3. Основні політологічні концепції демократії.


Якщо теорія демократії, як видно з викладеного, все більше направляється в течію демократично-політичної практики, то історію демократії усе ж не варто ототожнювати з історією конституцій і державних устроїв. Ретроспектива тут слугує лише проясненню теорії демократії в її історичному аспекті, головним чином шляхом систематизації проблем - від більш загальних до приватних.

Споконвічно в теорії демократії є два основних типи концептуальних підходів:

нормативний

эмпірично-описувальний

І якщо в рамках першого аналізується й обгрунтовується питання про те, що таке демократія в ідеальному виді й у чому вона перевершує інші форми управління суспільством, то другий охоплює питання про те, що таке демократія і як вона функціонує на практиці. Така диференціація, проте, дозволяє дати лише дуже приблизну орієнтацію. І дійсно, нормативні принципи і їхнє обгрунтування апелюють до досвіду, до політичної практики; і навпаки, емпіричні принципи і теоретичні побудови ніколи не обмежуються тільки політичними реаліями, а також інтепретують їх і якось класифікують у визначеному аспекті. У межах цих двох моделей виникають різні напрямки досліджень, сфокусовані на задачах, що формулюються ними ж самими, що акцентують ті або інші елементи проблеми.

1) Традиційно-ліберальна теорія демократії при описі представницької демократії виходить із центральної тези, пов'язаної з англосаксонскою історією: демократія позначається як відповідальне правління, уряд, спроможній приймати рішення і несе за них відповідальність. Головне тут не стирання розходжень між володарями і підвладними, що складав ядро зрівняльних русистських уявлень про демократію, а утворення реальної основи для прийняття відповідальних рішень. Представницька демократія ставить перед собою насамперед ціль створити умови і можливості для чіткого проведення принципу відповідальності при меншій увазі до принципу співучасті, хоча при виконанні владою своїх зобов'язань (пов'язаних із принципом відповідальності) звичайно використовуються саме процедури співучасті. У цій перспективі демократизація означає не тільки «максимізацію шансів співучасті», але, одночасно, і «максимізацію політичної відповідальності». Конституційність і обмеження політичного панування - основні елементи розуміння представницької демократії. Воля народу виражається не повною мірою прямо, а через інститут посередників - вона делегується представникам, що самі і починають формувати волевиявлення народу, а при прийнятті політичних рішень виражають і передбачають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Між народними представниками і тими, кого вони представляють, встановлюються визначені відношення, засновані на повноваженнях і на довірі. У подібному випадку обидві сторони однаково конститутивні. Таким чином, існують, з одного боку, що не виходять за рамки меж, установлених конституцією, незалежність, а також політична і правова компетентність депутата, з іншого ж - повноваження, тільки передані йому виборцями, народом. Прихильники ідентитарної демократії відхиляють саме цей принцип: на їхню думку, представництво, повноваження, утворення проміжних владних структур елементи, далекі від справжньої демократії.

Саме тому Руссо підтверджував, що «англійський народ був вільний тільки протягом одного дня, того дня, коли він обирав свій парламент. Після цього народ знову живе в рабстві, він - ніщо». Отже, народ, якщо він бажає бути вільним, не повинний добровільно підпадати під ярмо процедур прийняття рішень, заснованих на поділі влади. «Будь-який закон, котрий народ самий «особисто» не підтверджував, ніщо, порожнє місце, він - не закон»,- говорив Руссо. Така жорсткість судження спочиває, власне, на эмпірично не обгрунтованій фікції про існування якоїсь гомогенної волі народу. Тільки в тому випадку, коли всі ми віримо в існування, що припускається, але нічим не доказане і не існуюче загальне благо, можливе й ототожнення керуючих і керованих, і ігнорування розходжень між владою і народом, як того потребують Руссо і його послідовники. Тут чітко вирисовується протилежність концепцій Руссо і плюралістичної представницької концепції демократії.

Прихильники плюралістичної концепції виходять з того, що сприйняття, в першу чергу, власної користі або вигоди відноситься до гріхів людської природи. З цієї причини гомогенність мислення і волевиявлення не може стати вихідним пунктом любої політики. Таким початком є лише урахування і, можливо, більш повна «репрезентація» різноманітних, по своїй внутрішній спрямованості, інтересів і думок. Тільки при арбітражі наявних протиріч, у процесі, з одного боку, спільних, а з іншого боку - конфліктних дій виникає свого роду «загальне благо» (Фрэнкель). У даному плані в наявності структурна згода між адептами релятивістської і скептицистської концепцій демократії (Радбрух, Кельзен), що виводять демократію і правило більшості з розрізненням істинності і принципової цінності всіх думок і інтересів.

Теоретики плюралістичної демократії із середовища послідовників британських політологів і соціалістів (Ласки) вважають монополізацію політичних рішень з боку окремих суспільних груп взагалі неможливої, тому що, відповідно до їхньої концепції, процес прийняття рішень і формування волі здійснюється через систему протиборчих сил, на деякому «середньому шляху», однаково віддаленому від наявних у кожному випадку приватних інтересів і позицій. Політика, якби слухає і враховує всі сторони, і в той же час не схиляється до думки однієї з них, обмежуючи тим самим всі «голоси». Виходить, плюралістична концепція розуміє відому рівновагу сил, що виключає політичну дію в особливих інтересах лише однієї групи пануючих.

Прихильники ідеї репрезентації схильні вирішувати питання про бажаність або небажаність політичної співучасті (партиципації) скоріше відповідно до функціональних вимог системи. На противагу їм критики представницької системи («системи репрезентації»), будучи прихильниками прямого формування волі народу, схильні розглядати політичну участь як «самоцінність». Відповідно Лейбхольцу, що намагався скомбінувати обидві концепції, сучасна демократія зробила структурний поворот в бік «держави партій». Партії, на його думку, стали рупорами, здобувшого голос народу. Такий розвиток політичної ситуації дозволяє ототожнювати волю партій і волю народу, розглядати плебісцитарну державу партій як сурогат прямої демократії, у сучасній державі рівних можливостей.

Творці элитарной теорії демократії виступають проти перебільшень, що лежать, на їхню думку, в основі старих ліберальних ідеалів демократії. Водночас з розірванням між ідеальними уявленнями про демократію XIX в. і дійсністю вони не роблять висновка про «хибності» самої дійсності. Засіб їхнього доказу саме протинаправлений - не дійсність повинна коректуватися відповідно до ідеалу, а навпаки, самий ідеал повинний бути прагматично перевірений нею. Якщо слідувати цьому, то неважко прийти до висновка про необхідність відмовитися від визнання самостійної ролі нормативних переконань про обов’язковість. У цьому випадку нормативною силою володіє лише фактичне. Те, що демократія може і повинна робити, визначається тим, що вона робить практично, і що можна фіксувати об'єктивно. На місці ідеалу, що розчарував, виростає чеснота позбавленого всяких ілюзій реалізму. При подібній орієнтації ігнорується те, що поряд із нормативною силою фактичного існує регулююча фактична сила нормативного.

Прихильники элитарной теорії демократії виходять із виведеного з політичної емпірики положення, відповідно до якого, навіть в умовах панування демократичної більшості політичних рішень усе рівно приймаються переважно меншістю. На відміну від представників критичної теорії демократії, що твердо притримуються постулатів суверенітету народу, рівності і політичне самовизначення за допомогою співучасті в прийнятті рішень, прихильники элитарной теорії не вважають хибою панування і владу демократичної еліти; при цьому вони розглядають свою точку зору лише як послідовний висновок з того, що не існує ні добре розробленої і повноцінної наукової, що політично зобов'язує концепції загального блага, ні якогось раціонального поводження громадян при голосуванні на виборах або при тих або інших конкретниї проблемах. У розробленої Шумпетером моделі еліти вимоги демократії зводяться до методу утворення влади: «Демократичний метод - це той порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, при якому окремі (соціальні сили) одержують право на прийняття рішень за допомогою конкурентної боротьби за голоси народу». Відповідно до цієї моделі, соціально диференційовані співтовариства як суб'єкти володіють постійним правом вирішального голоси у всіх питаннях, а здійснюють це право за допомогою свого роду «політичного поділу праці». При такому положенні пануюча еліта, обрана на певний строк, приймає функції політичного представництва більшості населення, позбавленого на цей же термін можливості діяти і словом, і вчинками. Таким чином, перевага демократії в порівнянні з формами панування меншості майже цілком складається в засобах утворення влади більшості. Ця влада, в силу своєї природи, повинна щонайменше створити умови для гласності, політичного чергування і хоча б обмеженого контролю. На основі нормативних принципів оцінки викладена концепція не знаходить у реальному житті всебічного підтвердження.

Надзвичайно впливова і поширена «економічна теорія» демократії, створена Даунсом по традиційній моделі політекономічних концепцій, будується на основі сформульованого їм положення про те, що кожна людина за допомогою раціональної діяльності в стані домогтися максимальної для себе (особистої) користі. Це уявлення лежить в основі уяви про неолюдину - людину економічно, всестороннє поінформовану, спроможню приймати рішення на раціональних засадах. Проте сумнівно, що рішення, що стосуються політичного вибору, можна зіставляти з рішеннями, що людина приймає в сфері ринкових відносин. При такому порівнянні поза полем зору залишається те, що відрізняє політичні рішення від всіх інших типів рішень, зокрема: в політикці просліджується раціональність колективних дій, тому що вибір тут є результатом опрацювання інформації. А це має місце тільки в суспільних, інтеракційних процесах, при спільній дії.

Зайва індивідуалізація раціональності поводження дала можливість Баченену і Тэллоку, що розвивали згаданий принцип Даунса, обгрунтувати демократію на базі старих концепцій суспільного договору. Для цих дослідників демократія і вирішальний голос більшості є тими правилами прийняття рішень, що змушують раціонально мислячих індивідів так чи інакше прийти до порозуміння.

Опоненти критичної теорії демократії виступають проти фатальних висновків, що можна зробити з аналізу эмпірично-дескриптивних принципів цієї теорії, проти «теорії панування демократичної еліти» і проти теорії плюралізму. З погляду таких авторів, у згаданих теоріях втрачаються критична дистанція, критичний підхід до політичної і соціальної реальності кожного тимчасового періоду. Критична теорія демократії аналізує дійсність, озброївшись тільки нормативними постулатами, у центрі яких - ідеал індивідуального самовизначення. Ця орієнтація на автономію окремої особистості веде до двохм різноманітних і навіть протилежних висновків: з одного боку - до вимоги всебічної політичної участі і демократизації в масштабі всього товариства, з іншої ж сторони - до вимоги вільних умов існування для панування, влади. Обидва різновиди критичної теорії демократії, тобто «партиципаторну» (право співучасті у всьому) і «анархічну», на практику потрібно строго «розводити», тому що їхні представники у своїх оціночних судженнях використовують схожі аргументи. Не говорячи вже про те, що вихідний пункт у них єдиний - індивідуальне самовизначення.

Концепція партиципації (співучасті) розглядає самовизначення особистості як право участі в прийнятті рішень через право голосу; у всіх сферах життя потрібно така співучасть. Не існує ніяких приватних або суспільних «просторів», що були б поза політикою. Ціллю тут є всебічна демократизація всіх сфер життя (Вильмар). Аналогом подібної концепції демократії є експансіоністське, тобто розширювальне розуміння політики, що охоплює і приватні, і суспільні сфери життя.

Якщо партиципаторна інтепретація демократії має в собі тенденцію до «тотальної політизації», тоді як анархістський варіант, навпаки, рушить до «тотальної приватизації». Ціллю і функцією демократії, із цієї другої точки зору, є скасування будь-якої форми панування.

Прихильники ідеалу відсутності всякого панування роблять ставку на вільний від гегемонії і від усякого примуса дискурс, при якому, спираючись на загальні зусилля, формується мінімум проблем і рішень; і при цьому - без всякого утаювання, обману - відкрито демонструються інтереси всіх що беруть участь сторін. Ця модель дискурса, сформульована Хабермасом, виходить з положення, відповідно до якого «практичні питання містять істину», і приходить до вимоги консенсуальних, тобто погоджувальних методів єднання. Там, де в результаті голосування ніхто не залишається в меншості, ніхто і не може почувати себе підлеглим або думати, що його долю визначають інші.

На такому утопічному пункті і сходяться партиципаторний і анархістський варіанти критичної теорії демократії. При вимозі співучасті суверенітет народу розглядається як якийсь абсолют; рахується, як і в концепції Руссо, що народ є щось єдине, суб'єкт, обдарований єдиною волею. Вимога відсутності всякої влади (власне, безвладдя) робить автономію індивіда і його саморозкриття абсолютними, а будь-які колективні дії надаються можливими тільки в тих випадках, коли всіх об'єднує одна єдина воля.

Аналогічні справи і з соціалістичною теорією демократії - при двоякому її відношенні до самої ідеї демократії. З одного боку, в умовах гаданого безкласового комунізму як би природно припускається, що не буде ніяких форм панування. З іншого боку - висловлюється побоювання, що можна прикрашати «класови зміст буржуазної демократії» (Ленін) і тим самим послабити готовність (робітничого класу) до революції. Відповідно до марксистської доктрини, існуют тільки класові демократії. І коли «ревізіоніст» Бернштейн назвав демократію «вищою школою компромісів», то вплив саме цього, що гасить протистояння, висловлення й ігнорування класової протилежності, що випливає звідси, стали більмом в оці для всіх ортодоксів. Відповідно до думки останніх, за фасадом принципу більшості і формальних рівностей «буржуазна демократія» приховує свій репресивний, класовий характер. Тільки «пролетарська» (або «соціалістична») демократія рішуче переборює рамки псевдодемократиної буржуазної держави. Тільки соціалістична революція створює умови для формування «соціально єдиного народу» як базису дійсної влади народу. Звичайно, при соціалізмі все ще існують різноманітні класи, проте, відповідно до сталінської доктрини, породжувані ними протилежність інтересів і протиріччя не є більш антагоністичними, так що і сама (соціалістична) держава не може більш функціонувати як знаряддя панування і гноблення в руках одного класу. Для соціалістичної теорії демократія є історично минущим явищем. Перший період розвитку цілком вичерпується завоюванням політичної влади і стратегією закріплення диктатури пролетаріату. Лукач вжив для цього періоду парадоксальне по своїй суті поняття «демократична диктатура». Тільки на другій фазі розвитки демократія поширює свою дію на весь народ. І, нарешті, «у комуністичному товаристві демократія, ставши просто навичкою, відмирає» (Ленін).

Демократія, у контексті марксистського навчання про державу, є складовою частиною універсальної теорії розвитку товариства в її філолофсько-історичній перспективі і з визначеною періодизацією. У рамках цій теорії дається точний опис цілей і функцій демократії. Цілком по-іншому виглядає це відношення (між ціллю і функціями) у західній теорії демократії. Демократія тут зовсім не є угодою на основі поступово встановлюючоїся світоглядної і соціальної гомогенности; вона виникає скоріше на базі нужденної в постійному відновленні політичної угоди саме в силу всевозрастаючих світоглядних і соціальних розходжень (у сучасному суспільстві). Західна демократія не визнає обов'язкової схильності до якоїсь, раз і назавжди, заданої державної цілі, але рушить до демократичного єднання волі, при якому цілі товариства в умовах, що змінюються, постійно як би перевизначаються. Зобов'язання притримуватися ідеологічно фіксованої цілі історії і товариства тут заміняє обов'язок притримуватися методу плюралізму, змагання різноманітних цінностей, а також толератності.

Специфічною рисою соціалістичної теорії демократії є те, що, незважаючи на розходження в точках зору і підходах окремих теоретиків, всі вони підкреслюють наявність «класової основи» як критерій демократії. З цієї причини для них «основні соціальні права» набагато більш значні, чим політичні права свободи і співучасть, що переважно і цінуються в «буржуазній демократії». Це очевидно в конфронтації «політичної» і «соціальної» демократії в австромарксиста Адлера. Проте марксистське вчення про державу поступово починає сприймати і такі, що мають ліберально-конституційні корені, фундаментальні вимоги, як вільні вибори, правова держава, поділ влади, федералізм. Якщо виходити з самоінтерпретації цих різноманітних точок зору, то можна, мабуть, констатувати їхнє зближення. Держава з демократичною структурою вже давно стала на шлях розвитку до держави соціальної дії і загального благоденства. «Буржуазна демократія» поповнила свою конституційно-політичну спрямованість соціальними вимірами. І є ознаки того, що і «соціалістична демократія» знаходить тенденцію до доповнення своєї традиційної орієнтації на соціальну рівність, добробут і техніко-економічну ефективність значними елементами політично правової держави.

У своїй системній версії теорії демократії Луманн намагається наново визначити нормативні передумови демократії. При цьому він виходить з не наявного в історії прецеденту - поняття «ступеня комплексності» політично релевантного обрію дійсності; цілі як індивідуального, так і колективної дії, на його думку, не задаються. Ми знаходимося в нескінченно відкритому, надзвичайно складному й онтично не визначеному світі. Політика повинна постійно піклуватися про вироблення засад і критеріїв оцінки прийнятих нею рішень. У цій ситуації демократія є найбільше прийнятним шляхом і засобом рішення питань, тому що вона дає в розпорядження товариства дуже нейтральну по утриманню, вільну від «попередніх оцінених підходів» методологічну основу для вироблення рішень або, на мові системотехніки, «виборчих дій високого рівня». Від інших форм державності демократія відрізняється тим, що вона, «незважаючи на повсякденну роботу з вироблення рішень», зберігає «всю широту шкали комплексності» (Луманн). І хоча демократія при кожному прийнятому рішенні відкидає множину інших можливих варіантів, іншими словами, «зменшує і звужує комплексність», вона все ж шукає і лишає визначені можливості і для сприйняття іншого вибору в майбутньому. Демократія, таким чином, комбінує спроможність вироблення потрібних рішень з зберіганням комплексності, тобто структурної відкритості для альтернативних дій.

Спочатку все це здається дуже схожим із загальними основами традиційної ліберальної теорії демократії: свободою, різноманіттям, плюралізмом, відкритістю, співучастю, змаганням різноманітних думок. І усе ж у контексті системно-теоретичного обгрунтування демократії всі ці цінності і принципи набувають цілком іншого змісту: різноманіття не розглядається як шанс на психосоциальное збагачення суб'єкта; адаптивність і спроможність змінювати свої цілі є позитивними цінностями, оскільки саме вони, в умовах існування складного (соціального і природного) середовища, швидше за все, можуть зберегти політичний режим. Демократична співучасть набуває своєї значимості не в якості інструмента реалізації особистої і колективної автономії, а як гарант можливо більш широкого спектра політичних рішень. І, нарешті, вибори як «осередок» демократії при представницькій системі найменше слугують реалізації особистої свободи самовизначення, а скоріше сприяють прикриттю адміністративних рішень і використанню минущих настроїв виборців у ході змагання політичних партій. Коротше: при функціональному розгляді демократії суб'єктивна мотивація і психологічне заохочення демократії систематично заміщаются об'єктивними, системофункціональними діями; партиципація (співучасть) породжує різноманіття, «комплексність», що, у свою чергу, забезпечує довгострокову усталеність системи. Демократія виправдує себе вже не як «найбільш гуманна» форма організації владних відношень, а скоріше як саме та форма державного життя, що у сучасних умовах найкраще дозволяє зберегти систему. Всупереч своїм власним домаганням системна концепція обгрунтування демократії не переглядає нормативні передумови демократії, але робить саме чітко нормативне її обгрунтування зайвим. Заміщення традиційних нормативних, структурних і процедурних ознак демократії функціональними критеріями, що ставляться у спроможності системи до самозбереження, не створює все ж легітимної (законної) бази для демократії. Тому що, в принципі, будь-яка і кожна організація влади, що створює оптимальні умови для самозбереження системи, може бути виправдана на цій основі.

Коливання релевантних демократичних орієнтацій між двома полюсами - «утопією» і «пристосуванням» (Шарпф) - не дуже добре вплинуло на дискусії про демократію в останні два десятиріччя. Будь якій концепції демократії, що задовольняє сучасним стандартам науки, необхідно бути достатньо комплексною й одночасно гнучкою, щоб виявитися в стані інтегрувати обидві посилки, тобто евристично осмислити і співвіднести один з одним специфічні питання і висновки щодо різноманітних принципів демократії. Далі, теорія демократії повинна брати до уваги і враховувати як емпіричні дані і знання, вироблені в ході соціологічних досліджень партій і організацій, вивчення виборів, у політичній психології й інших спеціальних дисциплінах, дорівнює і так названі «релевантні питання», соціальні цілеполагання і соціальні оцінки, надії і побоювання, що так чи інакше співвіднесені з демократією.

Теорія демократії не може обмежувати себе єдиної з яких-небудь двох цілей (співучасть або ефективність, свобода або рівність, правова або соціальна держава, захист меншості або влада більшості, автономія або авторитет); навпаки, вона повинна комбінувати можливо більше число тих уявлень про цілі, що викристалізувалися в західній філософії демократії, а також у демократичній практиці і виявилися соціально значимими. Теорія демократії не повинна просто відбивати, відтворювати дійсність або безнадійно розчинятися у вкрай далеких від дійсності утопіях. Вона потребуває в комплексних передумовах, у принципах, що займають як би середнє положення між уявами демократії і дійсністю; потрібна теорія демократії, що постійно випереджає свою реальність, але ніколи не втрачає її з виду.

Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм, кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій степені деякі християнські і соціалістичні ідеї.



Информация о работе «Демократія»
Раздел: Политология
Количество знаков с пробелами: 43856
Количество таблиц: 1
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
53122
1
0

... к признание общественностью; предпосылкой легальности - его юридическое оформление, узаконение. По исходному назначению в решении задач политики, власти и управления различают институты демократии: 1)         Структурные - сессии парламентов, депутатские комиссии, народные контролеры и т.п. 2)         Функциональные - депутатские запросы, наказы избирателей, общественное мнение и т.п. По ...

Скачать
106036
0
0

... формы принуждения со стороны государства в виде реального насилия или же угрозы его применить. Однако придется признать, что не эти методы обеспечивали массовую мобилизацию населения. При демократии выборы как основной способ легитимации режима освобождаются от явно принудительных компонентов. Граждане получают возможность “реального” выбора. Прежде всего они могут участвовать в выборах или ...

Скачать
111318
0
0

... до ХIХ века, а также различное отношение мыслителей и философов к демократической форме правления. Вторая глава посвящена обзору и анализу современных теорий и концепций демократии в трудах зарубежных авторов, и возможности народа оставаться верховным субъектом власти даже при делегировании власти избранным представителям. Глава 1. Ретроспективный анализ становления и эволюции демократии ...

Скачать
69468
1
0

... отодвинута на задний план и оставлена про запас в качестве последнего аргумента, который может использоваться в случае необходимости при решении конфликтов путем соглашений, компромиссов, судебных разбирательств и т.д. ГЛАВА II. НЕДОСТАТКИ И ПОРОКИ ДЕМОКРАТИИ Как уже автором было сказано выше, демократия означает народовластие, власть народа. Однако ситуация, при которой весь народ осуществлял ...

0 комментариев


Наверх