Навигация
ЗМІСТ
Вступ.........................................................................................................................4
1.Типологія діалогічних дискурсів……………………......................................6
2. Типи дискурсів і формування їхніх векторів..................................................11
3. Способи організації дискурсу і типологія мовних особистостей................17
Висновки ..............................................................................................................20
Список використаної літератури..........................................................................21
ВСТУП
Існує велика різноманітність комунікативних навичок та вмінь, які без сумніву є корисними і необхідними кожному бажаючому встановити вербальний зв’язок, продовжити й розвинути комунікацію. Вони відіграють важливу роль в реалізації процесу спілкування, забезпечують зв’язанність текстів найрізноманітніших жанрів, від доброзичливого глузування один над одним та невимушеної балаканини до офіціальних інтерв’ю й судових допитів. Саме дискурс відображає комунікативний феномен, що складається з деяких сукупностей висловлень, які породжують текст, і таких когнітивних компонентів, як знання, думки, цілі.
Питання про визначення дискурсу продовжує хвилювати багатьох вчених-лінгвістів. Існують протилежні думки щодо диференціації усього дискурсивного масиву мови, що обумовлює метонімізацію терміну “дискурс”.
Дискурс (лат. aiscursus - міркування, фр. awcours - промова, виступ) - сукупність висловлень, які стосуються визначеної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з даною проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями дискурсу є конкретні висловлення, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті і структурі відображають часовий аспект, інтеракції між партнерами, які творять даний тип дискурсу, а також простір, у якому він відбувається, значення, які він створює, використовує, репродукує або перетворює [1, 26].
Французька школа дискурсу (Э.Бенвеністе і його послідовники) визначає в ньому два основних аспекти: висловлений і висловлюваний; перший стосується того акта висловлення чогось (мова, записування), що відбувається тут і зараз, а другий - того, про який говорять, чи визначеної фабули або історії (reeit), що презентується як безособова, відносно самостійна, зі своїми елементами цілісність. Категорія дискурсу набула більш широкого теоретичного значення в 60-х XX ст. у Франції, звідкіля поширилася в інші країни. Вона включила елементи структуралізму, етнолінгвістики і частково пов'язаних з нею таких напрямків, як дискурс-аналіз, психоаналіз, російський формалізм, теорія ідеології Л.Альтюсоера і прагматика.
У сфері мовознавства за заснування теорії дискурсу береться правильне твердження про недостатність аналізу мови як системи. Розширення проблематики дискурсу здійснив французький філософ М.Фуко. Він зв'язав лінгвістичні аспекти дискурсу з проблематикою створюваною різними дискурсами понятійної і логічної структури, яка ними починається, розгортається, чи видозмінюється або усувається. Теорія дискурсу визначає різні типи: дискурс політичний, правовий, філософський, художньо-літературний і ін. У межах окремих дискурсів іноді визначають так звані архетексти, або конститутивні дискурси, які окреслюють і визначають дискурси, похідні і вторинні.
Теорія дискурсу, як правило, керується переконанням, що, незважаючи на їхні різновиди, велику кількість типів, різниць дискурсу, у них діють правила, які визначають історичні способи взаєморозуміння людей між собою і їхні пізнавальні можливості.
Об'єкт роботи - дискурс.
Предмет роботи - проблема дискурсу, як об'єкта сучасної теорії комунікації.
Мета: дослідити і проаналізувати основні підходи і теорії в розумінні проблеми дискурсу в сучасній теорії комунікації.
Задачі:
- проаналізувати теоретичну базу, на яку спираються сучасні дослідження дискурсу;
- виділити типи комунікацій;
- позначити основні напрямки в розумінні дискурсу;
Практична цінність: результати роботи можуть бути використані при підготовці до семінарів і лабораторних занять з предмету теорії і практики комунікації, а також при подальшій розробці обраної тематики.
1. типологія діалогічних дискурсів
Однією з актуальних проблем у лінгвістичній прагматиці є побудова типології діалогічних дискурсів. Дана проблема має об'єктивні складності, зосереджені в самому об'єкті дослідження в багатоаспектності мовного спілкування. Здійснювалися спроби класифікації мовного спілкування в опорі на різні критерії. Так, Х.Гайснер як критерій бере комунікативну функцію спілкування, на засаді якої виокремлює п'ять класів діалогів :
1) фактичні діалоги служать для підтримки соціального контакту в суспільстві;
2) риторичні діалоги спрямовані на зміну соціально-економічного буття;
3) естетичні діалоги дозволяють інтерпретувати дійсність;
4) терапевтичні діалоги усувають функціональні перешкоди суб'єктів комунікації;
5) метакомунікативні діалоги дозволяють здійснити рефлексію комунікативної поведінки [2, 220].
Проте для Х.Гайснера це скоріше класифікація форм усної комунікації, ніж перебування факторів, що відтворюють особливості побудови діалогічних дискурсів.
Як таксономічні ознаки можуть виступати самі категорії дискурсу. Сюди відносять зміст тем діалогу і динаміку мовного обміну репліками. Так Г.Бубнова визначає 4 класи діалогів на цій підставі:
1) нейтральний діалог-бесіда про збереження дистантності і зі зменшенням дистантності між партнерами;
2)діалог-унісон із особистісною-побутовою тематикою;
3) діалог-дискусія із нейтрально-абстрактною тематикою;
4) подієвий діалог із особистісною-побутовою тематикою, яка емоційно гостро переживається партнерами [3, 190].
В основу розбивки на типи може бути покладений більш глибинний фактор. Тоді виділяється три класи діалогів, які, звичайно ж, не покривають усього різноманіття зразків людської комунікації. В.Франк розрізняє "Комплементарний тип діалогу" [4, 29], який характеризується дефіцитом інформації в одного з партнерів, і "компететивний діалог" [4, 29] із конкуренцією думок і прагнень партнерів, тоді як за допомогою "координативного діалогу" [5, 40] партнери вирівнюють суб'єктивні інтереси і прагнення. Цінність підходу В.Франка полягає в тому, що дослідник намагається простежити зв'язок між типом діалогу і його конкретним інтеракційним утіленням.
Деякі дослідники намагаються з'єднати в одному синтетичному факторі мовні й інтеракційні ознаки, як це робить А.Харитонов. У такому випадку мовна поведінка одержує бінарне членування, тобто визначається два глобальних типи діалогу: інформаційний тип діалогу, що характеризується розривом знань між партнерами, і інтерпретаційний тип діалогу, у якому порівняння інтерпретацій дійсності партнерами по спілкуванню.[5, 67]
Іноді як класифікаційний фактор береться ознака симетрії - асиметрії в широкому змісті даного слова . Такого роду спробу здійснював І.Швиталла. Правда, детальне вивчення одержав асиметричний тип діалогу [6, 228].
Аналіз існуючих підходів до типологізації мовного спілкування показує, що найбільш релевантним критерієм класифікації може виступати інтерціональний фактор. Але в діалогічному дискурсі об'єктивується результат взаємодії партнерів. У залежності від соціальної сфери міра твердості організації мовних зразків здійснюється по-різному. Так, у виробничо-інституційній сфері дискусії відповідає суперечка в сімейно-побутовій сфері. Причому дані поняття охоплюють скоріше динамічну сторону мовного обміну в діалогічному дискурсі, ніж його субстанціональну структуру. Інші критерії орієнтовані на поверхневі елементи в діалозі; тема, дистанція між партнерами, характер протікання обміну репліками й ін. Проте глибинні утворення - потреба вступу в діалог, можуть складати саме вихідний критерій розмежування різних класів мовної взаємодії. У діалозі такого роду потреба виступає в різновиді макроінтенцій, у яких синтезується соціальна активність суб'єктів. Макроінтенції виступають у діалозі чимось об'єктивованим і виводяться із соціальних мотивів. Адже в подієвому підході "аналіз структури діяльності суб'єкта повинен починатися з того моменту, коли з числа актуальних потреб визначається домінуюча" (Головахо). На засаді наявних уявлень про мотиви діяльності людини (Якобсон, Обухівський, Хекхаузен, Ковальов) можна виділити чотири класи соціальних мотивів [7, 111].
Потреба в діалозі підставлена експресивною макроінтенцією. Суть її полягає у визначенні предметності причин дискомфорту особистості і пошуку підтримки і співучасті у партнера по спілкуванню, а також підтримці контакту за допомогою розваги партнера. При цьому комуніканти спираються на емоційно-афективний різновид зв'язку, що передбачає близьку дистанцію між ним, або на раціонально-рефлексивний зв'язок в оказіональній сфері (випадково знайомі партнери). Такого роду діалоги утворять афілятивний тип діалогічного дискурсу, який характеризується особистісною-орієнтованою тематикою, експресивним типом мовних дій (жалю, радості, вираження солідарності, розчарування, роздратованості й ін.) і контактним типом мовних дій (згоди, сумніву, незгоди, відмови, звернення, вітання й ін.), а також довірчим типом інтерперсональної модальності.
Пізнавальна потреба реалізується в евристичній макроінтенції. Такого роду мовне спілкування можна визначати як інтерв'ю.
Даний зразок діалогічного дискурсу може бути самостійним: наприклад, наведення довідок, допит підсудного, інтерв'ю репортера, а також входити складовою частиною в комплексний діалогічний дискурс, "Головною ознакою інтерв'ю є існування розриву в інформації між партнерами. Даний тип дискурсу може містити в собі комплексні зразки дій (розповідь, пояснення, опис, аргументацію)" [9, 90].
Евристична макроінтенція може реалізуватися не через власний зразок дискурсу, а побічно, коли один партнер хоче довідатися більше про іншого партнера, не даючи зрозуміти це іншому партнерові. У такому випадку найчастіше удаються до інтерпретаційного діалогу.
За допомогою цього типу діалогу реалізується координативна макроінтенція, яка відтворює потребу суб'єкта в ідентифікації і виділенні його в соціумі, здійснюється обмін інтерпретаціями суб'єктів, який може протікати у формі дискусії при дотриманні принципу кооперації або у формі суперечки-сварки або порушенні даного принципу. При цьому зіставляються ціннісні орієнтації, знання у визначеній предметній сфері, емоційні переливання. Інтерпретаційний тип діалогу має місце як у комунікації, орієнтованої на стосунки, у результаті яких підтримуються, розширюються або, навпаки, звужуються стосунки між партнерами, так і в предметній комунікації, у результаті якої формується загальна понятійна база для здійснення спільної діяльності.
Потреба в нормуванні діяльності фіксується в регулятивній макроінтенції, яка лежить у засаді інструментального типу діалогічного дискурсу. У виробничо-інституційній сфері це отримання завдання або розпорядження, інструкції і т.д. Як правило, до ілокутивного складу даного типу діалогу входять спонукання з різною мірою імперативності. Як різновид інструментального типу діалогу можна розглядати діалоги, де спонукання має м'яку міру імперативності, реалізовану за допомогою стратегій переконання, відношення партнера до чогось. Жорстка ж імперативність спирається на стратегії докорів, обсмикувань, заборон, що обумовлює постійно конфліктний різновид інтерперсональної модальності діалогу [10, 44].
Отже, засаду варіантності виділених чотирьох типів діалогу (афілятивного, інтерпретаційного, інтерв'ю, інструментального) складають стратегії комунікантів, структура їхньої особистості, соціальні сфери. В одному діалогічному дискурсі можуть реалізуватися кілька макроінтенцій. У такому випадку ми маємо справу з комплексним діалогічним дискурсом. Людське спілкування має поліфункціональний характер. Це, імовірно, може пояснюватися тим, що, вступаючи в спілкування, партнери можуть не усвідомлювати (рефлектувати) усіх мотивів їхньої соціальної активності, це цілком відповідає концепції А.Леонтьева [11, 50].
Виділені чотири типи діалогу, як абстракції визначеного порядку, зустрічаються украй рідко. У реальній комунікації в діалогічному дискурсі взаємодіють кілька зразків діалогу. Наприклад, сполучення афілятивного зразка з інтерв'ю обумовлене тим, що один зразок створює умову для реалізації іншого зразка. Виділені типи діалогів можуть протікати у формі бесіди або суперечки, дискусії. У стратегічних цілях комунікант може маніпулювати зразками діалогу. Так, для маскування інтересу до визначеної інформації комунікант замість інтерв'ю може використовувати образний інтерпретаційний діалог для досягнення своєї мети. Такого роду використання залежить від рис мовної особистості і ситуації спілкування.
Похожие работы
... ,інтелектуально-логічний, раціональний. Отже, хоча образ адресата не є настільки експліцитно вираженим, як образ адресанта, проте, як показав аналіз, за допомогою мовних засобів, які використовуються в науковому дискурсі, можна реконструювати образ реціпієнта наукового повідомлення. Правильне врахування автором фактора адресата і конкретна (інформативна, мовна ) орієнтація на останньому ...
... на использование автором тех или иных маркеров категории диалогичности. Для Л. Гумилева основными средствами создания диалогичности, которые отличают и подчеркивают специфику гуманитарного дискурса Льва Гумилева, являются: вопросы различных типов (вопросы помогают привлечь внимание читателя, поскольку вопросы обращены к собеседнику и требуют ответной реакции. Эмоциональность вопросительной ...
... более связаны с авторской волей, поэтому один и тот же текст может быть по-разному разбит на абзацы. В семантико-структурном плане текст имеет единицы – высказывание, межфразовое единство, фрагмент (объединение некоторого числа компонентов текста). 2. Дискурс как психолингвистическая реальность 2.1 Понятие «дискурс» Дискурс (фр. discours, от лат. discursus – рассуждение, довод) – ...
... юридические термины, как юридическое лицо, оперативное управление, хозяйственное ведение и др., и только правильное толкование термина, или интерпретация, способствует его пониманию. Интерпретация юридического дискурса рассматривается в данной работе не только как процедура профессионального осмысления действительности, но и как комплекс техник практического толкования юридических документов ( ...
0 комментариев