Роль власності у соціально-економічних процесах

1. Вступ.

Україна як суверенна держава почала самостійно формувати власну економічну політику з часу проголошення своєї незалежності. Визначення основних напрямів цієї політики базується на принципах демократії, свободи підприємництва і відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Розбудова ефективної національної економіки розглядається як гарантія незалежності держави і виходить із всебічного осмислення шляхів економічного розвитку, які десятиліттями нав’язувалися Україні у складі жорстко централізованої системи господарювання колишнього Союзу РСР.

Перед Україною стоять невідкладні завдання вжиття комплексу заходів, спрямованих на забезпечення переходу від адміністративно-командної системи управління до само регульованої ринкової економіки. Серед найважливіших із цих завдань є: перехід від монополії державної власності до багатоманітності форм власності і видів господарювання, що здійснюватиметься шляхом приватизації та роздержавлення; стабілізація фінансової та кредитно-грошової системи; гнучка цінова політика, спрямована на поступову лібералізацію цін; структурна перебудова економіки і конверсія; розвиток конкурентних ринків і антимонопольні заходи; інвестиційна перебудова в напрямку децентралізації, зменшення питомої ваги державних інвестицій та розширення ринкових джерел капіталовкладень, регулювання заробітної плати та захист найуразливіших верств населення.

На передодні ХХІ ст. наша країна почала перехід до ринкової економіки, ринкового господарського механізму. Багато економічних проблем нам доводиться вирішувати вперше. Прощаючись з адміністративно-командною системою в економіці і господарстві, ми тим самим лише створюємо передумови для ринкового господарства, становлення якого не може відбуватися відразу. Відомо, що зародження ринкових відносин почалося ще при розкладанні первіснообщинного ладу. Але свого розквіту товарно-грошові відносини досягли при капіталізмі. Звичайно, нам не треба повторювати всі етапи і перипетії, якими багата історія ринку. Ми можемо скористатися досвідом інших держав. Але складність задачі полягає в тому, що дотепер ніхто у світі не переводив на ринкові рейки настільки величезний господарський комплекс, яким є наша економіка. Немає історичних аналогів цьому процесу. Але є гнучко реагуючий на вимоги часу ринковий механізм сучасного західного суспільства.

Необхідно підкреслити, що не існує економічної системи без слабостей і недоліків.

Складно однозначно визначити який вплив на економіку України зробить ринкова система. Багато економістів України і закордонних країн дають різні прогнози і вбачають різні тенденції подальшого розвитку нашої країни. Але одне очевидно: неможливо повернутися назад до чисто командної економіки. Головне - знайти вірні шляхи в просуванні до економічного прогресу, виробити науково обґрунтовану концепцію економічного розвитку України.

Власність відноситься до числа найбільш важливих і складних проблем економіки й економічної теорії. Історія економічного життя суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілу об'єктів і прав власності.

Суспільна думка завжди приділяла більшу увагу проблемі власності. Спеціальні звертання до неї містяться в історичній, філософській і художній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній літературі, у рамках якої склався ряд напрямків у вивченні прав власності. Економічна наука також завжди приділяла особливу увагу цій проблемі. І, проте, ця проблема залишається дискусійною і недостатньо розробленою.

2.     Ставлення до власності у світі історичної діалектики.

Власність як економічні відносини формуються ще на зорі становлення людського суспільства. Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для первісних форм власності характерно те, що права власності ще не сформувалися і, відповідно, не було інститутів і механізмів їхнього розподілу і перерозподілу. Отже, і не було умов для утворення економічної влади й економічної залежності. Рівні права на умови життя, працю і результат були відмінною рисою первісного присвоєння. Хоча можна назвати об'єктом власності природне середовище – землю, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привласнення – первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський економіст ХІХ століття Дж. С. Мілль писав: “Оскільки основоположний принцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створене їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці – до оброблюваної субстанції землі”. Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилось місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю. Тому “держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору”[1].

На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен.

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умовах виробництва сформувалися три локальні цивілізації – азіатська, антична і германська, яким була притаманна специфіка щодо власності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалась суспільна (племенна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю. У германській цивілізації дістала розвитку змішана форма власності – власником землі виступали одночасно община (сім'я) та голова сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила її специфіку різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічної структури.

На монополізації різних об'єктів власності тримаються всі найважливіші форми позаекономічного й економічного примусу до праці. Так, при античному способі виробництва позаекономічний примус був заснований на праві власності на раба — безпосереднього виробника; в умовах азіатського способу виробництва — на праві власності на землю; у період феодалізму — на праві власності на особистість і землю одночасно. Економічний примус до праці виходить із власності на умови виробництва чи із власності на капітал.

Звільнення від особистої залежності привело, з одного боку, до юридичної рівноправності всіх громадян, а з іншого боку, до нового типу відносин: економічної влади одних і економічної залежності інших. Якщо виходити з прийнятої класифікації за формаційним критерієм, то цими властивостями володіє капіталістична система. При рівному розподілі цивільних прав тут відбувається нерівний розподіл і концентрація прав власності.

Досвід будівництва соціалізму був спробою зрівняти людей не тільки в правах і волях, але й у правах власності на умови і результати виробництва.

Маються проміжні форми власності, що припускають перерозподіл прав власності з метою обмеження економічної влади одних і звільнення від економічної залежності інших. Прикладом може служити участь працівників у керуванні, розподілі доходу, контролі й ін.

У розвинутій системі економічних відносин власність відображає самі глибинні зв'язки і взаємозалежності, сутність економічного буття.

Власність як об'єктивне відношення, що пронизує весь суспільний пристрій, здавна залучала мислителів. Представники різних цивілізацій викладали свої погляди на природу власності і її роль у розвитку суспільства.

Платон на основі ідеалів давньогрецького світу створив навчання про ідеальну державу, у якому всі громадяни спільно володіють умовами виробництва. Докази переваги спільної власності побудовані ним на основі навчання про моральність. Моральність є усвідомлення єдності, сутності і духовності, вона сама по собі загальна: діяти в дусі єднання — морально. Приватна власність ставить інтерес особистості вище загального інтересу, кожний хоче володіти власністю тільки для себе. Тому приватна власність аморальна. Лише одному шару громадян не дозволяє філософ володіти власністю — політикам.

Цивілізація Древнього Риму мала інші ідеали. Тут вперше особистість виділилася зі своєї спільності, стало переборюватися почуття роду, що перешкоджає розвитку індивідуальності. В основі стоїцизму закладена ідея особистості й індивідуальної відповідальності. Перевагу віддавали вже приватній власності.

Ідеали Риму одержали розвиток у романо-германській цивілізації. Реформація викликала в Західному світі зміну моральних цінностей у ставленні до життя, природи і світобудови. Під впливом протестантської етики, налаштованої на егоїстичний індивідуалізм особистості, виникли представлення про людину економічну, теорія цивільного суспільства і класової держави, вчення про приватну власність як природне право, а поняття «свобода особи» зведено до поняття «людина, що володіє власністю».

На думку найбільших теоретиків соціалізму К. Маркса і Ф. Энгельса, необхідно розрізняти матеріальні й ідеологічні відносини власності. Як матеріальне відношення власність — це виробничі відносини, узяті в їхній цілісності. Як економічна категорія власність являє собою суспільні відносини безпосередньо виробництва і невіддільні від них суспільні відносини розподілу, обміну (обігу) і споживання.

Як ідеологічне відношення власність у класовому суспільстві є, на думку Маркса, юридичне вираження виробничих відносин. Як юридична категорія, власність являє собою відносини володіння, користування і розпорядження об'єктом власності, що відображають суспільні відносини виробництва, розподілу, обміну і споживання і права, що закріплюються в нормах.

2.1. Вплив розвитку знарядь праці на диференціацію власності.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і передусім їхня найреволючійніша частина – знаряддя праці. Концентрація індустріальних засобів виробництва прискорила розрив між працею і власністю, відокремлення робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною в економічній системі.

Тільки з появою таких засобів праці, як робоча худоба, земля і металеві знаряддя праці, починається розпад первісних громад на сімейні виробничі одиниці, починається історія формування індивідуальностей, що усвідомлюють себе такими.

Велика приватна власність на засоби виробництва має не менше історичне і логічне виправдання, ніж власність на робочу силу і її фізичного носія, найнятого працівника.

Ефективність металевих знарядь праці, землі, працівника і робочої худоби обумовила можливість прискореного розвитку індустріальних здібностей фізичного носія робочої сили і у плані збільшення обсягів зроблених матеріальних благ, і в плані прискорення удосконалення самого устаткування і засобів праці. У цьому складався наступний момент об'єктивної мрії, спрямованості першого протиріччя в розвитку процесу праці, процесі споживання індивідуальної робочої сили і її приватному об'єднанні з предметами і коштами праці.

Навряд чи можна сумніватися в тім, що першопричина змін у засобах праці, поділі праці й у характері процесу праці полягає в постійному технічному удосконаленні й усе більшій спеціалізації засобів праці приватного застосування, приватного характеру в зв'язку з природними потребами людей робити і мати продукції більше, кращої якості, з меншими витратами.

Звичайно, початковий етап перетворення локальних простих кооперацій у складні кооперації праці ще не супроводжуються великими змінами в характері приватної власності. Переважно це обмежується розширенням масштабу праці і застосуванням індивідуальних приватних капіталів, а також формування акціонерного капіталу (в епоху машинних засобів виробництва).

Масове застосування цих винятково високовиробничих, "скорострільних" і дуже дорогих засобів виробництва, що управляються комп’ютерами, призвело вже не тільки до розширення локальної складної кооперації праці в рамках фірми. Їхнє ефективне застосування стало можливим у рамках міжфірмової подетальної і технологічної спеціалізації виробничих процесів і відповідної кооперації праці.

Якщо в США в рамках такої власності сьогодні створюється 90 % усього ВНП, то ні розширення колективної (пайовий) власності робітників, ні подвоєння підприємницької приватної власності, ні ріст кількості "партнерських фірм", що знаходяться у власності двох чи більше осіб, зовсім не є перспективою відносин власності розвитих капіталістичних країн. Усі перераховані некорпоративні форми власності є всього лише сучасною об'єктивною потребою природного (конкурентного) відбору способів найбільш ефективного об'єднання безпосередніх виробників із засобами виробництва.

Тобто, у всій сукупності зазначених сучасних змін у характері засобів виробництва, поділу праці і процесу праці, а також і обумовленої ними зміні історичних типів і форм власності, праці і розподілу, виразно виявляється початок другого протиріччя в історії відносин власності, початок ступенестрибкоподібного самоспростування капіталістичної приватної власності.

Що ж до інформації як фактора самоспростування приватнокапіталістичного присвоєння варто помітити, що вона є єдиною "нематеріальною субстанцією", що по природі своєї передбачає суспільну форму відносин власності. Це, останнє, стосується усього величезного світу духовних благ, якої-небудь духовної події (наукового відкриття, технічного винаходу, літературного твору, художнього образа й ін.). Але тільки в загальному товарному світі усі вони здобувають приватної форми власності і відповідно форми товарів особливого роду, ціна яких визначається не витратами виробництва, а всього лише співвідношенням попиту та пропозиції.

3.     Власність як економічна категорія.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох століть схрещуються кращі розуми людства. Однак боротьбою в теоретичному плані справа не обмежується. Соціальні потрясіння, від яких часом струшується увесь світ, одною з головних своїх причин мають, у кінцевому рахунку, спроби змінити сформовані відносини власності, затвердити новий лад цих відносин. В одних випадках ці спроби приводили до успіху, в інших терпіли крах. Бувало, що суспільство дійсно переходило на новий, більш високий ступінь свого розвитку. Але траплялося, що в результаті ламання відносин власності суспільство виявлялося відкинутим далеко назад і попадало в трясовину, з якої не знало, як вибратися.

У найпершому наближенні власність можна визначити як ставлення індивіда чи колективу до приналежній йому речі як до своєї. Власність ґрунтується на розрізненні мого і твого. Довільний тип і будь-яка форма власності, наскільки б високим у тому чи іншому конкретному випадку не був рівень усуспільнення чи, що те ж саме, рівень колективізації власності, можуть існувати лише за умови, що хтось відноситься до умов і продуктів виробництва як до своїх, а хтось – як до чужих. Без цього взагалі немає власності. З цього погляду будь-яка форма власності є приватною, якою би ідеологічною мішурою, що переслідує цілком прозаїчні цілі, це не прикривалося.

З елементарного визначення власності, що наведено вище, випливає, що власність - це ставлення людини до речей. До цього, однак, зміст власності не зводиться. Оскільки власність немислима без того, щоб інші особи, що не є власниками даної речі, відносилися до неї як до чужого, власність означає ставлення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього ставлення виступає власник, що відноситься до речі як до своєї, на іншому - не власники, тобто всі треті особи, що зобов'язані відноситися до неї як до чужого. Це значить, що треті особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника, що втілена в цій речі. Власності властивий вольовий зміст, оскільки саме суверенна воля власника визначає буття приналежної йому речі.

Власність – це суспільні відносини. Без ставлення інших осіб до приналежної власнику речі як до чужого не були б і відносини до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільних відносин розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник необхідно вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Отже, власність - це суспільні відносини, яким властиві матеріальний субстрат і вольовий зміст. Власність – це майнове ставлення, причому в ряді майнових відносин вона займає чільне місце. Цього, однак, для характеристики власності недостатньо. Необхідно показати, у яких конкретних формах можуть виражатися вольові акти власника в ставленні приналежної йому речі. Зрозуміло, мова не йде про те, щоб вибудувати в ряд перелік таких актів. Це і неможливо, тому що в принципі власник може робити по відношенню до своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника в ставленні приналежної йому речі виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею. До них, у кінцевому рахунку, зводяться конкретні акти власника в ставленні речі.

Привласнення – це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ, природи і суспільства, їхніх корисних властивостей та реальні умови життєдіяльності економічний суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування. Володіння характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності. Розпорядження – здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам права прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Користування (використання) – процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності.

З урахуванням сказаного конкретизуємо дане раніше визначення власності. Власність – це ставлення особи до приналежної йому речі як до своєї, котре виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, а також в усуненні утручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку простирається влада власника.

Об’єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності – предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо.

Карл Менгер зазначав, що власність, як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами і кількістю благ, які є у розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення[2].

Парною категорією привласнення є відчуження.

Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності об'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

У соціально-економічній літературі, у тому числі і юридичній, широко поширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою визначеної суспільної форми чи як самої суспільної форми, за допомогою якої відбувається присвоєння. Визначення власності за допомогою категорії присвоєння звертається до робіт К. Маркса, у яких категорії власності і присвоєння дійсно погоджуються один з одним. Особливо рельєфно цей зв'язок просліджується у вступі “До критики політичної економії”. Такий підхід до визначення власності в принципі можливий. Варто, однак, враховувати, що поняття “присвоєння” має потребу в конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття “присвоєння” дослідники, у тому числі і К. Маркс, вкладали різний зміст. З цього погляду володіння, користування і розпорядження, як більш конкретні економічні категорії, мають безсумнівні переваги в порівнянні з гранично абстрактною категорією присвоєння. Коефіцієнт корисної дії зазначених категорій у визначенні власності незмірно вище, ніж категорії присвоєння.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об’єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії “людина-людина”.

Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв’язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюють, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По друге, власність характеризує діалектику взаємозв’язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність – більш містка категорія, ніж система економічних відносин.

Власність як економічна категорія властива людському суспільству протягом усієї його історії, за винятком, мабуть, тих початкових етапів, коли людина ще не виділилась з природи і задовольняла свої потреби за допомогою таких більш простих способів присвоєння, як володіння і користування. Зрозуміло, протягом багатовікової історії людства власність перетерплювала істотні зміни, обумовлені, головним чином, розвитком продуктивних сил, іноді досить бурхливим, як, наприклад, це мало місце в період промислової революції чи має місце зараз в епоху науково-технічної революції.

Прийнято розрізняти первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна в якості особливого виділяли також соціалістичний тип власності, для чого, очевидно, достатніх основ не було. В жодній із країн світу, що входили в соціалістичну співдружність, соціалізм насправді побудований не був. Безпосередні виробники в цих країнах як і раніше піддавалися експлуатації, возз'єднання засобів виробництва з працівниками виробництва в дійсності не відбулося. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді неприкритого, але в ряді випадків завуальованого) у цих країнах затвердився, вигадливо сполучив у собі характерні риси, властиві типам власності, як попередніх епох, так і нині існуючих.

Визнання власності особливою й у той же час історично мінливою економічною категорією при всіх розходженнях у підходах до неї є пануючим як у політико-економічній, так і в юридичній науці. На цей рахунок існує і інша думка, представлена головним чином у працях економіста В. П. Шкредова. Він вважає, що мова про власність може йти тільки як про категорію правової науки. Підставою для настільки категоричного висновку для автора послужило те, що власність виражається у всій системі виробничих відносин, а тому і вичленовування її як самостійної економічної категорії, нібито, неможливо. Прояв власності у всій системі виробничих відносин не викликає сумнівів. Однак саме тому виправдане вичленовування власності з цієї системи. Тільки йдучи таким шляхом, можна розкрити сутність власності. У противному випадку ми ризикуємо підмінити сутність власності зовнішніми формами її прояву.