Особливості виборів до Європарламенту в країнах-учасницях ЄС

2.3 Особливості виборів до Європарламенту в країнах-учасницях ЄС

Як вже зазначалося вище, розробити єдиний порядок проведення виборів у всіх державах-членах поки не вдалося. Кожна держава-учасниця Європейського Союзу самостійно визначає порядок виборів до Європарламенту. Більшість підходів щодо виборів до ЄП у країнах ЄС схожі, але деякі відмінності все ж таки існують. В більшості країн діє та чи інша модифікація пропорційної виборчої системи, винятком є тільки Великобританія, де діє мажоритарна виборча система. Але все одно кожна країна-учасниця ЄС має узгоджувати з ЄС своє законодавство, що стосується виборів до Європарламенту.

На додаток і розвиток положень, закріплених в Акті про введення загальних і прямих виборів депутатів Європарламенту, у державах-членах розроблені й прийняті свої виборчі закони.

У Німеччині, наприклад, це Закон про вибори депутатів Європейського парламенту з Федеральної Республіки Німеччини від 16 червня 1978 р. (у редакції від 8 березня 1994 р.). У Законі встановлено, зокрема, що вибори проводяться відповідно до принципу пропорційних виборів на основі списків кандидатів, що можуть виставлятися по окремих землях або в цілому по ФРН. Кожний виборець має один голос. Виборчим округом є територія всієї Німеччини. Для збору і підрахунку голосів створюються виборчі дільниці.

Нові віяння "європеїзму" знайшли відображення в статтях Закону, що визначають, кому надається виборче право. Активним виборчим правом наділені не тільки громадяни ФРН, але і громадяни інших держав - членів європейських співтовариств (ст. 6 "а"). При цьому до них застосовуються ті ж критерії, що й до німців: досягнення до дня виборів 18-літнього віку і наявність постійного місця проживання в Німеччині протягом не менше трьох місяців до дня виборів. Виборче право використовується один раз і тільки персонально. Це стосується також тих, хто має право обирати і знаходиться в іншій державі-члені ЄС. [8, с.№ 325]

Відповідно сформульовані статті Закону, що регламентують порядок надання пасивного виборчого права (ст. 6 "b"). Це право мають як громадяни ФРН, так і "громадяни Європейського союзу". Потрібно тільки бути не менш року німцем або "громадянином Союзу", досягти 18-літнього віку і мати постійне місце проживання в Німеччині. [8, с.№ 325]

Розділ 3 АНАЛІЗ ДОСВІДУ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ

Минулі в червні 1999 року п'яті прямі вибори до Європейського парламенту серйозно змінили розміщення сил в одному з найважливіших інститутів Євросоюзу. А трохи пізніше, на вересневій сесії, парламентарії затвердили новий склад Комісії під головуванням Романо Проді, тим самим підвівши риску під інституціональною кризою, кульмінацією якої стала відставка Комісії на чолі з Жаком Сантером у березні цього року.

На останніх виборах був відзначений рекордно високий рівень абсентеїзму, - уперше до виборчих дільниць прийшло менше половини громадян ЄС (49,9%). Традиційно найнижчий рівень активності виборців відзначений у Великобританії (23,3%), слідом йдуть Нідерланди (29,9%), Фінляндія (30,0%), Швеція (38,3%) і Португалія (40,0%). На перший погляд це може показатися дивним, бо вплив Європарламенту на політику ЄС і, відповідно, на життя громадян росте. Однак більшість виборців слабко розбираються у взаєминах інститутів ЄС і дотепер погано уявляють собі роль і обсяг компетенції Європарламенту, вважаючи його органом малоефективним і занадто далеким від інтересів громадян. Крім того, як відзначають багато спостерігачів, політичні партії виділяють мало ресурсів на ведення європейської виборчої кампанії, а в її ході практично не піднімають загальноєвропейських питань, обмежуючись сугубо національними. Нарешті, ЄС все ще сприймається населенням насамперед як економічне об'єднання, що слабко бере участь у вирішенні політичних питань.

Крім факторів, прямо пов'язаних з євровиборами, свою роль зіграло і загальне розчарування населення в політиці - так, 17,7% європейців не брали участь у виборах до Європарламенту тому, що взагалі втратили інтерес до політики, 13,8% - не мають вільного часу, 11,4% - просто не цікавляться виборами до Європарламенту. Низькій активності сприяв ряд драматичних обставин, що збіглися: війна в Косово, що цілком заповнила інформаційний простір, і скандальна відставка Комісії, яка в очах виборців дискредитувала всі інститути "євробюрократії". [19]

Головним підсумком виборів стала поразка соціалістів і соціал-демократів, що перебувають при владі в більшості держав-членів ЄС. У Німеччині СДПН одержала взагалі 30,7% голосів, тоді як її головний супротивник ХДС/ХСС - 48,7%; у Великобританії за лейбористів проголосували - 28,0% виборців, а за консерваторів - 35,8%. Аналогічна ситуація склалася в Італії, Греції, Фінляндії та в ряді інших країн. Виключення склали лише Франція, Португалія й Іспанія, де симпатії електорату змістилися вліво. Практично у всіх країнах зміцнили свої позиції вкрай ліві - комуністи та їхні союзники. Найбільших успіхів вони досягли в Португалії - 10,0% (у 1994 р. - 3,0%), Швеції - 15,8% (12,9%), Греції - 8,7% (6,3%) і у ФРН, де ПДС уперше пройшла в Європарламент, одержавши 5,8% голосів (4,7%). [19] У більшості країн збільшили своє представництво зелені, особливо у Франції, Австрії і Нідерландах. Говорити про причини цих змін дуже складно, тому що поводження виборців визначається насамперед національною мотивацією, але в цілому, у відносному виграші виявилися опозиційні і невеликі нетрадиційні партії. Євроскептики зберегли або збільшили число мандатів, їхні позиції найбільш сильні в Данії, Нідерландах і Франції. [21]

За підсумками минулих виборів вперше з 1979 р. соціалісти (ПЄС), одержавши всього 180 місць, втратили провідні позиції в Європарламенті. Найкрупнішу групу сформували християнські демократи (ЄНП) - 234 депутата. Однак ЄНП поєднує депутатів з діаметрально протилежними точками зору на майбутнє Європейського Союзу: від євроскептиків (англійці й у меншому ступені французи) до прихильників поглиблення інтеграції. Не можна не погодитися з думкою лідера ПЄС Пауліни Грін, що "ЄНП - це скоріше не політична, а арифметична група". Ліберали (ПЄЛДР) і обидві групи зелених трохи збільшили своє представництво, але якщо ліві зелені (ЄОЛ/СЗЛ) виявилися в чистому виграші, то в групі З-ЄСА лідерство перейшло до регіоналістів і автономістів. Вкрай праві, що традиційно були незалежними, спробували об'єднатися в "технічну групу", що не має єдиної політичної платформи, що дало б їм право брати участь у роботі Президії і Бюро ЕП. [19] Однак ця спроба закінчилась невдачею, оскільки в Процедурному регламенті ЕП неодмінною умовою створення політичної групи передбачена наявність загальних політичних інтересів.

В атмосфері гострого протистояння двох найбільших груп - ЄНП і ПЄС - пройшли вибори нового голови Європейського парламенту. ПЄС намагалася знайти прихильників на лівому фланзі, але зазнала поразки. У підсумку більшістю в 306 голосів на посаду голови Європарламенту була обрана висунута ЄНП Ніколь Фонтен, що входить у французький "Союз за демократію". Її супротивник, португальський соціаліст Маріо Соареш, набрав 200 голосів. [15]

З огляду на те, що більшість в Раді мають соціалісти, Європарламент навряд чи зможе ефективно скористатися багатьма завойованими повноваженнями. По-друге, у спробах забезпечити більшість коаліцій може звернутися за підтримкою тільки до вкрай правого. Дотепер жодна з політичних партій не шукала підтримки у неофашистів, що мали 25-35 мандатів, і тому вони не робили реального впливу на формування позиції Європарламенту.

У своєму виступі Ніколь Фонтен позначила наступні пріоритети діяльності Європарламенту на найближчі роки:

1)        освоїти нові повноваження, надані ЕП у зв'язку з вступом у силу Амстердамського договору;

2)        домогтися реальної участі ЕП у переговорах про розширення Європейського Союзу;

3)        розширити роль ЕП у бюджетному процесі;

4)        реформувати внутрішню структуру ЕП з метою забезпечити більшу ефективність роботи і поліпшити імідж в очах виборців. [19]

Знову обрані парламентарії у вересні були зайняті твердженням нового складу Комісії, і для членів останньої парламентські слухання стали важким іспитом . Користуючись сприятливою ситуацією, Європарламент змусив Комісію піти на серйозні поступки в сфері взаємин інститутів. З формально-юридичної точки зору Комісія під головуванням Романо Проді зараз заміщає Комісію Жака Сантера, що пішла в дострокову відставку; термін повноважень Комісії минає в січні 2000 р. Коаліція ЄНП і ПЄЛДР заявила, що в вересні Європарламент повинний затвердити мандат Комісії терміном на 3 місяці, а в січні варто провести повторні слухання. Це рішення викликало різку реакцію і. о. Голови Комісії Романо Проді, який сказав, що "він не прийме обмежений мандат", і тим самим натякнув на можливість відставки. Праві миттєво висловили готовність піти назустріч, але тільки якщо Комісія прийме ряд умов, що стосуються майбутнього співробітництва двох інститутів. Зелені і соціалісти, відзначаючи, що сформована ситуація "не повинна бути використана як засіб шантажу", у той же час підтримали більшість висунутих вимог і фактично взяли діяльну участь у цьому самому "шантажі". У підсумку Романо Проді від імені Комісії погодився з більшістю умов, а Європарламент 15 вересня 404 голосами при 153 проти і 37 тих, що утримались, затвердив склад Комісії. [21]

Самі слухання лишили дуже суперечливе враження. З одного боку, вони стали "гарною вправою в демократії" і, безумовно, будуть сприяти підвищенню легітимності Комісії і Європейського Союзу в цілому. З іншого боку, подібна практика може сприяти політизації Комісії і втраті нею статусу або принаймні іміджу незалежного органа. Ще більше занепокоєння викликають зобов'язання, прийняті Комісією під твердим тиском Європарламенту. Частину з них варто позитивно оцінити, як відбиваючі закономірний ріст його впливу. Це положення про співробітництво Комісії й ЕП, про транспарентності Комісії і про більш активну участь Європарламенту в переговорах про розширення ЄС. Однак інші можуть серйозно порушити інституціональний баланс, що складався десятиліттями. Насамперед мова йде про зобов'язання Комісії приділяти "граничну увагу всім рекомендаціям Європарламенту з проханням розробити конкретний законопроект". Заява Романо Проді про те, що "наявне в Комісії виключне право законодавчої ініціативи залишилося недоторканим", викликає подив. Або в процесі перекладу розпливчастих зобов'язань у конкретні норми Кодексу поводження Комісія розраховує вихолостити їхній зміст, або буде відкинутий один з базових принципів поділу повноважень між інститутами ЄС, що забезпечує динамічну рівновагу між національними і наднаціональними елементами. Обидва ці рішення несуть у собі початки нестабільності, що може серйозно ускладнити функціонування Європейського Союзу в і без того складний період будівництва валютного союзу і розширення на схід.

В січні 2002 року п’ятирічний термін повноважень Європейського Парламенту п’ятого скликання саме добіг середини. А це означає, що термін повноважень його Президента – Ніколь Фонтен – вичерпано. Бо Президент, як і 14 Віце-Президентів обираються Парламентом на 2,5 роки – на початку і всередині кожного парламентського періоду. [15] 15 січня 2002 року вперше за всю 52-річну історію Європарламенту – єдиного органу Європейського Союзу, що формується за підсумками прямих виборів, його Президент був обраний відкрито, а не в результаті домовленості між партіями. Їм став ірландський ліберал-демократ Патрік Кокс.

В останні роки імідж парламенту суттєво знизився в очах європейців. На виборах до нього голосують не більше половини громадян країн-учасниць Євросоюзу. Тому на нового Президента Європарламент покладає велику надію. В своєму виступі після обрання Кокс заявив, що велику увагу в найближчі два роки Європарламент буде приділяти проблемі розширення Європейського Союзу.

ВИСНОВКИ

Прямі вибори до Європарламенту сприяли підвищенню інтересу всіляких прошарків населення до проблем інтеграції, наблизили громадян держав-членів до розуміння цих проблем, до справ співтовариства і всього Європейського Союзу. Але не варто переоцінювати результати такого наближення. Як по суті, так і за формою виборчі кампанії по виборам у Європарламент мало чим відрізнялися від тих, котрі проводяться при виборах у національні парламенти. Особливої різниці населення не помітило. Хіба що розпал політичної боротьби був слабкіший. Характерно і те, що найчастіше в центрі виборчих кампаній по виборам у Європарламент стояли ті ж питання, що й на виборах у національні парламенти.

Позитивним підсумком можна вважати підвищення рівня депутатів - як професійного, так і загальнополітичного, а отже, підвищення і рівня Європарламенту в цілому. Відмова від колишнього правила, відповідно до якого член Європарламенту повинний був спочатку стати депутатом національного парламенту, привів до того, що з'явилися политики-європеїсти, що спеціалізуються по справах співтовариств, а потім і Європейського Союзу. Статус депутата Європарламенту підвищився по багатьом напрямкам, і як наслідок, професійні політики часом стали надавати перевагу європейському мандату, а не національному. Усе це сприяло зростаючій активності Європарламенту.

Реальна роль Європарламенту визначається не тільки обсягом його повноважень, але і тим, наскільки активно він бере участь у житті Європейського союзу, як використовує надані йому повноваження. Оцінюючи ситуацію під цим кутом зору, не можна не відзначити, що Європарламент активно прагне до самоствердження. Час працює на Європарламент. Повільно, але усе більше і більше він освоює нові повноваження. Їх можна розцінювати по-різному, навіть вважати, що статус Європарламенту мало в чому змінився. У всякому разі до класичного парламенту він і сьогодні явно не дотягає. Разом з тим, якщо за крапку відліку взяти ситуацію 10-20-літньої давнини, то зміни на краще очевидні.

Але все одно такий ключовий інститут безпосередньої демократії, як вибори до Європарламенту, в даний час продовжує залишатися переважно "національним" питанням; політична активність громадян як і раніше прив'язана до "рідних держав"; реалізуючи приналежне їм право на вільне пересування і проживання в межах усієї території ЄС, громадяни Cоюза не виявляють високої активності в реалізації наданого їм Договором про Європейське Співтовариство і директивами ЄС прав обирати і бути обраними в Європарламент і місцеві органи по новому місцю проживання. Однак розвиток інтеграційних процесів у Європейському Союзі , розширення компетенції його керівних органів, у тому числі Європейського Парламенту (який поки ще не має у своєму розпорядженні права справжнього органа законодавчої влади ), можливо, змінить існуючу практику.

Як відомо, в результаті самміту Євросоюзу, що відбувся в м. Копенгагені 12-13 грудня 2002 року, було прийнято декілька дуже важливих рішень, які визначатимуть найближче майбутнє всієї європейської політики. До травня 2004 року до Європейського Союзу мають увійти відразу 10 країн: Кіпр, Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Мальта, Словаків та Словенія. А це означає, що в наступних виборах до Європарламенту братимуть ще 10 держав-учасниць, що суттєво змінить виборчу систему Європарламенту та розстановку сил у ньому. Європарламент буде представляти інтереси вже 25 європейських держав, а це сприятиме зростанню ефективності та продуктивності його роботи, наділенню його більшим спектром повноважень, а також підвищенню авторитету Парламенту серед населення Європи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.   Доктор Клаус-Дітер Боршарт. Абетка законодавства Європейського Співтовариства. – К.: Представництво Європейської Комісії, 2001. – 112 с.

2.   Словник-довідник ЄС / Под ред. Ю.Марченко – К.: К.І.С., 2001. – 152 с.

3.   Служити Європі: популярно про установи ЄС / Пер. С англ. – К.: К.І.С., 2000. – 168 с.

4.   Паскаль Фонтен. Європа в 10 пунктах. – К.: Альтернативи, 1999. – 62 с.

5.   Європейський Союз. Консолідовані договори / Под ред. Ю.Марченко – К.: “Port-Royal”, 1999. – 173 c.

6.   Геген Даніель. У лабіринті Європейського Союзу. – К.: Основи, 1995. – 143 с.

7.   Топорнин Б.Н. Европейское право. Учебник. – М.: Юристъ, 1998. – 254 с.

8.   Хартли Т.К. Основы права Европейского Сообщества: введение в конституционное и административное право Европейского Сообщества. – М.: Юнити. Закон и право, 1998. – 462 с.

9.   Конституции государств Европейского Союза / Изд. Группа Инфра. М. – Норма. – М, 1997. – 259 с.

10.            Право Европейского Союза:  Учебник для вузов / Под ред. С.Ю. Кашкина. – М.: Юристъ, 2002. – 925 с.

11.            Основы права Европейского Союза: схемы и комментарии: Учебное пособие под редакцией д.ю.н. проф. С.Ю. Кашкина. – М.: ИНФРА-М. – 2002. – 137 с.

12.            Право Европейского Союза: документы и комментарии / Под. ред. Кашкина С.Ю. – М.: Терра, 1999. - 640 с.

13.             Основы права Европейского Союза: учебное пособие / Под ред. Кашкина С.Ю. - М.: Белые альвы, 1997. - 368 с.

14.             Престон Мэри. Пути приближения европейских институтов к интересам граждан: Опыт Евросоюза // Проблемы теории и практики управления. Международный журнал. – 2000. - № 4.

15.             Садовская М. Либералы у власти // Белорусский рынок. – 2002. - № 3.

16.             Зотов К. Расширение неизбежно // Белорусский рынок. – 2002. - № 49.

17.            Дердри К. Местный взгляд на глобальную проблему. О формировании единого информационного пространства в Евросоюзе // Среду. – 2001. - № 3.

18.            Офіційний сайт Європарламенту - http://www.europarl.eu.int/

19.            Даниил Цыганков. Выборы в Европарламент в Германии: схватка технологий. - http://www.polit.ru/documents/104543.html/

20.             Четвериков А.О. Избирательные системы государств-членов ЕС. – http://eulaw.edu.ru/documents/articles/izbir_system.htm/

21.             Четвериков А.О. Избирательные права граждан Европейского Союза. - http://eulaw.edu.ru/documents/articles/izbir_prav.htm/