Державне регулювання комерційної діяльності

ОДЕСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПІДПРИЄМНИЦТВА

ТА

ПРАВА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КУРСОВА РОБОТА

 

ПО КОМЕРЦІЙНОМУ ПРАВУ

по темі: "ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ"

Зробив: студент

4-го курсу

 юридичного факультету

Ящука Юрія Юрієвича

 

Учений керівник:

старшій викладач

Кіценко Г. А.

м. Одеса – 2000р.

ЗМІСТ:

стор.

ВСТУП ……………………………………………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ I. КомерЦІЙНА дІяЛЬНІСТЬ.

ГЛАВА I. Поняття "комерційної діяльності"............................................................................ 4-7

ГЛАВА II. Об'єктивна необхідність державного

регулювання комерційної діяльності в Україні ................................................................. 8-12

ГЛАВА III. Законодавство, яке регулює комерційну

діяльність в Україні ............................................................................................................................. 13-22

ГЛАВА IV. Суб'єкти комерційної діяльності ........................................................................... 23-29

ГЛАВА V. Органи, які здійснюють державний

контроль за комерційною діяльностю в Україні ............................................................. 30-36

РОЗДІЛ II. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

ГЛАВА І. Державна реєстрація .................................................................................................... 37-43

ГЛАВА II. Ліцензування комерційної діяльності .............................................................. 44-49

ГЛАВА III. Державне регулювання у сфері монополизму ............................................ 50-53

РОЗДІЛ III. ІНШІ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

ГЛАВА I. Штрихове кодування ................................................................................................... 54-57

ГЛАВА II. Стандартизація .............................................................................................................… 58-60

ГЛАВА III. Сертифікація ...................................................................................................................... 61-69

ГЛАВА IV. Державне замовлення ................................................................................................ 70-74

ЗАКІНЧЕННЯ ........................................................................................................ 75-76

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ...................................................................................... 77-84

 

ВСТУП

Подолання породжених адміністративно-командними методами керування негативних явищ у народному господарстві України можливо на основі реформування відносин власності і регульованої ринкової економіки.

Світовий досвід показує, що формування ринку як форми організації товарного виробництва відбувалося еволюційним шляхом протягом тривалого часу при відповідній законодавчій діяльності держави. Перехід нашої економіки до ринкових відносин має визначені особливості:

- ринкова економіка формується нееволюційним шляхом; робиться спроба проводити її в процесі радикальних змін суспільного ладу;

- упровадження ринкової економіки проходить без досить випробуваних стосовно наших умов господарювання законодавчо-правових актів і нормативів;

- держава не підтримує розвиток нових видів підприємств і не обтяжує себе допомогою діючим підприємствам (особливо малим); на даний момент практично немає стимулів і пільг для різних підприємств і підприємництва.

Усвідомлення об'єктивної необхідності переходу до ринкових відносин обумовлює необхідність створення відповідних умов, що визначаються чинністю закону вартості і сприяють реалізації в умовах ринку усіх факторів ефективного виробництва. Це вимагає переосмислення економічних основ господарювання, оволодіння ринковим механізмом з обліком нашої соціально-економічної дійсності, відсутності ринкової культури й інфраструктури, необхідної інформації, підготовленості кадрів, а також того, що ринок – система досить жорстоких соціально-економічних відносин.

Одними з найважливіших умов переходу до ринкової економіки є розробка відповідної законодавчо-правової основи – як зазначається в ст. 42 Конституції України, держава забез­печує захист конкуренції у комерційній діяльності, захи­щає права споживачів, здійснює контроль за якістю і без­печністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

В умовах побудови ринкової економіки докорінно зміню­ється характер організаційно-правових відносин державних та інших органів з суб'єктами комерційної діяльності. Сьогодні ці відносини будуються з організацією рівноправної діяльності різних видів підприємств, підтримки комерції, освоєння ринку на різних рівнях і напрямках.

РОЗДІЛ I. КомерЦІЙНА дІяЛЬНІСТЬ.

ГЛАВА I. Поняття "комерційної діяльності".

 

Для розуміння того, що таке комерційна діяльність, можна звернутися до підручника "Комерційне право", за редакцією проф. Шакуна В. И. На обкладинці цього підручника красується напис "Комерційне право", обіцяючи нам пояснити, що із себе представляє комерційна діяльність, однак, відкривши підручник ми побачимо, що проф. Шакун В. И. розповість нам не про комерційну діяльність, а про правові основи підприємницької діяльності з навчального курсу КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО. Отже, що ж таке комерційна діяльність?

Судячи з подвійної назви підручника, логічно можна припустити, що комерційна діяльність набагато ширше підприємницької. Однак проф. Шакун В. И. на стор.16 свого підручника ототожнюючи комерційну діяльність з торговими відносинами, говорить про те, що комерційна діяльність вужче підприємницької діяльності, що у нас традиційно розуміють під комерційною. Тобто, проф. Шакун В. И. пропонує розуміти під комерційною діяльністю і те у визначеній мері умовно – підприємницьку, говорячи про те, що таке визначення не буде суперечити семантиці розуміння "комерційної діяльності". Потім на стор.18 проф. Шакун В. И. чітко зупиняється на тім, що підприємницька діяльність не ідентична комерційної і набагато ширше останньої[1].

Отже, вивчивши доводи проф. Шакуна В. И. ми так і не прийшли до чіткого розуміння комерційної, торгової, підприємницької діяльності, тому спробуємо розібратися в цьому самі. Для цього я приведу для початку кілька взаємозалежних визначень понять, узятих з різних довідкових видань.

Комерсант (від франц. commercant) – особа, що займається приватною торгівлею, комерцією, що здійснює торгове підприємництво.

Комерція (від лат. сommercium, торгівля) – торгівля і торгово-посередницька діяльність, участь у продажі чи сприяння продажу товарів і послуг. У широкому змісті слова – підприємницька діяльність.

Комерційна організація – господарське суспільство, товариство, виробничий кооператив, торгова чи інша організація, підприємство, що займається підприємництвом, бізнесом, що переслідують своєю метою витяг прибули. Є юридичною особою.

Підприємництво – ініціативна, самостійна, здійснювана від свого імені, на свій ризик, під свою майнову відповідальність діяльність громадян, фізичних і юридичних осіб, спрямована на систему одержання доходу, прибули від користування майном, продажу товарів, виконаних робіт, надання послуг.

Торговець (англ. merchant):

1)   посередник, що вступає тимчасово в права володіння на товар, що купується їм, що він потім перепродує;

2)   особа, що торгує товаром, що купує і продає товар.

Торгівля:

1)   галузь господарства, вид економічної діяльності, об'єктом якого є товарообмін, купівля-продаж об'єктів, а також обслуговування покупців у процесі продажу товарів і їхньої доставки, збереження товарів і їхня підготовка до продажу;

2)   комерція, купівля і продаж товарів

Господарство – сукупність природних і зроблених руками людини засобів, використовуваних людьми для створення, підтримки, поліпшення умов і засобів існування, життєзабезпечення.

Бізнес (від англ. business – справа, підприємництво) – ініціативна економічна діяльність, здійснювана за рахунок власних чи позикових засобів на свій ризик і під свою відповідальність, що ставить головними цілями одержання прибутку і розвиток власної справи[2].

Комерційна діяльність – підприємницька діяльність у сфері торгівлі, посередництва, товарно-грошових і чисто фінансових операціях. Комерційна діяльність ширше поняття торгова діяльність і містить у собі економічний зміст відносин товаровиробництва, товарообміну, регульованого в законодавчому порядку.

Підприємництво – активна, ініціативна форма діяльності окремих громадян, груп, підприємство з виробництва і реалізації товарів, послуг, у яких випробується найбільш гостра потреба. Підприємництво спрямоване в основному на одержання прибутку, але може ставити перед собою й інші мети. Підприємництво виявляється в здійсненні окремих угод у плині нетривалого часу.

Торгова угода – всі угоди зв'язані з обміном товарами в матеріально-речовинній формі і надання послуг. Сторони є особливою категорією підприємців, іменованих комерсантами[3].

Комерсант – це особа, що займається приватною торгівлею комерцією, тобто діяльністю, спрямованої на одержання прибутку. комерсант є учасником господарського обороту, у такий спосіб як комерсанта розглядається особа, що здійснює підприємницьку діяльність на професійній основі і тим самим підприємство, що забезпечує, (фірму) комерційним успіхом.

Підприємницька діяльність – ініціативна, самостійна діяльність громадян і їхніх об'єднань спрямована на одержання прибутку[4].

На основі вищенаведених визначень з довідкових видань можна чітко визначити грані розходження між взаємозалежними поняттями – комерційною, підприємницькою, господарською і торговою діяльністю.

Для більш наочного відображення побудуємо графік.

З графіка видно, що комерційна діяльність абсолютно ідентична підприємницької діяльності. Закономірно виникає питання: "Чому ж виникає плутанина при віднесенні якої-небудь господарської діяльності з метою одержання прибутку до підприємницької чи комерційної діяльності?". Відповідь проста – розходження в розумінні цих термінів виникли через те, що в країнах Європи, Північної Америки, особа, що займається одержанням прибутку від господарської діяльності називається комерсантом, звідси і діяльність якої він займається, називається комерційною діяльністю.

У країнах СНД у силу місцевої специфіки, на яку вплинула ідеологія, що панувала в СРСР, виникло інше визначення особи яка займається одержанням прибутку з господарської діяльності. Ця особа називається підприємцем, і діяльність по одержанню прибутку з господарської діяльності стала називатися підприємницької діяльність.

Отже, комерсант і підприємець займаються тим самим видом діяльності, звідси видно, що діяльність, якої вони займаються, хоч і має різне визначення, але абсолютно ідентична.

 

 

 

 

 

 

Глава II. Об'єктивна необхідність державного

регулювання комерційної діяльності в Україні.

Одним з найважливіших політич­них і економічних завдань Ук­раїнської держави є підтримка та розвиток підприємництва. У сучасних умовах з урахуванням попереднього влас­ного досвіду, а також досвіду економіч­но розвинених країн, Україна вступає в ринкову економіку. Соціальне орієнто­ване ринкове господарство з його еконо­мічною свободою, багатоманітністю форм власності, підприємництвом, конкурен­цією, соціальним партнерством і суспіль­ним спрямуванням визначаються як кон­ституційна основа економічної системи України.

Практика сучасних розвинених дер­жав показує, що державне регулювання комерції здійснюється безпосередньо через соціально-економічне прогнозуван­ня, розробку державних програм, визна­чення пріоритетних напрямів і галузей розвитку народного господарства, через формування інвестиційної, податкової та кредитної політики. У подальшому це ре­гулювання забезпечується через реаліза­цію антимонопольної політики і розвиток конкуренції, державну стандартизацію, метрологію і сертифікацію, систему опо­даткування та інші форми регулюючого впливу держави[5].

Отже, не дивлячись на те, що з пе­реходом до ринкової економіки суттєво змінюється характер, зміст і межі еконо­мічної діяльності держави, державне ре­гулювання економічними процесами та відносинами не зникає, а навпаки, вдос­коналюється. Тобто держава бажає на­дати переходу до ринку конструктивно­го і творчого характеру, поклавши кі­нець хаосу, що мав місце на першому етапі реформування економіки України.

Втручання держави у ринкові відно­сини має різноманітні форми і цей про­цес, на мою думку, є об'єктивним.

По-перше, людство дійшло до такої межі, коли воно своєю діяльністю ста­вить під загрозу саме існування людини. Нестримна експлуатація природних ре­сурсів може призвести людство до безо­дні. Тому держава зобов'язана передба­чити і приборкати цей процес. Контроль за використанням природних ресурсів під силу тільки державі.

По-друге, держава змушена здійс­нювати економічне прогнозування з ме­тою уникнення дисбалансу в економіч­них відносинах. Від економіки прямо залежить міцність самої держави та її політичної влади.

По-третє, виступаючи як надій­ний соціальний гарант, держава через свої економічні можливості зобов'язана потурбуватися про найменш захищені верстви населення (інвалідів, пенсіоне­рів тощо), тобто частину виробленого підприємцями продукту вона має пере­розподілити серед найбідніших, щоб за­побігти політичному вибуху.

По-четверте, підприємницька ді­яльність все більше використовує най­складніші технології, а тому навіть не­значні відхилення від правил експлуа­тації можуть нанести невиправної шкоди суспільству і держава зобов'язана взяти під жорсткий контроль такі сфери ви­робництва.

По-п'яте, участь у світовому пере­розподілі праці змушує державу не тіль­ки прогнозувати свою економічну полі­тику, а й вводити економічні санкції, заборону на експорт, ліцензії, державне мито тощо.

По-шосте, з кожним роком зрос­тають загальносвітові обсяги бізнесу, що ще гостріше викликає потребу його легітимності та впорядкованості.

Визначення "правил гри" на ринку, забезпечення досягнень суспільних ре­зультатів (економічне зростання, зни­ження інфляційних процесів і рівня безробіття тощо) є головною функцією держави. Характер відносин між державою і підприємством має визначатися як парт­нерський. У зарубіжній науковій літерату­рі найбільш поширеними є кілька концеп­цій, що обґрунтовують необхідність дер­жавного впливу на ринкову економіку.

Однією з них є теорія – "невдачі ринку". її основна ідея полягає в тому, що далеко не завжди механізми регуля­ції так званого "вільного ринку" є ефек­тивними, наприклад, за кризових обста­вин чи стосовно певних окремих сегмен­тів ринку. У таких випадках державне регулювання розглядається як шлях до подолання недосконалості ринку та його невдач.

Другою теорією, що використовуєть­ся для пояснення необхідності держав­ного регулювання економіки, є теорія – "суспільної корисності", або "су­спільного інтересує", її суть полягає у тому, що коли вільний ринок з тих чи інших причин не відповідає інтересам суспільства в цілому, держава активно втручається в економічну сферу з метою виправлення положення з точки зору суспільної корисності.

Не применшуючи значення теорії "су­спільного інтересу", слід визначити, що на її основі можна виправдати будь-яке втручання держави в економічну сферу, оскільки недоліки у ринковій системі існують завжди, а тому потенційний обсяг регулювання видається безмежним.

Саме ці процеси безмежного втручан­ня держави практично з будь-якого питан­ня в комерційну діяльність під гаслом додержання суспільних інтересів досить часто спостерігаються в Україні.

Необхідність державного втручання в економіку, яка знаходиться у стані кри­зи, обґрунтував Дж. М. Кейнс ще під час Великої депресії у США. Якщо вра­хувати, що економіка України також переживає кризу, то стає зрозумілою наша зацікавленість у його міркуваннях.

На думку Кейнса, невтручання дер­жави в економіку в період кризового стану може викликати масове розорення підприємців, що призведе до закриття підприємств, внаслідок чого маса безро­бітних порине на ринок праці, що може спричинити соціальну напругу в су­спільстві.

Водночас державне регулювання мо­же стати чинником як позитивним, так і негативним, стримуючим процес соці­ального розвитку, що зменшує зацікав­леність виробників у високоефективній діяльності. Його неефективність особли­во помітна при вирішенні слабко окрес­лених і політичне суперечливих проб­лем, які потребують складної організа­ційної координації.

Державні органи України неоднора­зово виявляли недозволену повільність, ухиляючись від радикальних заходів, бажаючи зберегти статус-кво, виявляли недостатню гнучкість, надмірну обереж­ність тощо.

В Україні ще не накопичений доста­тній досвід щодо підтримки і регулю­вання комерційної діяльності. Що­правда, останнім часом у системі держа­вного апарату були створені відповідні органи, серед них Державний комітет України з питань розвитку підприємни­цтва, Антимонопольний комітет, Комітет з питань захисту прав споживачів та ін.

З метою аналізу ролі держави в ре­гулюванні ринкової економіки звернемо­ся до досвіду державного регулювання економіки комерційної діяльності в країнах Західної Європи, США та Япо­нії, де процеси впливу держави на еко­номіку існують уже тривалий час та пройшли певний шлях становлення та розвитку. Зважуючи позитивні сторони і недоліки державного регулювання, на­звані країни знаходять баланс цих сто­рін. Наприклад, у Франції і Нідерлан­дах економічне планування народного господарства здійснюється відповідними установами, які носять назву Держплану[6].

Крім того, майже в усіх країнах За­хідної Європи є спеціальні установи, які, хоч і мають різні назви (служба контролю за торгівлею, офіс цін, комі­тет з конкуренції тощо), але виконують переважно одну і ту саму функцію: слід­кують за станом внутрішнього ринку. Державні органи в межах своєї компе­тенції можуть втручатися у будь-яку комерційну діяльність. Головним засо­бом впливу на підприємців є рекоменда­ція, порада. Якщо ж рекомендація за­лишається без уваги, накладається зна­чний штраф.

До компетенції державних органів і управлінь входить і така важлива функ­ція, як контроль за дотриманням міні­мального рівня заробітної плати. Все це створює рівновагу доходів населення і цін у державах Західної Європи.

У США, де бізнес більш розвинений, ніж у Західній Європі, комерційна діяльність регулюється численними дер­жавними органами, серед яких особливе місце займають комісія з безпеки спо­живчих товарів, комісія з цінних папе­рів і бірж, національна рада по трудо­вих відносинах, відомство із соціального захисту, комісія з питань харчових про­дуктів та медикаментів, відомство про­фесійної безпеки, відомство пенсійного планування, відомство по захисту навко­лишнього середовища, відомство по до­буванню і переробці нафти та газу тощо.

Один із найбільш видатних прибіч­ників лібералізму американський вчений М. Фридман визначив 14 сфер діяльнос­ті, з яких уряд має бути виключений. Серед них, зокрема, державі рекоменду­ється відмовитися від детального регу­лювання будь-яких галузей економічної діяльності, ліцензування будь-яких ви­дів трудової діяльності, обов'язкового страхування для забезпечення громадян за віком, будь-якого контролю засобів масової інформації тощо[7].

У післявоєнній Японії прибічники лібералізму на перший план висували ідеї стабільності, порядку і вважали, що роль застрільника економічних перетво­рень – не для держави[8].

Таке заперечення і критика усіх форм державного впливу на економіку та під­приємницьку діяльність навряд чи можна вважати правильними. Проте і зворотне твердження, що будь-який вплив з боку держав є ефективним у досягненні позити­вних результатів, є також хибним.

Завдяки тому, що у США законність стала моральною нормою повсякденного життя мільйонів людей, а захист при­ватної власності – головне завдання як державних службовців, так і всіх інших представників суспільства, держава зо­середилась на створенні загальних умов розвитку підприємництва, функціону­вання виробництва і забезпечення великих прибутків, підтримки і коригування ефек­тивної податкової та тарифної системи.

Безперечно, слід уникати надмірного регулювання економіки і комерційної діяльності, однак за умов перехідної економіки України, на мій погляд, слід використовувати – "змішане регулю­вання". Його змістом є поєднання само­регулювання конкурентного ринку з дер­жавним впливом на економічну діяльність суб'єктів господарювання.

Так, необхідна межа у співвідно­шенні форм і методів державного ре­гулювання і неоліберальної політики. Державні структури України повинні на етапі реформ формувати такі політико-правові та інституціональні умови, які б забезпечили цивілізований розвиток комерційної діяльності, надаючи мож­ливості підприємцям у межах, визначе­них законом, здійснювати діяльність, що має користь для окремої людини і для суспільства у цілому.

Отже, ідея змішаного регулювання знайшла своє місце у "Концепції розвитку внутрішньої торгівлі України"[9], де Верховна Рада України зазначила, що метою державного регулювання розвитку внутрішньої торгівлі – має бути формування і стабілізація споживчого ринку для задоволення соціальних потреб і недопущення соціального напруження суспільства шляхом активізації комерційних відносин між товаровиробниками, продавцями і споживачами на всіх етапах переміщення товарів, підвищення ефективності правового захисту цих відносин з боку держави і створення більш сприятливого інвестиційного клімату у цій сфері. У реалізації цієї цілі щодо розвитку внутрішньої торгівлі держава виступала як:

- ініціатор реформування і гарант правового забезпечення рівних прав суб'єктів господарських відносин у сфері торгівельної діяльності, законності та охорони прав громадян як споживачів товарів та послуг;

- учасник-партнер комерційної діяльності, спрямованої на одержання прибутку, з додержанням всіх норм щодо ризику і майнової відповідальності у межах, визначених організаційно-правовими формами підприємництва;

- провідник структурної політики розвитку торгівлі через систему органів державної влади.

Також у зазначеної Концепції визначається, що співвідношення методів та механізмів державного регулювання розвитку комерційної діяльності змінюється в напрямі розширення сфери та посилення результативності економічних методів впливу на її розвиток на противагу заборонно-дозвільним або обмежувальним механізмам регулювання. Окрім цього після закінчення приватизаційного періоду, державне регулювання комерційної діяльності повинно буде обмежуватись моніторинговою політикою щодо антимонопольних принципів відносин суб'єктів ринку, сприяння розвитку конкуренції, дотримання прав та інтересів споживачів, інших правових норм регламентації підприємництва у сфері торгівлі.

Основою же досягнення цих прогресивних ідей Україною, стане доповнення правового регулювання комерційної діяльності у чинному законодавстві – новим Цивільним кодексом України та Законом України "Про внутрішню торгівлю", які започаткують створення законодавчої бази для забезпечення умов, які сприяли б ефективній комерційній діяльності на принципах вільного підприємництва. Це вдосконалить правовий статус організаційних форм комерційної діяльності, дасть змогу регламентувати права і відповідальність її суб'єктів, більш обґрунтовано визначати заходи державного регулювання і підтримки підприємництва.

ГЛАВА III. Законодавство, яке регулює комерційну

діяльність в Україні.

Для зрозуміння законодавства, яке регулює комерційну діяльність в Україні, треба насамперед чітко визначити, що уявляють із себе нормативні акти комерційного законодавства. Отже визначення нормативного акта комерційного законодав­ства ґрунтується на загальнотеоретичному понятті "норматив­ний акт". Нормативний акт комерційного законодавства являє со­бою офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм комерційного права, тобто встановлює (змінює) або припиняє норми комерційного права.

Норма комерційного права – це елемент системи ком­плексної галузі комерційного права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми комерційного права, як елемент комплексної галузі комерційного законодавства.

З цього визначення випливають дві основні ознаки норма­тивного акта комерційного законодавства. Перша стосується змісту, за яким нормативний акт є офіційним джерелом пра­вової інформації про чинні норми права у сфері комерційної діяльності. Друга ознака стосується форми. Нормативний акт – це юридично-технічна форма встановлення, опубліку­вання і застосування норм комерційного права.

Як форма комерційне законодавство є основним видом правової інформації, визначення якої дає Закон України "Про інформацію"[10]. Згідно із ст. 22 цього закону комерційне законодавство є "сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей" (про комерційне право України). Це означає, що державні органи зобов'язані забезпечувати видання за­конів та інших нормативних актів комерційного законодав­ства, причому "у найкоротші строки після набрання ними чинності". Ця норма, на жаль, виконується не належним чи­ном, особливо щодо підзаконних актів комерційного законо­давства.

Поняття нормативного акта комерційного законодавства багатозначне. Воно визначає різноманітні щодо юридичної сили, форми і сфер дій нормативні акти. Тому вони кла­сифікуються на види шляхом визначення актів комерційного законодавства за двома основними критеріями: юридичною силою актів та змістом норм комерційного права, які во­ни встановлюють.

Згідно з юридичною силою комерційне законодавство функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних актів. Структура цієї системи обумовлена структурою органів законодавчої і державної виконавчої влади, які мають законо­давчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання комерційної діяльності. В ній можна виділити декілька блоків, го­ловними з яких є комерційне законодавство, що ґрунтується на статтях і нормах Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів) у нормативному регулюванні комерційної діяльності.

Другий блок становлять комерційні закони, їх можна кла­сифікувати як:

- загальні (Закон України "Про власність"; Цивільний ко­декс, який регулює основні види комерційних відносин і договорів);

- закони про види і правовий статус господарюючих суб'єктів (Закони "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про колективне сільськогос­подарське підприємство" тощо);

- закони про окремі види господарської діяльності (Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний кодекс Ук­раїни);

- закони про окремі відносини (наприклад, Арбітражний процесуальний кодекс України).

Ще один блок нормативних актів комерційного законо­давства становлять так звані законодавчі акти:

а) постанови Верховної Ради України з господарських питань, які прийма­ються як акти поточного законодавства;

б) Декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які приймалися Кабінетом Міністрів України на підставі тимчасових повноважень, деле­гованих йому Верховною Радою України.

Великий за обсягом блок комерційного законодавства ста­новлять підзаконні нормативні акти:

а) укази Президента України з господарських питань (на­приклад, "Про інвестиційні фонди та інвестиційні ком­панії"[11], "Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку"[12]);

б) розпорядження Президента України з окремих госпо­дарських питань, які видаються як оперативні комерційні акти (наприклад, "Про заходи щодо врегулювання відносин заборгованості підприємств"[13]);

в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з господарських питань, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України[14];

г) господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої вла­ди. Ці акти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних міністрів. До цієї групи відомчого законодавства нале­жать також акти, прийняті комерційними об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо), та ло­кальні нормативні акти суб'єктів комерційної діяльності;

д) нормативні акти комерційного законодавства місцевих рад народних депутатів та місцевих держадміністрацій (нормативні комерційні акти територіальної дії). Важливою як у теоретичному, так і в практичному аспекті є загальна класифікація нормативних актів комерційної діяльності на ви­ди за змістом тих норм комерційного права, які офіційно встановлюють ці акти. Залежно від змісту доктрина комерційного права розрізняє чотири види актів:

- акти, норми яких є загальними правилами функціону­вання комерційних правовідносин. Такі норми міс­тяться у кодексах, які кодифікують окремі інститути комерційного права. Зокрема, Цивільний кодекс коди­фікує норми про договірні комерційно-правові інсти­тути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну, загальний і будівельний підряд;

- інститут майнової відповідальності господарюючих суб'­єктів. Щодо окремих видів правовідносин діють спеціальні кодифіковані акти комерційного законодав­ства. Це, зокрема, транспортні кодекси та статути, за­гальні правила перевезення вантажів;

- компетенційні акти, які визначають види господарюючих суб'єктів, а також їхні права і обов'язки щодо господарю­вання, тобто комерційну компетенцію;

- нормативні документи, що регулюють технічні параметри виробництва та його результати, зокрема технологічні процеси, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми витрат матеріальних і трудових ресурсів, норми виробітку тощо). Формами нормативних документів є стандарти (державні, галузеві, підприємств, технічні умови), а та­кож державні будівельні норми і правила;

- нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто визначають своїм адресатам конкретні результати, яких мають досягти суб'єкти комерційних відносин при на­лежній правомірній поведінці, а не загальні правила по­ведінки. Юридично-технічною формою актів цього виду є акти планування, програми (технічна форма) і закони та постанови про їх затвердження (юридична форма).

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) систе­ми, комерційне законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широ­кому розумінні, тобто видами комерційної (продукція, робо­ти, послуги) і функціональної (управління, фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народно­го господарства, видами комерційних відносин. Отже, осно­вою системи комерційного законодавства у такому розумінні є матеріальний критерій, зміст предмета регулювання.

У кодифікованих галузях законодавства їх системи визнача­ються структурами кодексів. Комерційне законодавство не кодифіковане.

Структурними підрозділами системи комерційного зако­нодавства є окремі законодавчі (нормативні) інститути. Інс­титут становить собою групу (підсистему) нормативних актів, предметом яких є комплекс однорідних відносин чи вид діяльності.

Основою комерційного законодавства є система статусних, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають пра­вове становище суб'єктів комерційної діяльності (законодавчий інститут суб'єктів комерційної діяльності). Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються. Так, за­гальні закони "Про підприємництво[15]", "Про підприємства в Україні[16]" поширюються на всі підприємства і на всіх підпри­ємців. Вони визначають види і організаційні форми під­приємств, порядок їх створення та реєстрації, економічні і правові умови діяльності, порядок припинення діяльності підприємств. До загальних законів цієї групи належить Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"[17], який ви­значає умови та порядок визнання підприємств (юридичних осіб) банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів.

Крім загальних законів до статусних (компетенційних) відносять закони, які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей економіки. Зокрема, це Закон України "Про господарські товариства"[18], яким визначаються поняття, види, умови створення і діяльності господарських то­вариств, тобто підприємств, які утворюються і діють на до­говірних умовах шляхом об'єднання майна і комерційної діяльності їх учасників. Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію"[19] враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань. Ще один приклад – Закон України "Про режим іноземного інвестування"[20], в якому розділ IV "Підпри­ємства з іноземними інвестиціями" врегульовує особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств та ін.

Іншим інститутом господарського законодавства є група нормативних актів, які регулюють правове становище об'єд­нань підприємств: асоціацій, корпорацій, концернів, кон­сорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань підприємств регулюється Законом "Про підприєм­ства в Україні" (об'єднань кооперативів у сільському госпо­дарстві – Законом "Про сільськогосподарську кооперацію"). До цього правового інституту входять також Декрети Кабінету Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств окремих галузей (вугільної промисло­вості, зв'язку, транспорту та дорожнього господарства, елек­троенергетичних підприємств, нафтової, газової, нафтопере­робної промисловості та нафтопродуктозабезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти: установчі договори, ста­тути об'єднань. Об'єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного законодавства України, яке ґрунтується на двох основних законах – "Про обме­ження монополізму та недопущення недобросовісної конку­ренції у підприємницькій діяльності"[21] та "Про Антимонопольний комітет України"[22]. Це спе­цифічне законодавство, яке покликане виконувати функцію захисту ринків України від зловживання монопольним стано­вищем окремими господарюючими суб'єктами. Названі зако­ни створюють правову основу для обмеження і попередження монополізму, недопущення у комерційної діяльності недобросовісної конкуренції, здійснення державного контролю за виконанням вимог антимонопольних законів. Загалом норми цих законів забороняють монополії, контракти і змови щодо обмеження конкуренції у виробництві та реалізації продукції (робіт, по­слуг), угоди з монопольного встановлення цін та інші моно­польні явища і дії.

Фундаментальним інститутом комерційного законодавства є система нормативних актів, які на основі Закону України "Про власність"[23] регулюють відносини щодо управління (во­лодіння, користування) нерухомим майном у народному гос­подарстві. До цього інституту входять нормативні акти:

- про управління державною власністю. Це в основному постанови Кабінету Міністрів, укази Президента Украї­ни, які деталізують положення ст. 31–39 (про державну власність) Закону України "Про власність". Стосовно державного сектора ці акти встановлюють правовий режим державного майна, яке знаходиться у повному господарському віданні державних підприємств або в оперативному управлінні державних установ;

- про оренду державного та комунального майна;

- про приватизацію майна державних підприємств та ор­ганізацій.

Окремим важливим інститутом комерційного законодав­ства є інститут комерційного договірного (контрактного) пра­ва. Значення його обумовлене тим, що інститут комерційного зобов'язання і комерційного договору є фундаментальним для всіх видів комерційних відносин. Діюча система законо­давства про договірне комерційне право ґрунтується на ко­дифікованих законах і нормативних актах про окремі види до­говорів. Кодифіковані акти – це: Цивільний кодекс України, що містить норми про зобов'язальне право та окремі види зобов'язань; Закон "Про підприємства в Україні", в ст. 21 якого йдеться про господарські відносини підприємства, а в ст. 31 – про відповідальність за порушення договірних зобов'язань; Арбітражний процесуальний кодекс України, ст. 10 та 11 якого встановлюють загальний порядок врегулю­вання розбіжностей і спорів при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів. До цього інституту належать також кодифіковані закони і підзаконні акти України і Союзу РСР, якими регулюються окремі види договорів (наприклад підряду на капітальне будівництво – Законом України "Про інвестиційну діяльність"[24])

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке ґрунтується на Законі "Про власність", охоплює такі основні зако­ни і декрети:

- Закон України "Про банки і банківську діяльність"[25];

- Закон "Про національну депозитар­ну систему та особливості електронного обігу цінних па­перів в Україні"[26];

- Закон України "Про цінні папери і фондову біржу"[27], який ви­значає умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює посередницьку діяльність щодо обігу цінних па­перів в Україні;

- Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства"[28], яким визначено поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності;

- Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного кон­тролю"[29]. Він установлює режим здійснення валютних операцій на території Ук­раїни, визначає загальні принципи валютного регулюван­ня, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулю­ванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів ва­лютних відносин, порядок здійснення валютного контро­лю, відповідальність за порушення валютного законодав­ства;

- Указ Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії"[30]. Затверджене цим Указом Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні ком­панії визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їхньої діяльності, здійснення державного контролю, а та­кож заходи щодо захисту інтересів їхніх учасників.

Законодавство про страхування регулює відносини між страховиками (страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю) і страхувальниками (юридич­ними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настан­ня певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюється на державне соціальне страхування.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним актом тут є Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність"[31], який регулює такі ви­ди зовнішньоекономічної діяльності: зовнішню торгівлю, еко­номічне і науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки, економічні зв'язки в галузі будівництва, транспортні відносини, експедиторські операції, надання різноманітних послуг, банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції.

Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх застосування. Воно в основному представлене Декре­тами Кабінету Міністрів: "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення"[32], "Про стандартизацію і сертифікацію"[33] та "Про державний пробірний нагляд"[34] та Законом України "Про метрологію та метрологічну діяльність"[35]. Закон України "Про страхування"[36]. Зазначене законодавство:

- встановлює правові основи державного нагляду за додер­жанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприєм­ницької діяльності (підприємцями), визначає їхню відповідальність за порушення цих стандартів, норм і правил;

- спрямоване на захист інтересів народного господарства і громадян України, має на меті сприяння науково-технічному і економічному прогресу на основі викорис­тання результатів вимірювань гарантованої точності, ви­ражених у тих одиницях, що допускаються до застосу­вання, і створення сприятливих умов для розвитку міждержавних зв'язків;

- визначає правові та економічні основи систем стандарти­зації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на території України;

- встановлює правові основи державного контролю за ви­добуванням, виробництвом, використанням, обігом, обліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцін­ного каміння, виконання операцій із зазначеними цінностями.

Законодавство про арбітражні суди[37] та арбітражний процес[38] визначає організацію та діяльність арбітражного суду – неза­лежного органу у вирішенні всіх господарських спорів, що ви­никають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також організацію та діяльність міжнародного ко­мерційного арбітражу (третейського суду)[39] щодо вирішення спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків.

Однією з умов функціонування ринкових відносин є право­ве забезпечення комерційної діяльності, яке включає, зокре­ма, створення її законодавчої основи, тобто системи норма­тивних актів (головним чином у формі законів), що визнача­ють правовий статус суб'єктів комерційної діяльності та регламенту­ють різні аспекти господарської діяльності.

Становлення національного комерційного законодавства в Україні пов'язане з труднощами, викликаними насамперед економічними та соціально-політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування державної власності як осно­ви економічної системи, директивного планування та дії принципу демократичного централізму в керівництві еко­номікою. І хоча так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи (липень 1987 р.) вніс певні демократичні засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності з старим законодавством періоду адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки ("Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Ук­раїні") одразу ж після набуття чинності вступили у супе­речність з чинним законодавством (передусім з Цивільним ко­дексом, робота над оновленням якого невиправдано затя­гується). Суперечності нового законодавства з старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в комерційних відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопору­шень та зловживань з боку суб'єктів комерційної діяльності.

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (закони "Про цінні папери та фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про селянське (фермерське) господарство", Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства", укази Президен­та України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" та "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації" тощо) на момент прийняття були розраховані на регулювання неіснуючих або малорозвинених суспільних відносин. А оскільки будь-який закон покликаний регулювати конкретні, а не абстрактні відносини, виникли труднощі як з дією прийнятих, так і з прийняттям нових нор­мативних актів (як це було з антимонопольним законодавст­вом та законодавством про приватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної концепції побудови ринкової економіки в Україні іноді ставить законодавця в складне ста­новище у ході розробки та прийняття законопроектів, спричи­няє невизначеність та очікування природного розвитку подій.

По-третє, ще одна складність викликана припиненням існування СРСР та проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання верховенства законодавства незалежних держав як одного з атрибутів державного су­веренітету поставило перед законодавцем завдання заповнити в комерційному законодавстві вакуум, який склався внас­лідок того, що загальносоюзне комерційне законодавство містило ряд принципово важливих для правового регулювання комерційної діяльності актів, не продубльованих республі­ками (транспортні кодекси та статути, Положення про постав­ки, Правила про договори підряду на капітальне будівництво тощо).

Крім того, функціонування міждержавних господарських зв'язків (насамперед з державами "близького зарубіжжя"), не­обхідність їхнього відновлення та зміцнення вимагає вирі­шення ще однієї проблеми – створення правової бази міждержавної комерційної діяльності, узгодженої з уже прийнятими актами національного законодавства, яке, в свою чергу, має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Ук­раїна не підписала Угоду про принципи зближення комерційного законодавства держав – учасниць Співдружності, вчинену в Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами – учасницями СНД. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближен­ня законодавства, яке регулює комерційну діяльність, у та­ких, зокрема, напрямах: цивільне законодавство (в частині, що регулює комерційну діяльність); законодавство про підприємства та комерційну діяльність, про порядок роз­гляду господарських спорів, антимонопольне законодавство; транспортне законодавство; законодавство про зовнішньо­економічні відносини, включаючи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство, що регу­лює митні правила і тарифи [40]. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законо­давстві колишніх республік, а й уникнути їх появи в майбут­ньому.

Крім зазначених об'єктивних факторів певні труднощі в на­ціональному правотворенні зумовлюються причинами суб'єк­тивного характеру. Одна з них – тривала дискусія в науково­му юридичному середовищі стосовно доцільності кодифікації комерційного законодавства, форми та назви кодифікова­ного акта. В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарв­лення, а саме співвідношення цивільного, комерційного та торгового законодавства.

На стані комерційного законодавства негативно познача­ється відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгод­ження, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем внесення змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із Законом "Про підприємства в Україні". До цього закону, який є одним з базових нормативних актів комерційного законодавства, вже понад п'ятнадцять разів вносилися зміни, і 10 декретами Кабінету Міністрів дію ряду положень зупинено. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до Закону "Про підприємництво" вносилися зміни і доповнення чотирма законами, прийнятими в один день – причому три з цих законів мали однакову назву: "Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону України "Про підприємництво"[41].

Звичайно, наявність у Конституції України ст. 91–94 з пи­тань законодавчого процесу має внести порядок у діяльність Верховної Ради щодо розгляду і прийняття законопроектів, проте багато в чому недопущення зазначених хиб залежить від урегулювання законодавчого процесу поза межами діяльності Верховної Ради, а також від урегулювання діяльності самої Верховної Ради в її Регламенті.

У законотворчій діяльності слід також суворо дотримувати принцип правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних актів з одних і тих самих питань, вико­ристання методів інкорпорації та кодифікації як основних видів систематизації правових норм.

Важливим напрямом нормотворчої діяльності української держави у сфері правового регулювання комерційних відносин є видання нормативних актів міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами гос­подарського управління, та контролю. В юридичній літературі та у практиці нормотворення зазначені акти називаються відомчими нормативними актами.

Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону, покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового механізму. Вони є однією з форм державного регулювання комерційної (підприємницької) діяльності, спрямовані на усунення прогалин у правовому ре­гулюванні тих або інших суспільних відносин.

Принцип верховенства закону та його реалізація в механізмі правового регулювання зумовлюють підвищені вимоги до змісту відомчих нормативних актів господарського законодав­ства, відповідності їх іншим законодавчим актам та узгодже­ності з раніше прийнятими актами. Як вже зазначалося, з ме­тою впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні з 1 січня 1993 р. було введено державну реєстрацію Міністерством юстиції відомчих нормативних актів.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію норма­тивних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що за­чіпають права, свободи й законні інтереси громадян або ма­ють міжвідомчий характер, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України[42], на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові нор­ми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове засто­сування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Не для друку", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза межами державної реєстрації опинилися нормативні акти Національного банку[43] України, що регулюють відносини, суб'єктами яких є юри­дичні особи, оскільки державній реєстрації згідно зі ст. 16 За­кону "Про банки і банківську діяльність" підлягають лише ті нормативні акти, що регулюють відносини з участю фізичних осіб.

Виходячи з того, що багато з прийнятих Національним банком України нормативних актів мають міжвідомчий харак­тер і є обов'язковими не лише для всіх фізичних, а й для всіх юридичних осіб (ст. 16 Закону "Про банки та банківську діяльність"), було б доцільно поширити режим державної реєстрації, встановлений Указом Президента України від З жовтня 1992 р. та постановою Кабінету Міністрів України³, на всі акти Національного банку, що мають міжвідомчий характер. Це дало б змогу, крім усього іншого, привести деякі акти НБУ у відповідність до вимог, встановлених Єдиною державною системою діловодства, ос­кільки такі види документів, як листи, телеграми, що їх прак­тикує Національний банк України, є узагальненою назвою різних за змістом документів, що виділяються у зв'язку з особ­ливим способом передачі тексту[44], але не є нормативними ак­тами відомчого характеру, які можуть видаватися, зокрема, у вигляді постанови, наказу, інструкції, вказівок тощо.

Незважаючи на встановлений п. 15 Положення про дер­жавну реєстрацію нормативних актів: "...обов'язок робити поси­лання на номер і дату державної реєстрації нормативних актів, що публікуються", деякі засоби масової інформації цього не роблять, чим дезінформують читачів щодо чинності опуб­лікованих актів.

Ці та інші упущення в українському законотворенні мають бути враховані новим парламентом України та іншими суб'єктами нормотворчого процесу, якщо ми як держава хоче­мо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню правопорушень суб'єктами комерційної діяльності.

ГЛАВА IV. Суб'єкти комерційної діяльності.

 

Поняття суб'єкта комерційного права обґрунтоване тео­рією комерційного права, яка виходить з того, що суб'єктами комерційного права є учасники комерційних відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Ок­ремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами комерційного права, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоча їхній правовий статус потребує де­тального дослідження.

Суб'єктами комерційного права є:

а) фізичні особи;

б) організації, які у ви­гляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги;

в) організації – споживачі результатів комерційної діяльності;

г) організації, що здійснюють про­фесійну управлінську діяльність в економіці.

Суб'єкти комерційного права діють або як власники ос­новних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, госпо­дарські товариства), або як комерційні суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації – міністерства, відомства – законом визначені як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону "Про власність", ст. 5 Закону "Про підпри­ємства в Україні").

Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених комерційним законодавством. По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється комерційна або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передба­чену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт комерційного права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або ор­ганізація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником комерційних відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, ре­організації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з пе­редбачених законом форм, або навіть і не передбачена (на­приклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом "Про підприємництво" і своїм статутом.

Другою ознакою суб'єкта комерційного права є те, що він має юридичне відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт комерційного права є са­мостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта комерційного права відокремлю­ється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої комерційного право визначило установчі документи (уста­новчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображує вартість майна суб'єкта в цілому, розрахунковий та інші рахунки в банках.

Правом власності і комерційним законодавством про управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема щодо держав­них підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що пере­бувають на державному бюджеті), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).

Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта комерційного права є його комерційна правосуб'єктність. Суб'єкт комерційного права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єкт­ність суб'єкта комерційного права доктринально визна­чається як комерційна компетенція, тобто сукупність вста­новлених законодавством і набутих у комерційних пра­вовідносинах прав і обов'язків. Суб'єкти комерційного права (крім підрозділів організацій) є юридичними особами.

Отже, суб'єкти комерційного права – це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї госпо­дарської компетенції безпосередньо здійснюють комерційну діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.

Комерційне законодавство і право регулює умови ство­рення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має зако­нодавче визначені назву і правове становище.

Класифікація суб'єктів комерційного права на види здій­снюється згідно з об'єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі України.

З урахуванням особливостей функцій комерційне законо­давство визначає правове становище таких суб'єктів комерційного права, як:

1) фізичні особи;

2) підприємства та їхні структурні підрозділи;

3) об'єднання підприємств;

4) фінансові та посе­редницькі інститути;

5) органи державної виконавчої влади в економіці.

Крім того, у кожній з цих груп враховуються особ­ливості правового становища окремих видів суб'єктів комерційного права.

Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають голов­не місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація обумовлена тим, що підприємство є комерційною організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку (тобто комерційної діяльності), який має необхідні для цього повнова­ження і реєструється у визначеному законом порядку як ко­мерційна юридична особа. Терміну підприємство в зарубіж­ному комерційному праві відповідають поняття компанія або корпорація.

Суб'єктами комерційної діяльності є також підрозділи підприємств (ст. 7 Закону "Про підприємства в Україні") та інших комерційні організацій. Вони створюються сами­ми організаціями для певної комерційної діяльності. Функції і компетенцію таких суб'єктів визначають підприємства у по­ложеннях про них. Положення затверджують органи управ­ління організацій. Ці суб'єкти не реєструються як юридичні особи.

Другим видом суб'єктів комерційного права є об'єднання підприємств, що визначається як комерційна організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами з метою спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених ста­тутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична осо­ба. Об'єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпо­рації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Об'єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Третім видом суб'єктів комерційного права є так звані фінансові і посередницькі інститути, що відносяться до інфра­структури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, – обслугову­вання ринку. Фінансовий інститут можна визначити як ор­ганізацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, яка забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.

Такі акціонерні та інші комерційні товариства здійснюють кредитування господарюючих суб'єктів, інвестування об'єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, ко­мерційні та посередницькі послуги. Назви цих суб'єктів ви­значаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії (товариства), товарні та фондові біржі, довірчі товариства тощо.

Четвертим видом суб'єктів господарського права є органи державної виконавчої влади, які здійснюють управлінську діяльність в економіці (органи управління).

Види органів управління – суб'єктів господарського права системно визначені у Законі України "Про обмеження монополізму та недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності"[45]. Це:

- центральні та місцеві органи державної виконавчої влади;

- представницькі органи та органи місцевого самовряду­вання;

- органи управління громадських організацій;

- асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємств при виконанні ними функцій управління в межах делегованих їм повноважень.

Особливими суб'єктами господарського права слід визнати фізичних осіб-підприємців:

-     громадян України;

-     іноземці;

-     особи без громадянства.

Ці особи мають право здійснювати комерційну діяльність у будь-яких організаційних формах на їх вибір (ст. 6 Закону "Про підприємництво"). Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.

Комерційна діяльність фізичної особи може здійснюватися і без створення юридичної особи (підприємства) шляхом реєстрації індивідуальної трудової діяльності.

Кожен з видів суб'єктів комерційного права має свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк – кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади – управлінську діяльність в економіці та ін. Правовою формою, в якій врегульовані зав­дання суб'єктів комерційного права, є їхні статутні комерційно-правові акти – установчі документи (установчий до­говір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Вихо­дячи із завдань статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта комерційного права (функції щодо органів управління).

Підприємства згідно з законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є ко­мерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток є основним узагальню­ючим показником фінансових результатів комерційної діяльності підприємства (ст. 1, 18 Закону "Про підприємства в Україні", ст. 1 Закону "Про підприємництво"). Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (влас­ники) підприємства.

Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства на­лежить його засновникам, які виходять при цьому з своїх комерційних можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої за­коном.

Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта комерційного права виступають його права, захист яких га­рантує держава. Права суб'єктів визначаються комерційним законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інсти­тутів, органів державної виконавчої влади.

Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту[46].

Засновницькі права ґрунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник "може використовувати май­но для здійснення господарської та іншої, не забороненої за­коном діяльності" (ст. 4 Закону "Про власність"). Ця норма деталізована ст. 5, 6 Закону "Про підприємництво" та ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні". Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підпри­ємства видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право на прийняття рішення про ство­рення підприємства, право змінювати у встановленому поряд­ку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним пра­вилом, ці та інші засновницькі права належать власнику (власникам).

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти комерційного права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статут­ними актами згідно з принципами, визначеними законодавст­вом. Основним є принцип поєднання прав власника на госпо­дарське використання свого майна з самоуправлінням трудо­вого колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, гос­подарські товариства). Власник і уповноважений ним орган в порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегува­ти свої управлінські права органу управління.

До управлінських належать, зокрема, права:

- самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаю­чи так звані відособлені підрозділи: філії, представниц­тва, відділення тощо;

- приймати і змінювати статут, інші установчі документи;

- затверджувати положення про структурні підрозділи;

- формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо.

Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це пи­тання визначається статутними актами. Наприклад, підпри­ємства – суб'єкти права колективної власності мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший – це загальні збори (на­приклад, загальні збори акціонерного товариства) або конфе­ренція. Виконавчі функції в таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті пов­новаження цього органу. Правління обирає зі свого складу го­лову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності наймаються (призначаються) уповноваже­ними органами згідно з контрактною системою.

Управлінські функції і повноваження мають також трудові колективи державних підприємств (ст. 15 Закону "Про підприємства в Україні"). Реалізуються повноваження трудо­вого колективу згідно з статутом загальними зборами (конфе­ренцією) або виборним органом (рада підприємства, рада тру­дового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 го­лосів) терміном на 2–3 роки.

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні майнові права підприємств, комерційних об'єд­нань врегульовані на підставі ст. 20–30, 37 Закону "Про власність". До них можна віднести права:

- мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єк­там на праві власності або на праві повного господарсь­кого відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;

- вести господарську та комерційну діяльність;

- бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;

- розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в орен­ду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користу­вання, списувати зношені основні фонди з балансу ;

- набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, оренду­вати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати та ін.

Похідними від зазначених та інших майнових прав є до­говірно-майнові права підприємств. Це права укладати заснов­ницькі, господарські договори та інші контракти (і нести що­до них відповідальність); видавати закладні (застава) та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і неру­хоме майно як гарантію оплати боргу та ін.

Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних па­перів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті ви­ди цінних паперів, які спеціально визначені законом. Зокре­ма, акціонерні товариства – акції, облігації; інші підпри­ємства – облігації.

За аналогічною схемою систематизуються обов'язки під­приємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверд­жувати (перезатверджу вати) установчі документи; у встановле­ному законом порядку реєструватися як суб'єкти підприєм­ницької діяльності (тобто комерційної діяльності); на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).

У процесі комерційної діяльності закон зобов'язує підприємства:

- виконувати господарські зобов'язання, обумовлені дер­жавними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;

- забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;

- вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські ба­ланси) своєї роботи, надавати органам державної стати­стики передбачену законом звітність;

- своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати по­датки, інші обов'язкові платежі;

- не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору­шень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб. Суб'єкти комерційної діяльності мають також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону "Про підприємництво" та ст. 31 Закону "Про підприємства в Ук­раїні" зобов'язують їх:

- раціонально використовувати природні ресурси;

- охороняти навколишнє середовище від забруднення, іншого шкідливого впливу;

- своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.

За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також пере­дбачену договорами.

ГЛАВА V. Органи, які здійснюють державний

контроль за комерційною діяльностю в Україні

 

У відповідності зі статтею 32 Закону "Про підприємства в Україні" контроль за окремими сторонами діяльності підприємств здійснюють державні податкові адміністрації, державна контрольно-ревізійна служба, державні органи, на які покладений нагляд за безпекою виробництва і купа, протипожежною й екологічною безпекою, інші органи.

Аналіз діючого законодавства дозволяє віднести до числа останніх наступні органи:

1) міліції;

2) державного пожежного нагляду;

3) митні;

4) державного санітарного нагляду;

5) державного ветеринарного нагляду;

6) державної служби по карантині рослин;

7) Міністерства охорони навколишньої природного середовища і ядерної безпеки;

8) Фонду соціального страхування;

9) Пенсійного фонду;

10) державної статистики;

11) Державного комітету з захисту прав споживачів;

12) державного контролю за цінами;

13) інспекції державного архітектурно-будівельного контролю;

14) Державного комітету України по стандартизації, метрології і сертифікації;

15) Державного комітету України з питань розвитку підприємництва;

16) фінансові;

17) Міністерства охорони здоров'я України;

18) Міністерства праці України;

19) Антимонопольного комітету України;

20) Національного банку України;

21) деякі інші органи, а також виконавчі комітети місцевих Рад.

Крім цього, держава дозволяє здійснювати контроль за комерційною діяльністю і недержавними органами, наприклад, суспільній пожежній охороні й ін.

Органи, що контролюють окремі сторони діяльності комерційного підприємства, здійснюють повноваження в границях своєї компетенції.

Підприємство має право не виконувати вимог зазначених органів, якщо ці вимоги виходять за границі їхніх повноважень. Підприємство має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок протягом 30 днів з їхнього початку. Дії посадових осіб, що здійснювали інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені власником (керівником) підприємства в порядку, установленому законодавством України. Ці положення містяться в статті 32 Закону "Про підприємства в Україні".

Повноваження окремих державних органів по контролі (нагляду) за комерційною діяльністю визначаються спеціальними актами законодавства України.

Так, відповідно до Закону "Про міліцію"[47], міліція зобов'язана, зокрема:

– виявляти, запобігати, припиняти і розкривати злочину, у тому числі господарські, приймати з цією метою оперативно-розшукові і профілактичні міри;

– припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати ведення справ по них;

– забезпечувати виконання загальнообов'язкових для всіх рішень місцевих Рад народних депутатів, прийнятих ними в межах своєї компетенції, з питань правил торгівлі;

– забезпечувати суспільний порядок під час проведення масових заходів комерційного характеру й ін.

Для виконання зазначених обов'язків міліція наділена відповідними правами, наприклад:

– викликати громадян і посадових осіб по справах про злочини й у зв'язку зі знаходиться в її виробництві матеріалами;

– складати протоколи про адміністративні правопорушення, застосовувати міри забезпечення виробництва по справах про адміністративні правопорушення;

– у випадках, передбачених КпАП, накладати адміністративні стягнення;

– проводити в порядку виробництва дізнання і з доручення слідчих органів по кримінальних справах обшуки, виїмки, допити і слідчі дії;

– входити безперешкодно в будь-який час доби на територію й у приміщення підприємств і оглядати їх з метою припинення злочинів і в деяких інших випадках;

– одержувати безперешкодно і безкоштовно від підприємств на письмовий запит зведення, необхідні по справах про злочини й у зв'язку з матеріалами про правопорушення, що знаходяться у виробництві міліції;

– анулювати видане підприємству дозвіл на придбання, збереження і використання зброї, інших предметів і речовин при невиконанні ними встановлених правил чи користування звертання з ними або при недоцільності чи подальшого збереження; опечатувати склади, бази і сховища, магазини, що торгують зброєю і боєприпасами, до усунення порушень відповідних правил;

– оглядати за участю адміністрації підприємств приміщення, де знаходяться зброю, боєприпаси, вибухові, наркотичні і сильнодіючі хімічні, отрутні і радіоактивні матеріали, з метою перевірки дотримання правил звертання з ними;

– вилучати в громадян і посадових осіб предмети і речі, заборонені чи обмежені в обороті;

– проводити за участю адміністрації підприємств огляд виробничих, складських і інших службових приміщень і територій з метою перевірки охорони державного і колективного майна, дотримання правил продажу товарів і надання послуг населенню;

– жадати від матеріально-відповідальних і посадових осіб підприємств зведення і пояснення по фактах порушення законодавства, проведення документальних і натуральних. перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої і фінансово-господарської діяльності; запитувати і при необхідності вилучати документи, зразки сировини і продукції, опечатувати каси, приміщення і місця збереження документів, грошей і товарно-матеріальних цінностей.

Найбільше відношення до контролю міліції за торговою діяльністю мають органи Державної служби боротьби з економічною злочинністю, що структурно входять у систему МВС України[48].

У жовтні 1994 року в складі МВС України були створені також Управління по боротьбі з карним прихованням доходів від оподатковування і його підрозділу. Їхньою основною задачею є сприяння державним органам у забезпеченні надходження в бюджет і бюджетні цільові фонди всіх податків і обов'язкових платежів.

Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки на об'єктах незалежно від форм власності здійснюється державною пожежною охороною.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про пожежну безпеку"[49] на об'єктах приватної власності органи державного пожежного нагляду контролюють лише умови безпеки людей на випадок пожежі, а також рішення питань пожежної безпеки, що стосуються прав і інтересів інших юридичних осіб і громадян.

Державна пожежна охорона:

– організує по договорах пожежно-технічне обслуговування підприємств;

– здійснює державний нагляд за виконанням підприємствами, громадянами законодавства з питань пожежної безпеки;

– забороняє продаж (постачання) юридичним особам і громадянам пожежної техніки і протипожежного устаткування, не минулих сертифікаційних іспиті і не відповідають вимогах стандартів;

– надає платні послуги протипожежного призначення і т.п.

У зв'язку з виконанням своїх задач державні інспектори пожежного нагляду мають, зокрема, право:

– проводити в будь-який час у присутності чи власника його представника пожежно-технічні обстеження і перевірки підприємств, незалежно від форми власності;

– одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали й інформацію;

– у випадку порушення правил пожежної безпеки, що створює погрозу виникнення чи пожежі перешкоджає його гасінню й евакуації людей, а також у випадках випуску вогненебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту з відхиленням від чи стандартів технічних умові й у випадку їхньої відсутності чи припиняти забороняти роботу підприємств, окремих виробництв, виробничих ділянок і т.д.;

– притягати до адміністративній відповідальності посадових осіб і інших працівників підприємств і громадян, винних у порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки;

– застосовувати штрафні санкції до підприємств за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки й в інших випадках.

Статтею 35 Закону "Про пожежну безпеку" установлено, що за порушення вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного пожежного нагляду підприємства можуть залучатися керівниками цих органів до сплати штрафу в розмірі до двох відсотків місячного фонду заробітної плати підприємства.

Органом який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку і підтримки підприємництва, здійснює керівництво підприємницькою сферою є Державний комітет України з питань розвитку підприємництва. Діяльність котрого регулюється Указом Президента України "Про Положення про Державний комітет України з питань розвитку підприємництва"[50]. До його функцій входить:

- забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку і підтримки підприємництва;

- готує пропозиції щодо вдосконалення розвитку підприємництва;

- готує і подає у встановленому порядку пропозиції та обґрунтування до проектів Державного бюджету України та Державної програми економічного і соціального розвитку України;

- розробляє і впроваджує разом із заінтересованими центральними та місцевими органами виконавчої влади механізм реалізації державної політики у сфері розвитку і підтримки підприємництва (в тому числі фермерських господарств);

- координує роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, пов'язану з реалізацією заходів щодо розвитку і підтримки підприємництва (в тому числі фермерства) та ліцензуванням підприємницької діяльності;

- розробляє проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, спрямованих на стимулювання розвитку підприємництва;

- здійснює методичне керівництво розробленням і реалізацією регіональних програм підтримки підприємництва, аналізує хід їх виконання, готує разом з Міністерством економіки України та Міністерством фінансів України пропозиції щодо упорядкування умов виділення централізованих фінансових, матеріально-технічних ресурсів, необхідних для реалізації цих програм;

Архітектурно-будівельний контроль в Україні здійснюється відповідно до Закону України "Про відповідальність підприємств, їхньому об'єднанні, заснувань і організацій за правопорушення в сфері містобудування"[51] інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю.

У відповідності зі статтею 1 зазначеного Закону підприємства несуть економічну (фінансову) відповідальність за такі правопорушення, як виробництво, чи реалізація застосування :

- у будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, що не відповідають державним стандартам, нормам і чи правилам проектним рішенням, а також підметів обов'язкової сертифікації, але не минулих її (у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції) і ін.

Права й обов'язки органів державної статистики передбачені статтями 10-13 Закону України "Про державну статистику"[52].

Створюючи умови для ведення державної інформаційної системи України, Закон надає органам державної статистики наступні права:

– одержувати у встановленому порядку безкоштовно від усіх підприємств і використовувати державну статистичну звітність;

– одержувати від банківських заснувань у десятиденний термін інформацію про відкриття рахунків суб'єктам підприємницької діяльності;

– перевіряти на підприємствах стан первинного обліку і статистичної звітності;

– вносити пропозиції по залученню посадових осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність, винних у порушенні законодавства про державну статистику, до відповідальності (дисциплінарної, карний і ін.);

– накладати штрафи на посадових осіб і громадян-підприємців за порушення правил обліку і статистики і т.д.

У відповідності зі статтями 16 і 48 Закону України "Про банки і банківську діяльність"[53] нормативні акти Національного банку, прийняті в границях його повноважень, є обов'язковими для всіх юридичних і фізичних осіб. У зв'язку з цим Національний банк здійснює контроль за дотриманням юридичними особами банківського законодавства і власних нормативних актів.

Головною задачею державної контрольно-ревізійної служби, як зазначено в Законі України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні"[54], є здійснення контролю за використанням коштів і матеріальних цінностей, їхньою схоронністю, станом і вірогідністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах і фондах, бюджетних заснуваннях, а також на підприємствах і в організаціях, що одержують кошти з бюджетів усіх рівнів і державних валютних фондів, розробка пропозицій по усуненню виявлених недоліків, а також порушень і запобіганню їх надалі.

В основному контроль органи державної контрольно-ревізійної служби здійснюють у формі ревізій і перевірок.

Одним з органів Міністерства праці України, контроль з сторони якого за діяльністю суб'єктів підприємництва є обов'язковим і постійної, є Державний комітет України по нагляду за охороною праці[55].

Слід зазначити, що саме органи цього Державного комітету дають дозвіл на початок роботи всім підприємствам незалежно від форм власності і видів діяльності. Утім, такі дозволи видаються лише при наявності позитивних висновків про готовність підприємства до роботи органів Державного пожежного нагляду, санітарно-епідеміологічної служби, а в разі потреби – органів нагляду по ядерній і радіаційній безпеці.

Контрольні функції в сфері торгівлі і суспільного харчування здійснює також державна інспекція по контролі за цінами[56].

Значні контрольні повноваження у відношенні підприємств торгівлі, що здійснюють реалізацію продукції рослинного походження, а також сільгоспмашин і знарядь обробки ґрунту, що використовують тару, а також упакування і вироби з рослинних матеріалів і т.д., мають органи Державної служби по карантині рослин України.

Законом України "Про карантин рослин"[57] передбачено, що до підкарантийних матеріалів і об'єктів відносяться будь-як матеріали й об'єкти, що можуть сприяти чи поширенню за допомогою яких можуть поширюватися карантинні об'єкти. Їхній перелік визначається Кабінетом Міністрів України. Правила фітосанітарного контролю, що видаються Головною державною інспекцією по карантині рослин України в межах її компетенції, обов'язкові для виконання всіма підприємствами, посадовими особами і громадянами.

Відповідно до статті 22 Основ законодавства України про охорону здоров'я[58] контроль і нагляд за державними стандартами, критеріями і вимогами, спрямованими на забезпечення здорової навколишньої природного середовища і санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, вимогам Державної Фармакопеї, стандартам медичних матеріалів і т.д. держава здійснює через спеціально уповноважені органи. Зокрема, як випливає зі статті 61 Основ, контроль за виконанням санітарно-гігієнічних і інших нормативних вимог по відношенню продуктів дитячого харчування покладений на органи державного санітарного нагляду.

Питання санітарно-гігієнічного контролю регламентуються в основному Законом України "Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення"[59] а також деякими іншими нормативними актами.

На ринках, а також у сфері реалізації ветеринарних препаратів і в деяких інших випадках здійснюється державний ветеринарний контроль. Його загальні питання регулюються Законом України "Про ветеринарну медицину"[60],

Компетенція Державного комітету з захисту прав споживачів, а також деяких інших державних органів, що здійснюють контроль у сфері торгівлі і суспільного харчування, у тому числі органів, що здійснюють санітарний і інші види контролю якості продукції, регулюється Законом України "Про захист прав споживачів"[61].

Крім органів, що здійснюють санітарно-гігієнічний контроль, при Міністерстві охорони здоров'я України діє також Комітет з контролю за наркотиками, повноваження якого визначені в Законі України "Про звертання до України наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів і прекурсорів"[62], а також у Положенні про Комітет з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров'я[63].

Крім перерахованих вище, існує ще цілий ряд державних органів, що вправі здійснювати контрольні функції на підприємствах торгівлі і суспільного харчування у відношенні діяльності останніх, що не має відносини до основного виду діяльності (наприклад, органи державного енергонагляду, зв'язку, охорони пам'ятників історії і культури, Державного комітету з земельних ресурсів, державного газового нагляду і т.д.).

РОЗДІЛ II. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

ГЛАВА І. Державна реєстрація.

У статті 8 Закону України "Про підприємництво" як необхідну умову здійснення підприємницької (комерційної) діяльності названа державна реєстрація підприємництва. Відповідно до пункту 4 статті 5 Закону "Про підприємства в Україні" підприємство вважається створеним і здобуває статус юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Детально процедура реєстрації регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України[64] (далі для стислості – Положення про реєстрацію). Це Положення визначає порядок державної реєстрації і перереєстрації суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності незалежно від їхніх організаційно-правових форм і форм власності, за винятком окремих суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності, для яких законами України встановлені спеціальні правила державної реєстрації, а також порядок скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності.

Уведення нового Положення про державну реєстрацію значно скоротило процедуру реєстрації суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності за рахунок покладання на органи реєстрації додаткових функцій, що раніше виконувалися комерсантами.

Якщо відповідно до раніше діяло законодавством суб'єкт підприємництва повинний був послідовно проходити дев'ять різних структур, то по новому Положенню про реєстрацію їх залишилося тільки три – органи державної податкової служби, МВС і банк.

Нові правила передбачають, що ідентифікаційний код комерсанта вказується на свідченні про державну реєстрацію органом, що проводить реєстрацію, а тому немає необхідності звертатися в регіональний орган статистики. Комерсанту також не потрібно звертатися в органи нотаріату для одержання копій свідчення про державну реєстрацію і статутних документів. Такі копії має право видавати орган, уповноважений за законом здійснювати державну реєстрацію суб'єктів комерційної діяльності.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" введені наступні розміри плати:

за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності (реєстраційний збір): для громадян-підприємців – 1,5, для юридичних осіб – 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності – потрійний розмір відповідного реєстраційного збору;

за державну реєстрацію змін (доповнень) в установчі документи суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності – 30 відсотків реєстраційного збору;

за видачу дубліката свідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – 10 відсотків реєстраційного збору.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності в зв'язку зі зміною законодавства проводиться безкоштовно, якщо інше не передбачено законом.

Причому орган державної реєстрації сплачує заявнику 20 відсотків реєстраційного збору за кожний прострочений день державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності, але не більше розміру внесеної заявником плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності. Ця сума сплачується з засобів фонду органа державної реєстрації, формованого за рахунок 30 відсотків відрахувань від плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності.

У відповідності зі ст. 8 Закону України "Про підприємництво" державна реєстрація суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності проводиться у виконавчому комітеті міського, районного в місті чи ради в районної, районний міст Києва і Севастополя державної адміністрації (далі – органи державної реєстрації) по чи місцезнаходженню місцеві проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – юридичної особи власник (власники), уповноважений їм (ними) орган чи особа (заявник) чи особисто поштою (рекомендованим листом) представляють в орган державної реєстрації:

– рішення власника (власників) чи майна уповноваженого їм (ними) органа про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо чи власників уповноважених ними органів два і більш, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;

– утомившись, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва. Отже, Закон вимагає представлення установчих документів, необхідних для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта комерційної діяльності;

– реєстраційну картку встановленого зразка, що є одночасно заявою про державну реєстрацію;

– документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску в статутний фонд суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом;

– документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Положення про реєстрацію уточнює, що чи органи фізичні особи, уповноважені власником (власниками), засвідчують свої повноваження документально.

Відповідно до коментарю Ліцензійної Палати України до Положення про державну реєстрацію, рішенням власника є накази, постанови, розпорядження, рішення, протоколи збор (конференцій) і інші розпорядницькі акти, якими, у відповідності зі своїми повноваженнями, організатор (власник майна) може створювати юридичну особу.

Відповідно до цього коментарю протоколи установчих збори при реєстрації зобов'язані пред'являти лише:

– колективні підприємства;

– кооперативи;

– споживчі суспільства (у тому числі житлово-будівельні, гаражно-будівні, садово-городні кооперативи), що діють тільки на підставі статуту.

Документом, що підтверджує оплату реєстрації, може бути копія платіжного доручення з банківською оцінкою, якщо реєстраційний збір оплачує юридична особа, а також оригінал чи квитанції її ксерокопія при здійсненні оплати через заснування Ощадбанку. Щоб підтвердити внески в статутний фонд суспільствам з обмеженою і додатковою відповідальністю, досить довідки, виданої банківським заснуванням.

Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного з чи засновників місцезнаходження по іншій адресі, що підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику в чи власність користування приміщення, частини приміщення (договір закупівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безплатного користування майном, про спільну діяльність, установчий договір і ін.).

Виходячи з цього пункту, порядок оформлення місцезнаходження, і, отже, адреси юридичної особи спрощений, і воно може визначатися не тільки місцезнаходженням (місцем проживання) одного з засновників, але і підтверджуватися різними видами договорів, що опосередковують передачу засновнику приміщення в чи користування у власність.

Якщо засновником (одним із засновників) суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності є юридична особа, його державна реєстрація підтверджується свідченням про державну реєстрацію.

Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (виписка з торгового, банківського чи судового реєстру й ін.). Цей документ повинний бути засвідчений відповідно до законодавства країни його видачі, переведений на українську мову і легалізований у консульському заснуванні України, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь Україна, не передбачена інше. Зазначений документ може бути також засвідчений у посольстві відповідного держави в Україні і легалізований у МЗС.

У випадку, якщо власником (власниками) суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності є фізична особа (фізичні особи), його (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом.

Установчі документи складаються на державній чи іншій мові у відповідності зі статтею 11 Закону УРСР "Про мови в Української РСР"[65], підписуються засновником, прошиваються і пронумеровуються.

Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству.

Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несе власник (власники) чи уповноважений їм (ними) орган, що представляють документи для державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності.

Установчі документи представляються в орган державної реєстрації в трьох екземплярах (з них два оригінали), оформлених у встановленому порядку.

Фізична особа (заявник), що має намір здійснювати підприємницьку (комерційну) діяльність без створення юридичної особи, представляє в орган державної реєстрації реєстраційну картку встановленого зразка, що є одночасно заявою про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, дві фотографії, довідку (чи її копію) про включення до Державного реєстру фізичних осіб – платників податків і інших обов'язкових платежів і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред'являє документ, що засвідчує особистість.

Реєстраційна картка суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності заповнюється особисто заявником. Орган державної реєстрації надає заявнику в разі потреби безкоштовну допомогу в заповненні реєстраційної картки, перевіряє відповідність приведених у ній зведень представленим документам. Оформлений оригінал реєстраційної картки зберігається в органі державної реєстрації.

У відповідності зі ст. 8 Закону "Про підприємництво" органам державної реєстрації забороняється жадати від суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності додаткові документи, не передбачені сьогоденням Законом.

За порушення термінів реєстрації і вимога представлення для реєстрації документів, не передбачених законом, посадові особи несуть адміністративну відповідальність відповідно до законодавства.

Орган державної реєстрації після перевірки приведених у реєстраційній картці зведень і комплектності пакета документів формує реєстраційна справа суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності і фіксує дату надходження документів у журналі обліку реєстраційних справ і письмово повідомляє про це заявника шляхом видачі (напрямку) довідки, що підписується представником органа державної реєстрації, відповідальним за прийом документів, і засвідчується штампом цього органа.

Орган державної реєстрації несе відповідальність за комплектність і схоронність реєстраційної справи. При наявності всіх документів, зазначених у дійсному Положенні, орган державної реєстрації зобов'язаний протягом не більш п'яти робочих днів із дня їхнього надходження внести дані реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності (автоматизованої системи збору, нагромадження, обробки й оперативного надання інформації про суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності) і видати свідчення про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом юридичної особи (додаток 3 до Положення), що дається органу державної реєстрації органом державної статистики, чи з ідентифікаційним номером фізичної особи – платника податків і інших обов'язкових платежів (додаток 4 до Положення).

Заявнику видається оригінал свідчення про державну реєстрацію з трьома його копіями, а також оригінал і копія представлених їм установчих документів з оцінкою органа державної реєстрації.

Для захисту своїх прав комерсант вправі оскаржити в судовому порядку відмовлення в реєстрації (стаття 8 Закону "Про підприємництво"). Мірою захисту прав підприємця є визнання в судовому порядку недійсним рішення органа, що реєструє, про відмовлення в реєстрації. При цьому арбітражний суд не тільки визнає відмовлення в державній реєстрації недійсним, але і зобов'язує (примушує) відповідний державний орган здійснити таку реєстрацію. Отже, при встановленні неправомірності відмовлення в реєстрації, для охорони інтересів комерсантів, можуть застосовуватися два сполучающихся засобу захисту, що впливають на орган, що реєструє, за допомогою примусового виконання їм його обов'язків по реєстрації і визнання його акта про відмовлення в реєстрації недійсним.

Права комерсанта можуть бути порушені не тільки незаконним відмовленням у реєстрації, але і неналежним виконанням органом, що реєструє, свого обов'язку по реєстрації, зокрема, неправомірним відхиленням від здійснення реєстрації у встановлений термін (наприклад, пропуск установленого для реєстрації терміну – 5 робочих днів). У цьому випадку засобом захисту прав комерсантів є спонука в судовому порядку органа, що реєструє, здійснити реєстрацію при відхиленні його від виконання цього обов'язку (по позові зацікавленої особи).

Орган державної реєстрації представляє:

– у п'ятиденний термін із дня державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності в орган державної статистики й орган державної податкової служби – копії реєстраційної картки з оцінкою про державну реєстрацію; в органи Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування – інформаційне повідомлення;

– у п'ятиденний термін по закінченні календарного місяця в орган державної статистики – зведення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності – юридичних осіб.

Підставою для узяття суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності на облік в органах державної податкової служби є копія реєстраційної картки, свідчення про державну реєстрацію і копія установчих документів (для юридичної особи).

Термін узяття на облік суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності органами державної податкової служби, при наявності цих документів, не повинний перевищувати двох днів.

Для одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів суб'єкт підприємницької (комерційної) діяльності (уповноважене їм особа) представляє відповідному органу внутрішніх справ копію свідчення про державну реєстрацію, два екземпляри зразків печаток і штампів, що затверджуються власником, і додаткового узгодження не вимагають, а також документ, що підтверджує внесення плати за видачу дозволу на виготовлення печаток і штампів.

Протягом п'яти робочих днів із дня одержання документів орган внутрішніх справ зобов'язаний видати дозвіл на виготовлення печаток і чи штампів письмове відмовлення з указівкою причин, що обумовлюються законодавством України.

На печатках і штампах повинний вказуватися ідентифікаційний код суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – юридичної чи особи ідентифікаційний номер фізичної особи.

Свідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності і копія документа, що підтверджує узяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України й інших держав на вибір суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності і по згоді цих банків у порядку, установлюваному Національним банком України.

Повідомлення про чи відкриття закритті рахунків у банках суб'єкт підприємницької (комерційної) діяльності зобов'язаний направити державному податковому органу, у якому він враховується як платник податків і зборів (обов'язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів із дня чи відкриття закриття рахунка (включаючи день чи відкриття закриття) представляється чи особисто направляється на адресу відповідного державного податкового органа з повідомленням про вручення. Форма і зміст повідомлення про чи відкриття закритті рахунків у банках установлюється центральним податковим органом України[66].

Органу державної реєстрації (для проведення державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності), органу державної податкової служби (для узяття суб'єкта підприємницької діяльності на облік), органу внутрішніх справ (для видачі дозволу на виготовлення печаток і штампів) забороняється жадати від суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності документи, не передбачені сьогоденням Положенням.

Підрозділу суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – філії (відділення), представництва без створення юридичної особи не вимагають державної реєстрації.

Суб'єкт підприємницької (комерційної) діяльності зобов'язаний повідомити про створення і ліквідацію зазначених підрозділі по місцеві своєї державної реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових зведень у реєстраційну картку суб'єкта підприємницької діяльності.

Орган державної реєстрації зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення і ліквідації зазначених підрозділів відповідному органу державної статистики й органу державної податкової служби по місцезнаходженню цих підрозділів (додаток 8 до Положення).

Орган державної реєстрації веде облік суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності починаючи з дати державної чи реєстрації дати узяття їх на облік органом державної реєстрації по новому місцезнаходженню відповідно до дійсного Положення.

ГЛАВА II. Ліцензування комерційної діяльності.

У відповідності зі статтею 3 Закону України "Про підприємництво" комерсанти мають право без обмежень здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Особливості регулювання окремих видів комерційної діяльності встановлюються спеціальними законодавчими актами України. До цих особливостей відноситься, зокрема, ліцензування визначених видів діяльності.

У тій же статті Закону "Про підприємництво" підкреслено, що визначення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, в інших законодавчих актах, крім цього Закону, не допускається.

У частині 1 статті 4 Закону "Про підприємництво" перераховані види діяльності, що дозволяється здійснювати лише державним підприємствам і організаціям.

До них відноситься діяльність, зв'язана з:

– звертанням наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

– виготовленням і реалізацією військової зброї і боєприпасів до нього, вибухових речовин;

– видобутком янтарю;

– охороною окремих особливо важливих об'єктів державної власності, перелік яких затверджений постановою Кабінету Міністрів[67].

Крім того, проведення ломбардних операцій дозволено також повним господарським суспільствам.

Частина 2 статті 4 зазначеного Закону перелічує конкретні види підприємницької діяльності, що не можуть здійснюватися без спеціального дозволу (ліцензії).

Аналіз перерахованих законодавчих актів дозволяє виділити наступні види підприємницької діяльності, зв'язаної з торгівлею, що вимагають ліцензування, а також наступні державні органи, що видають ліцензії.

1. Реалізація спортивної, мисливської вогнепальної зброї і боєприпасів до нього, холодної зброї, пневматичної зброї калібру більш 4,5 міліметрів і швидкістю польоту кулі більш 100 метрів у секунду – МВС.

2. Реалізація замків безпеки для замикання спускових гачків мисливської і службово-штатної зброї, газових пістолетів і револьверів – МВС.

3. Реалізація спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивого і дратівного дії, індивідуальної захисту, активної оборони, і засобів для виконання спеціальних операцій, оперативно-розшукових заходів – МВС.

4. Реалізація транспортних засобів, що підлягають реєстрації й обліку в органах внутрішніх справ, – МВС.

5. Реалізація ветеринарних медикаментів і препаратів – Головне управління ветеринарної медицини і державна ветеринарна інспекція Мінсільгосппроду.

6. Реалізація виробів з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів – Мінфін.

7. Роздрібна реалізація медикаментів – Мінздрав.

8. Оптова реалізація медикаментів – Держкоммедбіопром.

9. Реалізація хімічних речовин – Мінпром.

10.Покупка і продаж брухту і відходів кольорових і чорних металів – Мінпром.

11. Торгова діяльність у сфері оптової, роздрібної торгівлі і суспільного харчування по реалізації продовольчих і непродовольчих товарів – органи державної виконавчої влади по місцеві діяльності підприємця.

12. Торгова діяльність у сфері оптової, роздрібної торгівлі і суспільного харчування по реалізації алкогольних напоїв і тютюнових виробів – органи державної виконавчої влади по місцеві діяльності підприємця.

13. Реалізація спеціальних пристроїв (у тому числі іноземного виробництва) для зняття інформації з каналів зв'язку, інших технічних засобів негласного одержання інформації – Служба безпеки України.

Незайвим, на мою думку, буде вказати, що ліцензуванню підлягають також ремонт перерахованих вище видів зброї, виготовлення печаток і штампів, здійснення юридичної практики й аудиторської діяльності, видобуток дорогоцінних металів з їх використанням, збір і переробка твердих і рідких відходів виробництва, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінні камені, і їхнього брухту, внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів і вантажів будь-якими видами транспорту, виробництво і ремонт засобів виміру і контролю, збір, заготівля і переробка брухту і відходів кольорових і чорних металів, надання транспортно-експедиційних послуг, надання послуг по оформленню і реєстрації документів про право власності на квартири (будинку), здійснення страхової діяльності, надання послуг по обслуговуванню і ремонту транспортних засобів, створення і зміст ігорних закладів, організація азартних ігор і т.д.

Підприємцю необхідно знати приведений перелік хоча б для того, щоб не звернутися за послугою по страхуванню вантажу до фірми, що не має ліцензії на здійснення страхової діяльності, чи самому не порушити закон і не вступити в конфлікт із державними органами.

Діяльність по здійсненню операцій з валютними цінностями проводиться комерційними банками. Однак можна згадати, що порядок надання ліцензій Національного банку України на право здійснення комерційними банками операцій з валютними цінностями затверджений постановою Правління Національного банку України[68].

Ліцензії на здійснення перерахованих вище видів діяльності зобов'язані одержувати всі підприємства незалежно від їхніх форм власності й організаційно-правових форм, а також громадяни-підприємці.

Зазначені ліцензії підлягають одержанню також незалежно і від того, чи здійснюється підприємством діяльність, що підлягає ліцензуванню, у своїх чи інтересах в інтересах інших облич, головне, щоб ця діяльність здійснювалася з метою одержання прибутку. Тому, наприклад, суб'єкт комерційної діяльності, що здійснює автоперевезення винятково в межах власних нестатків, не зобов'язаний одержувати для цього ліцензію[69].

Необхідна ліцензія на оптову і роздрібну торгівлю також і промисловому підприємству, що здійснює реалізацію своєї продукції самостійно, оскільки в цій ситуації воно стає суб'єктом торгівлі (фірмова торгівля).

З метою упорядкування практики ліцензування комерційної діяльності на підставі постанови Кабінету Міністрів України[70] була створена Ліцензійна палата.

Постановою Кабінету Міністрів України затверджене також Положення про Єдиний ліцензійний реєстр[71]. Даний Реєстр являє собою автоматизовану систему збору, нагромадження й обліку даних, зв'язаних з ліцензуванням підприємницької діяльності. Веде його Ліцензійна палата при Міністерстві економіки України.

Загальний порядок видачі ліцензій і їхнього анулювання викладений у частинах третьої – шостої статті 4 Закону "Про підприємництво" і в пунктах 2-5 Положення. З обліком внесених у ці норми змін і доповнень на сьогоднішній день його основні положення такі.

Ліцензія видається за заявою суб'єкта підприємницької діяльності. До заяви додаються:

– громадянином-підприємцем – копії документів, що підтверджують рівень утворення і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності (крім створення і змісту ігорних закладів, організації азартних ігор);

– підприємцем – юридичною особою – копії установчих документів.

Крім того, з урахуванням специфіки конкретного виду діяльності міністерствами, відомствами, що видають ліцензії, Головним керуванням ветеринарної медицини і державною ветеринарною інспекцією Мінсільгосппроду, Головним керуванням пожежної охорони МВС за узгодженням з Ліцензійною палатою при Мінекономіки України може передбачатися представлення інших документів. Перелік документів, необхідних для здійснення торгової діяльності, може бути доповнений МЗЕЗторгом за узгодженням з Ліцензійною палатою при Мінекономіки України.

Рішення про видачу чи ліцензії відмовлення в її видачі приймається в термін не пізніше 30 днів із дня одержання заяви і необхідних документів. У рішенні про відмовлення у видачі ліцензії повинні бути зазначені підстави відмовлення.

За видачу ліцензій Положенням установлені наступні розміри плати:

– с громадян-підприємців – два не оподатковуваних податки мінімуму доходів громадян;

– с юридичних осіб – 12 не оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян;

За видачу окремих видів ліцензій можуть встановлюватися інші розміри плати.

Загальні вимоги до форми ліцензії такі. У ній указуються: найменування її органа, що видав, прізвище, ім'я і по батькові, адреса проживання чи громадянина найменування і місцезнаходження юридичної особи, вид діяльності, на яку видається ліцензія, місце її здійснення, особливі умови і правила здійснення даного виду діяльності, номер реєстрації ліцензії, дата її видачі, термін дії. Ліцензія підписується відповідальним за її видачу посадовою особою і засвідчується печаткою її органа, що видав.

Термін дії ліцензії визначається її органом, що видав, але не може бути менш трьох років. Продовження терміну дії ліцензії здійснюється в порядку, установленому для її одержання.

При порушенні комерсантом зазначених у ліцензії особливих умов і правил здійснення відповідного виду діяльності орган, що видав ліцензію, може дати розпорядження про усунення порушень або призупинити її дію на певний строк чи до усунення цих порушень.

При повторному чи грубому порушенні правил здійснення діяльності, на яку видана ліцензія, ця ліцензія може бути анульована за рішенням її органа, що видав її. Яке є порушення грубе чи не грубе – у кожнім окремому випадку визначає посадова особа органа, що видало ліцензію, на підставі власної думки.

Рішення про призупинення дії ліцензії або її анулюванні може бути оскаржено підприємцем у суду чи арбітражний суд. Ця норма Положення не виключає також можливості оскарження зазначених рішень у державні органи, що здійснюють контроль і нагляд за діяльністю посадових осіб, що приймають ці рішення (на приклад, у прокуратуру, в Антимонопольний комітет України, у спецпідрозділи Служби безпеки чи України МВС; України по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю).

Відповідно до листа МЗЕЗторга України про оптову та роздрібну торгівлю[72] у випадку наявності в суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності декількох об'єктів роздрібної торгівлі, що не є юридичними особами (магазин, кіоск), на кожний з них видається копія ліцензії, завірена органом, що неї видав. Внесення плати за видачу копії ліцензії законодавством України не передбачене.

Більш докладний порядок ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, у тому числі в сфері торгівлі, визначається спеціальними відомчими актами. До них відносяться, наприклад:

- Інструкція про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво, ремонт, реалізацію спортивної, мисливської вогнепальної зброї і боєприпасів до нього, а також холодної зброї, виготовлення і реалізацію спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивого і дратівного дії, індивідуальної захисту, активної оборони і засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створення і зміст стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів[73].

- Інструкція про порядок видачі ліцензій на здійснення торгової діяльності в сфері оптової, роздрібної торгівлі і суспільного харчування по реалізації продовольчих і непродовольчих товарів, затверджена наказом Ліцензійної палати при Мінекономіки України і МЗЕЗторга України[74]

Оскільки стаття 4 Закону "Про підприємництво" установлює вичерпний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, то іншими видами діяльності (наприклад, виготовленням тари, фасуванням товарів, скупкою склотари в населення і т.д.) підприємство чи громадянин-підприємець мають право займатися з моменту державної реєстрації без ліцензії.

Заняття підприємницькою (комерційною) діяльністю без ліцензії, якщо її одержання передбачене законодавством, волоче відповідно до статті 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення[75] відповідальність у виді штрафу від трьох до восьми мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією виготовленої продукції, засобів виробництва і сировини або без такої.

Повторне протягом року після накладення адміністративного стягнення аналогічне порушення, як і заняття підприємницькою діяльністю без ліцензії, одержання якої передбачено законодавством, протягом року після накладення адміністративного стягнення за заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації волоче кримінальну відповідальність на підставі статті 148-3 КК України[76], що передбачає санкцію у виді накладення штрафів до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати з позбавленням права займати визначені посади або займатися визначеної (у тому числі підприємницької (комерційною)) діяльністю на термін до трьох років.

Слід зазначити, що за правилами дозволу колізій, при наявності в законодавстві України спеціальних норм, що установлюють відповідальність за заняття тим чи іншому виду діяльності без спеціального на це дозволу державних органів, діють ці спеціальні норми, а не норма, що міститься в статті 148-3 КК. Так, чи виготовлення реалізація без відповідного дозволу холодної зброї волоче відповідальність по частині 3 статті 222 КК (покарання у виді позбавлення волі на термін до п'яти років чи виправних робіт на термін до двох років); чи ремонт реалізація спортивної чи мисливської нарізної вогнепальної зброї і бойових припасів до нього – по частині 1 статті 222 КК України (покарання у виді позбавлення волі на термін від двох до семи років); заздалегідь не обіцяний збут майна, свідомо добутого злочинним шляхом, зроблений у виді промислу, – по частині 4 статті 213 КК України (покарання у виді позбавлення волі на термін до семи років з конфіскацією чи майна без такої).

Нормативне регулювання ліцензування підприємницької діяльності в Україні, на мою думку, не є повним. У зв'язку з цим необхідно прискорити розробку - спеціального закону, у якому були б у повному обсязі перераховані усі види діяльності, здійснюваної на підставі ліцензій, викладений загальний порядок одержання ліцензій і, по можливості, визначені межі, у яких цей порядок може бути змінений при видачі ліцензій на здійснення специфічних видів діяльності, умови, при наявності яких ліцензії не можуть бути видані, інші моменти. Потім на підставі зазначених регулятивних норм і з обліком дійсної суспільної небезпеки здійснення без спеціального дозволу окремих видів діяльності варто було б критично переглянути охоронні норми, що містяться в Кодексі України про адміністративні правопорушення і Кримінальний кодекс України. Навряд чи доцільна наявність кримінальної відповідальності за такі дії, наприклад, як виготовлення пива, перевезення пасажирів і вантажів, здійснення юридичної практики, навіть за умови їхнього повторного здійснення протягом року, якщо вони не були зв'язані з ухилянням від сплати податків чи іншими небезпека діяннями представляють, що реальну суспільну.

ГЛАВА III. Державне регулювання у сфері монополизму

У відповідності зі статтею 42 Конституції України не допускаються зловживання монопольним положенням на ринку, неправомірне обмеження конкуренції і несумлінна конкуренція.

Закон України "Про обмеження монополізму і недопущенні несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності"[77] називає три види порушень антимонопольного законодавства: зловживання монопольним положенням на ринку, антиконкурентні погоджені дії і дискримінацію підприємців.

Зловживання монопольним положенням на ринку може робити суб'єкт, що володіє домінуючим положенням, що дає йому можливість чи самостійно разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку визначеного товару. Монопольним визнається положення суб'єкта господарювання, частка якого на ринку визначеного товару перевищує 35% . Рішенням Антимонопольного комітету України може визнаватися монопольним положення суб'єкта господарювання, частка якого на ринку визначеного товару менш 35 відсотків.

Відповідно до законодавства України саме по собі володіння суб'єктом господарювання монопольним положенням не є протиправним. Таким є лише зловживання домінуванням на ринку.

У відповідності зі ст. 4 Закону України "Про обмеження монополізму..." зловживаннями монопольним положенням вважаються:

- нав'язування таких умов договору, що ставлять контрагентів у нерівне положення, чи додаткових умов, що не відносяться до предмета договору, у тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

- чи обмеження припинення виробництва, а також вилучення зі звертання товарів, що чи привели можуть привести до чи створення підтримці дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін;

- часткове чи повне відмовлення від чи реалізації закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел чи постачання збуту, що можуть чи привести привели до чи створення підтримці дефіциту на ринку або встановленню монопольних цін;

- інші дії, що можуть чи привести привели до створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших суб'єктом господарювання;

- установлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

- установлення монопольне високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що можуть чи привести привели до порушення прав споживачів;

- установлення монопольне низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що можуть чи привести привели до обмеження конкуренції.

Особливістю цього виду порушення антимонопольного законодавства є здійснення суб'єктом господарювання, що займає монопольне положення на ринку, таких дій, що були б неможливі в умовах ефективної конкуренції на ринку. Це, зокрема, одержання комерсантом прибутку, обумовленого не ефективністю чи діяльності високою продуктивністю, а неправомірним використанням їм свого домінуючого положення на ринку, або чи утримання посилення такого положення за допомогою усунення з ринку конкурентів або обмеження їхнього доступу на ринок.

Другим видом порушень антимонопольного законодавства є антиконкурентні погоджені дії, що приводять до дискримінації конкурентів і споживачів і створюють небезпеку для ефективного функціонування ринкових відносин.

У відповідності зі статтею 5 Закону України "Про обмеження монополізму..." антіконкурентними погодженими діями визнаються погоджені дії (угоди), що можуть чи привести привели до:

- установленню (підтримці) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок;

- розділу ринків по територіальному принципі, асортименту товарів, обсягу їхньої чи реалізації закупівель або по колу чи споживачів по інших ознаках, що можуть чи привести привели до їх монополізації;

- усунення з чи ринку обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців.

За змістом цієї норми неправомірними погодженими діями можуть бути угоди й інші погоджені дії, що можуть чи привести привели до обмеження конкуренції у виді встановлення монопольних цін, розділу ринків з метою їхньої монополізації, усуненню з ринку, чи обмеженню доступу на нього підприємців. Ці правопорушення на відміну від зловживання монопольним положенням відбуваються не одним обличчям, а двома і більш підприємцями, що укладаються угоди для досягнення антіконкурентної мети. Заборона здійснення таких дій спрямований на попередження надмірної монополізації і нарощування монополістичних явищ для сприяння створенню ринку, де захищені інтереси споживача.

Третім видом правопорушень є дискримінація суб'єктів господарювання органами державної влади, місцевого самоврядування й адміністративно-господарського керування і контролю. Відповідно до пункту 1 статті 6 Закону "Про обмеження монополізму..." цей вид порушень антимонопольного законодавства включає ряд різновидів:

- заборона створення нових чи підприємств інших організаційних форм підприємництва в якій-небудь сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво окремих видів товарів, що можуть чи привести привели до обмеження конкуренції;

- примус суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні й інші об'єднання підприємств, а також до пріоритетного висновку договорів, першочерговому постачанню товарів визначеному колу споживачів;

- прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що можуть чи привести привели до монопольного положення на ринку;

- установлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону в іншій;

- надання окремим суб'єктам господарювання податкових і інших пільг, що ставлять їх у привілейоване положення стосовно інших суб'єктів господарювання, що можуть чи привести привели до монополізації ринку визначеного товару;

- обмеження прав суб'єктів господарювання на придбання і реалізацію товарів;

- установлення чи заборон обмежень у відношенні окремих суб'єктів чи господарювання групи суб'єктів господарювання.

Пункт 2 статті 6 Закону містить спеціальну норму, націлену на недопущення відтворення адміністративно-командних структур: "Дискримінацією суб'єктів підприємництва визнається також висновок між органами державної влади, органами місцевого самоврядування й органами адміністративно-господарського керування і контролю угод, а також надання цими органами повноважень фізичним і юридичним особам для здійснення дій, передбачених пунктом 1 цієї статті".

Вищевказані дії порушують загальну гарантію прав підприємців, встановлену в статті 12 Закону України "Про підприємництво": "Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних і інших ресурсів". Виходячи з цього, органи державної влади не вправі надавати ні однієї з конкуруючих сторін додаткові переваги, підтримаю або, навпроти, обмежувати кого-небудь з них по будь-яких аспектах їхньої діяльності (можливості ціноутворення, придбання сировини і матеріалів, використовуваним ринкам реалізації продукції і т.п.).

Необхідність заборони дискримінації підприємців органами державної влади, місцевого самоврядування й адміністративно-господарського керування і контролю обумовлена тим, що при переході до ринку важливого значення набуває своєчасне виявлення і припинення яких би те ні було зазіхань з боку державних органів на волю підприємницької діяльності. Практика показує, що спроби суб'єктів підприємницької діяльності до розширення економічної самостійності найчастіше одержують відсіч з боку окремих органів влади і керування. Нерідко воля діяльності, самостійність, права і законні інтереси підприємців придушуються державними органами як організаційно, так і економічно[78].

Як випливає з закону, правопорушеннями визнаються діяння (дії і бездіяльності) органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського керування і контролю, що можуть чи привести привели до недопущення, істотному чи обмеженню усуненню конкуренції або обмеженню волі підприємницької діяльності. Такі дії вважаються неправомірними, оскільки вони створюють що дискримінують чи виняткові умови для діяльності окремих підприємців.

Одним з важливих елементів правового забезпечення протидії порушенням антимонопольного законодавства в підприємницькій діяльності є система санкцій, застосовуваних за такого роду правопорушення.

Виходячи зі змісту Закону України "Про обмеження монополізму.." за порушення антимонопольного законодавства можливе застосування мір адміністративної, цивільно-правової відповідальності, а також двох специфічних санкцій у виді штрафів, що накладаються Антимонопольним комітетом, і примусового розділу монопольних утворень (статті 16, 19-22).

РОЗДІЛ III. ІНШІ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

ГЛАВА I. Штрихове кодування.

Якість продукції як економічна категорія – це сукупність технічних, експлуатаційних, соціальних і інших властивостей речей, що характеризують їхню необхідність і корисність для людини.

У господарських договорах на постачання товарів якість може визначатися як "гарне середнє", чи "високе", чи "відповідне вищим досягненням світової техніки і найвищих норм". У тих же договорах може бути зазначено, що покупець здобуває товар, незважаючи на його якість, тобто за принципом "такий – який" чи "із усіма недоліками". У всякому разі, судити про якість товару і про тім, купувати його наступного разу чи ні, приходиться споживачу. Чи рано пізно, але закони ринку витісняють товари низької якості: люди із середнім статком готові затратити час у пошуках кращого товару, люди з високими доходами всі частіше згадують японську приказку: "Я не так багатий, щоб купувати дешеві (тобто неякісні) речі".

Відповідно до статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил і відповідальності за їхнє дотримання"[79] якість товарів характеризується такими властивостями, як безпека, новизна, довговічність, надійність, економічність, ергономічність, естетичність, экологичность і т.п., що у своїй сукупності додають товарам здатність задовольняти споживача відповідно до їх призначення.

Вищим критерієм якості товару є його відповідність світовим стандартам.

Більшість продукцій українських виготовлювачів, а також імпортної продукції, реалізованої нині в нашій країні, цьому критерію не відповідає. Більш того, значна частина товарів не відповідає ніяким показникам якості, а багато товарів шкідливі, небезпечні для людей і навколишньої природного середовища. Про яку якість можна говорити, якщо покупцям України пропонуються іспанські сардельки і бельгійський м'ясний фарш, терміни збереження яких у всіх країнах складають, відповідно, не більш 24 і 12 годин[80].

У 70-80-і роки представниками розвитих капіталістичних країн були проведені великі робота зі створення Гармонізованої системи опису і кодування товарів (ГС). До початку 1981 року Комітет з Гармонізованої системи практично завершив роботу, і в червні 1983 року Рада митного співробітництва, членами якого є більш 100 країн, прийняв проект Міжнародної Конвенції по ГС і відкрив її для підписання. За станом на кінець 1987 року Конвенцію чи ратифікували підписали більш 50 країн і ЄЕС, і з 1 січня 1988 року вона набрала сили.

У ГС включені:

а) номенклатура товарів, розділи якої сформовані за такими критеріями якості товарів, як їхнє походження, призначення, вид матеріалу, з якого вони виготовлені, і хімічний склад;

б) основні правила класифікації товарів.

На ГС заснована товарна класифікаційна схема Єдиного митного тарифу України[81].

Передбачається, що ГС буде застосовуватися країнами, на частку яких приходиться понад 90% обсягу світової торгівлі.

Асоціацією європейської системи кодування розроблені штрихові коди на етикетках товарів. Перші дві (чи три) цифри означають код визначеної країни:

 

 

 

 

 

Наступні цифри означають код виготовлювача, код товару, а остання цифра, є контрольної. Схематично це виглядає так (на прикладі штрихового коду на упакуванні з 100-процентним виноградним соком угорського виробництва):

Утім, кодове позначення може виражатися не тринадцятьма, а вісьма (ЕАН-8) цифрами, однак таке позначення зустрічається рідко.

Код країни позначає країну походження ( виготовлення чи продавця) товару, код виготовлювача – фірму, що зробила товар, код товару – найменування товару і деякі його споживчі властивості (розмір, масу, фасон, сорт, колір і т.д.). Контрольна цифра використовується для перевірки правильності зчитування попередніх цифр коду сканованою системою.

Код виготовлювача привласнюється відповідною національною асоціацією, а код товару – самим виробником.

Україна вже стала членом Міжнародної асоціації товарної нумерації ЕАМ International і одержала код 48(2). У зазначену Асоціацію сьогодні входить більш 70 країн, якість вироблених товарів для який має не останнє значення.

Багато українських товарів одержали штрихові коди. Першими такими товарами стали розчинний кава Одеського комбінату харчових концентратів, коньяк "Десна" Одеського заводу коньячних виробів. Так відповідною реакцією держави стало видання 29 травня 1996 року Кабінетом Міністрів України постанови "Про впровадження штрихового кодування товарів"[82], а також наказ МЗЕЗторгаУкраїни який затвердив Положення про штрихове кодування товарів[83].

У західних країнах виробники товарів чесно попереджають споживачів про приналежність продуктів харчування до того чи іншого сорту. Вищий сорт – це так називані "зелені продукти", що вирощують на землях, де не використовуються ні хімічні добрива, ні пестициди. Другий клас продуктів містить помірна їхня кількість. Третій – значна кількість шкідливих речовин.

У зв'язку з насиченням українського ринку імпортними товарами, якість яких не завжди можна визначити при покупці, варто дотримувати наступних правил:

1) не купувати товарів, на етикетках яких чітко й однозначно не зазначений чи виробник країна, відкіля імпортована товар, чи і те й інше разом;

2) віддавати перевагу товарам зі штриховим кодом ЕАХ Асоціації європейської системи кодування, маючи у виді, утім, що і він може бути підроблений;

3) звертати увагу на термін придатності товару і на інші оцінки, що стосуються його споживчих властивостей.

В економічно розвитих країнах прийнято піддавати продукцію екологічному маркіруванню. Наприклад, широко відомими є знаки екологічно чистої продукції "Блакитний ангел" (ФРН), "Білий лебідь" (Скандинавські країни), "Экознак" (Японія). Рішення про присвоєння екологічного маркірування визначеним видам продукції приймаються компетентними органами країн – членів ЄС на підставі попередньої оцінки екологічності виробів.

Є знаки, що підкреслюють той факт, що виготовлювач виконує вимоги, спрямовані на збереження озонового шару Землі, чи що виробник постійно починає зусилля для збереження навколишньої природного середовища.

ГЛАВА II. Стандартизація.

 

Основним нормативним документом, що регулює питання стандартизації, є в даний час Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію"[84]. Відповідно до даного документа основними задачами стандартизації є, зокрема, забезпечення якості продукції і захист інтересів споживачів.

Нормативні документи по стандартизації поділяються на:

– державні стандарти України (ДСТУ), до яких прирівнюються міждержавні стандарти, передбачені угодою про проведення погодженої політики в області стандартизації, метрології і сертифікації, підписаним у Москві 13 березня 1992 року (ДСТ), а також республіканські стандарти колишньої УРСР (РСТ);

– галузеві (ОСТУ);

– стандарти науково-технічних і інженерних суспільств і союзів (СТОУ);

– технічні умови (ТУУ);

– стандарти підприємств (СТП).

Міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до її міжнародних договорів. Указом Президента України було затверджено Положення про Державну міжвідомчу комісію з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи[85].

Декретом регулюються також вимоги до державних і інших стандартів, питання керування діяльністю в області стандартизації, питання створення технічних комітетів зі стандартизації, інформаційного забезпечення споживачів і інші.

Ряд питань, що стосуються стандартів і норм, регулюється Декретом Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил і відповідальності за їхнє порушення"[86].

Відповідно до цього Декрету стандарт – це нормативний документ, затверджений відповідним органом, у якому встановлюються загальні чи принципи характеристики щодо визначених об'єктів чи стандартизації технічні вимоги, якою повинна відповідати конкретна продукція.

Норми – це обов'язкові вимоги, затверджені відповідним органом, що встановлюють гранично припустимі величини показників продукції і концентрації речовин, що гарантують якість продукції.

Нарешті, правила – це затверджені відповідним органом метрологічні, санітарні, протипожежні, екологічні, організаційні, технологічні й інші вимоги до виробництва продукції.

Під продукцією в Декреті розуміються також і товари народного споживання.

Декретом установлені також функції, права й обов'язки посадових осіб держкомітету України по стандартизації, метрології і сертифікації (Держстандарт) і його територіальних органів, питання їхнього соціального захисту, об'єкти і форми здійснюваного ними нагляду у відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення стандартів, норм і правил.

Указом Президента України затверджене Положення про Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації[87].

Державні стандарти України затверджуються без обмеження терміну їхньої дії. Також зняті ці обмеження на міждержавні стандарти, термін дії яких закінчувався в 1992-1996 роках.

Необхідна інформація про дію стандартів (ДСТУ, ДСТ), зміни до них і їхнє скасування публікуються в щорічному і щомісячному офіційному виданні "Стандарти" Держстандарту України, які можна замовити в спеціалізованих магазинах по адресах: