципліни "Університетська освіта"

Передмова

Утвердження України як демократичної держави є одночасно духовним, політичним, соціальним і культурним утвердженням громадян, здатних керуватись не суб`єктивними інтересами, а інтересами держави. Вища освіта в цілому і університетська зокрема набувають у даному контексті принципово нового звучання. Підготовка фахівців з вищою освітою розпочала будуватись на підставі принципово нових засад – демократизації, інтернаціоналізації, гуманізації, диверсифікації.

Освіта – частина засобу виробництва матеріального життя, яка за допомогою двох взаємопов`язаних процесів навчання та виховання здійснює цілеспрямоване формування необхідного для суспільства типу особистості. Мета освіти – інтелектуальний і моральний розвиток людини. Сучасному суспільству потрібен громадянин, який би мав самостійне, критичне мислення, вмів бачити і творчо вирішувати існуючі проблеми, був освіченим фахівцем.

У вищій освіті стає найбільш актуальним питання синтезу педагогічних та психологічних концепцій, глибоке психологічне осмислення закономірностей навчальної діяльності, принципів та методів навчання й керування навчальним процесом.

Університетська освіта – найголовніша складова вищої освіти. Університет – класичний, найстаріший та найпоширеніший тип вищого навчального закладу. Тому саме на прикладі університетської освіти вважається доцільним проаналізувати зміст, сучасні особливості та тенденції розвитку вищої освіти в цілому.

 

Тема 1.Університетська освіта в контексті Болонського процесу

 

1. Головні тенденції розвитку вищої освіти в європейських країнах

2. Болонський процес в Україні

Останнім часом прогресивна світова спільнота все частіше звертається до думки про те, що вища освіта в усіх країнах Західної Європи переживає нелегкі часи. Даний факт зумовлений виникненням своєрідного розриву між освітою з усіма її провідними елементами (цілі, структура, зміст, методи навчання) та умовами життя суспільства, що різко змінилися за останні десятиріччя.

На питання, які якості повинен мати молодий спеціаліст, роботодавці, як правило, відповідають таким переліком: високий рівень загальноосвітньої підготовки, здатність приймати самостійні рішення, готовність до перенавчання, до опанування нових тенденцій та придбання нових знань, вміння працювати в групі, комунікабельність. Даний перелік - не що інше, як нове уявлення про людину, своєрідна модель її провідних життєвих функцій. Така модель найбільш адекватна вимогам сучасного суспільства. Ключові характеристики нової моделі - освіченість, безперервність навчання, самостійність – знаходяться в явному протиріччі з існуючою педагогічною системою, орієнтованою головним чином на запам`ятовування, відтворення та пасивне виконання.

Вимоги часу призвели до того, що у розвитку світової вищої школи вже визначились загальні глобальні тенденції. Провідними серед них є гуманітаризація, демократизація, диверсифікація, інтеграція та інтернаціоналізація вищої освіти.

Гуманітаризація передбачає наявність знань в галузі історії, культури, мистецтва, які, в свою чергу, допомагають сформувати систему цінностей та етичні норми поведінки. До гуманітарного циклу дисциплін належать класичні та сучасні мови, література, історія, філософія, соціологія, психологія.

Демократизація пов`язана, перш за все, із ростом кількості студентів в усіх розвинених країнах. Значні зміни відбулися також у взаємовідносинах між вищими навчальними закладами та центральними урядовими органами. З одного боку, центральні органи управління продовжують визначати чисельність студентських міст, виходячи із норми фінансування. З іншого, значно поширюється автономія окремих вузів. Даний принцип передбачає також залучення до системи вищої освіти якомога ширшого кола охочої навчатися молоді із різних верств суспільства, але з наступним жорстким відбором найбільш здібних.

Диверсифікація (від лат. "різноманітність") – розширення видів та форм вищої освіти, створення альтернативних вищих навчальних закладів, що відбиває потреби суспільства у різних за фахом кваліфікованих спеціалістах. На теперішній час у розвинених західних країнах склалася відносно стійка система багаторівневої підготовки. Накреслилась і загальна тенденція – зближення навчальних планів та програм за відповідними рівнями, хоча розбіжностей ще значно більше.

Інтеграція та інтернаціоналізація передбачають координацію як навчальних програм, так і системи навчання в цілому, а також міжнародну співпрацю вищих навчальних закладів: обмін студентами та викладачами між вузами різних країн, проведення конференцій, симпозіумів, семінарів щодо проблем навчання та наукової роботи з метою визнання документів про освіту.

Сфера євроінтеграції вищої освіти набула форм Болонського процесу. На теперішній час 45 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками. Значна кількість міжнародних організацій підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації.

Болонський процес – це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації 21 країною в італійському місті Болоні. Передумовою створення декларації стало підписання Великої Хартії європейських університетів. Велика Хартія як передумова Болонської декларації була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстарішим університетом Європи. "Європа вже існує, її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань – чи то практичних, чи теоретичних." (із промови представників Болонського університету на святкуванні).

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій. Сприяє зміцненню зв`язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, залучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

Згідно з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи країн-учасниць його повинні бути змінені, щоб сприяти:

– полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчан-ня чи працевлаштування у Європі.

– розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Болонський процес не передбачає повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв`язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

На сьогодні до Болонського процесу приєдналося 515 університетів, серед яких 14 українських :

1.  Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту;

2.  Донецький національний університет;

3.  Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету;

4.  Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут".

5.  Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого.

6.  Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут".

7.  Національний університет "Києво-Могилянська академія".

8.  Одеська національна юридична академія.

9.  Одеський національний університет ім. І. І. Мечнікова.

10.Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля.

11.Тернопільський державний технічний університет.

12.Харківська національна академія культури.

13.Харківський національний економічний університет.

14.Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна.

На національному рівні у Болонському процесі здебільшого задіяний уряд, міністри, відповідальні за вищу освіту в усіх країнах-учасницях, щоб оцінити вже зроблене та встановити керівні принципи та пріоритети наступного періоду розвитку. На інституційному рівні задіяні заклади вищої освіти, факультети та відділення, студенти, викладацький склад. В Україні поступово вводиться Європейська кредитно-трансферна система (ECTS).

Таким чином, Болонський процес, до якого приєдналася Україна, має за мету наступне:

- встановлення системи зрозумілих та подібних наукових ступенів;

- встановлення системи, заснованої на двох основних циклах: студентському та післядипломному;

- введення системи кредитів (ECTS);

- сприяння мобільності шляхом подолання перешкод для забезпечення руху студентів, вчителів, дослідників, адміністративного складу;

- сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості;

- сприяння необхідним європейським вимірам у вищій освіті.

Дані цілі є сутністю Болонського процесу.

Незвичайність цього процесу полягає в тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 45 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

Література

1.Закон України "Про освіту." Відомості Верховної Ради. – 1996 - №2.

2.Закон України "Про вищу освіту". Відомості Верховної Ради. -2002- №20.

3.Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу. –За ред. Кременя В.Г.- Тернопіль, 2004.

4.Шептуха Н.М. Тенденции развития высшего образования в зарубежных высокоразвитых странах. - Ученые записки Харьковского гуманітарного института "Народная украинская академія – Харьков, 1998.

Тема 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців

з вищою освітою

 

1.Роль та місце фундаментальних дисциплін в системі освіти

2.Індивідуалізація навчання та шляхи її впровадження

Реформована освіта спроможна звільнити суспільство від консерватизму і тим самим допомогти йому подолати розрив між старим і новим. На сучасному етапі розвитку суспільства важливого значення набуває відповідність змісту освіти вимогам часу, тим змінам, що відбуваються в економічному та культурному житті.

Одна з найважливіших проблем вищої освіти – оптимальне співвідношення фундаментальних та спеціальних дисциплін, поворот освіти до цілісної картини життя і перш за все - до світу культури, світу людини, формування її системного мислення. Забезпечити майбутнє існування людини в світі можуть теоретичні, фундаментальні знання. На шляху вирішення цієї проблеми постають дві найважливіші задачі. По-перше, необхідність посилення природничо-наукової підготовки, особливо з дисциплін математичного циклу та нових інформаційних технологій, без засвоєння яких людина не може увійти в інформаційне суспільство. По-друге, усвідомлення ролі та значення дисциплін гуманітарного циклу – визнання людини за найвищу соціальну цінність, повага до особистості, створення умов для розкриття здібностей.

У даному контексті особливого значення набуває ідея безперервної освіти. Безперервність освіти означає доведення культурно-освітнього рівня особистості до рівня суспільних потреб, що завжди оновлюються. Це також постійне оновлення загальноосвітньої та фахової підготовки, перетворення здобуття освіти на процес, що триває упродовж усього життя.

Загальнотеоретичні та фахові знання тих, хто навчається, засвоюють по-різному, що призводить до необхідності вирішення на практиці проблеми індивідуалізації.

Індивідуалізація навчання - одна із найскладніших проблем вищої освіти, вирішення якої в значній мірі залежить від двох чинників: індивідуально-психологічних особливостей студентів та впровадження відповідної методичної системи навчання.

Індивідуалізація навчання передбачає урахування відповідної низки факторів, що впливають на результат. До таких факторів можна віднести:

-  індивідуально-психологічні особливості тих, хто навчається;

-  вік тих, хто навчається;

-  особливості дисципліни, що викладається;

-  мета навчання.

Індивідуальність кожного учня являє собою невід`ємну складову його особистості як своєрідної якості індивіду, що набувається в діяльності та спілкуванні протягом усього життя. Індивідуальність складається із відповідних індивідуально-психологічних особливостей людини. Серед таких особливостей є як природжені, так і придбані. До них психологи відносять темперамент, характер та здібності. Це так звані диференціальні характеристики особистості, що тісно пов`язані одна з одною.

Основою індивідуальності людини вважається темперамент. Темперамент – це природжена індивідуально-психологічна особливість людини, що визначає динамічні прояви її психіки – фізичні, емоційні, інтелектуальні. Той або інший тип темпераменту базується на так званому типі вищої нервової системи, що являє собою природжену якість. Як відомо, психологи виділяють чотири типи темпераменту: сангвінік, флегматик, холерик та меланхолік.

Сангвінік – психічно активна людина, прагне до всього нового, до швидкої зміни вражень, досить легко переживає невдачі, часто поводить себе непослідовно, змінює свої уподобання та емоційні оцінки. Це відверта, щира людина, відкрита для спілкування у будь-якій соціальній групі, легко пристосовується до нових обставин та незнайомих людей.

Флегматик - протилежність сангвініку. Відрізняється незворушністю, стійкістю прагнень та почуттів, слабким зовнішнім відтворенням психічного стану, повільністю. Флегматик працює не поспішаючи, але дуже ретельно, послідовно, завжди доводить справу, що розпочав, до логічного завершення.

Холерик – дуже емоційна та енергійна людина, що завжди сповнена пристрастями. Холерики – люди не байдужі, вони активно беруть участь в усіх подіях, що відбуваються навкруги. Постійно перебувають у стані емоційного збудження. Часто невитримані, конфліктні.

Меланхолік – вразлива людина, чутлива та емоційно стримана.

Так само, як і флегматик, відрізняється незворушністю, послідовністю, глибиною почуттів, стійкістю виборів та уподобань. Може довго переживати будь-які враження та події.

Темперамент тих, хто навчається, можна виявити шляхом спеціальних експериментальних тестів. Слід зауважити, що у даному випадку не йдеться про якісну характеристику того або іншого темпераменту, бо в кожному з них представлено як позитивні, так і негативні риси, що впливають на процес навчання. Не пов`язаний також темперамент із інтелектуальними можливостями людини: люди однакового темпераменту можуть мати різний рівень інтелекту, а люди однакового інтелекту можуть мати різні типи темпераменту.

Принципового значення у дослідженні даної індивідуально-психологічної особливості набуває поняття так званого індивідуального стилю діяльності. Саме тип темпераменту впливає на те, що однакову за змістом навчальну роботу молоді люди із різним типом темпераменту будуть виконувати по-різному. Дану обставину необхідно враховувати при вирішенні проблеми індивідуалізації навчання.

На основі того або іншого темпераменту за відповідних умов життя, виховання, системи цінностей формується більш гнучка, соціально позначена психологічна складова індивідуальності – характер. Характер – це сукупність стійких проявів психіки людини, що відтворюються у спілкуванні та діяльності та обумовлюють типові способи поведінки у тій або іншій ситуації. Про характер психологи кажуть: це те, що людина робить зі своїм темпераментом. На основі того або іншого темпераменту може бути сформований різний тип характеру. Риси характеру формуються протягом життя і, на відміну від темпераменту, можуть зазнавати змін. Характер – це своєрідна програма поведінки людини, що виявляється за такими напрямками:

-ставлення до себе (вимогливість, послідовність, самозакоханість, непостійність почуттів та вчинків);

-ставлення до людей (увага, ввічливість, доброта, зневажливе ставлення);

- ставлення до справи ( серйозність, відповідальність, байдужість, нехтування).

- ставлення до речей ( охайність, неохайність, надання речам великого значення або стримане ставлення до них).

Характер розглядається як комплексне утворення. Риси характеру складають своєрідні протиставлення: добро-зло, чутливість-байдужість, відповідальність-безвідповідальність та інші.

Критерій характеру - вчинок людини.

Особливості характеру необхідно враховувати у процесі навчання та особливо виховання. Однакові педагогічні заходи можуть привести до різних результатів, якщо не враховується характер тих, кого навчаєш.

Із темпераментом та характером пов`язані здібності людини. Здібності – це індивідуально-психологічні особливості, що являють собою умови успішності виконання відповідної діяльності та в цій же діяльності формуються. Формування відбувається у відповідній закономірності: лише у тій діяльності, що за своєю структурою відповідає конкретним здібностям. В основі здібностей лежать так звані задатки, що являють собою морфологічні та функціональні особливості структури головного мозку людини та передаються генетично. В умовах наявності відповідних форм діяльності із задатків можуть розвинутись відповідні здібності.

Загальні здібності відповідають цілому ряду діяльностей, в яких формуються (наприклад, математичні, технічні, інтелектуальні). Спеціальні – лише конкретному виду діяльності (наприклад, музичні). Широко відомий розподіл людей згідно з їх здібностями на три великі групи : розумовий тип, художній тип та середній (за І.П.Павловим).

Здібності формуються виключно в діяльності, виключно в діяльності вони і виявляються. Прояв здібностей залежить від конкретних методів навчання, формування відповідних навичок, вмінь та знань.

Індивідуалізація процесу навчання, таким чином, не може протікати успішно без урахування індивідуально-психологічних особливостей тих, кого навчаєш. Індивідуальний стиль діяльності, обумовлений темпераментом, програму поведінки людини, обумовлену характером, та наявність діяльності, що відповідає структурі здібностей можна розглядати як запоруку вдалої індивідуалізації навчання.

На думку А.А.Леонтьєва, індивідуалізація – двобічний процес, як і сам процес навчання. З одного боку, викладач враховує всі чинники, що позначені вище (індивідуальні особливості учнів, вік тих, хто навчається, особливості дисципліни, мета навчання, кількість годин), а з іншого – той, хто навчається, має сам індивідуалізувати процес навчання, знайти серед запропонованих викладачем варіантів засвоєння знань саме той, що відповідає його індивідуальності. Головна умова такої індивідуалізації – можливість та право вибору найбільш адекватного варіанту організації роботи. Така робота перш за все має бути самостійною.

Література

1.Середа В.Г. Психологічні аспекти становлення особистості професіонала конкретних професій. \\Формування та розвиток особистості в умовах вищих навчальних закладів МНС України. Матеріали Першої міжвузівської науково-практичної конференції 19 грудня 2003 року. – Харків, 2003.

2.Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии.–Санкт- Петербург, 2001.

Тема 3. Організація навчального процесу в університеті