Основне питання філософії за А. Камю

1. Основне питання філософії за А. Камю

Вже на першій сторінці “Міфу про Сізіфа” Камю зазначає, що “є лише одне дійсно серйозне філософське питання – питання про самогубство. Вирішити, чи варте життя того, щоб бути прожитим, чи воно цього не варте, це означає відповісти на основне питання філософії. Всі інші питання – чи має світ три виміри, існує дев’ять чи дванадцять категорій розсудку – слідують потім. Всі вони лише гра; спочатку необхідно відповісти на вихідне питання.”[5]

Складність відповіді на це питання полягає в багатьох причинах. Насамперед це те, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим, чим вона є: “Ніщо не захоплює людину більше, ніж вона сама, особливо те, чим вона могла би бути.”[6]

Другою причиною можна назвати проблему співвідношення усвідомлення плинності часу та “досвіду смерті”, про це автор пише так: “… ніколи не виходить в достатній мірі здивуватись тому, що всі живуть так, як ніби вони про смерть не знали. Ніхто, дійсно, не має досвіду смерті. Оскільки досвід у власному значенні є те, що особисто відчуто та усвідомлено. У випадку зі смертю можливо говорити хіба що про досвід когось іншого.”[7] Але, на мою думку, і про досвід когось іншого ми говорити не маємо права, оскільи той інший невзмозі ним поділитись з тими, що залишилися жити.

Наступна проблема, з якою стикається людина – це проблема світорозуміння: “зрозуміти – це, перш за все, вдатися до єдиного мірила… Зрозуміти світ, означає для людини звести його до людського, відмітити його своєю печаттю… Розум, що намагається осягнути дійсність, здатен відчути задоволення лише тоді, коли він зведе її до власних понять.”[8] Зрозуміти світ намагались всі попередні покоління, але очевидним залишається те, що він так і залишився незрозумілим. Хоча люди з найдавніших часів і до сьогодення зробили значні наукові відкриття в різних галузях, це не допомогло їм відповісти на питання: в чому полягає сенс людського буття. Налідком усвідомлення того, що світ є “нерозумним” і незрозумілим стає невтішний висновок: “В кінці, не дивлячись ні на що, на нас чекає смерть. Ми це знаємо.”[9] І далі у людини є декілька варіантів поведінки:

1)    Вірити, що наше життя передує чомусь іншому, що має сенс (наприклад: ідея загробного життя в християнстві та ідея реінкарнації душі в індуїзмі). Це означає вдатися до віри, щоб життя мало сенс заради майбутнього, яке починається зі смертю людини.

2)    Прийняти Абсурд цього світу і людського існування взагалі (адже в кінці кінців на нас чекає смерть), зробити висновок про те, що різниці в тому, що чи піде людина з життя зараз чи пізніше нема, і тому добровільно і свідомо людина наближає логічне завершення свого існування, пішовши з життя.

3)    Або, кинути виклик долі і продовжувати жити. Таке вирішення питання Камю вважає найбільш гідним людини: “наша доля перед нами, і їй ми кидаємо виклик. Не стільки через гордощі, скільки через усвідомлення безплідності нашого талану. Часом ми також відчуваємо жаль до самих себе. Це єдиний вид співчуття, що здається нам прийнятним, – відчуття, яке ви навряд зрозумієте, – пише Камю, – і яке буде здаватись вам не зовсім мужнім. Однак, воно відоме лише самим мужнім з нас.”[10]

Одже, ми стикаємось з наступною проблемою – проблемою вибору, оскільки саме людині належить обирати один з трьох варіантів при чому в другому випадку мова йде про те, щоб з’ясувати – як покінчити з життям, в третьому – чому його продовжувати.

Таким чином, виходить, що “або у цього світу є сенс, що переважає повсякденні хвилювання, або нема нічого істиного, крім цих хвилювань. Необхідно жити в часі і в ньому помирати, або вилучити себе з нього заради життя, що височіє над ним. Я знаю, – пише Камю, – що можливо укласти з ним угоду, жити в своєму часі та вірити у вічне. Це називається змиритись з положенням речей. Але мені цей вихід огидний, я хочу мати все або ніщо.  Якщо я обираю діяльність, не подумайте що мені невідоме стороннє спостереження. Але воно не може дати всього, і будучи позбавленим вічного, я бажаю вступити в союз з часом. Я не хочу обтяжувати себе ані тугою по вічності, ані гіркотою – я лише хочу дивитись на все ясно.”[11] Таким чином, Камю відхилив образ людини як раба божого, що слугує з надій на майбутню винагороду (райське життя після смерті) або через страх майбутнього покарання (у вигляді пекельних мук за гріхи в земному житті).

Своїм світоглядом Камю захищав екзистенціалізм “абсурдного” – вчення про чужинність людини в світі і вбачав своє гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї зберегти, життя.

Саме тому, його працю “Міф про Сізіфа” часто називають гуманістичним маніфестом. Проте, гуманізм Камю полягає не в тому, щоб зробити людину щасливою, а в тому, щоб зробити її свідомою. Відсутність сенсу людського існування не можуть бути доведена і тому має прийматись як належне: в цьому і полягає відчуття гідності людини, а Сізіф є символом життя.