Військова праця в умовах науково-технічної революції

4. Військова праця в умовах науково-технічної революції

Військовий колектив – являє собою певну групу людей, в якому особливо відчуваються колективістські якості особистості, де координація зусиль воїнів доведена до своєї досконалості.

Особливе значення військова праця набуває в період науково-технічної революції в засобах ведення збройної боротьби. Збройні Сили оснащені зброєю колективного користування, для застосування якої потрібно чітке узгодження, швидкі дії особового складу. Гнучкість взаємодії різнорідних сил і засобів, взаємна допомога та їхні чіткі дії обумовлюють в сучасних умовах бойовий успіх.

Насамперед треба відзначити, що військова праця істотно відрізняється від усіх видів праці в сфері матеріального і нематеріального виробництва засобом залучення людей для участі в трудовому процесі. Військова служба в Україні це є особливий вид державної служби, що базується у виконанні громадянами військових обов'язків у складі частин і установ Збройних Сил.

Особливості залучення громадян для участі в трудовому процесі на основі принципу загального військового обов'язку знаходить свій відбиток в економічних аспектах військової праці, у специфічних економічних відношеннях по задоволенню матеріальних потреб військових (обов'язку військових, організація праці і система управління в системі матеріального і грошового забезпечення, організація побуту культурно-оздоровчих заходів).

У сфері матеріального виробництва цивільних галузей визначальним принципом залучення людини до праці в поєднанні з засобами виробництва є принцип особистої матеріальної зацікавленості.

У якості правового інструмента, у якому знаходиться відбиток принципу матеріальної зацікавленості, виступає трудовий договір, що є основною формою поєднання робочої сили з засобами виробництва. Трудовий договір закріплює рівність сторін, а держава надає можливість будь-якому члену суспільства працювати в будь-якій галузі діяльності, у котрій трудящий може найбільш ефективно реалізувати принцип матеріальної зацікавленості в результатах праці.

Можна визначити основні відмінності військової праці від інших сфер діяльності:

1) військова праця відрізняється від цивільних сфер виробництва тим, що їй властива більш висока ступінь організації розпорядження трудовими ресурсами. Високий ступінь організації військової праці був властивий завжди Збройним Силам, але особливий характер цієї діяльності виявляється в період науково-технічної революції. Складні системи зброї і бойового забезпечення, велика вражаюча міць сучасних засобів збройної боротьби настійно потребує більш високого ступеня організації.

2) військова праця має відмінність від праці в інших сферах суспільної діяльності по своїй кінцевій цілі, задачі, заради якої вона організується. Військова праця спрямована на підготовку військових до можливої війни, до бою як засобу досягнення перемоги. Цілком інший цільовий характер праці в інших сферах життя, особливо в сфері матеріального виробництва, покликаної забезпечувати всім необхідним потреби людини.

3) військова праця також відрізняється від цивільної сфери більш високою дисципліною, суворим обов'язком норм поводження військових не тільки безпосередньо в процесі ратної праці, але і за її межами.

Дисципліна праці є обов'язковою для будь-якого виду діяльності людей, для кожного трудового процесу. Але особливе значення дисципліна має при організації військової діяльності, яка заключається в питаннях добробуту людей, свободи дій і незалежність країни.

Спільна діяльність людей у трудовому процесі порушує питання і про управління в будь-якій праці. Процес організації управління у військовій праці відрізняється від управління організацією праці в інших ланках. У сфері матеріального виробництва в системі управління застосовуються економічні, адміністративні, соціально-психологічні методи; до управління виробництвом залучаються різноманітні ланки, діяльність яких відповідно координуються. У військовій праці ці методи управління здійснюються військовими органами, для яких характерні централізація, система єдиноначальності, що відбивається на ступені використання тих або інших методів у реальній практика.

У військовій праці розвиваються і використовуються насамперед ті її характеристики, що посилюють міць, ударну силу військової організації. Зосередження великих мас людей під єдиним командуванням розвиває і множить спільну силу, для подальшого вирішення поставлених задач. К. Маркс указує, що «сила напрямку ескадрону кавалерії або сила опору полку піхоти істотно відмінні від суми тих сил нападу й опори, що спроможні розвити окремі кавалеристи і піхотинці...». Цілісна трудова діяльність колективу завжди дає високі результати як в цілому так і в окремих своїх частинах.

Ступінь розвитку спільної праці військовослужбовців залежить від оснащення озброєнням і військовою технікою, та професійною підготовкою особового складу. Водночас важливе значення мають соціально-політичні умови формування і функціонування даної праці. Організація діяльності кожного військовослужбовця є одночасно і засобом формування його свідомості й особистості, що визначає вплив на ефективність і якість праці у військовій сфері.

Переваги демократичного суспільства створюють всі умови для прояву високоморальних якостей воїнів. Але для практичної реалізації цих якостей в армійському середовищі необхідна велика робота з укріплення військових колективів, усуненню негативних явищ, породжуваних нестатутними взаємовідносинами, хибами в організації виховного процесу. Без такої роботи неможливо використовувати ті сприятливі можливості, що надає військова праці. Особливо важливо це враховувати в умовах переходу на якісні параметри в підготовці особового складу.

Правильне розуміння основ військової праці, її вигода і перевага, процесу поєднання військової праці з об'єктом військової сили - озброєнням і військовою технікою - дає можливість більш повно впроваджувати в життя принцип економії матеріально-технічних, трудових і фінансових ресурсів.

Поділ військової праці в Збройних Силах, розвивався протягом багатьох сторіч у відповідність із ростом продуктивних сил, удосконаленням матеріальних засобів ведення війни, на етапі впровадження результатів науково-технічного прогресу у військову практику. У першу світову війну було усього 15-20 основних військових фахів у роки другої світової війни – близько 160, зараз їх нараховується біля 2000. Відзначається, що в останні 8-12 років з'явилося військових фахів значно більше, ніж за минулі 500 років.

Поділ військової праці сприяє спеціалізації цілих колективів і окремих військовослужбовців по окремих напрямках діяльності.

Якщо розглядати виконання важливих та складних завдань військовослужбовців як сукупність військової діяльності, як визначену загальну галузь занять людей і в тісному зв'язку з засобами специфічного виробництва, то вона може бути розділена на види, форми і методи.

Вид військової діяльності - це більш значний поділ праці. У основу його покладений зв'язок із тим або іншим основним видом озброєння і військової техніки, а також засобом ведення збройної боротьби, рівнем стратегічних і військових задач. Поділ по видах військової діяльності знаходить свій відбиток у видах Збройних Сил, родах військ.

Форма військової діяльності - подальший поділ виду діяльності, що виявляється в організаційних одиницях певних військ (з'єднання, військові частини), де діяльність воїнів виробляється в конкретних специфічних формах.

Метод військової діяльності військових виступає у виді визначених професій, що свідчать про конкретний приклад, засобі дій військовослужбовця. Метод військової діяльності військових виступає у виді визначених професій (льотчик, танкіст, моряк) і більш вузьких фахів (кулеметник, снайпер, навідник, механік-водій).

Науково-технічна революція в засобах ведення збройної боротьби в зв'язку з появою усе нових і нових систем зброї, видів діяльності неминуче призводить до подальшої диференціації різноманітних видів праці. Крім того, характерним явищем стали ріст технічної оснащеності праці військових; посилене впровадження розумової, інтелектуальної праці; підвищення вимог до освітнього рівня військових, до інтенсивності їхньої праці і навчання.

Для зміцнення та захисту країни, Збройні Сили України комплектуються найбільш дієздатним населення, кваліфікованими трудовими ресурсами, що виконують обов'язкові найвищої соціальної значимості задачі. У таких умовах основне значення відводиться питанням про необхідність ефективної організації системи військової праці, усього процесу навчально-бойової діяльності.

Рішення задач раціональної, ефективної організації військової діяльності здійснюється насамперед шляхом встановлення чіткого статутного порядку, нормування різноманітних сфер використання військової праці. Є оперативно-тактичні норми (швидкість прямування в бою, глибина різноманітних бойових порядків, рубежі), матеріальні норми, норми фінансові. Всі ці норми достатньо відпрацьовані і широко застосовуються в практиці, складаючи основу організації керування військами.

Нормування в умовах Збройних Сил поширюється на усі види діяльності військових і здійснюється на основі керівних документів Збройних Сил; статутів, положень, інструкцій, посібників, наказів МО України. Водночас розпорядженнями відповідних командирів (начальників) на основі досвіду можуть вводитися визначені положення по нормуванню військової праці як розвиток або тлумачення існуючих норм. Крім того, слід враховувати, що для багатьох дій, операцій, видів військової праці немає нормативів праці як більш деталізованої норми на окремі операції, вузли, машини і важко в централізованому порядку визначити таку норму часу.

Виділяються три функції нормування військової праці:

1)  нормування як одна з основ наукової організації військової праці, підвищення бойової готовності військ;

2)  нормування як одне з засобів навчання і виховання воїнів;

3)  нормування як засіб оцінки ступеня участі особового складу у військовій праці.

У військовому організмі важко переоцінити значення нормування. Воно об'єднує за часом дії різноманітних учасників навчально-бойового процесу, дозволяє ставити обґрунтовані задачі виконавцям, доцільно й ефективно використовувати особовий склад, домагається економії матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

У різноманітній і насиченій військовій діяльності необхідно використовувати різні форми нормування. Нормування військової праці починається з найпростіших форм: визначення кількості виконаних дій за одиницю часу кількість одиниць обслуговування техніки і виконання операцій. Потім ці прості норми витрат часу об'єднуються в більш укрупнені, загальні для підрозділу і частини норм для експлуатації визначених видів озброєння і військової техніки.

 Найважливіше місце серед усього процес розробки норм праці займають нормативи бойової підготовки. Нормативи бойової підготовки - це система науково-обґрунтованих методів військової праці, що відображаються насамперед в сучасних вимогах до експлуатації озброєння і військової техніки і нових засобах ведення бойових дій. Разом із ростом вимог до бойової готовності військ ростуть і вимоги до нормативів по окремим сферам військової праці. Так, дії, що потребують добре розвинутих рухових і розумових навичок, зросли в дійсний час у порівнянні з тридцятими роками на 70%.

Проблеми найбільш ефективної організації військової праці, його нормування має важливе військово-економічне значення. Військова праця прямо і безпосередньо пов'язана з матеріальними об'єктами бойової підготовки і характером особистих чинників бойової готовності, що виражається в обсязі ресурсів, та витрат, що потребують постійного поновлення у виді визначеного обсягу, що виділяються на ту або іншу ціль ресурсів.

Наукова організація праці військових підвищує ефективність їхньої діяльності, дозволяє заощаджувати матеріальні, трудові і фінансові ресурси, раціонально використовувати час, створювати необхідні сприятливі умови для всебічного розвитку воїнів.

Один із дослідників проблем підвищення ефективності військової праці Ю.Я. Киршин висуває три критерії (показника), що характеризують ступінь науковості і раціональності організації праці. Військові критерії визначають бойову готовність військ, наявність можливостей для перемоги над супротивником у короткі терміни з найменшими втратами і мінімальними витратами:

1)  соціальний критерій визначає рівень розвитку розумових і фізичних спроможностей воїнів, їхньої політичної свідомості, моральної стійкості, змістовності й інтелектуальності військової праці;

2)  економічний критерій визначає економічну обґрунтованість заходів щодо організації військової праці, доцільність і заходи для його стимулювання;

3)  фізично-психологічний критерій визначає інтенсивність діяльності, заходи для швидкого відновлення витрачених сил, виключення фахових захворювань, травм і аварій.

Висновок

Військова діяльність є колективною діяльністю людей, яким держава довірила найновішу зброю і техніку для забезпечення миру та спокою. Військовий колектив - це соціальна група, головною метою діяльності якої є військовий захист, оборона держави. Специфічні особливості військового колективу полягають у тому, що

 по-перше, його діяльність має високу суспільну значущість, яка забезпечує успішне функціонування колективів та суспільства в цілому;

по-друге, ця діяльність детально регламентована і вимагає від військовослужбовців чіткості, точності, узгодженості під час виконання наказів, розпоряджень та поставлених завдань;

по-третє, стосунки між військовослужбовцями діляться на чітко обумовлені - службові, або офіційні, що регламентуються статутами Збройних Сил України, та неслужбові, або неофіційні, які виникають на основі спільних інтересів, нахилів.

При визначенні підходу щодо організації військової праці не повинні бути допущені абсолютизування визначеної групи питань і недооцінок інших. Всі критерії повинні оцінюватися в діалектичному зв'язку, тому що кожний із них характеризує важливу сторону трудової військової діяльності. Особовий склад діє у визначеній системі, що характеризується своєю різнобічністю, складністю, і необхідністю системного підходу до оцінки ратної праці військових.

Питання раціональної організації праці військових стали вивчатися нещодавно, і природно, у цій області є цілий ряд невирішених проблем. Одним із шляхів раціоналізації використання праці військових, підвищення його ефективності є вивчення можливостей упровадження вартісних оцінок обсягу праці, його норм, нормативів і посилення впливу фінансових важелів на поліпшення використання військової праці.

Посилення впливу фінансових важелів на поліпшення організації і використання військової праці може йти по лінії удосконалення штатної структури частин, підрозділів, активної боротьби фінансової служби з використанням особового складу не по призначенню, зазначеному в штаті, із відривом особового складу від бойової підготовки і від виконання інших обов'язків у цивільних установах і організаціях.

Важливе місце в раціональному, високоефективному використанні наявних ресурсів військової праці мають різноманітні міри економічного стимулювання найбільше дефіцитних і важко відновлюваних видів військової праці, пов'язаних з виконанням обов'язків в екстремальних умовах (екіпажі підводних човнів, літаків). У системі грошового забезпечення військових добре розвинуті фінансові міри стимулювання високоякісної військової служби на особливо важливих із погляду високої бойової готовності військ об'єктах, служби в найбільше важких для життя районах. Але не завжди міри матеріального стимулювання якісної військової служби підкріплюються мірами морального стимулювання, не завжди ці два засоби заохочення військових використовується з належною ефективністю. Практика показує, що як тільки міри матеріального і морального стимулювання починають відставати від життя, відразу ж з'являються традиції, що протидіють зберіганню високих рубежів у військовій майстерності, що заважають просуванню вперед.

Навчання та розвиток висококласних фахівців з особливо важливих видів військової діяльності, пов'язаної з виконанням обов'язків в екстремальних умовах, потребує не одноразових, а постійних мір економічного стимулювання, що є вираженням особистих матеріальних інтересів військових, що тісно пов’язане з обсягом витрачається на виконання службових обов'язків розумової і фізичної енергії.

Список літератури

1.  Конституція України.

2.  Закон України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 року № 2011-XII.

3.  Закон України „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 9.04.1992 року № 2262-XII.

4.  Закон України „Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України” від 24.03.1999 року № 548-XIV.

5.  Наказ Міністра оборони України „Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам” від 11.06.2008р. №260.

6.  Буянова М.О., Кондратьева З.Л., Кобзева С.И. Право социального обеспечения: Учеб. Пособие. - М., 1997. - С.13.

7.  Котляр А.И., Боченков С.Г. „Пенсии и льготы военнослужащим и их семьям” – М.: Военное издательство, 1984.

8.  Давыдов В.В. Психология и марксизм // Психологический журнал. - 1993. - № 1. - Т. 14. - С. 3-17.

9.  Карнеги Д. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. - К.: Наукова думка, 1989.