Бунтівна людина

2. Бунтівна людина.

Визнаючи дійсність очевидно абсурдною Камю, поряд з тим проголошував: “Людина для себе є самоціллю… Кожна людина в певні моменти свого життя відчуває себе богорівною. В усякому разі так прийнято говорити. Але це трапляється тому, що одного разу в певному просвітленні вона відчула дивну велич людського духу.”[12] Тому мисляча людина кидає виклик Абсурдові, трагічно свідома того, що остаточно подолати його вона ніколи не зможе. І в цьому її велич та краса.

Викликом Абсурдові є Бунт. І коли людина перестає бути звичайною людиною, кидаючи такий виклик, вона стає Бунтівною Людиною.

В своїй праці “Бунтівна людина” Камю в притаманному йому стилі мислення наводить широкі історичні аналогії, порівнюючі різні види вбивств (поодинокі та масові знищення людей). Він приходить до наступних висновків, що: “… якщо ми хочемо прийняти концепцію абсурду, ми повинні бути готові вбивати, скоряючись логіці, а не совісті, яка буде уявлятись чимось ілюзорним … Але логіці нема місця в концепції, що

чергово подає вбивство припустимим та неприпустимим. Оскільки, признавши вбивство етично нейтральним, аналіз абсурду призводить в кінці кінців до його осуду, і це самий важливий висновок. … Поза людського існування парі абсурду немислиме: в цьому випадку відсутня одна з двох необхідних для спору сторін. Заявити, що життя абсурдне, може лише жива людина, що має свідомість. … Признавши, що життя будучи благом для тебе, є таким і для інших. Неможливо виправдати вбивство, якщо відмовляєшся виправдати самогубство. Розум, що засвоїв ідею абсурду, безоговірно допускає фатальне вбивство, але не сприймає вбивства розсудливого.”[13]

В історичних аналогіях, наведених в “Бунтівній людині” Камю приходить до висновку, що революція неминуче перероджується у тиранію, а колишні борці проти гноблення в іще жорстокіших гнобителів – це вираження фатального закону історії: одне насильство породжує інше. Єдиним засобом протистояти насильству є постійне бунтарство.

Бунт у Камю є позитивним вираженням Абсурду, саме тому Бунту нема, якщо нема відчуття правоти і автор постійно шукає в людині ті сили, які піднімають її проти зла, спрамовуючи на безкомпромісну боротьбу з ним Він знаходить такі сили у моральній природі людини: “Будь-яка мораль базується на думці, що вчинок має свої наслідки, які його виправдовують чи перекреслюють. Дух, що проникнений

абсурдом, обмежується думкою, що про ці наслідки необхідно судити спокійно. Він готовий за все розплачуватись. Іншими словами для нього винних винуватих, є лише ті, що несуть відповідальність. Саме найбільше, на що він згоден, це використовувати минулий досвід при обгрунтуванні майбутніх вчинків. Час викликає до життя час, життя слугує життю.”[14]

Бунт – це протест людини проти її перетворення на річ, проти її низведення до історії. Бунт – це ствердження загальної для всіх людей природи, що спрямована проти забуття і прагне до “безмежності в часі”. Природа людини непідвладна світу сили: “Можливо поработити живу людину, низвести її до історичного рівня речі. Але, віддаючи перевагу смерті замість рабства, вона стверджує свою людську природу, що непідвладна царству речей.”[15]

Світ сили, про який йде мова сповнений злом, яке невід’ємне від самої людини та її існування, і таким злом є вбивство, оскільки: “Якщо цей світ позбавлений вищого сенсу, якщо людина може знайти відгук лише в душі іншої людини, то достатньо одному вигнати іншого з світу живих, щоб самому опинитись поза ним.”[16]

Розглядаючи різні історичні ситуації, Камю викладає їх з точки зору висловлювання: “Ціль виправдовує засоби”. Він наводить приклади революцій, які призвели до масових знищень людей, і жахається тому, як люди, що були творцями історії і

прагнули для людей щастя та свободи перетворили свої країни на країни терору. І, розгорнувши перед нами картини насильства, яке породжує ще більше насильство, Камю переконує нас в тому, що ціль не виправдовує засоби: “Говорять, ніби ціль виправдовує засоби. Можливо. Але, що виправдовує саму ціль? На це питання, яке історична думка залишає без відповіді, бунт відповідає: засоби.”[17] Таким чином, Бунтівна людина, залишаючись послідовною і вимагаючи певної свободи ніколи не посягне на життя та свободу іншої.

Порівнюючи Сізіфа з сучасністю можна сказати, що в ХХ столітті боги позбавили Сізіфа каменя і зробили його “галерним рабом”. Але для оволодіння мистецтвом “галерного раба” вмінь у Сізіфа виявилось недостатньо, оскільки він був позбавлений моралі через те, що мораль починається там де існують двоє. А Сізіф був один перед глухими богами.

Бунтівна Людина виправляє людину розумну в її доброчинності, піддавши сумніву можливість досягти справедливості. І знову ми повертаємось до думки, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим, чим вона є: “Нам недостатньо жити; нам потрібно, не чекаючи на смерть, здобути долю. Таким чином, ми вправі сказати, що людина має поняття про світ кращий, ніж той в якому вона живе.  Але “кращий” в даному випадку не означає “інший”, а лише більш цінний. …Будь-яке зусилля людини,

буде воно релігією чи злочином, в кінцевому рахунку підкоряється цьому безглуздому бажанню, що полягає в тому, щоб надати життю форми, яка в ньому відсутня.”[18]

Знову повертаючись до порівняння бунту з революцією наведем ще одну цитату Камю з цього приводу: “… бунт доводить, що він – рух самого життя і що його не можна заперечувати, не зрікаючись від життя. Його поклик всяк раз підіймає з колін нову істоту. Отже, він – або втілення любові та щедрості, або ніщо. А безчесна, обачлива революція, віддаючи перевагу не абстрактній людині, а людині з плоті та крові, заперечує живу істоту стільки разів, скільки їй це необхідно, та підміняє любов злопам’ятністю.”[19]

Згадана злопам’ятність в даному випадку є втіленням принципу “око за око”, саме тому революція протиставляється Бунту, адже Бунт обумовлений самим життям, а життя повинне бути доброзичливим, щоб бути щасливим.

Людину “вражає думка, що далі вона йти не може. Як людина приречена на смерть: все, що для неї існує при ній. Але так само як і людина, що знає – завтрішній день схожий на попередній і всі інші дні теж.”[20] Але при всьому цьому життя надто коротке, і гріх втрачати час, тому єдиним виходом для людини залишається Бунт.

Таким чином, з викладеного в даній частині роботи видно, що:

1)   Людина є самоціллю для самої себе, оскільки час від часу в постійній боротьбі з Абсурдом вона – Людина – відчула себе богорівною;

2)   Позитивним вираження невпинної боротьби людини з Абсурдом є Бунт, який в свою чергу є протестом людини проти “її перетворення на річ” та усвідомлення того, що вищій сенс людського буття людині невідомий.

3)   Бунт не тотожній революції, оскільки остання заперечує живу істоту стільки разів, скільки їй це необхідно, а таке заперечення призводить до того, що сучасна людина називає “Злочинами проти людства” і вищім злом, яке може чинити людина є свідоме вбивство.

4)   Розглянувши різні історичні ситуації, які наводить Альбер Камю у своїй праці “Бунтівна людина” можна дійти висновку, що висловлювання: “Ціль виправдовує засоби” є невірним, оскільки невідомо, що виправдовує саму ціль? Камю стверджує, що бунт дає відповідь на це питання і вона така: засоби виправдовують саму ціль.

5)   Сучасну історію не можна задовольнити міфом, тому на зміну Сізіфові приходить Бунтівна Людина. Але без Сізіфа її поява в історії була би неможливою. Сізіфа покарали боги за несвідомість, тому він і по сьогоднішній день терпить муки. Сучасній людині дається змога стати Бунтівною, тому її праця не є Сізіфовою – вона кинула виклик Абсурду і це наповнює її життя сенсом.

Висновки

Розглянувши проблематику людини у філософії одного з яскравіших предсттавників екзистенціальної течії у філософії – Альбера Камю – слід відмітити наступн моменти. По-переше, Камю як представник атеїстичного екзистенціалізму глибоко переконаний, шо: “В кінці, не дивлячись ні на що, на нас чекає смерть. Ми це знаємо. І ми також знаємо, що з нею все закінчується.”[21] Це переконання робить своєрідним світостпийняття Камю-філософом, яке полягає в наступному:

1) Багаторазові спроби людини пошуків сенсу людського буття в різні історичні епохи не дали людині відповіді: в чому полягає його сенс. Тому Камю стверджує, що Абсурд людського існування повинен бути прийнятий без пояснень. Але таке прийняття Абсурдності світу не означає скорення, навпаки воно змушує людину вдаватись до Бунту.

2) Визнати те, що життя абсурдне може лише  “жива людина, що має свідомість”, оскільки зі смертю припиняється “парі” Абсурду з людиною. Таким чином Камю відкидає можливість як вбивства, так і самогубства.

3) Своїм світоглядом Камю вчення про чужинність людини в світі і вбачав своє гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї зберегти життя.

 

Відсутність сенсу людського існування не можуть бути доведена і тому має прийматись як належне: в цьому і полягає відчуття гідності людини.

4) В історичних аналогіях народжується висновок про те, революція неминуче перероджується у тиранію, а колишні борці проти гноблення в іще жорстокіших гнобителів – це вираження фатального закону історії: одне насильство породжує інше. Єдиним засобом протистояти насильству є постійне бунтарство.

5) Бунт у Камю є позитивним вираженням Абсурду, саме тому Бунту нема, якщо нема відчуття правоти і автор постійно шукає в людині ті сили, які підіймають її проти зла, спрямовуючи на безкомпромісну боротьбу з ним Він знаходить такі сили у моральній природі людини.

6) Бунт дає відповідь на питання чи виправдовує ціль засоби і відповідь – ні, оскільки самі ж засоби виправдовують ціль.

7) Без Сізіфа поява Бунтівної Людини в історії була б неможливою. Сучасна людина має змогу стати Бунтівною, тому її праця не є Сізіфовою – вона кинула виклик Абсурду і це наповвнює її життя сенсом. Принаймні на відміну від Сізіфа вона має вибір.

По-друге, Камю переконаний в тому, що “людина має поняття про світ кращий, ніж той в якому вона живе. Але “кращий” в даному випадку не означає “інший”, а лише більш цінний. …Будь-яке зусилля людини, чи буде воно релігією або злочином, в кінцевому рахунку підкоряється цьому безглуздому бажанню, що полягає в тому, щоб надати життю форми, яка в ньому відсутня.”[22]

І, по-трете, все, що може пізнати людина пізнається в порівнянні: “Нема сонячного світла без темряви, і ніч треба відвідати”[23]

ЛІТЕРАТУРА:

1.   Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Изнанка и лицо. – М., Харьков, 1998. – С. 25-72.

2.   Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Миф о Сизифе. – М., Харьков, 1998. – С.107-214.

3.   Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Человек бунтующий. – М., Харьков, 1998. – С. 239-532.

4.   Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Письма о бунте. – М., Харьков, 1998. – С. 533-576.

5.   Краткая философская энциклопедия. – М., Издательская группа «Прогресс» – «Энциклопедия», 1994. – С. 196, 532

6.   Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник/ Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г. І. Та ін. – К.: Либідь, 1993. – 576 с.

7.   Філософія: Навчальний посібник/ І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І. В. Бойченко, В. П. Розумний, та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – 584 с.

[1] Філософія: Навчальний посібник/ І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І. В. Бойченко, В. П. Розумний, та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С. 134.

[2] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 47.

[3] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – Харьков, 1998. – С. 28.

[4] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 242.

[5] Там само. – С. 110.

[6] Там само. – С. 169.

[7] Там само. – С. 119.

[8] Там само. – С. 121.

[9] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 177.

[10] Там само. – С. 178.

[11] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 175.

[12] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 176.

[13] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 244.

[14] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 160.

[15] Там само. – С. 466.

[16] Там само. – С. 508.

[17] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 519.

[18] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 489.

[19] Там само. – С. 530.

[20] Там само. – С. 83.

[21] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 177.

[22] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 489.

[23] [23] Там само. – С. 203.