Основы риси романтизму

Інститут міжнародних відносин

Національного універитету імені Тараса Шевченка

 

 

 

 

РОБОТА НА ТЕМУ:

ОСНОВНІ РИСИ

РОМАНТИЗМУ

 

 

 

 

Студентки 1 курсу

Відділення МЕВ

1 групи

Соловкової Оксани

КИЇВ – 98

Где приют для мира уготован?

Где найдет свободу человек?

Старый век грозой ознаменован,

И в крови родился новый век.

 

(Ф.Шиллер)

Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак вже в 19ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у філософії, “економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль.

Те, що романтизм об‘єднував різноманітні явища, напрямки (прогресивний й реакційний, “епіко-міфологічний” та “лірико-іронічний”, національні форми романтизму і т.д.) – утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра. Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли відображення у спільності цого суттєвих ознак. Це передусім – спільність соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість.

Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму складається в тому, що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі.

Однак романтизм виник не на пустому місці. Він мав попередників в особі Руссо, який у століття Розуму заговорив про першочерговість чуттів, про своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світ за своєю сваволею. Ці ідеі булицікавими та близькими романтикам, так само як шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчості яких пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та задач мистецтва (Жироде, Гро, Бетховен).

Розвиток романтизму — розпадається на три головні етапи: передромантизм кінця XVIII ст., романтизм першої половини XIX ст. і неоро­мантизм кінця XIX — початку XX ст. Головними представниками передромантизму в Англії були поети Джеймс Макферсон (1736-1796), автор відомої збірки поем “Твори Осіана, сина фінгала”; Томас Чаттертон (1752-1770), автор циклу віршів про життя Брістоля 15 ст., та представники так званого готичного романа – Горес Уолпол, Клара Рів, Уїльям Бекфорд, Метью Льюїс, Анна Редкліф. В англійському неоромантизмі провідними представниками були Роберт Стівенсон, Рейдер Хаггард, Джозеф Конрад і Артур Конан-Дойл. Походження терміна «романтизм» досить складне і в різні історичні епохи зміст цього терміна істотно змінювався . Сучасне розуміння сутності романтизму іде від трактування його в естетиці Гегеля.

Класики марксизму-ленінізму пов'язують природу й художні досягнення європейського романтизму кінця XVIII—початку XIX ст. з падінням феодалізму.

 К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали романтизм як вираження своєрідної реакції основних суспільних груповань на результати французької революції 1789—1794 років та ідеологію європейських просвітителів XVIII ст.

О. М. Горький писав, що романтизм як настрій є складним і завжди якоюсь мірою нечітким відображенням усіх відтінків, почу­вань та настроїв, що охоплюють суспільство у перехідні епохи, про­те головна його нота — це очікування чогось нового, тривога перед цим новим, поспішне, нервозне прагнення пізнати це нове. І далі О. М. Горький зазначав, що в романтизмі слід розрізняти два різко відмінні напрями: пасивний романтизм, який намагається або при­мирити людину з дійсністю, прикрашаючи ту, або ж відвернути від дійсності до безплідного заглиблення у свій внутрішній світ, до ду­мок про «фатальні загадки життя», про любов, про смерть, і актив­ний романтизм, який прагне посилити волю людини до жит­тя, пробудити в ній протест проти дійсності, проти будь-якого гніту її.

Таким чином, виходячи з однакового прагнення до вираження неприйняття довколишньої дійсності, реакційні романтики фактич­но відривалися від дійсності, протиставляючи їй ідеалізовані па­тріархальні відносини середньовіччя, тоді як прогресивні романти­ки, навпаки, усі свої надії покладали на майбутнє.

Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, роман­тизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаман­ні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкресле­ний інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зо­браження дійсності та проникливе відтворення природи..

Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибо­кого розчарування в результатах французької революції і пов'яза­ного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеоло­гів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальо­вувалося їм у щонайрадужніших барвах . Результати ж французь­кої революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства, бездушності та егоїзму.

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю - у «світову скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внут­рішнього бродіння та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу - таємничими й непізна­ванними.

Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтич­ного відчуття двох світів - переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн - до всього, що різко контрас­тує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності.

 Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регла­ментацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Від­штовхуючись-від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерп­ність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзви­чайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого - характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов‘язаний полум‘я­ний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була. й так звана романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники такі, як Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер і Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної іронії широко вдавалися майже всі провідні романтики, а згодом і деякі представники критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. В основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обме­ження романтики зображують як бездумне насильство над природ­ним плином життя, як результат глупоти та дурості людей. Природ­ний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам‘янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі.

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко пе­реоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розро­били жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в лірич­ній поезії.

Поряд з художніми відкриттями великої античної літератури від Гомера до Овідія, що наснажили геній титанів пізнього серед­ньовіччя та доби Відродження (Данте, Шекспіра, Рабле, Сервантеса), проклали шлях до художнього дослідження діалектики душі, разом з художніми відкриттями французького класицизму та доби Просвітництва, романтизм - спадкоємець кращих традицій літератури минулого, зі свого боку, багато в чому сприяв великим досяг­ненням мистецтва критичного реалізму.

Як відомо, найвидатніші представники реалістичного мистецтва до різних прийомів поетичної образності, виробленої в художній системі романтизму зверталися не лише в пору свого «учнівства», а й у періоди творчого апогею, коли вони вже цілком опанували увесь арсенал своїх реалістичних виражальних засобів. Річ тут не в тім, як переосмислювались ці образи в художній структурі реа­лістичного цілого, не в тому, якої нової ідейно-художньої функції вони тут набували. Привертає увагу передусім той факт - певні відкриття романтичного мистецтва не було “знято” розвитком реа­лізму, вони функціонували й далі в “неперетвореному” вигляді в новій художній системі. Як приклад можна назвати багато рис Бальзакового Вотрена; сповнену динамізму яскраву, контрастову образність Флоберової “Саламбо” – роману, що поєднує у собі ви­користання багатьох реальних історичних даних з романтичною концепцією античності.

Майже для всіх видатних письменників першої половини XIX ст., які починали свій творчий шлях з позицій прогресивного романтиз­му, характерний поступовий перехід до методу критичного аналізу. Така творча еволюція Г. Гейне, О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Лєр­монтова, Ш.Петефі.

Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він втекає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові межі буржуазного суспільства виступало в трьох основних формах, а саме:

1)    Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних преживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).

2)    Романтизм “заглядає” в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в творчості Байрона, картинах Делакруа).

3)    У випадку відсутності реальної териториальної адреси втечі він консруюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).

Другий напрямок втечі – відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів:

-      ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патриархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;

-      конструює майбутннє, вільно манипулюючи часовим потоком.

Третій напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній світ, в усі куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа).

Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої націонльні особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих суверенних держав – королівств, курфюрств, рицарських володінь, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузб теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної школи Ієнських романтиків. В українській ментальності романтичний світогляд, формування якого відбувалося на основі національних особливостей, знайшов своє яскраве вираження у «філософії серця» П. Юркевича, в художній реальності М.Гоголя та Т.Шевченка, в пошуках витоків національної самосвідомості членів Кирило-Мефодіївського братства, П. Куліша, М.Максимовича та ін.

ЛІТЕРАТУРА

1.Ф.І.Прокаєв; Б.В.Кучинський; І.В.Долганов.

«Зарубіжна література» , К.1987.

2.Детская энциклопедия. Для среднего и старшего возраста. Издание 2. Том 11. «Язык. Художественная литература». Москва, «Просвещение», 1968. – 528с.:ил.

3.Бичко А. К. та ін.

Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 392с.

4.Культурология в вопросах и ответах. Учебное пособие. Ротов-на-Дону: «Феникс», 1997 – 480 с.