Основні етапи розвитку української народності

2. основні етапи розвитку української народності

РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН

Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами посуваються на захід. У III-VI ст. ст. західні та південні слов'яни опанували вже ті землі, на яких застала їх історія, а в VII ст. назва "анти" остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян.

В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов'ян. У 40-50-х роках VI. ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов'яни приходять у рух і подаються на північ, на 'захід. Частина їх осідає в смузі лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами. І.І.Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю - рідні брати "малоросіян". Звідти на північний схід сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У XIII ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра - "Десна", себто "права". Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б назвати її "правою".

"Повість временних літ" подає перелік слов'янських племен так, як вони жили в XI столітті. "Се бо токмо словенеск язьік в Ру-си, поляне: деревляне, ноугородци, полочане, дреговичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельгаяне". Кількома рядками вище читаємо: "Поляком же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне; радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, - Радим, а другий Вятко, - й приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньіне вельїняне, а улучи й тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви."

В іншому місці "Повість" каже так: усі племена мали своє княжіння - "в полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє, а словене своє в Новегороде, а другеє на Полоте полочане. От них же криви-чи, иже седят на верх Волги, й на верх Двинь й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них".

У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та волиняни, уличі, тивєрці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський (словени та в'ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі - по Десні та Сейму, поляни - по середньому Дніпру, деревляни - по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині - дуліби або бужани, "де нині волиняни", на долішньому Бозі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, ГАІО то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, а тивєрці - між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, які в XI ст. входили до складу Велико-Моравської держави і від яких походять -українці східньої та західньої Галичини.

У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував племена - волинян, бужан, сіверян, уличів. В X ст. Константин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян та лензініян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж X ст. Аль Масуді писав, що одне з головних племен - волінана, і називав їхнього царя Маджака." Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово "анти" зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви окремих племен.

В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долішнього Дніпра - Білобережжя і частини чорноморського побережжя - "Лукомор'я". На долішньому Дніпрі був торговельний осередок - Олешя, пізніше - Олешки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує "Повість временних літ". Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: "Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь". Таким чином виявляється, що від "множества" уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення "Повісти" на походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала "Повість" - це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів - Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх - Радима на Сожу, а В'ятка на Оці.

Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту (Киршгівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир Готських часів. У всякому разі, від VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від VII ст. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.

ПОБУТ УКРАЇНЦІВ ПЕРЕДДЕРЖАВНОЇ ДОБИ

Як свідчать рештки поселень українців VII-VIII сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили напівземлянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця X століття.

Українські поселення мали укріплення - городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.

По всіх українських землях залишилося багато городищ: у Київщині - 400, на Волині - 350, на Поділлі - 250, на Чернігівщині

- 150, у Галичині - 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одного села, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель. Городища, однак, не тільки захищали населення від ворогів, а й були також: адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну ролю в торгівлі. У кожному племінному об'єднанні були значні городові центри: у полян - Київ, Вишгород, у сіверян

- Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у деревлян - Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів - Бузьк, Волинь (біля Городка), у білих хорватів - Белз, Червень.

Баварський географ IX ст. (уривок збережений у рукописі XI ст.) писав, що бужани мали 230 міст, уличі - "народ численний" - мали 318 міст, волиняни - 70. Передаючи ці цифри, М. Н. Тихомиров додає, що вони надто малі: тиверці, наприклад, мали 149 городищ.

Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, були майстерні. 3 ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремества. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було багато турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне - бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатства притягали увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких часів у торговельний вир.

Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи, які зв'язували їх з культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Европою - був Волзький.

У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив до свого кола фінські країни східньої Европи, казкову Біярмію. В лісах північної Европи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Евроиі. Ці хутра стали від VII ст. головним предметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать скарби, які складаються з дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки за життя халіфа, при якому їх карбовано. Ці монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери. Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі - Китай.

Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки Дніпра - Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьол та інші - зв'язували Дніпро з Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським морем. Де волоком, де по річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі скарби диргемів. На острові Ґотлянді знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві - кілька знахідок по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці - 1300 диргемів, у с. Копіївці Вінницької области - 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено за-хідньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський письменник кінця VIII ст. Мохаммед бен Істак писав, що ці товари спрямовували до, Тегерану.

Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, який провадив на Слов'янське (Озівське) море рікою слов'ян (Дон), очевидно, на Україну.

У 846 році араб Ібн-Хурдадбег, завідувач пошти в Ірані, у своїй славетній "Книзі шляхів та царств" змальовував інтернаціональний характер торгівлі цієї доби. Імперія Карла Великого та його спадкоємців була зв'язана з імперією Танга, Китаєм. Шляхи вели через Райн, Дунай, Хозарію, Волгу, Каспійське море, осередню Азію, Самарканд. Купці, що йшли цим шляхом, розмовляли різними мовами: перською, грецькою (румійською), арабською, франкською, еспанською, слов'янською.

Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала. Це так званий "великий шлях з варяг у греки": з Чорного моря Дніпром, з верхів'їв Дніпра на верхів'я Західньої Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень, Волховом на озеро Нево (Ладозьке), рікою Невою на Балтицьке море. Цей шлях зв'язував Візантію зі Скандинавією, південь з північчю. З Візантії везли дорогоцінні тканини, вино, ювелірні вироби, золотий посуд, приправи, овочі. Візантійська торгівля захоплювала широкі кола українського населення. В бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими прикрашали одяг, кульчики, скляні намиста тощо.

Крім "великого шляху з варяг у греки" існували інші: Двін-ський - від Ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німанський - з Німана Прип'яттю на Дніпро. В Гродні був значний осередок, від якого збереглися могильники, рештки княжого палацу.

Одночасно з "шляхами з варягів у греки" існував шлях, який перетинав Україну з сходу на захід. Він ішов з Каспійського моря Волгою, волоком на Дін, Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпра - Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, він вів на захід Прип'яттю або суходолом на Краків, Прагу, Ре-ґенсбурґ. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з заходу - мечі, зброю, металевий посуд, полотно.

Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід - із сходом, арабів та Візантію - із Скандинавією, Індію та Китай - з імперією Карла Великого.

Роля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили своє: насамперед - хутра, на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Европі. Вони експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на всякі солодощі та питво, а віск - на освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й "челядь" - рабів.

РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ

Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем'я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом творення держави відбувається об'єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця, Велес - бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці X ст. Володимир прагнув об'єднати всі українські племена, він встановив спільний для всіх культ Пе-руна.

З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні дії. Очевидно, були "капища" - на це вказують споруди з каменю біля княжого двору в Києві. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві рештки великого храму, неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і "культовий будинок" в Білгороді.

Наприкінці X ст., за відомостями, мало місце нищення "капищ". Збереглися де-не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі. Вона мала 4 обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено статую в с. Липиці біля Рогатина, з 4 головами. У с. Буші на Поділлі знайдено камінь з рельєфною постаттю людини з келехом. У Дрогобичі знайдено фрагмент каменя із зображенням голови та рук.

У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та інші живуть,мовляв, у річках, болотах, у лісах і можуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з таким поглядом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами весни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, "маслениця", веснянки, гагілки, Купала тощо. У цих святах відбивається старовинний хліборобський та скотарський побут.

Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На кожному кроці відчувалася присутність предків, "дідів", зокрема під час народин, весілля, смерти.

Існувала віра в життя після смерти. Мерців палили або погребали, з ними покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки, іноді дуже високі - кургани. За рік улаштовували тризну на могилі з великою учтою.

Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки - багато з них перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й пристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових, сезонових, пов'язаних з різними видами праці.

Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність, ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним, спільним життям з веселою, радісною природою України і відчували її ласку.

Цю лагідність української вдачі і відчування на кожному кроці зв'язків з природою яскраво виявлено через 200 років після охрищення у "Слові о полку Ігореві", просякнутому дохристиянською психологією, o Українці зберегли цю життєрадісну лагідність після прийняття християнства, і до них не могли прищепитися аскетичні правила візантійської Церкви. До Церкви вовк перенесли цю єною життєрадісність, яка бурхливо виявлялася в мистецтві, красі орнаментів, церковних мозаїк та мініятюр, що прикрашали Євангелії.

ПЕРШІ СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ

Історія застає слов'ян у стадії розкладу родового ладу і формування племен. Провід у племенах належав "луччим" або "нарочитим" людям, представникам визначних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на "віча" - ради, де вирішували важливі питання життя племени, війни та миру. На випадок війни вони обирали вождя-князя, а згодом князі залишалися й на мирні часи. Проте, влада їхня, необмежена під час війни, за мирних часів була обмежена вічем. Прокопій писав, що слов'янами і антами "не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно".

Різні джерела зберегли імена перших князів українських племен, які намагалися об'єднати під своєю владою більші частини слов'ян. Так, у 380-х роках антський князь Бож або Боз воював проти ґотів, які напали на антів. Його самого, його синів та 70 старшин ґоти взяли в полон і стратили. Але держава антів залишилася. Між 480-558 роками ця держава здобуває характер військової організації. У ній формується керівна група з воєначальників, заможних людей, з яких складається рада. Сила держави антів примушує Візантію рахуватися з нею. Вона простягається від Дунаю до Дону. Ця держава загинула під навалою аварів. Цар Мезамир у 550-х роках був убитий, а людність не захотіла коритися аварам і покинула свою землю.

Друга велика держава постала на Волині. Аль-Масуді писав так: "З цих племен одне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем'я звалося Валінана". Цьому цареві, як могутнішому, корились інші племена.

Державу волинян, про яку згадував Аль-Масуді у 40-х роках X ст., В. О. Ключевськпй вважав союзом дулібів. Він писав так:

"Ми застаємо у східніх слов'ян на Карпатах у VI ст. великий воєнний союз, який можна поставити на початку нашої історії: вона почалася з VI сторіччя на ггівнічно-східніх схилах і передгір'ях Карпат."

Довгий час після того ми не бачимо спроб заснувати державу, яка об'єднувала б різні племена. Навпаки, бачимо багато племінних князів. Дуже цікаве оповідання "Повісти временних літ" про заснування Києва трьома братами - Києм, Щеком та Хоривом. Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір - Щека-виці та Хоревиці. Легенду цю записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він оповідав про заснування Києва - Куара в землі "полунян" (полян) Куаром, Ментеєм і Хореаном. Зберіг літопис згадку про те, як "Кий княжаше в роде своем", їздив до Царгорода і "якоже сказають... велику честь приял от царя". В леґенді цій є зернятка правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремі міста, які були об'єднані лише за княжої доби.

Поляни не були єдиним племенем, що мало князів. У X ст. був племінний князь у деревлян Мал, якого вони хотіли одружити з Ольгою після смерти Ігоря в 945 році. Посли деревлян казали їй, мовляв, "наши князи добри суть, иже распасли суть Деревську землю", - протиставляючи їх іншим князям. Неясно згадує "Повість" про Тура, князя туровського. Очевидно, племінними князями були Радим та В'ятко, які вивели радимичів та в'ятичів "з ляхи". Найдовше зберігалися племінні князі у в'ятичів: ще Володимир Мономах ходив на князя в'ятичів Ходоту.

Можливо, що всі ті князі, яких перелічено в договорі з греками Ігоря (серед яких немало слов'янських: Предслав, Володислав, Улеб), - були теж племінними князями.

У IX ст. згадується в різних джерелах про якесь об'єднання "русів" на північних берегах Чорного моря. Так, у житії св. Степана Сурожського, біля 800 p., є оповідання про напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім'я князя - слов'янське, і це дає підстави вважати, що оті "руси" були слов'янами, себто українцями, зі своїм племінним князем.

На початку IX ст., за перших десятиріч його, у житії св. Юрія Амастридського є згадка теж про "руського" князя, який напав на Амастриду й охристився. Можна припустити, що обидва князі виходили з якогось не названого осередку на берегах Чорного або Озівського моря.

Звичайно, всі наведені факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих князів, а головне - метою літописів було показати єдність князівської династії, яку. намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій меті. Важливо те, що з-поміж усіх згаданих вище спроб об'єднати племена в єдину державу, з одного боку, і існування місцевих князів, з другого, - більш-менш міцна держава виникла тільки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на території, яка вже не раз ставала важливим осередком життя, силою різних умов, сприятливих для життя, господарства, торгівлі. За доби, яка передувала постанню Київської держави - у VII-VIII вв. - Придніпров'я переживало надзвичайне економічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабами. У VII ст. на Придніпров'ї місцеві майстри виробляють речі високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й перетоплюються чужоземні впливи, і твориться своя культура.

НАЗВА "РУСЬ"

У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву "Русь". З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.

Походження ЦІРЇ назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово "Русь" - фінського походження (В. Татіщев, 1739 p.), хозарського - (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, I860), византийских отношений. єврейського (Барац, 1910), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві: варязька та українська

Варязька теорія базується на припущенні, що "руссго" фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у VIII-IX ст. ст. почали походи на узбережжя Західньої Европи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали й засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом - в Англії. У той же час прийшли вони до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну й там заснували державу.

Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 р. подав назви Дніпрових порогів - "руські" і "слов'янські". Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє "русів" і слов'ян.

Другий арґумент той, що фіни називали шведів "Roots!" - непереконливий, бо тяжко припустити, щоб для назви скандинавів? варягів користалися б терміном з фінської мови.

М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських саґах, які багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.

Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву "Русь" місцевого походження. Арабські письменники знали "Русь". Ібн-Даста, географ і подорожник X ст., цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про "Русію". У "Словнику тюркських мов" Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано мапу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них - слов'яни. У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців.

Дуже цікаві відомості сповіщає "псевдо-Захарій", сирійський письменник. У нього е виписка з сирійського документу 555 року про "Русь": це, мовляв, "рослий, могутній нарід", який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто приблизно у Придніпров'ї.

Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 р. в "Книзі шляхів та держав", якою користалися протягом 200 років, що "руси - плем'я з слов'ян". Автор книги 983 р. "Країни світу", в якій він використовував джерела IX ст., неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: "Від неї на схід - печеніги, на південь - Дунай, на захід - слов'яни, на північ - пустеля. Південна й південносхідня межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону."

Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські. Патріярх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре.

Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра - Рось, притоки Роси - Росава, Осколу - Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви "Русь", "Рос" вживали виключно для позначення України.

За пізніших часів термін "Русь" стосували переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІІІ ст. 'літописи строго відокремлювали Русь - Київське князівство - від інших князівств. "Поїхати на Русь" означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: "йде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь", себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій), зазначає ще точніше: "ходи игумен Юрьевский (новгородського манастиря)... в Русь, в Киев град".

Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: "йде князь Святослав ... с половин поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль ратью". Року 1155 пише Іпатіївський літопис: "Юрий Володимирович... йде из Суздаля в Русь й приде Києву". Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці Суздальської землі - Володимира: до Володимира приходили купці "из Царгорода, й от иниіс стран, из Русской земли й аче Латинин". Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом.

Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні,, у топоніміці Прикарпаття та Закарпаття, через каганат. Літопис відзначив у 915 році, що "придоша печенеги первое на Русскую землю". На цей раз вони не залишилися на Україні, а пройшли на Дунай. Лише після розгрому хозарів Святославом печеніги твердо оселилися в причорноморських степах.

Такі були сусіди України, з якими вона перебувала в стосунках на світанку своєї історії, які впливали на її культуру й утворювали передумови для її дальшого розвитку. Український народ багато дістав у спадщину від своїх попередників. То була з економічного погляду певна традиція хліборобсько-скотарського побуту, з культурного погляду - традиція, що зв'язувала Україну з Західньою Европою, головне - з її південними країнами. Багато народів пройшло з Азії на захід чорноморськими степами, але ніколи, хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв'язок між старшими мешканцями та новими насельниками, між носіями старої та нової культури. Так передавалися від одного народу до другого господарські традиції, звичаї, культурні зв'язки, так простягалися нитки від неолітичної трипільської культури до Української держави.

Сучасний стан археології дає право твердити, що український народ - автохтон своєї землі, який жив на своїй території, починаючи з неоліту. Обширну групу неолітичних племен IV-III тисячоліть до Р. X. мс?жна вважати за предків українців, але до цього часу не можна сказати з певністю, від якого гаме неолітичного пле-мени вони походять.

Найясніший зв'язок між українським народом та носіями культури полів поховань, яку датують кінцем І тисячоліття до Р. X.

Поля поховань доходять до нижнього Дністра (Лука-Врубле-вецька) на заході, а на сході - до Полтавської та Сумської областей. Зустрічаються вони також у Молдавії.

Поля поховань викликали деякий час сумнів дослідників щодо національности людей, які залишили їх. Перший, хто в 1901 'році відкрив їх - В. В. Хвойка - в селах Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині, відразу визнав їх слов'янськими. Сучасні археологи (М. Ю. Брайчевський, А. Л. Монгайт та інші) твердо відносять їх до слов'янських. Спірним залишається питання про хронологічну межу: до якого часу існувала Черняхівська культура? В. В. Хвойка датував кінець її IV-V сторіччям нашої ери. М. Ю. Брайчевський відносить кінець культури до VI-VII сторіч нової ери, але це ще не можна вважати доведеним.

Характеристичне багатство римських монет у могилах полів поховання. За підрахунком А. Монгайта, до 1955 року знайдено біля 800 монет. Це свідчить про торговельні зв'язки носіїв цієї культури. Про це ж свідчать і численні фібули т. зв. "провінціяльно-римсько-го" типу.

Важливі пам'ятки культури Зарубинецької (Зарубин, Переяславського району) та Корчуватівської (Корчувате - недалеко від Києва, на правому березі Дніпра). Ця культура охоплює велику площу: від басейну Десни, Сейму, Сули, Псла - до притоків Дніпра, як от Тясмин, Рось, Тетерів. У могилах знаходять рештки і трупоспа-лення, і трупокладення, а також бідний інвентар: фібули, дармовіси, скляні буси, посуд гарної техніки з блискучою поверхнею. Датуються ці могили від II ст. до Р. X. до II ст. по Хр. Знайдено чимало o поселень та городищ - переважно на високих берегах річок.

Використана література:

 

1.   Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: Навчальний посібник/ За ред. Б.Д. Лановика. К. – 1999 р.

2.   Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999 р.

3.   Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1998 р.

4.   Субтельний Орест. Україна: історія. – К.:Либідь, 1993 р.