Навигация
Форми, види і типи власності
62296
знаков
1
таблица
0
изображений
3.1. Форми, види і типи власності.
Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами.
Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність її характеру, поєднання робітника з засобами виробництва.
Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника і засобів виробництва.
Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними різновидами.
Сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи формування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.
Слід розмежувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання – один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб’єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна і та ж форма власності може реалізуватися через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація. Сьогодні з’явились нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.
Водночас одна і та ж сама форма господарювання може реалізовуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.
Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.
Кожний новий, більш високий за своїм змістом ступінь у розвитку власності має розглядатися з позиції якісної зміни у способі взаємодії людини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересах розвитку людської особистості. З цих саме позицій слід аналізувати розвиток функціональних форм власності. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися залежно від того, що містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічного розвитку.
Кожна функціональна форма власності має відображати передусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі і ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. У процесі формоутворення власності будь-які “забігання” вперед (як і відставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної праці негативно впливають на розвиток останньої і, в решті-решт, гальмують соціально-економічний прогрес.
Водночас положення про об’єктивну зумовленість процесу формоутворення власності рівнем і характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси мають багатовимірну структуру. Такими самими є й причинно-наслідкові зв’язки, що визначають логіку їх розвитку.
Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому вигляді. Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі економічного розвитку.
Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі приватної.
Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності говорити не можна. Вони характеризуються різними кількісними і якісними параметрами, сферами функціонування, цільовою спрямованістю. Йдеться про законодавчу рівність форм власності, що означає діяльність суб’єктів в однаковій системі прав, обов’язків і відповідальності. Однак на практиці цей принцип також не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільг сприяє розвитку форм малого бізнесу. І обмежує за певних умов діяльність монополістичної власності.
Власність в дії – це процес її реалізації в економічній і соціальній сферах, життєдіяльності суспільства в цілому.
На рис. 1 приведені основні типи, форми та види власності в економічній системі.
Рис. 1
| Тип | Суспільна | Приватна | Змішана | |||||||||||||
| Форма | Державна | Колективна | Індивідуально-трудова | З найманою працею | ||||||||||||
| Вид | Загальнодержавна | Муніципальна (комунальна) | Кооперативна | Акціонерна | Партнерська | Власність громадських організацій | Власність релігійних і культових організацій | Одноособова | Сімейна | Індивідуальна з застосуванням найманої сили | Монополістична | Корпоративна | Державно-колективна | Державно-приватна | Приватно-колективна | Спільна з залученням іноземного капіталу |
Форми власності являють собою різні комбінації ознак. Дамо ознаки деяких форм власності.
1. Індивідуальна власність. Ця форма концентрує в одному суб'єкті всі перераховані ознаки: праця, управління, розпорядження доходом і майном. У сучасній економіці сюди можуть бути прилічені ті, кого прийняте називати некорпорируваними власниками. В Україні до цієї форми можуть бути віднесені: селяни, що ведуть своє відособлене господарство; окремі торговці (включаючи "човників"); лікарі, що практикують приватно, адвокати і всі ті, у кому зосереджені праця, управління, розпорядження доходом і майном.
Як показує світовий досвід, чільне місце займає приватна власність.
2. Приватна власність. Приватна власність реалізується через найбільш повну взаємопов’язану систему економічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Коузом, А. Алчіаном та ін.) на початку 60-х років нашого століття[3]:
Ø право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;
Ø право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;
Ø право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;
Ø право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;
Ø паро суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;
Ø право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди збоку зовнішнього середовища;
Ø право на передачу благ у спадок;
Ø право на безстроковість володіння благом;
Ø заборона на використання способу, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;
Ø право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на сплату боргу;
Ø право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.
Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.
Приватна власність близька по змісту з індивідуальною в тому смислі, що основні правомочності сконцентровані в одній фізичній особі чи юридичній особі. Але приватна власність, як особлива форма, відрізняється від індивідуальної тим, що ознаки (правомочності) тут можуть розділятися і персоніфікуватися в різних суб'єктах. Трудяться одні, а розпоряджаються доходом і майном інші. Становище останніх визначається економічною владою, а становище перших — економічною залежністю. У проміжному становищі знаходиться керуючий (менеджер), оскільки, як відзначалося вище, керуючі беруть участь у виконанні функцій за розпорядженням. Якщо приватна особа, будучи власником умов виробництва, не застосовує працю найманих робітників, то таку власність варто визначити як індивідуальну (чи приватно-трудову).
3. Державна власність. Ця форма є панівною формою власності в Україні. Від попередніх форм вона відрізняється тим, що абсолютні права власності знаходяться не в окремих приватних осіб і їхніх об'єднань, а в державного інституту публічної, політичної й економічної влади. Держава є верховним розпорядником майна (умовами виробництва). Керують виробництвом призначені державою керівники (менеджери). Особливість власності державних підприємств полягає в тому, що їхнє майно не поділяється на частки і не персоніфікується в окремих учасниках економічного процесу, і в цьому смислі вона унітарна.
Власність на основні фактори (кошти) виробництва одержує тут вищу форму анонімності, оскільки суб'єктом розпорядження майном підприємств виступають федеральні державні органи.
Розвиток процесів усуспільнення в індустріальному виробництві веде до наростання процесу анонімності власності й у спеціальних органах різного рівня. Паралельно відбувається наростаюча соціалізація економіки. Тому деякі риси державної власності як об'єктивно необхідної форми знаходять свою актуальність у вже доступній для огляду перспективі. В області екології й інших національно значимих сферах вони здобувають практичну значимість і інституціональний механізм реалізації екологічних, соціальних і інших програм.
Державна власність реалізується ще в одному напрямку. Володіючи економічною (і політичною) владою, вона директивно привласнює частину доходів суб'єктів економічного процесу (через податки, акцизи, мита і т.д.) і перерозподіляє їх.
У економічно розвинених країнах державна власність зазнає змін. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.
4. Муніципальна власність. Поряд з державною муніципальна власність є різновидом публічної власності. Верховним розпорядником майна муніципальних підприємств є органи місцевої влади (міські, районні й ін.). Управління муніципальними підприємствами здійснюється або безпосередньо муніципальними органами, або через призначених керівників (чи менеджерів). Створений доход може розподілятися муніципальними органами, керівниками чи самостійно за участю трудових колективів.
5. Кооперативна власність. В основі цієї форми лежить об'єднання індивідуальних власників. Але це не арифметична сума індивідуальних власників, а їхня функціонуюча єдність. Кожний у кооперативі бере участь своєю працею і майном, має рівні права в управлінні і розподілі доходу. Кооперативна власність може бути частковою, де визначені частки кожного учасника в майні кооперативу, чи безчастковою, тобто без виділення і персоніфікації часткою майна кожного учасника.
У невеликих по розмірах кооперативах не створюються особливі органи управління. У великих кооперативах створюються спеціальні органи управління і виділяються спеціальні люди для управління справами кооперативу. У цьому випадку кількісний ріст породжує якісні особливості, оскільки учасники кооперативу делегують особливим органам і модулям одне з найважливіших прав власності — управління і навіть частково функції розпорядження. Тому необхідно помітити, що протиріччя між функціями і суб'єктами розпорядження і управління можливі в кооперативній формі, оскільки відбувається делегування функції управління особливим органом і учасником. По змісту до кооперативної власності дуже близькі підприємства, що одержали назви "робочої власності", що утвориться в результаті викупу працівниками підприємств у приватних власників.
6. Корпоративна форма. Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набула корпоративна форма власності як колективно-приватна. Корпорації – акціонерні підприємства.
Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, – підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси – й суспільного багатства, право безстрокового успадкування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій, як юридичний інститут володіння, приватна власність забезпечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі – колективні – форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.
Серед переваг корпоративної форми власності є і такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації.
Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про передання певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до корпорацій.
Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії.
7. Акціонерна власність. У зв'язку із широким поширенням акціонерної власності в сучасній ринковій і перехідній економіці необхідно більш детально розглянути природу й особливості цієї форми. Тут об'єктом власності є не засоби виробництва, а лише цінні папери, які їх представляють. Ці папери дають безумовне право на частину доходу й умовне право на участь в управлінні. Але самі по собі ці папери не дають ніякого права на розпорядження навіть тією часткою майна, що відповідає номінальній чи ринковій ціні цінного папера. По-друге, номінальне право на участь в управлінні може перетворитися в реальну можливість тільки для тих, хто сконцентрував у своїх руках контрольний пакет. З цього погляду акціонерна форма є видом анонімності власності, що створює великі можливості для концентрації економічної влади у частини (як правило меншої) учасників. Акціонерна форма має особливості в порівнянні з приватною власністю. Одна особливість полягає в тому, що одні приватні власники (власники контрольного пакета акцій) одержують можливість розпоряджатися не тільки чужою працею і доходом, але і чужою власністю інших учасників. У цьому смислі акціонерна власність — своєрідна форма мультиплікативної приватної власності. При цьому величина мультиплікатора є обернено пропорційною до частки, що утворює контрольний пакет акцій.
Іншою особливістю акціонерної форми є її асоціативність чи узагальненість ознак форми власності.
Акціонерна власність — це власність багатьох фізичних (і юридичних) осіб на єдиний процес присвоєння з нерівномірно розподіленими правами. Одні фізичні особи мають право на користування майном (засобами виробництва) і на доход у формі зарплати. Інші фізичні і юридичні особи мають право тільки на доход (володіння привілейованими акціями). Треті мають право на доход і участь в управлінні. Окремі учасники акціонерного товариства чи їхня група можуть сконцентрувати реальні права, що дають економічну владу (через контрольний пакет). Разом з тим всі учасники акціонерного товариства так чи інакше поступаються правами управління спеціальному органу і спеціальним людям, що у великих компаніях, особливо з розпиленим пакетом акцій, приводить до відокремлення функції управління і концентрації приватної економічної влади в руках менеджерів. Акціонерна власність по своєму змісту не укладається в класичні рамки приватної власності. Вона має реальні риси асоційованої власності багатьох учасників з делегуванням деяких прав і утворенням структур, що концентрують ці делеговані права.
Отже, акціонерна власність має наступні основні особливості. По-перше, по складу учасників (власників) вона є змішаною і комбінований одночасно. Її учасниками можуть бути самі різні юридичні особи (включаючи державу й іноземних учасників). По-друге, акціонерні товариства створюють ефект мультиплікативного розпорядження чужим майном і чужими активами, причому на добровільній основі. Власники контрольного пакета акцій розпоряджаються реальним майном учасників товариства, що не володіють контрольним пакетом. По-третє, акціонерна власність породжує ознаки перехідної форми. По своєму змісту вона сполучає риси приватної і суспільної власності.
8. Змішані форми. Сучасна економіка характеризується динамізмом, різноманіттям змін економічних відносин, форм і інститутів. Стосовно до власності відбувається дифузія різних форм і відносин власності, у результаті чого ускладнюється внутрішній зміст окремих форм. Усередині окремих форм з'єднуються риси різних форм власності. Наприклад, усередині державних підприємств можуть утворитися структури приватнопідприємницького і кооперативного характеру, і в рамках державних підприємств утворяться риси різних форм власності. У перехідній економіці України цей процес торкнувся всіх сфер. Наприклад, різні медичні центри в державних медичних установах функціонують на приватних чи кооперативних початках. Аналогічні структури маються й у державних вищих навчальних закладах. Чи, наприклад, колгоспи і радгоспи перетворені в акціонерні товариства, але продовжують функціонувати на кооперативних початках, знову об'єднавши виділені працівникам паї.
Особливим напрямком утворення змішаних форм власності є соціалізація окремих форм: участь працівників у управлінні виробництвом і розподілом доходу; участь державних і приватних підприємств у забезпеченні працівників житлом, медичним обслуговуванням змінює соціальну сферу різних форм власності.
Не слід ототожнювати змішані форми власності зі змішаною економікою. Форма власності — це характеристика складної внутрішньої структури окремої форми власності. Тут у рамках окремої форми сполучаються різні типи головних правомочностей по праці, управлінню, доходу.
Похожие работы
... і й привабливості для іноземних інвестицій. 4) В усіх регіонах за роки кризи накопичились серйозні економічні, соціальні та екологічні проблеми 5) Позитивні тенденції економічного зростання в регіонах призупинили стрімке поглиблення регіональних соціально-економічних диспропорцій, однак немає підстав очікувати в найближчій перспективі їх зменшення. [10, 344] Наявність суттєвого регі ...
... , підприємницьких структур різних форм власності, що зумовлює становлення місцевих бюджетів як важливого фінансового інструменту регулювання господарського і соціального життя. Важливим при оцінці ролі місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку регіонів є аналіз співвідношення обсягів місцевих бюджетів із загальними витратами зведеного бюджету (таблиця 31.2) Таблиця 31.2 Співвідношення ...
... ія розвитку перспективних досліджень, згідно з якою патентування породжує кумулятивний ефект розвитку похідного винахідництва. Стрімке зростання ролі та значення інтелектуальної діяльності в соціально-економічному розвитку суспільства, утвердження творчої розумової праці як найважливішого чинника успішного виробничого та комерційного функціонування сучасних високотехнологічних підприємств, пі ...
... праці. Проблема вибору національної економічної політики України. Підвищення національної свідомості посилює роль національних традицій та цінностей, які відіграють важливу роль при виборі моделі соціально економічного розвитку України. Величезною мірою темпи та глибина суспільно – економічного прогресу України буде залежати від того, по якому шляху піде українська нація, що відроджується. ...
0 комментариев