Навигация
3. Типи політичної культури.
Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми її типологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичного життя в тому чи іншому суспільстві, поведiнку різноманітних груп і шарів населення.
Г.Алмонд і С.Верба виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальний (прихідський), для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічній солідарності, характерні для цього типу політичної культури. Така культура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в розвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.
Другий тип – підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється, в основному, в плані спускання зверху норм, яких необхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує побоювання, покарання, або очiкування благ.
І третій тип – «партицiпаторна політична культура», або політична культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній участі і прояв на практиці такої активності.
Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський, пiддансько-партицiпаторний, провiнцiалiстсько-партицiпаторний.
Перший змішаний тип характерний для переходу від провiнцiалiзму до централізованої влади, характеризується лояльністю до центрального уряду, відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає в собі появу активної самоорiєнтацiї у значної частини населення і політичну пасивність у іншої. Третій тип характерний для країн ,що розвиваються на етапі переходу до буржуазної демократії. Основна задача полягає у збереженні спадкоємності в розвитку.
Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться: прихильнiсть до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, раціоналізм в прийнятті політичних рішень, терпимість (що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і екстремістські сили). Стабільність демократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу відносно легітимності політичних інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучості конфліктів, як результату різноманітності інтересів, поєднується з прихильністю до демократичних засобів їхнього розв’язування.
Залежність типу політичної культури від природних та штучних умов життя суспільства і її зворотній вплив на їх зміну.
Нерівномірність розвитку політичної культури, яка виражається у двох аспектах:
а) розквіт і занепад політичної культури не співпадає з епохами розквіту і занепаду в інших сферах суспільного життя, наприклад, в економіці;
б) самі види, елементи політичної культури розвиваються нерівномірно.
Сьогодні в занепаді, наприклад, знаходяться українське кіномистецтво, бібліотеки, клубні установи, книговидання.
Деякі політологи проводять типологізацію за рівнем суспільного розвитку, вони виділяють 4 типи: архаїчну, елітарну, представницьку та політичну культуру високої громадянськості.
Польський політолог Є.Вятр запропонував інший критерій – характер здійснення владних відносин у суспільстві. Основними Є.Вятр визначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну (що тотожня громадянському типу Г.Алмонда і С.Верби).
Ми розглянули приклади створення універсальних типологiй. Актуально. бачиться побудова і аналіз типологiй політичної культури окремих країн, виділення субкультур. Під субкультурою. в політиці розуміють сукупність однорідних ціннісних орієнтацій і відповідних їм форм політичної активності окремих суспільних груп. Політична культура суспільства не складається з політичних субкультур, а вбирає найбільш тривкі, типові ознаки, характерні для основної маси населення. Кожна політична субкультура містить і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє замкнену субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями в станi суспільних груп в економічній і соціальній структурі суспільства, відмінностями за етнічним, релігійним, освітнім, статевовiковим та іншими ознаками. Ступінь поєднання між різноманітними субкультурами впливає на політичну стабільність країни.
4. Сучасний стан та проблема підвищення політичної культури в Україні.
У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачиться збереження національної згоди. Основою його може виступати суспільний консенсус в відношенні прихильності до демократичного реформування.
Які ж чинники в минулому і в сьогоденні впливали чи можуть впливати на формування політичної культури, свідомості українців?
По-перше, культурні універсалії, за Дж. Мердоком, розуміються загальні риси, які притаманні всім культурам. До них відносяться мода, спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60 елементів.
Можна виділити декілька тенденції в нинішній політичній культурній ситуації, що склалась в Україні:
v деідеологізація політичної культури і ліквідація державної монополії на політичну культуру;
v зростання інтересу до історичної культурної спадщини, в тому числі до релігії і церкви;
v посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до питання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео), значне зниження відвідувань театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;
v зростання в побуті елементів антикультури (наркоманії, злочинності, корупції, рекету, проституції, порнографії, патологічних нахилів тощо);
v особливу занепокоєність викликає стан української мови, українського книгодрукування, бібліотечної справи, кіномистецтва.
Отже, політична культура не лише поступово стає для політологів і соціологів головним інструментом пояснення поточних соціополітичних трансформацій, але й важливою передумовою соціально-економічного зростання суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу. Відродження духу українця, який жадає волі, самореалізації – важливе завдання сучасних політиків.
Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Однофакторна (економічна) модель реформування здатна викликати соціальну катастрофу, стримує процес полiтико-культурних змін. Політичної стабiлiзацiї сприяла б наявність чітко визначеної мети політики демократичних перетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об'єднувати в собі ідеї економічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціального реформування необхідно визначення кордонів, вихід за якi неприпустимий. Відправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітет особистості, економічною гарантією якого виступає власність, байдуже, чи полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в парі робітничих рук, iнтелектуальних здiбностях.
Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенцій центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм в сфері соціально-економічного реформування може стати базою для полiтико-культурних змін.
В нинішній момент лише в окремих колах міського населення, серед підприємців і частини інтелігенції, керівників підприємств відбулася ціннісна переорiєнтацiя. Тому проблема порушення негативних аспектiв традицiоналiстської політичної культури перебуває в безпосередній залежності від ефективності демократичних перетворень і підвищення інтенсивності мiжкультурного обміну.
Політична свідомість та політична культура є одним з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Однак дар проведення детального аналізу можна застосувати "чисті" типи, які узагальнюють політично-культурні якості суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичної свідомості.
Саме аналіз політичної свідомості та політичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і, навіть, цілі народи ведуть себе по-різному в однакових політичних умовах, по-різному оцінюють одні і ті ж явища політичного життя. У цих феноменах втілюється зв’язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина входить до суспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість та політична культура несуть велике функціональне навантаження.
Курс політології якраз і спрямований на формування у студентів знань про політичне життя, основи політичної впливовості та активної громадянської позиції, без чого неможливе ні створення стабільного демократичного суспільства, ні розробка новітньої ідеї українського державотворення.
Список використаної літератури:
Алмонд Г.А., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. – 1992. – № 4.
Гавриленко І. Чи потрібна державі ідеологія //Віче. –1996. –№4. –С. 46–53.
Гаджиев К.С. Политическая культура: концептуальний аспект //Полис. – 1991 – № 6. – С. 22 – 34.
Основи політології. курс лекцій /Під ред. проф. Н.І. Сазонова. – Харків, 199З – С. 311 – 339.
Основи політології. Стислий словник термінів і понять. – М., 1993.
Основи політології. - К., «Либідь». 1990.
Основи политической науки. Учеб. пособие / Под ред. проф. В. П. Пугачева. – М., 1993. – № 2.
Основи політології (Курс лекцій): Навч. посібник. – Харків: ХДТУСГ. – 1996. – С. 136 – 150.
Політична культура населення України: – К.: Наукова думка, 1993. –136 с.
Політична культура сучасника. – Львів, 2001.
Політологія. Енциклопедичний словник. - К., 1999.
Рудакевич О. Політична культура України: руйнація та шляхи відродження // Розбудова держави. – 1995. – № 10. – С. 26 – 30.
Фарукшин М. Х. Политическая культура общества / Соц.-полит. науки. – 1991. – № 4. – С. 103 – 112.
Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність. – 1994. – № 3. – С. 94 – 105; № 4. – С. 77 – 90.
Щегорцев В.А. Политическая культура: модели и реальности. – М., 1990.
Похожие работы
... іально-правової держави багато в чому залежить від паралельного розвитку громадянського суспільства. І тут треба визнати факт недосконалості, «недооформлення» політичної системи і нерозвиненості інститутів громадянського суспільства в Україні; низького рівня політичної і громадської участі населення в суспільних справах. Недостатньо динамічний розвиток держави і громадянського суспільства взаємно ...
... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується методика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...
... розвитку цивілізаці, новий виток суспільного прогресу, який мав отримати відповідне офіційне призначеня та вираження. І на основі аналізу еволюції поглядів щодо даного феномену можемо виділити основні характерні риси цього етапу: 1) розвиток громадянського суспільства був пов’язаний з падінням станово-феодального ладу, з виникненням капіталістичних виробчих відносин; 2) громадянське суспі ...
... на неї зовнішніх факторів, її зв’язку з навколишнім світом. Суспільне життя являє собою настільки складне і багатомірне утворення, що дає можливість для паралельного існування великої кількості філософських теорій щодо аналізу суспільства, які претендують на аксіоматичність своїх вихідних положень і на які спираються інші філософські теорії та дослідження. У Новий час, особливо в XVII – XVIII ст. ...
0 комментариев