ТРУДНОЩІ І ПРОТИРІЧЧЯ, КРИЗИ І ЗГОРТАННЯ НЕПУ

4. ТРУДНОЩІ І ПРОТИРІЧЧЯ, КРИЗИ І ЗГОРТАННЯ НЕПУ.

Початок Непу співпало з небувалими труднощами. Перший рік Непу супроводжувався катастрофічною посухою, що охопила Поволжя, південь України і Північний Кавказ - ті райони, де під час громадянської війни особливо люто і довго бешкетували інтервенти і білогвардійці. З 38 млн. десятин, засіяних у європейській Росії, врожай загинув цілком на 14 млн., так що продподатку було зібрано лише 150 млн. пудів. Була проведена евакуація жителів уражених районів у Сибір, маса людей (близько 1,3 млн. чоловік) йшла самостійно на Україну й у Сибір. Офіційна цифра потерпілих від голоду становила 22 млн. чоловік. По офіційним даним, у результаті голоду загинуло більш 5 млн. чоловік.[6;219]

Центральний Комітет партії і Радянський уряд організували всенародну боротьбу з голодом. По всій країні проводилися добровільні збори під гаслом “Десять забезпечених повинні прокормити одного голодного”. На організацію суспільного харчування голодуючих держава виділила мільйони пудів хліба й інших продуктів, у багатьох місцях створювалися безкоштовні їдальні, пункти медичної допомоги, лікарні для тифозних, з голодуючих районів вивозили дітей. Через границю, в основному зі США від Американської організації допомоги (АРА), була отримана допомога в розмірі 1,6 млн. пудів зерна і 780 тис. пудів іншого продовольства. Шок від неврожаю послужив тому, що сільськогосподарські роботи 1922 р. були оголошені загальнодержавною і загальнопартійною справою.

Після страшної посухи 1921 р. і голодного 1922 р. сільське господарство стало поступово збільшувати свої обсяги. До 1923 р. в основному були відновлені дореволюційні посівні площі. У 1925 р. валовий збір зерна майже на 20,7% перевищив середньорічний збір найбільш сприятливого для Росії п'ятиліття 1909-13 р.

Переведення промисловості на госпрозрахунок зажадав відмови від сформованої в часи воєнного комунізму системи оплати праці, що знищувала особисту зацікавленість у результатах виробництва. У цей період натуральна оплата праці робітників, інженерів, директорів і т.д. у вигляді пайка переважала над грошовою, причому розмір її визначався не інтенсивністю і кваліфікованістю праці робітника, а розміром його родини. Усереднений робітник одержував стільки ж, скільки і ледар, кваліфікований робітник – той самий пайок, що і чорнороб. До початку 1921 р. натуралізація зарплати досяг своєї вищої точки: натуральна частина становила 94%. Різниця в оплаті праці робітників 12-го і 1-го розрядів у цей час реально вимірялася всього 2%. Справа доходила до того, що в ряді випадків заробіток інженера 35-го розряду був нижче заробітку найменш кваліфікованого чорнороба або сторожа.

Задача зміни системи оплати праці була поставлена вже в перший рік непу. У декреті РНК РСФСР від 10.09.1921р. “Основні положення по тарифному питанню” указувалося: “Збільшення оплати повинна бути зв'язана прямо і безпосередньо зі збільшенням продуктивності, зі ступенем участі робітників у підвищення виробництва... При встановленні тарифних ставок робітником різних кваліфікацій, службовцем, середньому технічному і вищому адміністративному персоналу всяка думка про зрівняльність повинна бути відкинута”. У грудні того ж року була введена нова 17-розрядна тарифна сітка. Ставка висококваліфікованого робітника по ній перевищувала ставку чорнороба в 3,5 рази. Здійснювався поступовий перехід від натуральної до грошової форми заробітної плати. За 1922 р. питома вага грошової оплати праці підвищилася з 22,2% до 79%, а в першій половині 1923р. натуральна частина становила всього 9%. Робітникам давалася можливість з підвищенням продуктивності праці збільшувати свій заробіток незалежно від процентного відношення суми заробітку до основної тарифної ставки.[6;112]

До 1928 р. країна по основних економічних показниках, у тому числі і по національному доходу, досягла довоєнного рівня. Це створило умови для деякого поліпшення матеріального становища робітників, селян, службовців. У промисловості й інших галузях була відновлена грошова оплата праці, уведені тарифи зарплати, що виключають зрівнялівку, і зняті обмеження для збільшення заробітків при зрості виробітку. Реальна заробітна плата робітників до 1925-1926 р. у середньому становила 93,7% їхнього довоєнного заробітку. Тривалість робочого дня дорівнювала 7 годин при 6-денному робочому тижні. Були ліквідовані трудові армії, скасовані обов'язкова трудова повинність і основні обмеження на зміну роботи. Організація праці будувалася на принципах матеріального стимулювання, що прийшли на зміну позаекономічному примусу "воєнного комунізму".

Серйозною проблемою було безробіття. НЕП об'єктивно вів до росту безробіття серед керівників: до січня 1924 р. серед 1 млн. безробітних нараховувалося 750 тис. колишніх службовців. Безробіття загострювало класові протиріччя в країні в цілому. І хоча допомога по безробіттю становила 27 руб. 56 коп., на які можна було купити 2 демісезонних пальто, безробітного мучили питання іншої властивості: за що ж боролися, за що кров проливали?[12;47]

Для підйому трудової активності було потрібно створити економічну зацікавленість, звільнити робітника від військово-адміністративного примусу до праці. Структурні перетворення викликали появи безробіття серед тих, кому раніш була забезпечена стабільна зайнятість на державній службі незалежно від рівня професійної кваліфікації і стану економічної кон'юнктури. Різке скорочення числа і штатів усіх радянських установ, масова демобілізація з рядів Червоної Армії, переведення усіх підприємств промисловості на повний госпрозрахунок призвели до перевищення пропозиції праці над попитом на робочі руки. Для підйому продуктивних сил необхідно було забезпечити збалансованість робочої сили і робочих місць на новій економічній і організаційній основі з обліком регіональних і галузевих умов формування зайнятості. У результаті на ринку праці з'явилися не конкурентноздатні групи працівників, незайнятість яких приймала стійкі форми. Потрібно було забезпечувати їхню трудову активізацію, адаптацію на виробництві, захистити від адміністративної сваволі, підтримати на період безробіття.
У листопаді 1922 року був прийнятий Кодекс законів про працю, що зафіксував корінні зміни в його громадській організації, пов'язані з проведенням НЕПу. У кодексі було зафіксоване повне скасування трудових організацій і повинностей.

Важливою формою боротьби з масовим безробіттям, що приймало в ряді регіонів країни застійні форми, стали суспільні роботи. Для жінок були введені пільгові умови, посилки на роботу, у тому числі групами, організовані жіночі артілі, робота в їдальнях і пральнях. Біржі праці були відкриті для всіх бажаючих одержати роботу.

НЕП призвів до появи ринку праці. При всіх достоїнствах Непу виникле тоді безробіття звичайно відносять до однієї із серйозних негативних її сторін. Дотепер її ліквідація визнається безсумнівною заслугою того соціалізму, що був споруджений на руїнах Непу. Після "великого перелому" у чаді економічного романтизму на тлі узятих високих темпів і рубежів валових показників було урочисто проголошено, що в нашій країні назавжди покінчено з цим соціальним злом, спадщиною капіталізму.

Безробіття, як феномен Непу мала обґрунтування, обумовлені всім ходом суспільного розвитку: соціально-економічними змінами, галузевими зрушеннями, регіональними особливостями і демографічними процесами.

НЕП так і не довів до кінця вирішення проблем зайнятості і безробіття. Перешкодив "великий перелом", що відродив адміністративний примус до праці, який довічно прикріпив працівника до фабрично-колгоспної системи. І все-таки уроки Непу не пройшли безслідно. Засвоюючи, їх ми починаємо розуміти, що перебудова економіки на принципах ефективності вимагає формування ринку праці, звільнення працівника від пута “принудиловки”, створення особистої зацікавленості у високопродуктивній творчій праці.

І все-таки в цілому відчувалася різка недостача промислових товарів, що приводило до збільшення цін, а це, у свою чергу, гальмувало ріст життєвого рівня всіх категорій населення. У 1921р. пуд рисового борошна коштував 140 тис. карбованців, за проїзд однієї станції в трамваї брали 500 карбованців; один номер газети «Правда» коштував 2500 руб. У порівнянні з довоєнним часом ціни на цукор виросли в 162 тисячі разів. Ось чому доводилося господарці брати із собою на базар чи у крамницю кілька мільйонів, щоб купити необхідне для обіднього столу.[12;34]

Житлове питання, незважаючи на проведені в перші революційні роки “ущільнення буржуазії”, не тільки не було вирішене, але і ще більше загострилося. Справжнім нещастям для країни було аграрне перенаселення: у селі існувала багатомільйонна маса “зайвого” населення, яке з трудом зводило кінці з кінцями. Величезна кількість таких людей у пошуках кращої долі спрямовувалися в міста. У місті селяни розраховували дістати який-небудь пайок. Наприклад, робітники Москви, зайняті важкою фізичною працею, одержували в день 225 г. хліба, 7 г. м'яса чи риби, 10 г. цукру. По країні бродили мільйони безпритульних дітей. Лютували епідемії тифу, холери, віспи, іспанки. Померзлі будинки, закриті заводи, домни які остигли, вагони і паровози, які мляво стоять на рейках. Дитяча злочинність у порівнянні з 1913р. виросла в 7,4 рази. Не вистачало самого необхідного. Коштовністю був навіть шматок звичайного мила.[11;69]

Уряд посилено шукав вихід з цих труднощів. Був створений ряд комісій допомоги голодуючим. У країні установилося тимчасове єднання політичних сил, що допомагають голодуючому селу. Але врятуватися від голоду лише при опорі на внутрішні засоби не вдавалося. Радянський уряд звертається до світу з закликом про допомогу. Її пропонують і надають Американська адміністрація допомоги (АРА), міжнародний пролетаріат, європейські держави. Однак подібне вирішення проблеми не могло витягти країну з убогості і розорення. Потрібні були глибокі економічні і фінансові перетворення. Почалася кампанія російської церкви по добровільній здачі своїх цінностей у фонд порятунку голодуючих, цінності стали надходити від російських емігрантів. Однак незабаром на церкву почалися гоніння.

Спочатку 20-х років почалися репресії проти церкви. Вони були розграбовані, як і наказав Ленін, з “нещадною рішучістю” і “у найкоротший термін”. Розстріляно 40000 священиків, дяків і ченців, а також близько 100000 віруючих, що входили в церковні “двадцятки” і громади. Чистий прибуток від грабежу церковного майна склав 2,5 млрд. золотих карбованців. Храмів і монастирів у Росії було дуже багато, і існували вони в середньому по 300 років.

У травні 1922 р. патріарх Тихон був арештований разом із усіма членами Священного Синоду, 32 митрополита й архієпископа були розстріляні. Під офіційним словом “розстріл” часто ховалося звіряче убивство. Київський митрополит Володимир знівечений, оскоплений, застрелений і голим кинутий на наругу. Петербурзький митрополит Веніамін, що повинен був замінити патріарха у випадку смерті, перетворений у крижаний стовп холодною водою на морозі, а потім утоплений. Тобольський єпископ Гермоген, який у свій час добровільно поїхав з царем у заслання, був живим прив'язаний до колеса пароплава і розмачулений лопатами. Пермський архієпископ Андроник, у минулому місіонер у Японії, закопаний живим у землю. Чернігівський архієпископ Василь розп'ятий на хресті і спалений.[11;157]

Розправа над російським духівництвом була проведена на основі секретного директивного листа, спрямованого Леніним 19 березня 1922 р. членам Політбюро, керівництву ГПУ, Наркомату юстиції і Ревтрибуналу, які готувалися до наради з приводу “оптимізації і координації дій різних служб у виконанні Декрету про вилучення церковних цінностей”.