Конкретизація справедливості в кримінальному праві

3.2. Конкретизація справедливості в кримінальному праві

В літературі справедливість досить рідко виділяється як самостійний кримінально-правовий принцип. Водночас майже всі автори, що займалися даною проблемою визнають принципом кримінального права індивідуального покарання. А, наприклад, Матишевський П.С. взагалі ототожнює поняття справедливості та індивідуалізації покарання[24]. Дійсно, принципи індивідуалізації та справедливості покарання по своїй суті є близькими, але повністю не співпадають. Індивідуалізація покарання завжди відноситься до особистості злочинця, а справедливість – поняття більш широке: тут враховується особистості і суспільні інтереси. Ці підходи не завжди розрізняються у літературі. Так, Фефелов П.А. вважає, що принцип індивідуалізації покарання полягає “у врахуванні характеру і ступеня суспільної небезпеки, скоєного злочину, особистості винного, обтяжуючих та пом’якшуючих обставин, які дозволяють при реалізації принципу невідворотності покарання призначити особі, що скоїла злочин, справедливе покарання.” Безперечно, що вимоги до суду є правомірними, але вони виходять далеко за межи принципу індивідуалізації відповідності. Індивідуалізація при притягненні до кримінальної відповідальності особи, винної у вчиненні злочину, передбачають врахування її індивідуальних особливостей – фізичного стану, характеру, виховання, професії, способу життя, середовища, у якому вона перебуває, тощо. Оцінка ж злочинного діяння з позиції суспільних інтересів, що охороняються законом, відбувається на основі принципу відповідності (співрозмірності) покарання тяжкості вчиненого злочину. Без сумніву, цей принцип витікає з багатьох суспільних інститутів, моральності та громадських почуттів. Для того, щоб співрозмірити покарання і тяжкість вчиненого злочину, необхідно відповідні мірки відрахунків, міри, масштаби. Коржанський М.І. досить сумно наголошує на такому, що в чинному законодавстві України санкції багатьох норм визначені дуже свавільно, як і межі окремих видів покарань. В більшості випадків зовсім не зрозуміло, що лежить в основі санкції, чому вона визначена саме в таких межах[25].

Вказаний принцип не дотримується у цілій низькі статей чинного КК України. Так, санкції ч. 4 ст. 81 та ч. 3 ст. 117 КК України є однаковими – від 5 до 15 років позбавлення волі, хоча у першому випадку мова йде про викрадення державного чи колективного майна, а другому – про серйозні фізичні та анатомічні наслідки для зґвалтованої жінки, а тим паче для неповнолітньої.

Отже, принцип справедливості будучи властивим праву взагалі, отримує своє втілення у кримінальному праві, зокрема, суттєвий вплив принцип справедливості справляє на визначення кола злочинних діянь, класифікацію злочинів, встановлення справедливих санкцій та їх меж. Однак, безперечно, найголовнішу роль у кримінальному праві даний принцип відіграє при притягненні особи, винної у скоєнні злочину до кримінальної відповідальності і призначення їй покарання з урахуванням тяжкості скоєного, особистості винного та всіх інших індивідуальних особливостей даного конкретного випадку. Реальне втілення принципу справедливості дає змогу подолати певний формалізм, закладений у розглянутому вище принципі рівності громадян перед законом, тобто до досягти більш повної фактичної рівності громадян у сфері кримінального судочинства.

Специфікою реалізації принципу справедливості у кримінальному праві дає підстави говорити про такі кримінально-правові принципи як індивідуалізація покарання і відповідність покарання тяжкості вчиненого злочину. Перший передбачає врахування особистих рис винної особи, що скоїла злочин при призначенні покарання; другий – на переший план виводить сам характер діяння, а точніше – його тяжкість, рівень – “шкоду”, суспільні та особисті інтереси громадян, держави, юридичних осіб тощо.

Врешті-решт слід відмітити, що закріплення справедливості в якості кримінально-правовому принципу поряд з іншими буде сприяти подальшому вдосконаленню кримінального законодавства і підвищенню ефективності його дії.

РОЗДІЛ 4. ПРИНЦИП РІВНОСТІ ГРОМАДЯН ПЕРЕД ЗАКОНОМ

4.1. Місце конституційного принципу рівності громадян перед законом у системі кримінально-правових принципів

Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі.

На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24 конституції України: “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.” У сфері кримінального права даний принцип можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

Деякі автори наголошують на тому, що даний принцип властивий кримінально-процесуальному законодавстві і тому, не може розглядатися як основний кримінально-правовий принцип. Такий є не зовсім вірним, оскільки принцип рівності громадян перед законом у кримінальному процесі полягає, перш за все, у рівності прав громадян – учасників процесу, які володіють ними для відстоювання перед судом своїх тверджень і вимог. Кримінально-правовий принцип рівності фіксує увагу на рівному обов’язку всіх громадян понести відповідальність за порушення кримінально-правової заборони. Тому на підставі цього твердження можна з впевненістю говорити про важливе значення принципу рівності громадян перед законом у кримінальному праві.

У літературі можна зустріти твердження про те, що рівність громадян перед законом у кримінальному праві є одним з проявів його справедливості[26]. Таке трактування принципу рівності у зв’язку з принципом справедливості у кримінальному праві видається помилковою. Розмежування цих двох принципів можна провести на основі розподілу рівності на формальну (юридичну) і фактичну (соціальну). Кримінально-правовий принцип рівності закріплює саме юридичну рівність громадян, тобто їх рівноправність. Зміст цього юридичного аспекту у даному випадку полягає у тому, щоб забезпечити рівний для всіх громадян обов’язок понести відповідальність за скоєний злочин, вид і розмір якої визначається кримінальним законом. “кримінально-правовий принцип рівності відображає ту характерну рису права, яка відрізняє його як “рівну міру”, “єдиний масштаб”[27].

Що стосується фактичної рівності, то її досягнення в сфері кримінального права сприяють інші принципи, в числі яких і згаданий принцип справедливості, застосування якого при виборі заходів кримінально-правового впливу дозволяє врахувати індивідуальні особливості конкретного випадку і особи, яка скоїла конкретний злочин, і обрати таких захід впливу, який по своєму ступеню суворості буде у найбільш повній мірі відповідати ступеню винності особи перед державою. У зв’язку з вищеназваними аргументами Келіна С.І. та Кудрявцев В.К. зробили висновок про те, що в широкому розумінні рівність громадян у сфері кримінального права забезпечується практичним здійсненням в законодавчій і правозастосовчій діяльності двох кримінально-правових принципів-принципу рівності громадян перед законом і принципу справедливості відповідальності[28].

В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним “єдиним масштабом”, який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов’язку понести відповідальність за скоєний злочин.

Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як законодавча, так і правозастовча діяльність. Закон, що описує ознаки злочину повинен: по-перше, давати такі ознаки достатньо повно, по-друге, опис має бути максимально зрозумілим, по-третє, при описуванні ознак злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що скоїли таке діяння. Такі вимоги важливі для відмежування злочинної поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу, менш сувору юридичну відповідальність.

Щодо останньої зазначеної вимоги в теорії кримінального права вже тривалий час ведуться дискусії. Так, Ткаченко В.І. присвятив цій проблемі статтю “Равенство уголовной ответственности”, де цілком слушно вказує на те, що “рівність громадян передбачає в числі іншого і рівність меж відповідальності за юридично тотожні дії незалежно від властивостей особистості винного”[29]. Разом з тим аналіз ряду статей Особливої частини КК України дає підстави говорити, що дане питання у національному кримінальному праві далеко небездоганно.

Так, в 17 статтях КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину названо скоєння злочину особливо небезпечним рецидивістом. При цьому доволі цікаво виглядає прирівняння згвалтування, вчиненого особливого небезпечним рецидивістом і зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки. Або, наприклад, застосування однакової кримінально-правової санкції щодо особливо небезпечних рецидивістів, що скоїли розкрадання державного або колективного майна і щодо осіб, які скоїли аналогічні діяння у великих розмірах (ст.ст. 81-83). При цьому, зокрема, порівняно ч. 1 ст. 117 КК України ч. 4 цієї ж статті передбачає посилення санкції по мінімуму у 2,7 разів, по максимуму – 1,9 раз, для особливо небезпечних рецидивістів у ст. 81 збільшується у 5 разів..

Тоді стає незрозумілим така різниця покарань (від 1,9 до 5 разів) для однієї категорії осіб.

Ці дані свідчать про те, що законодавець встановлює за ряд злочинів підвищену відповідальність для особливо небезпечних рецидивістів у порівнянні з іншими особами, тобто передбачає різні відповідальності за аналогічні дії в залежності від того, хто скоїв злочин.

Поняття злочину, дане ст. 7 КК України, включає 4 ознаки:

·         суспільну небезпечність,

·         протиправність,

·         вину та

·         караність[30].

Особистість винного у скоєнні злочину в його поняття не включена. В ст. 3 КК України, яка присвячена підставам кримінальної відповідальності, також нічого не сказано про особистість винного і її вплив на відповідальність.

Вище сказане дає підстави погодитися з Ткаченко Д.І. про те, що “оскільки злочин – це суспільно небезпечне діяння, передбачене законом, величина його суспільної небезпеки залежить від ряду об’єктивних обставин, але не від особистості суб’єкту злочину. Властивості особистості останнього не підвищують і не понижують її.”[31]

Попередня судимість, а тим більше визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, безперечно, свідчить про наявність у суб’єкту стійких антисуспільних установок, які не були усунуті під час відбуття покарання. Скоєння ним нового злочину є доказом його підвищеної небезпеки для суспільства. Однак, це не змінює суспільної небезпеки самого злочину, оскільки розмір шкоди, завданої злочином, залишається незмінною (шкода для потерпілого від крадіжки залишається не змінного від того, хто вчинив цей злочин: особливо небезпечний рецидивіст чи ні).

Наявність таких кваліфікованих складів свідчить про те, що законодавець у ряді випадків установлює різні межі кримінальної відповідальності за юридично однакові злочини в залежності від такої особливості винного як наявність судимостей. Це порушує принцип рівності і суперечить ст. 24 Конституції України.

В якості ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 168 КК України, закріплено отримання хабара посадовою особою, що займає відповідальне положення. Тут також властивість, що відноситься до особистості винного, безпідставно введена в число ознак складу даного злочину, оскільки шкода державному чи громадському апарату при отриманні хабара далеко не завжди залежить від того, хто є суб’єктом злочину та обсягу його владних повноважень. Маємо, по суті, встановлення різної відповідальності в залежності від такої характеристики як займана посада. Тому можна піддати сумніву твердження Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. про те, що підвищена відповідальність посадової особи зумовлена розширеним колом її прав і відповідно обов’язків[32].

В ряді статей КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину визначено вчинення злочину повторно. При цьому злочин вважається вчиненим повторно у всіх випадках, якщо особа раніше скоїла тотожний (суміжний) злочин незалежно від того, була вона раніше засуджена за це[33]. Однак визнання повторності і у випадках попереднього засудження і при відсутності останнього є помилкою, оскільки поєднана з повторністю злочину як ознаки, що відноситься до особистості винної особи, а повторність, не поєднана з засудженням – до об’єкту злочину. Тому як результат належності названих ознак до різних елементів складу злочину її позначення одним терміном неможливе.

Повторне скоєння однорідних злочинів, будучи кваліфікуючою ознакою складу злочину, тягне збільшення покарання у порівнянні з основним складом: по мінімуму від 2,5 до 5 разів, по максимуму – 2,5-4 рази.

Повторність скоєння злочину не поєднана із засудженням у всіх випадках збільшує ступінь його суспільної небезпеки: кожне діяння завдає шкоду благу, що охороняється кримінальним законом, а оскільки за жодне з них винний не був засуджений, то шкода приймає сукупний характер. Його розмір збільшується в залежності від кількості злочинів. Це наглядно підтверджується на прикладі розкрадання майна. Сказане приводить до висновку про те, що підвищення відповідальності за скоєння повторно юридично тотожних злочинів об’єктивно обґрунтоване. Однак в КК України покарання за повторні злочини підвищується свавільно, оскільки не можна знайти пояснення факту, що при повторенні одного злочину покарання збільшується по мінімуму у 2,5 рази, а при повторенні іншого – наприклад, у 4 рази. Такий стан є несправедливим і є проявом нерівності в кримінальній відповідальності.

У зв’язку з цим цікавою видається пропозиція Ткаченка В.І., за якою є доцільно вивести з КК України таку кваліфікуючу ознаку як повторність, а в Загальній частині сформулювати норму про те, що повторення злочину тягне збільшення покарання на певну кількість процентів[34].

 

4.2.Перспективи розвитку принципу невідвороності відповідальності

Принцип рівності громадян перед законом та законності у кримінальному праві конкретизується принципом невідворотності відповідальності за вчинений злочин. Ідея невідворотності відповідальності за порушення закону як ефективного засобу попередження правопорушень не виникає жодного сумніву. На думка деяких авторів, принцип невідворотності відповідальності загальний для всіх галузей права[35]. Разом з тим, текстуальний вираз вказаного принципу у нормативному матеріалі можна зустріти лише у ст.4 КПК України: “Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушитит кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання”.

У зв’язку з цим Коржанський М.І. відносить принцип невідворотності відповідальності до кримінально-процесуальних[36]. Виникає питання: чи правомірно відносити даний принцип до кримінально-правових? Відповідь на це запитання Келіна С.Г. і Кудрявцев В.Н. вбачають у аналізі відмінностей, що існують між кримінально-правовими та кримінально-процесуальними відносинами. Якщо кримінально-правові відносини виникають між державою і особою, що скоїла злочин, то кримінально-процесуальні відносини – це правовідносини слідчих, прокурорських та судових органів і посадових осіб між собою та громадянами і організаціями, на яких поширюється їх діяльність з приводу вирішення кримінальних справ[37]. Зі змісту норми ст. 3 КПК України та вище наведеного визначення видно, що у кримінальному процесі акцент робиться не на обов’язку громадян перед державою понести невідворотну відповідальність за вчинений злочин, а на обов’язок уповноважених державних органів і посадових осіб притягнути таку особу до кримінальної відповідальності вказане дозволяє зробити висновок про те, що є всі підстави вважати принцип невідворотності відповідальності не кримінально-процесуальної, а кримінально-правової.

Науково-практичну розробку вказаного принципу пов’язують з висловом Чезаріа Беккаріа: “один із найбільш дієвих засобів, що стримують злочини, полягає не в жорстокості покарань, а у їх невідворотності.”[38] Даний вислів підтримувався радянськими науковцями кримінального права. Це було викликано тим, що В.І.Ленін звернув увагу на цю думку, вказавши, що : “важливо не те, щоб за злочин було призначено тяжке покарання, а те, щоб жоден випадок злочину не був нерозкритим.”[39] До того ж радянське кримінальне право завжди відрізнялося крайньою жорстокістю, особливо на ранніх етапах його існування, коли воно було важливим засобом боротьбу з контреволюцію. Крім того, у нашому праві не існувало процесуальних перепон для прояву концепції невідворотності відповідальності.

Важко сказати, яка з названих причин зіграла вирішальну роль, але у вітчизняному кримінальному праві був проголошений принцип невідворотності покарання. Спочатку мова йшла про саме покарання, а не відповідальність. Перший удар по даній концепції був нанесений у 50—60 роки введенням інституту звільнення від кримінальної відповідальності з передачею справи в товариський суд чи передачею винного на поруки. Став можливим злочин без покарання, замість якого можуть бути застосовані заходи громадського впливу. В таких умовах потрібно було або зовсім відмовитися від принципу невідворотності покарання, або суттєво його модифікувати. Вітчизняна доктрина пішла іншим шляхом. Так з’явився принцип невідворотності кримінальної відповідальності.

Визначити його спробували укладачі теоретичної моделі загальної частини кримінального кодексу: кожна особа, в діянні якої встановлений склад злочину, підлягає покаранню чи іншим заходам впливу, передбаченим кримінальним законом[40]. З формулювання цього принципу виходить, що відповідальність за скоєний злочин може бути реалізована двома шляхами. Звичайний юридичний наслідок скоєння злочину – визнання особи винною та винесення її судом обвинувального вироку з призначенням відповідного покарання. Однак, не завжди кримінальна відповідальність зводиться до покарання. Чинним кримінальним законодавством передбачені різні заходи адміністративного і громадського впливу, що застосовуються у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності або покарання. У зв’язку з цим в науці отримала розвиток ідея про те, що “юридичним наслідком злочину може бути не тільки кримінальна, але й так звана “громадська відповідальність”[41]. Хоча концепція громадської відповідальності не можна визнати беззаперечною, той факт, що ніхто не писав про “невідворотність кримінальної відповідальності”, використовуючи більш широке поняття “невідворотності відповідальності”, є достатньо показовим. Тільки такий підхід, коли поряд з кримінальною відповідальністю виділяють інші види відповідальності за скоєний злочин, дозволяє логічно пов’язати інститут звільнення від кримінальної відповідальності з принципом невідворотності відповідальності. За висловом Головка А.В. “особа звільняється від кримінальної відповідальності, але притягується до іншого виду відповідальності, яка все ж таки невідворотна”[42]. Мабуть, саме це мали на увазі Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н., коли відмічали, що “застосування “інших заходів, передбачених кримінальним законодавством”, не суперечить принципу невідворотноісті відповідальності лише у тому випадку, якщо такі заходи пов’язані з обов’язковим накладенням на особу, що скоїла злочин тієї чи іншої форми відповідальності”[43].

Автори, що займалися проблемою принципу невідворотності відповідальності справедливо дійшли до висновку, що його подальша доля тісно пов’язана з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності. Ті, хто наполягають на доцільності прямого закріплення даного принципу в тексті КК, прагнуть довести, що інститут звільнення від кримінальної відповідальності не тільки не суперечить, а в повній мірі і відповідає концепції невідворотності відповідальності[44].

В той час, як зазначають автори вище згаданої теоретичної моделі КК, закріплення принципу невідворотності відповідальності в обов’язковому порядку включає перегляду системи звільнення від кримінальної відповідальності, що має місце в чинному кримінальному законодавстві, з метою виділити тільки ті види звільнення, які пов’язані з тією чи іншою формою примусового впливу на особу, що скоїла злочин[45]. У зв’язку з цим прихильники принципу невідворотності відповідальності логічно критикували інституту звільнення від кримінальної відповідальності в наслідок зміни обстановки (ч. 1 ст. 50 КК України), як такий, що суперечить даному принципу[46].

Разом з тим з прийняттям Конституції України виникає чимало питань щодо конституційності норм інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Так, виходячи з конституційних положень про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і “делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається (ст. 124), втратили силу положення п.2 ч.1 та ч.3 ст.51 КК про звільненні від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду”. Але не вирішеною залишається проблема відповідності інституту звільнення від кримінальної відповідальності ст.62 КУ, адже, посадова особа, що провадить слідство, приймаючи рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності, по суті визнає її винною у скоєнні злочину без вироку суду, що є прямим порушенням вказаної статті. Ці проблеми потребують законодавчого вирішення.

На даний ж момент, існування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та покарання викликає великі дискусії. Одні автори вважають, що таке звільнення суперечить принципу рівності громадян перед законом.[47] інші відстоюють думку проте, що звільнення від кримінальної відповідальності повинно мати виключний характер і тому критикують, на їхню думку, занадто широку діючу систему звільнення і практику її реалізації.[48] Але пануючою є думка проте, що згаданий інститут органічно поєднується з соціальною сутністю галузі кримінального права, притаманними їй гуманізмом та метою покарання, виражає “загальну тенденцію розвитку кримінального законодавства в бік пом’якшення відповідальності за менш значні злочини поряд із посиленням відповідальності за більш тяжкі злочини”[49] Зважаючи на це, Головко А.В. вважає, що на даний момент особа у відповідних випадках може бути звільнена не тільки від кримінальної, але й від будь-якої іншої відповідальності, “що робить най можливою саму постановку питання про невідворотність відповідальності”[50]

Узагальнюючи все вищесказане, слід зазначити, що у вітчизняному кримінальному праві діє принцип невідворотності відповідальності, суто якого полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, має бути притягнута до кримінальної або іншого виду відповідальності, яка була б пов’язана із застосуванням до такої особи заходів кримінального характеру. Однак аналіз норм ст.51 ККУ, а також ч.2 ст.56, ч.3 ст.57, ч.3 ст.170, ч.5 ст.187⁶, ч.2 ст.222, ст..229¹⁰ ККУ (спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності) дає підстави говорити про відмову у подальшому від вказаного принципу і розробку більш гнучких форм реалізації держави на вчинений злочин.

 

4.3.Принципи персональної відповідальності, вини та суб’єктивної осудності

Принципи рівності громадян перед законом та невідворотності відповідальності вимагають наявності особистого характеру відповідальності, що врахував законодавець, зазначивши у ч.2 ст.61 КУ: “ Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер”. Центральний елемент даного принципу – допущення відповідальності фізичної особи тільки за діяння вчинені особисто ним. “Кримінальна відповідальність, - пише Загородніков М.І, - завжди пов’язана із конкретною особою і не може бути перекладена на іншу людину: ні на батьків, опікунів, ні на громадські організації, юридичні особи, хоча б вони добросовісно погодилися притерпіти правові наслідки злочину”.[51]

Не суперечить даному положенню існування інституту співучасті у національному кримінальному праві. Принцип особистої відповідальності діє по відношенню до тих осіб, що вчинили злочини, в тому числі і по відношенню до співучасників, хоча і немає тут деякої специфіки, що зумовлена самим інститутом співучасті. Організатор, підмовник, посібник також несуть кримінальну відповідальність лише за діяння, які вчинені ними особисто. Однак, в силу того, що злочин було вчинено спільно з виконавцем, то такого роду вчинені ними особисті діяння оцінюються не тільки самі по собі, але й с точки зору їх вкладу в спільну злочинну діяльність. Саме тому кримінальний закон (ст. 17) передбачає, при призначенні покарання співучасникам поряд з іншими обставинами враховуються ступінь і характер участі кожного співучасника в вчиненому злочині. У відповідності до даного принципу співучасник не несе відповідальність за ті дії виконавця, які не охоплювалися його умислом та були для нього ексцесом виконавця[52].

Принцип особистої (персональної) відповідальності не викликає сумнівів ні в радянській, ні в національній кримінально-правовій літературі. Але проблема персонального характеру кримінальної відповідальності на даний момент вирішена не повністю. Згідно закону покарання повинне бути покладено тільки на самого винного. Але фактично ж дана умова не може бути досягненна.

Коли б винна особа не знаходилася у відносинах з іншими людьми, застосування до неї будь якого покарання торкалося б тільки її самої. В реальності мабуть такого не може бути. Кожна людина знаходиться у найрізноманітніших відносинах з іншими людьми і застосування до неї заходів державного примусу не може не впливати на характер цих відносин, а отже й на інших людей.

Звичайно, цей вплив може бути різноманітним, далеко не завжди негативним. Наприклад, застосування покарання до особи, що вчинила посадовий злочин, оздоровлює атмосферу у колективі, укріплює трудовий порядок і службову дисципліну. Однак, зовсім по іншому впливає такий захід державного примусу на людей, як знаходитися в особистій, особливо матеріальній залежності від засудженого. Застосування кримінального покарання може призвести до розладу ряду соціально корисних груп, до погіршення матеріального стану дітей, інших рідних та близьких, до серйозного падіння їх престижу у громадськості. Звідси слід визнати, що застосування покарання за злочин, вчинений однією людиною, невідворотно торкається інтересів інших, пов’язаних з нею людей. Оскільки це не бажаний, але невідворотний наслідок, завдання полягає у тому, щоб ступінь такого впливу по можливості зменшити. Для цього слід вдосконалити існуючу систему кримінальних покарань та практику їх застосування. Так зокрема, видається доцільним розвивати тенденцію до скорочення застосування конфіскації майна як додаткового покарання. Заслуговує на увагу і думка Келіної та Кудрявцева про гарантований заробіток в місцях позбавлення волі, який би міг передаватися сім’ї засудженого[53].

Принцип особистої відповідальності, як і інші кримінально-правові принципи, потребує подальшого розвитку. Одним з напрямків такого розвитку є поглиблення психологічних аспектів інституту відповідальності, що тісно пов’язано з поняттям вини.

Принцип особистої відповідальності передбачає не тільки фізичну але й психічну індивідуальність суб’єкту. Тобто за висновком Келіної С.Г. “з точки зору цього принципу людина може бути притягнена до кримінальної відповідальності, коли суспільно небезпечне діяння було не тільки “справою його рук”, але і продуктом його свідомості та волі”[54]. Звідси тісний зв’язок принципу особистої відповідальності з проблемами осудності, вини та суб’єктивних ознак злочину в цілому.

На органічний зв’язок принципу персональної відповідальності з принципом вини вказують більшість фахівців кримінального права. Деякі з них навіть об’єднують вказані принципи в одне положення: особиста відповідальність особи за наявності вини[55].

І дійсно, про яку особисту відповідальність може іти мова, якщо особа завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, не усвідомлюючи і не маючи можливості усвідомити його. Покарання такої особи було б безцільним та безглуздим с точки зору не тільки спеціальної, але й загальної привенції.

У діючому кримінальному законодавстві принцип вини отримав закріплення у статті 3 ККУ. Згідно якої до кримінальної відповідальності і покаранню може бути притягнута особа, яка вчинила винне (суспільне або з необережності) суспільно-небезпечне діяння, визначене кримінальним законом як злочин. Отже принцип винної відповідальності можна визначити наступним чином: особа несе суспільно небезпечні наслідки, які настали в результаті їх вчинення та по відношенню до яких встановлена вина (умисел чи необережність).

Методологічною основою даного принципу є положення про визнану самостійність людської свідомості у виборі цілей та способів своєї поведінки, прийнятті та здійснення рішень. Звідси вчинок людини не можна розглядати як просту реакцію на зовнішнє середовище. Конкретна ситуація породжує вольовий акт не сама по собі, а лише “переломлюючись” через інтереси, погляди, звички, особливості психіки та інші індивідуальні риси особистості.

З іншого боку цілонаправлена діяльність людини була б неможливою, якби вона не враховувала результатів своїх власних вчинків, що виражається у формі передбачення результатів своєї поведінки. Суб’єкт, як правило, усвідомлює можливий розвиток подій та їх наслідків. Мисленнєвий образ цих наслідків, в свою чергу, формує, прискорює чи сповільнює прийняття рішення.

Отже, конкретний вольовий акт виникає в результаті взаємодії трьох ліній причинного зв’язку, які Келіна С.Г. та Кудрявцев В.М. символічно визначили як “минуле, теперішнє і майбутнє. Минуле – це весь життєвий досвід даної людини, а також особливості її особистості; теперішнє – це ситуація, в якій вона знаходиться в момент вчинення злочину; майбутнє виступає у вигляді мисленнєвої моделі свого вчинку та його наслідків”[56].

Звідси витікає, що відповідальність особи за свої вчинки базується не тільки на тому, що вона завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, але й на тому, що всі діяння попереднє пройшли через її свідомість і волю, в співставленні з різними аспектами навколишньої дійсності і стали виразом його суб’єктивних намірів, бажань та інтересів.

Виходячи з цього Пленум ВСУ постановив, що: “Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини”[57]. Дане положення конкретизується в ряді інших керівних роз’яснень і рішень по конкретним справам[58]. В низ підкреслюється важливе значення принципу винної відповідальності для вирішення питання про підстави кримінальної відповідальності.

Принцип вини передбачає нерозривний зв’язок суб’єктивних і об’єктивних ознак злочину. З одного боку, особа може нести кримінальну відповідальність лише за ті свої бажання і наміри, які реально втілилися в суспільно небезпечних діяннях. З іншого боку, ніякі шкідливі для суспільства діяння та їх наслідки не можуть слугувати підставою кримінальної відповідальності, якщо вони не визначалися психічним ставленням особи (у формі умислу або необережності). Дане положення лягло в основу кримінально-правового принципу суб’єктивної осудності, згідно з яким крім вини, яка вимагає усвідомлення винною особою всіх ознак складу злочину.

До речі, характерним є те, що дане положення дуже рідко виділяють як самостійний принцип кримінального права. Найчастіше воно розглядається в контексті принципу вини[59] або взагалі ототожнюється з ним[60]. Безперечно, суб’єктивна осудність тісно пов’язана з принципом вини і органічно з нього витікає. Але проблеми в першу чергу, правозастосовчої практики вимагають виділити суб’єктивну осудність як самостійний принцип кримінального права.

Згадуванні проблеми можна звести до запитання: “Чи повинне поширюватися психічне відношення особи у формі умислу або необережності на ті фактичні обставини, які не є елементом основного складу, але входять до числа ознак кваліфікаційного складу злочину?”.

Так, наприклад, практика зіткнулася з цією проблемою у зв’язку з кваліфікацією зґвалтування неповнолітньої та малолітньої за ч. 3 та ч. 4 ст. 117 ККУ. Пленум ВСУ з цього приводу роз’яснив, що застосовуючи закон про кримінальну відповідальність за зґвалтування неповнолітньої або малолітньої, слід мати на увазі, що кваліфікація цих злочинів за ч. 3 або ч. 4 ст. 117 ККУ можливе лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою, а так само коли він міг і повинен був це передбачити. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої не може бути підставою для кваліфікації зґвалтування за ч. 3 або ч. 4 ст. 117 ККУ, якщо буде доведено, що винний сумлінно помилявся що до фактичного віку потерпілої[61]. Аналогічно вирішується дана проблема і по іншим категоріям справ, зокрема при кваліфікації розкрадання державного або колективного майна і викрадення індивідуального майна громадян[62].

Як бачимо, осудними можуть бути лише ті ознаки складу злочину, які усвідомлювались винним або які він міг і повинен був усвідомлювати. Ця наукова позиція знайшла своє відображення у ст. ст. 8 і 9 ККУ. Ставлення особі за вину обтяжуючих обставин вчиненого нею злочину, які вона в силу тих чи інших обставин не могла і не повинна була передбачити, позбавлене будь якого винного і попереджувального означення було б незаконним і несправедливим, означало б, по суті, перехід на позиції об’єктивної осудності, яка є чужою для національної теорії і практики боротьби зі злочинністю.

Отже, проголошений у сучасного кримінальному праві концептуальний постулат відповідальності за вину, який втілювався в принцип кримінального закону, є важливим положенням Кримінального кодексу, що покликане ще більш глибоко втілювати правозастосовчу практику принцип особистої відповідальності. Саме на цьому принципі базується справедливе призначення покарання, яке виражається в урахуванні психічного ставлення особи до вчиненого нею злочину. Саме цей принцип лежить в основі застосування не тільки норм Особливої частини ККУ, але й ряду інститутів Загальної частини ККУ “стадії злочинної діяльності, співучасть у вчиненні злочину, добровільна відмова від доведення злочину до кінця, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання”.

РОЗДІЛ 5 . ПРИНЦИП ГУМАНІЗМУ

Гуманізм – це, в першу чергу моралістична позиція, яка виражається у визнанні цінності людини як особистості, поваги до її гідності основних прав, свобод та законних інтересів. Визначення гуманістичних ідей для національної правової системи не викликає сумніву. Вони лежать в основі суспільних відносин, що регулюються і охороняються правом, впливають на методи правового регулювання, визначають положення учасників правових зв’язків.

В той же час існує чи мало специфічних проблем щодо реалізації принципу гуманізму у сфері кримінального права. Перш за все виникає питання: по відношенню до якого кола суб’єктів діє принце гуманізму? В кримінально-правовій літературі не виникає сумніву думка про те, що гуманізму у кримінальному праві поширюється у рівній мірі як на злочинця так і на потерпілого, свідка тощо. При цьому акцент робиться на захист прав і свобод саме тих “хто постраждав ”[63]. І в той же час дане питання виходить з поля зору науковців, і вся увага конструюється на гуманному ставленні саме до злочинця. Однак таке своєрідне ігнорування особистості потерпілого видається несправедливим, зважаючи на існуючи проблеми щодо даного питання у діючому кримінальному законодавстві.

Як бачимо вітчизняна наука, сформулювавши принцип гуманізму, традиційно пов’язувала його саме у забезпеченням інтересів винного. А це дає підстави сформулювати самостійний принце захисту особистості, її прав свобод та законних інтересів від злочинних посягань, а існуючий принцип гуманізму уточнити, інтерпретувавши його як принцип гуманного становлення до злочинця.

Діюче кримінальне законодавство не відповідає ідеї визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, яка закріплена у ст. 3 Конституції України. В переліку об’єктів кримінально - правової охорони особистість її правами і свободами вказується після інтересів держави та суспільства, про що свідчить ст. 1, 7 КК та розміщення розділів у самому кодексі і посягання на особисту власність до сіх пір визнається менш небезпечним діянням , аніж злочини проти державної та колективної власності. Цей ряд прикладів можна було б продовжувати. Коржанський М.Й. підмітив, що кримінальний закон взагалі не має згадки про потерпілого[64].

Діючий КК не визнає життя і здоров’я потерпілого в якості факторів, що відіграють вирішальну роль в кримінальної відповідальності посягаючого. В ньому втілений принцип підвищення покарання за посягання проти життя і здоров’я в залежності від багатьох обставин, переважна більшість з яких пов’язанно не з потерпілим, а з особистістю винного і характером скоєного ним діяння. Саме життя, якщо орієнтуватися на ст.ст.93,94 в кримінально правовому разумінні нічого не варте.

У зв’язку з цим доцільно було б відмовитися від орієнтування на обтяжуючі обставини оскільки перелік таких обставин безмежний, ними можуть бути у кожному конкретному випадку різни ситуації, які може використати злочинець для досягнення своєї мети. Крім того, оперування обставинами, що обтяжують відповідальність, тим більше при конструюванні складів злочинів вимагає їх співрозмірності по ступеню небезпеки, що зробити практично неможливо. Враховуючи це, суд немає сам визначити, які обставини можна визнати обтяжуючими або пом’якшуючими, якщо злочин було вчинено під впливом цих обставин.

Слід також звернути увагу на те, що обтяжуючі обставини, зазначені ст. , іноді стають більш важливими показниками суспільної небезпеки злочину, ніж завдана шкода, що є не логічним: підтверджується не гуманізм чинного  кримінального законодавства. Не випадково на практиці виникають ситуації, коли злочинець скоює по зовнішнім ознакам небезпечну крадіжки за попередню змовою групою осіб, з проникненням в приміщенням (ч. 3 ст. 140), але по суті не заслуговує такої оцінки, так як викрадені були, наприклад, декілька пачок паперу або шматок м’яса.

Отже, на даний момент у кримінальному законодавстві України діє концепція покарання злочинця. Концепція захисту, особливо прав, свобод та інтересів особи наш закон не знав, хоча кара за злочин може і повинна бути бути засобом захисту, а не тільки покарання, як це витікає із змісту ст. 22 КК України. Карати – щоб захищати , а не карати – щоб покарати.

Принцип гуманізму у кримінальному праві безпосередньо пов’язаний з визначенням як мети правосуддя, так і тих засобів, які має кримінальна юстиція у вирішенні завдань, що стоять перед нею. Кримінальна юстиція може і повинна впливати на злочинця, а також на громадян з метою попередження з їх боку можливих злочинів. Людина – це складна динамічна, само організована система. Тому, якщо треба здійснити позитивний вплив на поведінку суб’єкта , по-перше, необхідно впливати як на саму особу, так і на об’єктивні умови її життя; по-друге, враховувати складність і багатоманіття індивідуальностей і типів особистостей, по-третє, рахуватися з соціально-психологічними та іншими факторами взаємодії особистості з її соціальним оточенням, вплив якого може бути іноді сильнішим за вплив кримінальної юстиції. При цьому кримінальна юстиція вимушена виконувати важнкопоєднувані завдання – охорону суспільства від злочинця і одночасно позитивне включення його в систему суспільних відносин. Виходом з вказаної складної ситуації є гуманне ставлення до злочинця як ефективний засіб боротьби зі злочинністю.

Цікавою є ситуація з рецидивною злочинністю. Історія переконливо доводить, що помста, залякування, фізичне насильство ніколи не ліквідували злочинність докорінно, тому якщо злочинна поведінка викликана тим, що погляди, ідеї, переконання злочинця не відповідають нормативній системі, то ефективним засобом попередження нових злочинів може бути лише виправлення і перевиховання (ре соціалізація) злочинця. Для осіб, які вперше скоїли злочин важливий тісний взаєиозв’язок правового і виховного меттодів впливу, що здійснюється кримінальною юстицією із загальними принципами гуманістичного виховання.

Широке розуміння гуманізму кримінального права включає в якості його обов’язкового елемента суворе дотримання всіх кримінально-правових принципів та інститутів: склад злочину як єдина підстава кримінальної відповідальності, розгляд як єдина форма кримінального правосуддя, індивідуалізація кримінальної відповідальності в залежності від вини, звільнення від покарання тощо. Звичайно, гуманізм по відношенню до злочинця неможливий, як відмічалося вище, без гуманізму по відношенню до потерпілого, свідка та інших осіб, які «втягнуті в орбіту кримінального процесу»[65].

Втілення принципу гуманного ставлення до злочинця повинно здійснюватися шляхом скорочення сфери застосування покарання у вигляді позбавлення волі, раціональної побудови кримінально-правових санкцій, що дає можливість вибрати такий захід примусу, який буде найменшим, широке застосування актів амністії та помилування. Визначена тенденція кримінального законодавства України – послідовна лінія заміни кримінальних репресій різними, м’якими адміністративного й громадянського.

Одним з проявів гуманного ставлення до злочинця у кримінальному праві є принцип економії кримінальних репресій. Келіна і Кудрявцев вважають, що «економія репресії – це гуманізм, проявлений законодавцем, а тому на цій підставі стверджують, що дане положення досягається на законодавчій стадії і не має місця у процесі реалізації кримінальних приписів, а тому не може розглядатися як принцип кримінального права.» З такою точкою зору важко погодитися. Так, економія кримінальних репресій на законодавчому рівні проявляється при вирішенні кола діянь, що є злочинними (криміналізація), про заходи покарання за них (). Водночас в правозастосовчій діяльності даний принцип проявляється у тому, що особі, що скоїла злочин, повинно бути призначене мінімальне покарання за скоєний злочин або інший захід кримінально-правового впливу, що є необхідний та достатній для її виправлення і попередження нових злочинів. Вимога мінімального розміру покарання за скоєний злочин безпосередньо визначається метою покарання: слід вибрати такий захід примусу, який не тільки необхідний, але і достатній для досягнення цих завдань. Тому, гуманними можуть бути визнанні такі покарання чи інші заходи кримінально-правового впливу, які необхідні і достатні для охорони суспільних відносин та водночас для виправлення особи, що скоїла злочин, і попередження нових злочинів з боку цієї особи чи інших осіб. Звичайно, призначене судом покарання не повинно залишати у особи відчуття некараності злочину.

Практика застосування покарання свідчить, що призначення занадто суворих заходів примусу, може викликати серйозні негативні соціальні наслідки. Завдаючи зайві страждання засудженому та його близьким, таке покарання перетворює в очах громадськості злочинця на жертву, викликаючи до нього відчуття жалості та співчуття замість засудження його злочинних діянь. Тим самим занадто суворе покарання перешкоджає формуванню правильної суспільної поведінки, свідомості, досягнення мети загальної превенції.

Отже, сутність принципу гуманізму полягає у визнанні людини, її прав і свобод та законних інтересів найвищою соціальною цінністю для держави. Дане положення ставить вимогу перед кримінальним законодавством, по-перше, своїми кримінально-правовими санкціями не покарати злочинця, а захистити та поновити права та інтереси громадян, що були порушені в наслідок його злочинного посягання, а, по-друге, застосовуючи до особи, винної у скоєнні злочину, заходи державного примусу, воно повинно переслідувати мету перевиховання злочинця, вироблення у його свідомості позитивних суспільно корисних установок, включення його у суспільство як повноцінну особистість, яка поважає і виконує нормативні приписи даного суспільства. З метою позитивного впливу на винного до нього повинен застосовуватися мінімально необхідний захід кримінально-правового впливу.

ВИСНОВОК

Отже, узагальнюючи усе вище викладене, слід зазначитит наступне. Проблема принципів кримінального права потребує грунтовної розробки як з позицій кримінально-правової теорії, так і у контексті дії конкретних кримінально-правових принципів у суспільстві. Перший момент передбачає розробку такої системи кримінально-правових принципів, яка б відповідала об’єктивним умовам розвитку суспільства, держави і права, втілювала б у собі загальні ідеї, що покладені в основу всієї правової системи, не суперечила моралістичним позиціям, що склалися у суспільстві, та традіціям кримінальної політики тієї чи іншої держави; другий момент, в свою чергу, включає розробку практичних рекомендацій для законодавця щодо втілення тих чи інших принципів у нормативному матеріалі, виявлення проблем і суперечностей у кримінальному законодавстві щодо втілення у ньому конкретних кримінально-правових принципів та недоліків уу роботі правозастосовчих державних органів, які пов’язані з недотриманням або з неналежним дотриманням таких принципів.

Разом з тим, стан розробок за обома вказаними напрямами у вітчизняній науці кримінального права важко назвати навіть задовільним. У сучасній кримінально-правовій літературі проглядується явна недооцінка регулятивних можливостей системи кримінально-правових принципів, а теоретичний доробок радянських фахівців вимагає суттєвого переосмислення з сучасних позицій громадянського суспільства та правової держави. У зв’язку з цим, сучасна кримінально-правова доктрина так і не спромоглася виробити єдиного підходу до розуміння даної проблеми, що, звичайно, ускладнює її висвітлення у роботі. І все ж таки система принципів кримінального права України у роботі була представлена наступним чином: принцип законності, принцип справедливості, який у кримінальному праві конкретизується принципами індивідуалізації покарання і відповідальності, вини та суб’єктивної осудності; в останню групу увійшли принципи гуманізму та економії кримінальної репресії. Запропонована модель є своєрідною спробою подолати ті розбіжності, що мають місце у кримінально-правовій літературі, присвяченій принципам кримінального права, шляхом використання позитивних моментів та аналізу недоліків кожного з підходів.

СПИСОК НОРМАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

І. Нормативно-правові акти:

1.                   Загальна декларація прав людини. – К.: Укр. Правнича Фундація. Вид-во Право, 1995. – 12 с. – (Сер. “Міжнародні документи ООН з прав людини”).

2.                   Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Україна, 1996.

3.          Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / За відп. ред. Шибіко В.П. – К., 2000. – С. 454.

4.                   Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах / Відп. ред. В.І. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 720 с.

5.                   Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних і цивільних справах. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995.

ІІ. Книжкові видання:

6.                   Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – 176с.

7.                   Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К., 1996. – 336с.

8.                   Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. – В., 1992. – 92с.

9.                   Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юридичних вузів і фак-тів. / За ред. проф.. Бажанова М.І., Сташиса В.В., Тація В.Я. – К., 1997. – 368с.

10.              Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 512 с.

11.              Марцев А.И. Діалектика и вопросы теории уголовного права. – К., 1990. – 126с.

12.              Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.ред.: В.Ф.Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000. – 1120 с. – (Нормат. док. та комент.).

13.              Советское уголовное право: Общая часть. / Под ред. проф. Н.А. Беляева и проф. М.И. Ковалева. – М., 1977. – 542с.

14.              Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр.вузов / Под ред. Н.И. Загородникова. –М., 1973. – 478 с.

15.              Советское уголовное право: Часть Общая. Учебник для юр.вузов. –М., 1951. – 432 с.

16.              Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр.вузов / Под ред. М.Д. Шаргородского и М.А. Беляева –М., 1962. – 478 с.

17.              Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр.вузов / Под ред. Михайленко С.М. –К., 1968. – 670 с.

18.              Советское уголовное право. Общая часть. / Под ред. Кригера Г.Я., Куринова Б.А., Ткачевского Ю.М. – М., 1981. – 517с.

19.              Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. / Отв. ред. проф. Козаченко И.Я., проф. Незамова З.А. – М., 1999. – 516с.

20.              Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. – М., 1987. – 278 с.

21.              Фефелов П.А. Понятие и система принципов советского уголовного права. – Свердловск, 1970. – 148с.

22.              Чернышова Н.В., Володько М.В., Хазин М.А. Криминальное право Украины. /За ред. Бовсуновского В.М. – К., 1995. – 456с.

ІІІ. Публікації у періодичних виданнях:

23. Анашкин Г.В. Справедливость назначения уголовного наказания. // Сов. государство и право. - №7. – 1982. – с.60-65.

24. Головко А.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе. // Государство и право. – 1999. - №3. – с.61-68.

25. Иванов Н.Г. Принцип субъективного вменения и его реализация в УК // Государство и право. – 1999. - №10. – с.52-58.

26. Келина С.Г. Некоторые направления совершенствования уголовного законодавства. // Сов. государство и право. – 1987. – №5. – с.63-69.

27. Коржанський М. Про принципи уголовного права України. // Право України. - 1995. - №11. - с.69-70.

28. Кригер Г.А. Место принципов совестского уголовного права в системе принципов права. // Сов. государство и право. – 1981. – №2.- с.102-110.

29. Малеин Н.С. Неотвратимость и индивидуализация ответственности. // Сов. государство и право. – 1982. - №11. – с.48-56.

30. Мальцев В.В. Принципы уголовного законодательства и общественно опасное поведение. // Государство и право. – 1997. – №2. – с.101-108.

31. Павлова О.К. Современные тенденции развития уголовного законодательства и уголовно-правовой теории. Материалы конференции в январе 1994г. в Институте государства и права.// Государство и право. – 1994. - №6. – с.44-77.

32. Попов А.Н. Принцип справедливості в уголовном законодательстве. // Весник ЛГУ. Серия 6. Вып.3. – 1991. - №20. – с.86-89.

33. Сахаров А.Б. Перспективы развития советского уголовного права.// Советское государство и право. – 1983. - №7. – с.79-87.

34. Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – с.86-90.

35. Фефелов П.А. Принципы советского уголовного права.// Известия вузов. Правоведение. – 1989. - №2. – с.36-43.

ДОДАТОК № 1.

 

[1] Чернышова Н.В., Володько М.В., Хазин М.А. Криминальное право Украины. /За ред. Бовсуновского В.М. – К., 1995. – С.3-4.

[2] Советское уголовное право: Общая часть. / Под ред. проф. Н.А. Беляева и проф. М.И. Ковалева. – М., 1977. – С.12-13.

[3] Кригер Г.А. Место принципов совестского уголовного права в системе принципов права. // Сов. государство и право. – 1981. – №2.- С.102.

[4] Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.18.

[5] Советское уголовное право: Общая часть. / Под ред. проф. Н.А. Беляева и проф. М.И. Ковалева. – М., 1977. – С.12-13.

[6] Кригер Г.А. Место принципов совестского уголовного права в системе принципов права. // Сов. государство и право. – 1981. – №2.- С.102-105.

[7] Советское уголовное право: Общая часть. / Под ред. проф. Н.А. Беляева и проф. М.И. Ковалева. – М., 1977. – С.12-13.

[8] Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юридичних вузів і фак-тів. / За ред. проф.. Бажанова М.І., Сташиса В.В., Тація В.Я. – К., 1997. – С. 26.

[9] Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. / Отв. ред. проф. Козаченко И.Я., проф. Незамова З.А. – М., 1999. – С 16-17.

[10] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 64.

[11] Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. – М., 1987. – С. 13.

[12] Фефелов П.А. Принципы советского уголовного права.// Известия  вузов. Правоведение. – 1989. - №2. – С. 41.

[13] Фефелов П.А. Принципы советского уголовного права.// Известия вузов. Правоведение. – 1989. - №2. – с.40.

[14] Коржанський М. Про принципи уголовного права України. // Право України. - 1995. - №11. - с.69.

[15] Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К., 1996. – С. 24.

[16] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 78.

[17] Там само.

[18] Див. п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 року “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995. – С. 28.

[19] Див. п. 10 постанови ПВСУ від 1 березня 1973 року “Про судову практику у справах про обман покупців”// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995. – С. 144.

[20] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 134-136.

[21] Попов А.Н. Принцип справедливості в уголовном законодательстве. // Весник ЛГУ. Серия 6. Вып.3. – 1991. - №20. – С.86-87.

[22] Попов А.Н. Принцип справедливости в уголовном законодательстве. // Весник ЛГУ. Серия 6. Вып.3. – 1991. - №20. – С. 87.

[23] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 135.

[24] Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 21-22.

[25] Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К., 1996. – С. 31.

[26] Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – С.86.

[27] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 88.

[28] Там само. – С. 89.

[29] Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – с.86.

[30] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.ред.: В.Ф.Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000. – С. 33-34.

[31] Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – С.87.

[32] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 92.

[33] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.ред.: В.Ф.Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000. – С. 160.

[34] Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. – 1991. - №12. – С.89.

[35] Малеин Н.С. Неотвратимость и индивидуализация ответственности. // Сов. государство и право. – 1982. - №11. – С.50.

[36] Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. – В., 1992. – С. 14.

[37] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 122.

[38] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 127.

[39] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 128.

[40] Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. – М., 1987. – С. 25

[41] Головко А.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе. // Государство и право. – 1999. - №3. – с.63.

[42] Там само.

[43] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 130.

[44] Мальцев В.В. Принципы уголовного законодательства и общественно опасное поведение. // Государство и право. – 1997. – №2. – с.102.

[45] Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. – М., 1987. – С. 26

[46] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 131.

[47] Сахаров А.Б. Перспективы развития советского уголовного права.// Советское государство и право. – 1983. - №7. – с.82.

[48] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 131.

[49] Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.3444.

[50] Головко А.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе. // Государство и право. – 1999. - №3. – с.64.

[51] Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр.вузов / Под ред. Н.И. Загородникова. –М., 1973. – с. 56

[52] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.ред.: В.Ф.Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000. – С. 85

[53] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С.107.

[54] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – с.108.

[55]Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.20.

[56] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – с.113.

[57] Абз. 3 п. 19 Постанови Пленуму ВСУ “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. № 9 від 1 листопада 1996р // Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / За відп. ред. Шибіко В.П. – К., 2000. – С. 454.

[58] Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995.

[59] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – с.114-116.

[60] Иванов Н.Г. Принцип субъективного вменения и его реализация в УК // Государство и право. – 1999. - №10. – с.52-58.

[61] Абз. 2 п. 17 Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 27 березня 1992 р. “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини”//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995.

[62] Абз. 2 п. 22 Постанови Пленуму ВСУ № 12 від 25 грудня 1992 р. “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - №1. – 1995.

[63] Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. / Отв. ред. проф. Козаченко И.Я., проф. Незамова З.А. – М., 1999. – с. 21.

[64] Коржанський М. Про принципи уголовного права України. // Право України. - 1995. - №11. - с.69-70.

[65] Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – с. 151