Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття

Курсова робота на тему:

Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття

Зміст

Вступ

Розділ І. Романтизм як стильовий напрям

1.1. Передумови виникнення та характерні риси романтизму

1.2. Розвиток романтизму на українському ґрунті

Розділ ІІ. Літературні осередки романтизму

2.1. Харківська школа романтиків

2.1.1. Історико-філософські передумови романтичного напрямку Харківської школи

2.1.2. Творчість Л. Боровиковського як початок романтичної традиції в Україні

2.1.3. Романтичні тенденції поезії А. Метлинського

2.1.4. Романтична поезія та драматургія М. Костомарова

2.2. Романтизм в літературі Західної України

2.2.1. Діяльність „Руської трійці”

2.2.2. Творчість М.Шашкевича

2.3. Київський осередок романтиків

Висновки

Література

Вступ

Сучасне буття української нації глибоко вкорінене у духовний світ національного минулого, у традиції, історію. Отож у період національного та духовного відродження, ми не можемо і не повинні перервати живу нитку власної історії, яка протягнута із минулого у сьогодення і доносить до нас ті одвічні морально-етичні, філософські, соціальні ідеї та принципи, без яких усякий рух у національне майбутнє є просто неможливим.

У контексті сказаного розгляд ідей українського романтизму є значимим і актуальним якраз у плані відтворення тих суттєвих сторінок нашого минулого, котрі і сьогодні є на часі. Йдеться про те, що саме в рамках українського романтизму вперше визріли і сформувалися ідеї національного державотворення, українська ідея як основоположна засада цього процесу, ідея народності, а також чимало інших важливих світоглядних проблем. Водночас у романтизмі була осмислена і узагальнена ідея українства, що стає виразником національної самосвідомості, ідейним побудником борців за українську незалежність і свободу. Нарешті, саме романтизмові ми завдячуємо становленню української національної літератури та літературної мови. Це й зумовлює актуальність теми нашої роботи: „Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття”.

Предметом нашого дослідження є визначальні риси стильового напряму романтизму на українському ґрунті. Об’єктом дослідження виступає літературна та філософська творчість українських письменників-романтиків першої половини 19 століття.

Головною метою роботи є охарактеризувати романтизм як стильову течію, що існувала в українській літературі протягом першої половини 19 століття. З цього випливають завдання дослідження:

·   визначити характерні особливості романтизму як загальноєвропейського стильового напряму;

·  з’ясувати специфіку українського романтизму порівняно з європейськими літературами;

·  розглянути діяльність головних осередків романтичного світобачення та літературної думки в Україні у першій половині 19 століття;

·  виявити характерні риси романтичної поетики на прикладі творчості окремих митців;

·  зробити висновок про значення романтизму для української літератури та розвитку суспільства взагалі.

Для реалізації цілей і завдань дослідження використовувався комплекс методів: критичний аналіз літературних джерел; літературознавчий аналіз художніх текстів.

Виконання завдань даної роботи дозволить визначити характерні особливості романтизму як стильової течії української літератури та визначити його значення в історії української літератури.

Розділ І.Романтизм як стильовий напрям

1.1. Передумови виникнення та характерні риси романтизму

Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак вже в 19 ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у філософії, “економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль.

Те, що романтизм об‘єднував різноманітні явища, напрямки, утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра. Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли відображення у спільності його суттєвих ознак. Це передусім – спільність соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість.

Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму полягає в тому, що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі.

Однак романтизм виник не на порожньому місці. Він мав попередників в особі Руссо, який у століття Розуму заговорив про першочерговість чуттів, про своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світ за своєю сваволею. Ці ідеї були цікавими та близькими романтикам, так само як шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчості яких „пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та задач мистецтва (Жироде, Гро, Бетховен)” [1, 27]. Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаманні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи.

Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибокого розчарування в результатах французької революції і пов'язаного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеологів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальовувалося їм у щонайрадужніших барвах . Результати ж французької революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства, бездушності та егоїзму.

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю – у «світову скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внутрішнього бродіння та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу – таємничими й непізнаванними.

Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтичного відчуття двох світів – переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн – до всього, що різко контрастує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності [17, 376].

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регламентацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Відштовхуючись від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого – характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов‘язаний полум‘яний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була й так звана романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер і Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної іронії широко вдавалися майже всі провідні романтики, а згодом і деякі представники критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. В основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обмеження романтики зображують як бездумне насильство над природним плином життя, як результат глупоти та дурості людей. Природний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам‘янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі.

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко переоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розробили жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в ліричній поезії [17, 377].

Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він втікає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові межі суспільства виступала в трьох основних формах, а саме:

1)  Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних переживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).

2)  Романтизм “заглядає” в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в творчості Байрона, картинах Делакруа).

3)  У випадку відсутності реальної територіальної адреси втечі він конструюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).

Другий напрямок втечі – відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів:

-  ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патріархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;

-  конструює майбутнє, вільно маніпулюючи часовим потоком.

Третій напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній світ, в усі куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа) [1, 32].

Таким чином, романти́зм (фр. romantisme) був ідейним рухом у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виниклий після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 – 19 ст. абсолютизму, Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів – балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм