Навигация
Зниження курсу валют коливалося від 12% - 30,5%
74704
знака
0
таблиц
0
изображений
6. Зниження курсу валют коливалося від 12% - 30,5%.
Знецінення валют викликало подорожчання імпорту і додатковий ріст цін.
США використовували принципи Бреттон-вудської системи (статус долара як резервної валюти, фіксовані паритети і курси валют, конверсія долара в золото, занижена офіційна ціна золота) для посилення своїх позицій у світі. Країни Західної Європи і Японії були зацікавлені в заниженому курсі своїх валют із метою заохочення експорту і відновлення зруйнованої економіки. У зв'язку з цим Бреттон-вудська система протягом чверті сторіччя сприяло зросту світової торгівлі і виробництва. Проте повоєнна валютна система не забезпечила рівні права всім її учасникам і дозволила США впливати на валютну політику країн Західної Європи, Японії й інших членів МВФ. Нерівноправний валютний механізм сприяв зміцненню позицій у США у світі на шкоду іншим країнам і міжнародному співробітництву. Протиріччя Бреттон-вудської системи поступово розхитували її.
Економічні, енергетичні, сировинний кризи дестабілізували Бреттон-вудську систему в 60-х роках. Зміна співвідношення сил на світовій арені підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабла економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свої валютно-економічний потенціали, стали тіснити американського партнера.
Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відношеннях. Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейські валюти і японська єна суперничають із ним на валютних ринках, використовуються як міжнародний платіжний і резервний засіб. Якщо частка долара в офіційних валютних резервах поступово знижувалася (із 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), то відповідно підвищувалася частка марки ФРН (із 6,7 до 14%), японської єни (із 0 до 3.7%), швейцарського франка (із 1,4 до 4,1%). Зникла економічна і валютна залежність країн Західної Європи від США, характерна для перших повоєнних років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва виникнув новий центр валютної сили у вигляді ЄЕС, що суперничає зі США і Японією.
Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, це призвело до величезного збільшення їх короткострокової зовнішньої заборгованості у вигляді доларових накопичень іноземних банків. “Доларовий голод” замінився “доларовим пересиченням”. Надлишок доларів у вигляді лавини “гарячих” грошей періодично обрушувався то на одну, то на іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і втечу від долара.
З кінця 60-х років наступив кризис Бреттон-вудськоъ валютної системи. Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилася, у світі. Сутність кризи Бреттон-вудськоъ системи полягає в протиріччі між інтернаціональним характером МЕО і використанням для їхнього здійснення національних валют, схильних знеціненню.
Причини кризи Бреттон-вудськоъ валютної системи можна уявити у вигляді ланцюжка взаємообумовлених факторів:
1. Нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р. співпав з уповільненням економічного росту. Світова циклічна криза охопила економіку Заходу в 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 р.
2. Посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і конкурентноздатність фірм заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих” грошей. Різноманітні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для “курсових перекосів”.
3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (особливо Великобританії, США) і активне сальдо інших (ФРН, Японії) посилювали різкі коливання курсів валют відповідно униз і нагору.
4. Невідповідність принципів Бреттон-вудської системи співвідношенню сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на міжнародному використанні схильних знеціненню національних валют - долара і почасти фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією світового господарства. Це протиріччя Бреттон-вудської системи посилювалося в міру ослаблення економічних позицій США і Великобританії, що погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їхнім статусом резервних валют. У результаті була підірвана стійкість резервних валют.
Право власників доларових авуарів обмінювати їх на золото зайшло в суперечність із можливістю США виконувати це зобов'язання. Їх зовнішня короткострокова заборгованість збільшилася в 8.5 разу за 1949-1971 р., а офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 разу. Слідством американської політики “дефіциту без сліз” явився підрив довіри до долара. Занижена в інтересах США офіційна ціна золота, що служила базою золотих і валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни. Міждержавне регулювання її виявилося неспроможним. У результаті штучні золоті паритети втратили сенс. Це протиріччя збільшувалося завзятою відмовою США до 1971 р. девальвувати свою валюту. Режим фіксованих паритетів і курсів валют збільшив “курсові перекоси”. Відповідно до Бреттон-вудської угоди центральні банки були вимушені здійснювати валютну інтервенцію з використанням долара навіть на шкоду національним інтересам. Тим самим США переклали на інші країни турботу про підтримку курсу долара, що загострювало міждержавні протиріччя.
Оскільки Стомившись МВФ припускав лише разові девальвації і ревальвації, то в чеканні їх посилювалися прямування “гарячих” грошей, спекулятивна гра на зниження курсу слабких валют і на підвищення курсу сильних валют. Міждержавне валютне регулювання через МВФ виявилося майже безрезультатним. Його кредити були недостатні для покриття навіть тимчасового дефіциту платіжних балансів і підтримки валют.
Принцип американоцентризму, на якому була заснована Бреттон-вудська система, перестав відповідати новому розставлянню сил із виникненням трьох світових центрів: США - Західна Європа - Японія. Використання США статусу долара як резервної валюти для розширення своєї зовнішньоекономічної і військово-політичної експансії, експорту інфляції підсилило міждержавні розбіжності і суперечило інтересам країн, що розвиваються.
5. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривають дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщається в іноземні банки, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей колосальний ринок доларів “без батьківщини” (750 млрд. долл., або 80% обсягу євроринку, у 1981 р. проти 2 млрд. долл. у 1960 р.) зіграв двояку роль у розвитку кризи Бреттон-вудської системи. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках євродоларові операції, пришвидшуючи стихійне прямування “гарячих” грошей між країнами, загострили валютну кризу.
6. Роль транснаціональних корпорацій, що дезорганізує, (ТНК) у валютній сфері: ТНК мають у своєму розпорядженні гігантські короткострокові активи в різних валютах, що більш ніж удвічі перевищують валютні резерви центральних банків, вислизують від національного контролю й у погоні за прибутками беруть участь у валютній спекуляції, надаючи їй грандіозний розмах. Крім загальних існували специфічні причини, властивим окремим етапам розвитку кризи Бреттон-вудської системи.
Прояви кризи Бреттон-вудської валютної системи приймали такі форми:
- “валютна лихоманка” - переміщення “гарячих” грошей, масовий продаж хитливих валют у чеканні їхньої девальвації і скупка валют - кандидатів на ревальвацію;
- “золота лихоманка” - утеча від нестабільних валют до золота і періодичне підвищення його ціни;
- паніка на фондових біржах і падіння курсів цінних паперів у чеканні зміни курсу валют;
- загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її якості;
- масові девальвації і ревальвації валют (офіційні і неофіційні);
- активна валютна інтервенція центральних банків, у тім числі колективна;
- різкі коливання офіційних золотих-валютних резервів;
- використання іноземних кредитів і запозичень у МВФ для підтримки валют;
- порушення структурних принципів Бреттон-вудської системи;
- активізація національного і міждержавного валютного регулювання;
- посилення двох тенденцій у міжнародних економічних і валютних відношеннях - співробітництва і протиріч, що періодично переростають у торгову і валютну війни.
Валютна криза розвивалася хвилеподібно, вражаючи то одну, то іншу країну в різний час і з різною силою. Криза Бреттон-вудської системи досягла кульмінаційного пункту навесні і влітку 1971 р., коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара співпала із тривалою депресією в США після економічної кризи 1969-1970 р. Під впливом інфляції купівельна спроможність долара впала на 2/3 у середині 1971 р. у порівнянні з 1934 р., коли був установлений його золотий паритет. Сукупний дефіцит платіжного балансу по поточних операціях США склав 71,7 млрд. долл. за 1949-1971 р. Короткострокова зовнішня заборгованість країни збільшилася з 7,6 млрд. долл. у 1949 р. до 64,3 млрд. у 1971 р., перевищивши в 6,3 разу офіційний золотий запас, що скоротився за ці періоди з 24,6 млрд. до 10,2 млрд. долл.
Криза американської валюти висловився в масовому продажі її за золото і стійкі валюти, падінні курсу. Євродолари, що безконтрольно кочують, наводнили валютні ринки Західної Європи і Японії.
Центральні банки цих країн були змушені скуповувати їх для підтримки курсів своїх валют у встановлених МВФ межах. Криза долара викликала політичну форму виступів країн (особливо Франції) проти привілею США. який покривали дефіцит платіжного балансу національною валютою. Франція обміняла в казначействі США 3.5 млрд. долл. на золото в 1967-1969 р. З кінця 60-х років конверсія долара в золото стала фікцією: у 1970 1.50 млрд. доларових авуарів протистояли лише 11 млрд. долл. офіційних золотих резервів.
США прийняли ряд заходів для порятунку Бреттон-вудської системи в 60-х роках.
1. Притягнення валютних ресурсів з інших країн. Доларові баланси були частково трансформовані в прямі кредити. Були укладені угоди про операції “своп” (2,3 млрд. долл. - у 1965 р., 11.3 млрд. долл. - у 1970 р.) між Федеральним резервним банком Нью-Йорка і рядом іноземних центральних банків.
2. Колективний захист долара. Під тиском США центральні банки більшості країн утримувалися від обміну своїх доларових резервів у золото в американському казначействі. МВФ уклав частину своїх золотих запасів у долари всупереч Статуту. Головні центральні банки створили золотий пул (1962 р.) для підтримки ціни золота, а після його розпаду з 17 березня 1968 р. увели подвійний ринок золота.
3. Подвоєння капіталу МВФ (до 28 млрд. долл.) і генеральна угода 10 країн-членів Фонду і Швейцарії про позики Фонду (6 млрд. долл.). випуск СДР у 1970 р. із метою покриття дефіциту платіжних балансів.
США завзято опиралося проведенню назрілої девальвації долара і наполягали на ревальвації валют своїх торгових партнерів. У травні 1971 р. була здійснена ревальвація швейцарського франка і австрійського шилінга, впроваджений змінний курс валют ФРН. Нідерландів, що призвело до фактичного знецінення долара на 6-8%. Схована девальвація влаштовувала США, тому що вона не відбивалася настільки пагубно на престижу резервної валюти, як офіційна. Щоб зломити опір торгових суперників. США перейшли до політики протекціонізму. 15 серпня 1971 р. були оголошені надзвичайні заходи по порятунку долара: припинений розмін доларів на золото для іноземних центральних банків (“золоте ембарго”), впроваджена додаткова 10%-ве імпортне мито. США встали на шлях торгової і валютної війни. Наплив доларів в країни Західної Європи і Японії викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів і тим самим спекулятивну атаку їхніх зміцнілих валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикладом Бельгії, де він функціонував із 1952 р. Країни Західної Європи стали відкриті виступати проти привілейованого положення долара у світовій валютній системі.
Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою “групи десятьох”. Була досягнута домовленість по таких пунктах: 1) девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни золота на 8,57% (із 35 до 38 долл. за унцію); 2) ревальвація ряду валют; 3) розширення меж коливань валютних курсів із (1 до (2,25% від їхніх паритетів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів; 4) скасування 10%-го мита в США. Але США не взяли зобов'язання відновити конвертованість долара в золото і брати участь у валютній інтервенції. Тим самим вони зберегли привілейований статус долара, нині матеріально не підкріплений.
Закон про девальвацію долара був підписаний президентом Р. Никсоном 3 квітня і затверджений конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ і повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р. Девальвація долара викликала ланцюгову реакцію: на кінець 1971 р. 96 із 118 країн - членів МВФ установили новий курс валют до долара, причому курс 50 валют був у різноманітному ступені підвищений.
Вашингтонська угода тимчасово згладила протиріччя, але не знищило їх. Влітку 1972 р. уведений змінний курс фунта стерлінгів, що означало його фактичну девальвацію на 6-8%. Це ускладнило відношення Великобританії з ЄЕС оскільки вона порушила угоду країн “Загального ринку” про звуження меж коливань курсів валют до (1,125%. Великобританія була вимушена компенсувати збиток власникам стерлінгових авуарів і ввести доларову, а з квітня 1974 р. – багатовалютну обмовку в якості гарантії збереження їхньої вартості. Були посилені валютні обмеження, щоб стримати втечу капіталів за кордон. Фунт стерлінгів утратив статус резервної валюти.
У лютому - березні 1973 р. валютна криза знову обрушилася на долар. Поштовхом явилася нестійкість італійської ліри, що призвело до введення в Італії подвійного валютного ринку (із 22 січня 1973 р. по 22 березня 1974 р.) за прикладом Бельгії і Франції. “Золота лихоманка” і підвищення ринкової ціни золота знову оголили слабість долара. Проте на відміну від 1971 р. США не вдалося домогтися ревальвації валют країн Західної Європи і Японії. 12 лютого 1973 р. була проведена повторна девальвація долара на 10% і підвищена офіційна ціна золота на 11,1 % (із 38 до 42,22 долл. за унцію). Масовий продаж доларів привів до тимчасового закриття провідних валютних ринків.
Новий консенсус - перехід до плаваючих валютних курсів із березня 1973 р. - виправив “курсові перекоси” і зняв напругу на валютних ринках.
Шість країн “Загального ринку” скасували зовнішні межі узгоджених коливань курсів своїх валют до долара й інших валют. Відкріплення “європейської валютної змії” від долара призвело до виникнення своєрідної валютної зони на чолі з маркою ФРН. Це свідчило про формування західноєвропейської зони валютної стабільності в противагу нестабільному долару, що прискорило розпад Бреттон-вудської системи.
Підвищення цін на нафту наприкінці 1973 р. привело до збільшення дефіциту платіжних балансів по поточних операціях промислово розвитих країн. Різко впав курс валют країн Західної Європи і Японії. Відбулося тимчасове підвищення курсу долара, тому що США були краще забезпечені енергоресурсами, ніж їхні конкуренти, і проявився, хоча і не відразу, позитивний вплив двох його девальвацій на платіжний баланс країни. Валютна криза переплелася зі світовою економічною кризою в 1974-1975 р., що підсилило коливання курсових співвідношень. Курс долара падав протягом 70-х років, за винятком короткочасних періодів його підвищення. Укриваючи національною валютою дефіцит поточних операцій платіжного балансу, США сприяли накачуванню в міжнародний обіг доларів. У результаті інші країни стали “кредиторами поневолі” стосовно США. У XIX ст. подібний валютно-фінансовий метод застосовувала Англія, користуючи привілейованим становищем фунта стерлінгів у міжнародних валютних відношеннях.
Валютна криза, дезорганізуючи економіку, утруднюючи зовнішню торгівлю, посилюючи нестабільність валют, породжує важкі соціально-економічні наслідки. Це виявляється в збільшенні безробіття, заморожуванні заробітної плати, рості дорожнечі. Ревальвація супроводжується зменшенням зайнятості в експортних галузях, а девальвація, подорожуючи імпорт, сприяє росту цін у країні. Програми валютної стабілізації зводяться в кінцевому рахунку до жорсткої економії за рахунок працюючих і орієнтації виробництва на експорт. Відцентрової тенденції, що відбиває міждержавні розбіжності, протистоїть тенденція до валютного співробітництва.
Похожие работы
... системою регіональних центральних банків може бути Західно-африканська валютна спілка (зона франка). Виходячи із завдань забезпечення прискореного розвитку економіки комерційні банки країн Третього світу повинні відігравати набагато активнішу роль у підтримці нових виробництв і фінансуванні існуючих, ніж банки в розвинених країнах. Вони повинні бути джерелом капіталу й одночасно нагромаджувати ...
... З проведеного аналізу ефективності безготівкового обслуговування АСУБ "Грант" можна зробити висновок: левову долю своїх прибутків банк отримує від операції по обслуговування безготівкового платіжного обороту (додаток Е). Перспективою розвитку безготівкового обслуговування клієнтів може бути введення нових зарплатних проектів пластикових карток для робітників великих підприємств Харківського регі ...
... і 4. Коефіцієнт забезпеченості ВР Кз= СК ВР - вартість застави СК - сума кредиту ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ Дослідження теми стосовно споживчого кредитування та перспектив його розвитку в Україні з теоретичної точки зору та практичного застосування, проведення детального аналізу операцій з споживчого кредитування комерційного банку на прикладі Державного спец ...
... банківської справи. 1.3 Законодавство про банківську діяльність: перспективи та напрямки розвитку З моменту проголошення незалежності України, її банківська система пребуває в процесі розбудови. Протягом останніх років відбулися істотні зрушення в становленні і розвитку банківського законодавства України. Етапним моментом стало прийняття 7 грудня 2000 року Закону України “Про банки і банк ...
0 комментариев