Терміни, що відносяться до різноманітних сфер діяльності, а також музики, живопису і т.д. На приклад

2.           Терміни, що відносяться до різноманітних сфер діяльності, а також музики, живопису і т.д. На приклад,

banjo, blues; pianoforte, coloratura soprano, bar, to get encores; dress-circle; soloist; on tour; albumin; albugo; alienie; mocassin.

3.           Номенклатурна лексика – назви газет, закладів, журналів, архітектурних та художніх стилів. Наприклад,

The High Street; Hammersmith; Chalsea; Stainberg; Cabinet; Johannisberg; the Bartizon school of painters; the golden age; Grogen and Boyne’s.

Щодо імпліцитних маркерів, то серед них можна виділити наступні: алюзії – літературні, музичні, історичні, національно-культурні; гра слів, що забезпечують цілістість тексту чи його фрагментів, наприклад,

Aphrodite; Tamerlan’s trumpet; third King George; Calphurnia; Comus; Derby Day; Jonah; the Victorian era.

У рамках художньої комунікації текстотворча діяльність автора спрямована, по-перше, на хдожнє зображення мікросома, створеної його уявою квазіреальності, а по-друге, на максимальне втягнення адресата у світ пристрастей цього мікросома. Наприклад,

Nick stood up. He was all right. He looked up the track at the lights of the caboose going out of sight around the curve. There was water on both sides of the track, then tamarack swamp. He felt of his knee. The pants were torn and the skin was barked. His hands were scraped and there were sand and cinders driven up under his nails. He went over to the edge of the track down the little slope to the water and washed his hands. He washed them carefully in the cold water getting the dirt out from nails. He squatted down and bathed his knee. That lousy crut of a brakeman. He would get him someday. He would know him again. That was a fine way to act. [60,58]

Такий детальний опис надає реціпієнту відчуття присутності у даній ситуації. Реціпієнт, здавалось би, сам спостерігає за діями головного героя. Тим самим полегшується розуміння подій та досягається максимальний рівень сприйняття повідомлення. Очевидно, що саме таку мету переслідував автор, використовуючи такі прийоми. У даному конкретному випадку ми можемо із впевненістю сказати, що поставлена мета досянена.

Безперервність, “плинність” художнього тексту замикає адресата, у найбільш оптимальній мірі, в рамки зображуваної квазіреальності. Читацька увага не відволікається на спеціальне усвідомлення формальної організації повідомлення. Структура художнього тексту, дуже часто досить складна, не афішує себе через такі маркери, як метакомунікативний дискурс адресанта (який не слід змішувати з метакомунікативним дискурсом оповідача), як дрібна парцельованість і складна ієрархічна впорядкованість фрагментної будови тексту. [20,25] Виведення адресата за рамки даного комунікативного акту і звернення до позатекстової інформації здійснюється в стертій, завуальованій формі алюзій, прихованих чи трансформованих цитат без точного вказання їх адресата, що в свою чергу вуалює подібність даного повідомлення в ряд подібних до нього повідмлень.

Мегатекстова структура повідомлення, що поєднує в єдине комунікативне ціле основний текст і допоміжні повідомлення типу посилань, зносок, анотацій, додатків, властива художньому тексту в мінімальній мірі. Це ще раз підтверджує тезу про цілісність, недискретність формальної структури художнього тексту.

Загальній тенденції до цілісності і недискретності зовнішніх форм художнього повідомлення протистоїть загальна тенденція до ускладнення і подрібнення внутрішнього комунікативного статусу художнього повідомлення за рахунок введення до нього квазікомунікативних ланцюжків, наприклад, розповідь від імені доповідача або різних персонажів (що межують один з одним, чи входять один в інший за принципом “Китайської кулі”), імітація діалогів і думок персонажів, найрізноманітніших письмових текстів (щоденників, листів, і т.д.). Відправником і отримувачем цих повідомлень виявляється не адресант/адресат усього тексту, яким у зовнішній комунікації відповідають автор/читач, але різноманітні квазіфігури (від антропоморфних персонажів до потойбічних голосів [20,26].

Існує три основні підходи до трактування співвіднесенності адресанта і адресата художнього тексту:

1.           Визнання адресанта – автора і образу автора – безсумнівною домінантою у взаємовідносинах комунікатів [22,21-22].

2.           Розгляд взаємовідносин між адресантом і адресатом художнього тексту, як більш складних, ніж домінування першого члена корелятивної пари. [42,106]

3.           Опора на співставленість реальних і текстових комунікантів: адресанта і адресата текстів [12,91]

Традиційно автору тексту приписується домінуюча роль в діалозі з читачем за слідуючими основними причинами. По-перше, в художній комунікації існує односторонній зв’язок, що дозволяє автору нав’язувати читачеві свою волю у певних лінгвістичних, історичних і культурологічних межах. По-друге, процеси породження і сприняття текста – асиметричні. Це обмежує можливості буль-якого адресата у порівнянні з можливостями адресанта, що нормується у ході інтерпретації. [64,159] По-третє, автор художнього тексту може лише гіпотетично моделювати всього адресата, що визначає, за словами Г.В. Степанова, відсутність жорсткої адресованності цього типу текстів [42,106].

І, нарешті, стверджується, що адресат – це лише об’єкт впливу автора, художнього твору і культурного контексту.

Отримувач повідомлення в художній комунікації у результаті декодування повинен подумки відтворити свій варіант квазіреальності літературного твору. Успіх комунікативного акту на даному його етапі залежить від двох факторів: естетичної компетенції читача і активного використання ним особистісних духовних ресурсів.

Формування естетичної компетенції починається із вміння диференціювати об’єктивну реальність і квазіреальність. Більш високий рівень компетенції забезпечує розпізнавання естетичного каналу по якому, відбувається створення і надходження твору. Недостатня естетична компетентність дуже часто несе відповідальність за те, що читач починає верифікувати художнє повідомлення, співвідносячи його напряму з об’єктивною дійсністю і оцінювати художні цінності твору за принципом “у житті такого не буває”. Тобто, естетична компетентність означає мінімалізацію “паралакса” – розриву між активним, культурним фондом читача і автора твору. [28,29]

Другим фактором, детермінуючим успіх комунікації є особистісний потенціал читача. Чим він багатший і різноманітніший, тим точнішою і багатшою буде створена в уяві читача квазіреальність.

З вищесказаного, можна зробити висновок про те, що беззастережна віра читача в ідентичність відтворюваної ним квазіреальності і авторського замислу – це незаперечна риса комунікативної ролі отримувача художнього повідомлення. Отже, у плані типологічних характеристик можливо відмітити слідуючі риси образу автора і чинача у художньому повідомленні і тим самим узагальнити особливості адресованості художнього тексту.

1.             Опосередкований характер художньої комунікації, де між реальними комунікантами (автор-читач) можливі, і більше того, неминучі вторгнення багаточисленних квазіреальних комунікантів (персонажів).

2.             На відміну від наукового тексту, практично повна відсутність метакомунікативної діяльності реального відправника художнього повідомлення, особливо у жанрі оповідання.

3.             Замкнутість адресата художнього повідомлення у рамках даного комунікативного акту. Вихід за ці рамки призводить до порушення власне художньої комунікації. Читач з отримувача повідомлення перетворюється на його тлумача, коментатора.

Художнє повідомлення – це явище, чітко відмежоване від текстів офіційного дискурсу. Основною, на нашу думку, характерною його рисою є експерсивність, а отже і емоційність. Саме ці риси визначають головну відмінність між цими двома видами дискурсу. Художній дискурс дозволяє адресату інтерпретувати його згідно зі своїми власними уявленнями про зображуване. Автор, в свою чергу, використовує своєрідні маніпуляції відносно реціпієнта, оскільки, створюючи свою квазіреальність у творі, він керується однією метою – вплинути на читача. Цей вплив має різну силу стосовно кожного окремого адресанта, але, в основному, найбільш очевидна реакція є передбаченою.

 

 

Розділ 4.

Адресованість в анекдотичному дискурсі.

Така комунікативна одиниця як анекдот, будучи досить частотним елементом масового спілкування, значно рідше потрапляє у сферу наукового спілкування. Анекдоти досить поширені у нашому побуті, та й самі анекдоти є відображенням цього побуту, відносин між людьми та ін. Анекдоти мають властивість дуже швидко поширюватись, набувають широкого застосування, деякий період часу вони у всіх на вустах, а потім ми замінюємо їх іншими, більш актуальними та влучними.

Анекдоти є видом неофіційного дискурсу, зберігаючи майже всі особливості останнього: емоційність, експресивність, суб’єктивність. Так само як автор роману чи будь-якго іншого літературного жанру, автори (а це найчастіше люди взагалі, конкретних авторів анекдотів дуже мало), переслідують мету певного впливу на реціпієнта. Практично завжди такою метою є викликання сміху, іронії. Якщо анекдот не викликає подібних емоцій, то комунікативна мета не виконується Це, у свою чергу означає, що таке повідомлення зразу ж забувається, не є популярним або й взагалі анекдотом його назвати не можна.

У нашій дипломній роботі ми будемо використовувати приклади анекдотів, що є зразками американського та англійського гумору. Матеріали є оригінальними, не перекладними. Але перш ніж звернутися до прикладів, ми вважаємо за необхідне розкрити суть такого явища, як анекдот.

Отже, для анекдота характерний одноразовий виклад перед даним слухачем. У іншому випадку, анекдот стає нецікавим і не викликає потрібних емоцій, а, отже, прогнозована реакція не підтверджується, комунікативна мета не досягається.

Анекдот має властивість швидко запам’ятовуватись. Від правитель (S) розповідає анекдот реципієнту (R1), він, в свою чергу, поширює його далі. Таким чином повідомлення набуває масового характеру:

Так забезпечується циркуляція анекдотів. Такий тип повідомлення ми можемо назвати самотрансляційним. Для поширення анекдотів не потрібно створювати допоміжні зовнішні умови, і, навіть, більше цього, ситуації протидії не завжди у стані завадити поширенню останніх. Таким чином, ми б хотіли охарактеризувати даний тип повідомлення як “самотрансльованість”. [36].

Природа самотрасльованого повідомлення є такою, що його важко втримати у собі. Людина у будь-якому випадку намагається передати його далі, а після того, як передасть, відчуває свого роду полегшення.Можна продовжити декількома поясненнями властивості самотрансльованості. По-переше, досить часто анекдот містит інформацію, яка приципово замовчується засобами масової комунікації. Цей тип повідомлень несе у собі інформацію, яка є цікавою для багатьох і, тому, з легкістю передається. Взагалі, анекдотичне повідомлення сприймається набагато простіше, ніж звичайне. Саме з цієї точки зору анекдоти мають комунікативну цінність, оскільки полегшують процес комунікації.Вони є своєрідними “заповнювачами пустот”, які виникають під час спілкування, спрощують моменти непорозумінь, допомагають уникати глухих кутів , знімають напруження. Для цього служать легкі, відволікаючі, короткі анекдоти. Наприклад,

A husband and a wife entered the dentist office. The husband said, “I want a tooth pulled. I don’t want gas or Novocain because I am in a terrible hurry. Just pull the tooth as quickly as possible.” “You’re a brave man, ” said the dentist. “Now show me which tooth it is.” The husband turns to his wife and says, “Open your mouth and show the dentist which tooth it is, dear.”

 По-друге, в анекдотах своєрідно виявляється масова культура. На нашу думку, анекдотичний жанр – це своєрідний вид літературного мистецтва, але найбільш наближений до життя. Наприклад,

A couple was dining out one evening, when the wife noticed a familiar man at the restaurant’s bar. “Honey,” she said as she pointed the guy out, “I know that guy at the bar and he has been drinking like that since I left him seven years ago! ” Her husband quickly replied, “that’s silly, no one celebrates that long?!”

 По-третє, анекдот – це своєрідний відгук на суспільне бажання. Анекдот відображає далеко не особистісний інтерес, а те, що є актуальним для людства взагалі. Хоча, на нашу думку, це питання є досить спірним, оскільки особистість , будучи елементом суспільства, інтегрує суспільні інтереси.

Ще однією комунікативною особливістю анекдотичного жанру є те, що це, переважно, усна форма комунікації. Безперечно, анекдоти записуються, перекладаються, але живе відтворення має набагато більшу цінність тому, що для того, шоб досягти бажаного комунікативного ефекту відрпавник, розповідаючи анекдот, користується рядом жестів, мімікою. Один і той самий анекдот може сприйматись одним і тим саим адресатом по-різному, в залежності від того, яким чином він був розказаний.

Не дивлячись на те, що анекдоти відображають різні сторони життя, цей жанр є абсолютно неофіційним.[63]. Неофіційність деяких анекдотів настільки очевидна, що вони не підлягають будь-якій писемній фіксації. Ця крайня неофіційність вявляється у вживанні ненормованої лексики, обговоренні тих сторін життя, які обговорювати не прийнято, або взагалі не годиться.

Анекдоти, у своїй суті, повідомлення досить яскраві, колоритні. Такий ефект досягається використанням стилістично забарвленних виразів, зворотів, хоча лексика, сама по собі, спрощена, якомога більше наближена до рівня повсякденного спілкування. Граматична структура речень також є спрощеною, переважають прості та еліптичні, запитальні та окличні речення. Наприклад,

Jones applied to a finance agency for a job, but he had no experience. He was so intense that the manager gave him a tough account with the promise that if he had collected it, he’d get the job.

Two hours later Jones came back with the entire amount.

“Amazing!” the manager said. “How did you do it?”

“Easy,” Jones replied. “I told him if he didn’t pay up, I’d tell all his creditors he paid us!”

Щодо тематики, вона є різноманітною і стосується практично усіх сфер особистого життя та суспільної діяльності.

Отже, на основі досліджуваних матеріалів ми можемо зробити висновок про те, що анекдотичний жанр володіє певними характерними особливостями, відмінними від усіх інших. Головною характеристикою є найвищий у порівнянні із іншими жанрами рівень наближеності до життя. Самотрансляційність анекдотів пояснюється, головним чином, усною формою передачі та короткою формою викладу. З точки зору адресованості, анекдоти, у переважній своїй більшості, не мають суворо визначеного типу адресата. Рівень декодування не залежить ні від рівня знань, ні від будь-яких інших факторів, як це має місце у випадку офіційного дискурсу та жанру художньої літератури, але не завжди інформація може бути сприйнята адекватно. Для того, щоб комунікативна мета була досягнута, адресант повинен тонко відчувати ситуацію за умов якої анекдотичне повідомлення відправляється. Не кожний анекдот сприймається та інтерпретується однаковим чином. Взагалі існують анекдоти, які можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на адресата. У випадку, коли анекдот викликає не сміх, чи іронію, а емоції, які є протилежними до останніх, комунікативна мета не може бути досягнутою.

ВИСНОВОК

У нашій роботі, ми намагалися якнайповніше розкрити суть дискурсу через призму його адресованості. Адресованість ми розглядали на прикладі текстів офіційного та неофіційного дискурсів. До офіційного дискурсу ми віднесли наукові тексти і тексти офіційних документів. Неофіційний дискурс був проаналізований на прикладах текстів художньої літератури та анекдотів.

Говорячи про дискурс, ми спочатку вернулися до переліку та аналізу підходів і трактувань останнього. Хоча різноманітність визначень такого поняття як дискурс вражає, ми, все ж таки, спробували дати характеристику кожному, і довести, що всі існуючі підходи пояснюють дискурс, як явище дуже широке та різнобічне, беручи за основне лише один якийсь його аспект. Але, потрібно зазначити, що жодне із визначень не виключає іншого, а, отже, ми прийшли до висновку, що було б не вірним, визнати лише один якийсь підхід і відкинути всі інші. Суть полягає у тому, що дискурс, як поняття багатоаспектуальне та різнопланове, успішно інтегрує усі ці підходи, а отже, жоден із них, не може бути визнаним хибним. Та все ж таки, виявилось необхідним дати узагальнене визначення дискурсу. У нашому поясненні цього явища ми намагались якомога логічніше поєднати усі найважливіші на нашу думку аспекти.

Своє дослідження ми продовжили аналізом особливостей дискурсу: його просторовості, регульованості, правилами слідування, інтерпретації та породження. Окрім цього, ми у нашій роботі, спробували знайти підхід до дискурсу, як до підсистеми тексту, і проаналізувати його ще й із цієї точки зору. Нам вдалось встановити, що дискурс разом із такими підсистемами тексту, як макрознак, та комуні кант перебуває у тісному взаємозв’язку, хоча ми довели, що існування кожної з підсистем не обмежується наявністю інших, а, отже, не знайшли прямої залежності комуні канта від макрознак а дискурсу від комуні канта. Ми визначили, що у системі тексту не існує чітко вираженої ієрархії підсистем. Поряд із цією особливістю, нам вдалось встановити ще й таку характерну рису дискурсу, як просторовість. Стверджуючи це, ми визнаємо той факт, що дискурс не є явищем монументальним. Дискурс схильний як до вертикальних, так й до горизонтальних перетворень, а отже може рухатись у цих двох напрямках, не маючи якихось певних обмежень.

Для того, щоб процес дискурсивного аналізу набув більш систематизованого вигляду, дискурс був поділений нами на офіційний та неофіційний. Такий поділ є традиційним, і ми у дослідженні не намагались відійти від нього. Для того, щоб зрозуміти суть офіційного та неофіційного дискурсу, ми виділили ряд характерних ознак, які повною мірою надають нам змогу конкретизувати та диференціювати цих два види дискурсу. Прийнявши до уваги ці характеристики, ми визначили, що основною відмінністю є емоційність неофіційного та логічність офіційного дискурсу.

Розгляд офіційного дискурсу ми розпочали із аналізу наукових текстів. Характер адресованості наукового повідомлення залежить від типу адресату, який детермінується рівнем обізнаності у певній галузі наукового знання. Як результат цього ми визначили три типи адресатів цього виду повідомлень: спеціаліст вузької галузі наукового знання, спеціаліст у широкій галузі науково знання та так званий масовий читач, на якого розрахована науково-популярна література. Перший тип реципієнтів повинен володіти базовими та конкретними знаннями у тій чи іншій галузі науки. Інформація у спеціалізованій науковій літературі не розрахована на широкого читача, оскільки не буде декодована на належному рівні.

Розглядаючи адресованість наукових текстів ми визначили експліцитні та імпліцитні маркери адресованості, які характеризують даний тип дискурсу.

Що до текстів юридичних документів які ми також відносимо до офіційного дискурсу, то вони є особливими і за граматичною структурою речення, і за специфікою вживаної лексики. Механізм адресованості у документах функціонує абсолютно інакше, ніж у наукових текстах, а саме: ми не розрізняємо типів адресатів, оскільки юриспруденція – галузь вузька, юридичні документи охоплюють лише той бік суспільного життя, який підпорядковується законам. Юридичні документи стосуються лише тієї ланки діяльності людей, яка передбачається законом . Такі повідомлення досить важкі для декодування, що пояснюється специфічною побудовою самого повідомлення та не звиклою формою вираження. Порівнюючи два підвиду офіційного дискурсу – наукові тексти та юридичні документи, ми дійшли до висновку про те, що рисами, які є притаманні їм – це лаконічність та стислість викладу, відсутність будь-яких засобів експресії та емоційності, об’єктивність, а, отже, не спрямованість на суб’єктивну інтерпретацію. Адресанти таких повідомлень оперують конкретними фактами; будь-яке розходження із реальністю є неприпустимим.

Інший вид дискурсу – неофіційний – включає у себе тексти художньої літератури та анекдотичний жанр. Їх загальною особливістю є емоційність, експресивність, вони розраховані, перш за все не на інтелектуальне, а на естетичне, емоційне. Ці тексти надають широкі можливості для інтерпретації діяльності, яка носить виключно суб’єктивних характер.

Художні тексти, розраховані на два типи адресатів: наївного та критичного або знаючого. Формування повідомлення відбувається з урахуванням як першого, так і другого типів. Адресат, у свою чергу, уже сам вибирає той рівень тексту, який він вважає доступним та відповідним до своїх потреб та можливостей. Адресат повинен для себе вияснити те, що є для нього головним: чи цінність тексту з точки зору фактів, подій, інформації, яка б розширила рівень його інтелекту або збагатила кругозір, чи для нього головним є емоційне навантаження.

Художньому тексту, так само як і науковому, притаманні експліцитні та імпліцитні маркери адресованості, але у першому випадку вони носять більш експресивний характер.

Анекдотичний жанр відрізняється від текстів художньої літератури перш за все об’ємом. Анекдот – це коротке повідомлення , що характеризується непередбаченими поворотами сюжету, які спрямовані на викликання у реципієнта емоцій позитивного характеру – сміху, іронії і т. п. Анекдоти відрізняються особливою маркованістю, стилістичним колоритом, що і є засобами, які забезпечують емоційність та експресію.

У нашому дослідженні ми намагались довести, що будь-який дискурс розрахований на адресата, на його сприйняття повідомлення. У іншому випадку, воно втрачає зміст, оскільки не підлягає сприйняттю, інтерпретації та передачі інформації.

Список використаної літератури:

1.           Азнаурова Э. С. Прагматика текстов различных функциональных стилей.// Общественно-политический и научный текст как предмет обучения иностранным языкам.-М.: Наука, 1987.-200с.

2.           Арутюнова Н. Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. Лит. и яз.- 1981.- Т. 40.- №4.- с. 356-357.

3.           Барт Р. Нулевая степень письма//Семиотика: Сб./Под ред. Ю. С. Степанова.- М.: Радуга, 1983. – с.306-349.

4.           Бахтин М. М. К эстетике слова.- М.: Наука, 1974.- с.539.

5.           Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества.- М.: искусство, 1986.- 445 с.

6.           Белл Т. Роджер. Социолингвистика//Цели, методы и проблемы./Под ред. А. Д. Швейцера.- М.:Международные отн., 1980 .- 318 с.

7.           Бенвенист Э. Общая лингвистика./Пер. с фр.-М.: Прогресс,1975.- 447 с.

8.           Большая Советская Энциклопедия: В 30 Т./Гл. ред. А. И. Прохоров 3-е изд. – Т. 12.- М.: Сов. Энцикл., 1973.- 624 с.

9.           Волнина И. А. О специфике научного стиля./Язык и стиль научной л-ры.- М.: Наука, 1977.- 296 с.

10.         Воробьева О. П. Лингвистич. аспекты адресованности худ. текста (одноязычная и межъязыковая коммуникация). Дисс. на пол. уч. ст. докт. фил. наук. М, 1997.- 382 с.

11.         Воробьева О. П. Реализация фактора адресата в аспекте лингвокультурной традиции. М.: Филолог. Науки.- 1992.- №1.

12.         Воробьева О.П. Текстовые категории и фактор адресата: - К.: Вища шк., 1993.- 200 с.

13.         Греймас А. Договор вердикции//Язык. Наука. Философия.(логико-методологический и семиотический анализ): Сб. ст. /Ин т философии, социологии и права А Н Лит. ССР/отв. ред. и сост. Р. И. Павиленис. - Вильнюс, 1986.- с.205-216.

14.         Дайк Т.А., ван. Язык. Познание. Коммуникация/Пер. с англ.: Сб. работ/сост. В. В. Петров под ред. В. И. Герасимова; Вступ. ст. Ю. Н. Караулова и В. В. Петрова.- М.: Прогресс, 1989.- 312 с.

15.         Ишмуратов А. Т. Логико-когнитивный анализ онтологии дискурса/Рациональность и семиотика дискурса.Сб. трудов//АНУ Институт Ф-и.-К.: Наук. Думка, 1994.- 252с.

16.         Ищенко Ю. А, Мышление как толерантный дискурс/Рациональность и семиотика дискурса. Сб. трудов/АНУ. Институт ф-и.- К.: Наук. думка, 1994.- 252 с.

17.         Каменская О. В. Текст и коммуникация.- М.: Высш. Шк.., 1990.- 151с.

18.         Канцельсон С. Д. Речемыслительные процессы.- ВЯ, 1984.- №4.- с. 5.

19.         Караулов Ю. И. Красильникова Е. В. Русская языковая личность и задачи ее изучения: Предисл.//Язык и личность:Сб. ст. /Отв. Ред. Д. И. Шмелев.-М.: Наука, 1981.- с. 3-10.

20.         Колегаева И. Текст как единица научной и художественной коммуникации. Одесса: редакционно-издательский отдел обласного управления по печати, 1991.- 122 с.

21.         Комисаров В. Н., Коралова А. Л. Практикум по переводу с английского языка на русский/Учеб. пособие для ин.-тов и фак-тов ин. яз.-М.:Высш. шк., 1990.-127с.

22.         Кондаков И. В. К поэтике адресата (в контексте идей академика Г. В. Степанова ) //Res philological Сб. ст. Под ред. Д. С лихачева.- М.: Наука, 1990.- с. 18-29.

23.         Корунець І. В. Порівняльнальна типологія англійської та української мов./Підр. Посіб. Для ін-тів та фак-тів ін. мов.- К.: Либідь, 1995.-239 с.

24.         Кубрякова Е. С. Номинативный аспект речевой деятельности.- М.: наука, 1986.- 158 с.

25.         Лабов У. Исследование языка в его социальном контексте./Новое в лингвистике, вып. 7 М.: Прогресс, 1975.- с. 152-216.

26.         Лабовкина А. А. Коммуникативно-прагматический аспект специального научного текста / на материалах нем. Научных текстов по экологической географии / Дисс. на пол. зв. к. ф. Н.- К, 1991.- с. 139-144.

27.         Левидов А. М. Л-ра и действительность.- Л.: Сов. Писатель, 1987.- №7.

28.         Лихачев Д. С. Принцип историзма в изучении единства содержания и формы л-ного произв. //Рус. Л-ра, 1965.- №1.

29.         Лотман Ю. М. Текст и структура аудитории //Труды по знаковым системам / Уч. зап. Тарт. ун-та.- Вып. 422.- Тарту: Изд-во Тарт. Ун-та, 1977.- с. 105-118.

30.         Матвеева Г. Г. Проблемы рагматики научного текста (на материале рус. И нем. Языка): Автореф. Дис д-ра филол. Наук.-Л., 1984.-38 с.

31.         Матвеева Т. В. Функциональные стили в аспекте текстовых категорий.-Свердловск: Изд- во Урал. ГУ, 1990.- 624 с.

32.         Матвеева Т. В. Функциональные стили в аспекте текстовых категорий.- Свердловск: Изд-во Урал. ГУ, 1990.- 172 с.

33.         Мороховская Э. Я. Взаимодействие грамматических категорий в тексте.//Текст и его категориальные признаки: Сб. науч. Тр./КГПИИЯ. К., 1989.-с. 101-108.

34.         Мороховский А. И. К проблеме текста и его категорий.//Текст и его категориальные признаки: Сб. науч. Тр./КГПИИЯ.К.,1989.- с. 3-8

35.         Москальская Г. Я. Грамматика текста.- М.: Высш. Шк., 1981.- 184 с

36.         Почепцов Г. Теория и практика коммуникации.- М.: Из-во «Центр», 1998.- 352 с.

37.         Разинкина И.М. Функциональная стилистика.- М.: Высшая школа, 1989.- №4.

38.         Рикер П. Метафорический процесс как познание, воображение и ощущение.//Теория метафоры. М., 1990.- с. 426

39.         Саенко Л. Н. О структурно-семантических особенностях юридических документов.//Вестник Киевского университета. Романо-герм. Фил. Выпуск 24.- К.:Лыбидь, 1990.-с. 47-49.

40.         Славгородская Л. В. О функции адресата в научной прозе.//Лингвостилистические особенности научного текста.- М.: Наука, 1981.- с.93-102.

41.         Солганик Г. Я. К проблеме типологии речи.//Вопр. языкозн., 1981.- №1.

42.         Степанов Г. В. Язык. Литература. Поэтика.- М.: Наука, 1988.- с. 120.

43.         Троянская Е. С. К вопросу о лингвистических признаках функциональных стилей / Стиль научной речи.- М.: Наука, 1978.-280 с.

44.         Тураева З. Я. Лингвистика текста.- М.: Просвещение, 1986.- 127 с.

45.         Ушакова Т. А. Павлоыа Н. Д. Заясова И. А. Роль человека в общении.- М.: Наука, 1989.- 192 с.

46.         Уэно Х., Каямо Т.,. Окомото Т. Представление и использование знаний / Под ред. Х. Уэно, М. Исидзухо.- М.: Мир, 1989.- 205 с.

47.         Фивегер Д. Лингвистика текста в исследованиях ученых ГДР // Синтаксис текста: Сб. ст. /Отв. ред. Г. А. Золотова.- М.: Наука, 1971.- с. 314-323.

48.         Храпченко М. Б. Художественное творчество, действительность, человек.- М.: Сов. Писатель, 1982.-416 с.

49.         Цурикова Г. Кузьмичев И. Писатель, которого не было.- Л.: Нева, 1988.- №4.

50.         Шендельс Е. И. Некоторые проблемы грамматики текста.//Современные зарубежные грамматические теории.- М.:, РЖ, 1985.- с. 30-67

51.         Якобсон Р. лингвистика и поэтика.// Структкрализм «за» и «против».- М.: Прогресс, 1975.-с. 62-94.

52.         Atom for Pease (USSR Academy of Sciences).-М.: Наука, 1988.-с. 106-124.

53.         Buch S. Pearl. Dragon Seed. The Novel of China Today.//The John Day Company.- New york, 1942, p.94.

54.         Conventions and Recommendations 1919-1966. Geneva International Labour Office, 1966.- p. 231.

55.         Dijk T. A., van. Pragmatics and Poetics.// Pragmatics of Language and Literature./Ed. By T. A. van Dijk.- Fnsterdam, Oxford, 1976.- p. 24-53.

56.         Erickson John. Greenhouse Earth: Tomorrow’s Disaster Today.- Washington: Tab Books, 1990.- 167 p.

57.         Fowler R. The New Stylistics.//Essays in Modern Stylistics./Ed. by DC. Freeman.- Lnd.: Methuen, 1981.- p. 24-41.

58.         Golsworthy John. The Forsyte Saga.//The man of property.-M.: Progress Publishers,1974.-386 p.

59.         Hardy Thomas. The Mayor of Casterbridge. M.: Progress Publishers, 1964.- 369 p.

60.         Hemingway E. The fifth column.//The Modern Library.-New York, 1935.- p. 227.

61.         Hyland K Journal of Pragmatics.- 1998.- №5.- p. 448-452.

62.         Ilko V. Korunets. Contrastive Typology of the English and Ukrainian Languages.-К.: Либідь, 1995.- 239 с.

63.         Kittay I. On Okto.//Romanic Review.-1987.-№3.

64.         Neubert A. Text and Translation.- Leipzig: VEB.-Verlag Enzyklopadie ,1985.- 168 p.

65.         O’Barr W. Linguistic Evidence Language, Power and Social Control. New Y., London, 1982.- p. 192.

66.         Palek B. Reference and Text.//Grammars and Descriptions./Ed by T.A van Dijk and J. Petofi.- B.; N. Y.: de Guyter, 1947.

67.         Rydnik V. ABC’s of quantum Mechanics.- M.: Mir Publishers, 1978.- 271 p.