Створення Української соціалістичної радянської республік

45. Створення Української соціалістичної радянської республік

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР - однієї з 13-ти держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, а її населення — 25,5 млн осіб.

Узимку 1919 р. більшовики вдруге повертаються до України і поновлюють свою владу на переважній частині республіки. 14 січня 1919 р. згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє головне завдання у «доведенні до кінця соціалістичної революції». Очолив уряд УСРР X. Раковський, він же обіймав посаду наркома закордонних справ. III Всеукраїнський з'їзд Рад у 1919 р. прийняв першу радянську Конституцію України. До уряду, тобто Ради народних комісарів, ввійшли головним чином комуністи. Відповідними були й методи їхнього керівництва, котрі запозичалися з практики радянської Росії. Головна увага концентрувалася на здійсненні горезвісної політики «воєнного комунізму», на запровадженні диктатури пролетаріату.

Така політика, як і в Росії, викликала спротив. Зокрема, селяни протестували під гаслом «Геть комуну!» У квітні 1919 р. в Україні було зареєстровано 93 виступи, в липні — 207. Проти повстанців більшовики спрямували регулярні війська. Це, однак, не дало результату; рух спротиву тривав, а радянська влада втрачала підтримку населення. За таких умов денікінці влітку 1919 р. переходять у наступ, і радянська влада в Україні губить свої позиції.

Але до закінчення громадянської війни залишалося ще два роки. Денікінська влада, яка мала на меті відновлення Російської імперії, не тільки не заспокоїла населення України, а й викликала нову хвилю загальнонаціонального спротиву. У тилу Добровольчої армії швидко зростав повстансько-партизанський рух. Що ж до більшовиків, то вони збирали сили, а також намагалися використати суперечності між денікінцями та С. Петлюрою, незгоди та розбіжності у керівництві Директорії УНР. Невдовзі розпочався широкий наступ радянських військ. 16 грудня 1919 р. вони взяли Київ.

Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом залишилася без скільки-небудь принципових змін, проте в методах її запровадження з'явилися нові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» від 29 листопада 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР», а питання визначення форм якнайтіснішого союзу України й усіх радянських республік буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і селянами. Але на практиці, звісно, робилося все для того, щоб Україна не мала дійсної незалежності. До поразки Директорії додався розгром військ Врангеля в Криму. Тут була встановлена радянська влада. Незважаючи на статус самостійної держави, УСРР разом з п'ятьма іншими радянськими республіками і двома народними республіками утворювали єдиний простір, жорстко контрольований Москвою. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР був укладений договір про військовий та господарський союз.

Після розпаду Австро-Угорщини західні українці були єдиною нацією, яка не здобула власної державності, адже Західноукраїнську Народну Республіку поглинула Польща. У Версальському мирному договорі зазначалося, що нова Польща повинна утворюватися в межах етнічних польських земель. Однак навесні 1923 р. під тиском Ризького договору 1921 р. Рада послів Антанти перестала заперечувати анексію Польщею українських земель, зокрема Східної Галичини.

46. Входження України до складу СРСР.

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. — Інститут міжнародних відносин).

Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.