АДМІНІСТРАТИВНІ БАР’ЄРИ РОЗВИТКУ МАЛОГО БІЗНЕСУ

4. АДМІНІСТРАТИВНІ БАР’ЄРИ РОЗВИТКУ МАЛОГО БІЗНЕСУ

Суттєвий негативний вплив на розвиток економіки будь-якої держави чинить адміністративний тягар. Спеціальне дослідження, яке проводилось на замовлення ХХШ Генерального директорату Комісії Європейських Товариств в 1993…1994рр. в Україні, показало, що економічна оцінка "адміністративного тягаря" становила 180-230 млрд. ЕКЮ.

Найбільш важливими проблемами з цього питання, на думку підприємців та фахівців, є “самодержавність” органів державної податкової адміністрації, які не тільки контролюють відповідність дій підприємців тим чи іншим законодавчим актам, а й розробляють власні внутрішні нормативні документи (які у переважній більшості не подаються до Міністерства юстиції України); а також складність, обсяг і частота подання звітності, виконання інших обов’язкових процедур, а також частота їх змін, термін прийняття рішень, недостатня кваліфікація працівників відповідних державних органів.

Узагальнення висновків проведених соціально-економічних досліджень дозволяє в цілому оцінити економічні умови становлення підприємництва в Україні як негативні.

Реальне становище та роль малого підприємництва в економіці України, а також можливості його розвитку визначаються перш за все системою соціально-економічних відносин, в рамках яких мале підприємництво поки що є "чужорідним тілом". Реальні політичні сили ігнорують інтереси малого підприємництва. Відношення до нього значної частини населення негативне. Поряд з "системними" причинами розвиток малого підприємництва обмежують і діючі адміністративні бар’єри, а саме перешкоди, які пов’язані з виконанням суб’єктами підприємництва обов’язкових правил та процедур, передбачених законними та підзаконними актами, а також свавілля органів державної влади різного рівня, що заважає створенню та розвитку малих підприємств.

Саме усуненню адміністративних бар’єрів необхідно приділяти особливу увагу, оскільки вони викликані, як правило, необ’єктивними причинами, усунення їх не потребує значних матеріальних та фінансових витрат і в першу чергу залежить від досконалості законодавчої бази регулювання підприємницької діяльності та рівня правової культури.

Державна податкова адміністрація України (ДПА) листом №14-315а/11-688 від 6.11.96р. з посиланням на ст.3 Закону України №324/96-ВР від 12.07.96р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" повідомила, що патентуванню підлягають всі орендовані магазини, незалежно від їх площі, виходячи з того, що орендовані магазини слід визначати як лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях.

У цьому листі зазначено, що у разі оренди суб’єктом підприємницької діяльності торговельних приміщень в інших підприємствах або організаціях (включаючи торговельні підприємства), торгові патенти мають бути придбані на загальних підставах, незалежно від розміру орендованої площі, оскільки в даному випадку пункти роздрібного продажу будуть визначатись як лотки, прилавки або інші види торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях (абзац 5 частини 3 зазначеної статті Закону).

Однак зміст цього листа ДПА суперечить Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" №98/96-ВР від 23.03.96р. зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" №324/96-ВР від 12.07.96р..

У статті 3.1 Закону визначено: "Патентуванню підлягають операції з роздрібної торгівлі, що здійснюється суб’єктами підприємницької діяльності або їх структурними підрозділами у пунктах роздрібного продажу товарів", а статтею 3.3 Закону визначено, що "під пунктами роздрібного продажу товарів у цьому Законі слід розуміти магазини, які займають окремі приміщення або будівлі та мають торговельний зал для покупців, площа якого не перевищує 20 квадратних метрів". Оскільки статтею 3.3. та іншими статтями Закону не визначено окремих умов або порядку патентування магазинів, взятих суб’єктами підприємницької діяльності в оренду, то на орендовані магазини поширюється норма Закону, встановлена ст.3.3., тобто патентуванню підлягають усі магазини, як власні, так і орендовані, за умови, якщо вони займають окремі приміщення або будівлі та мають торговельний зал для покупців, площа якого не перевищує 20 кв. метрів.

Висновок, що орендовані магазини, незалежно від розміру орендованої площі, повинні визначатись як лотки, прилавки або інші види торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях, теж суперечить Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", а також Положенню про порядок реалізації, обліку торгових патентів і контролю за їх використанням, яке затверджено Постановою Кабінету Міністрів №563 від 28 травня 1996р., в якому чітко визначено (п.3), що до "лотків, прилавків та інших торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях належать спеціально обладнані пристосування для дрібної торгівлі".

Як бачимо, приміщення або будівлі орендованих магазинів не належать як до лотків, прилавків, так і до інших торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях.

Крім того, п.3 Правил роботи дрібно роздрібної торговельної мережі, затверджених наказом МЗЕЗ і торгівлі України №369 від 8.07.96р. та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 23.07.96р. за №372/1397, визначено, що до пересувної дрібно роздрібної торгової мережі, крім лотків і прилавків, належать інші торгові точки, зокрема, спеціальне технологічне обладнання (низькотемпературні лотки-прилавки), розноски, візки, столики тощо, а дрібно роздрібна торгівля є однією із форм позамагазинного продажу товарів, при якій приміщення не мають торговельного залу для покупців.

Таким чином, орендовані магазини не належать до лотків, прилавків та інших торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях і не підлягають патентуванню у разі, коли площа торговельного залу таких магазинів перевищує 20 кв. метрів. Крім того, зазначений лист ДПА (№14-315а/11-688) не зареєстровано в Міністерстві юстиції України, а тому він не має законної сили.

До адміністративних бар’єрів, які сьогодні негативно впливають на розвиток та діяльність суб’єктів малого бізнесу, можна віднести:

- проблеми реєстрації;

- недосконалість системи ліцензування;

- значну кількість контролюючих органів і дублювання ними функцій;

- бюрократичні дії органів державної виконавчої влади.

Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності в Україні здійснюється згідно з законами України "Про підприємництво", "Про господарські товариства", Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №125 від 25 січня 1996р., та Постановою Кабінету Міністрів України №406 від 3 квітня 1996р. "Про плату за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності".

Основні етапи реєстрації можна викласти в такій послідовності:

Проведення зборів засновників та підготовка статуту підприємства, установчого договору, протоколу зборів засновників.

Засвідчення у нотаріальній конторі в статуті та установчому договорі підписів засновників підприємства.

Оплата у відділенні Ощадбанку збору за державну реєстрацію.

Відкриття тимчасового рахунку та сплата власниками підприємства внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому відповідними законодавчими актами.

Подання до відповідного відділу районної державної адміністрації необхідних документів для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, які передбачені законодавством.

Отримання через 5 робочих днів у районній державній адміністрації затверджених документів про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності.

Постановка на облік у міському управлінні статистики та отримання ідентифікаційного коду суб’єкта підприємницької діяльності в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій.

Постановка на облік в районній податковій інспекції.

Закриття тимчасового рахунку в банку та відкриття постійного рахунку.

Отримання дозволу у відділі дозвільної системи районного відділу внутрішніх справ для виготовлення печатки та штампів.

Виготовлення печатки та штампів.

Як бачимо, процес підготовки та реєстрації потребує значної кількості документів і значного часу на їх оформлення. Крім того, розмір зборів за державну реєстрацію встановлюється у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян та ще й в залежності від сфери підприємницької діяльності. Постійні зміни у розмірі неоподаткованого мінімуму доходів громадян приводить до нестабільності цих зборів.

Нестабільність та протиріччя прийнятих правових документів часто призводить до необхідності перереєстрації малих підприємств, що, з одного боку, ускладнює діяльність підприємств, а з другого, є методом додаткового вилучення коштів з малого підприємства.

Наприклад: Постановою Кабінету Міністрів України №118 від 22.01.96р. "Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України" (п.7) було прийнято рішення, що "державним податковим інспекціям з 01.04.96р. вважати недійсними і не приймати звіти, декларації, розрахунки і платіжні доручення підприємств та організацій, а Державному митному Комітетові не проводити декларування та митне оформлення суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності - резидентів України без ідентифікаційних кодів з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та довідки про включення до нього". І не дивлячись на те, що в подальшому Постановою Кабінету Міністрів України №125 від 25.01.96р "Про внесення змін і доповнень до Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності (п.15) передбачено, що "перереєстрація проводиться у разі зміни назви, організаційної форми або форми власності в порядку, встановленому для їх реєстрації", а постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.96р. №406 "Про плату за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності" (п.2) встановлено, що "свідоцтва про державну реєстрацію, видані суб’єктам підприємницької діяльності починаючи з 29.04.94р. є дійсними і можуть бути замінені на свідоцтва нового зразка лише за бажанням цих суб’єктів", структурні підрозділи Державної податкової адміністрації та Державного митного комітету вимагають перереєстрації суб’єктів підприємництва і відмовляються проводити будь-які операції без пред’явлення свідоцтва про реєстрацію нового зразка.

Витрати, пов’язані із створенням і реєстрацією малих підприємств, можна поділити на дві складові:

змінні витрати (придбання обладнання, оренда приміщень, найм робочої сили тощо), які обумовлені контрактним видом діяльності підприємства, його місцем знаходження;

постійні витрати, які пов’язані з виконанням обов’язкових процедур в процесі реєстрації: внесення частини до статутного фонду, підготовка та нотаріальне засвідчення засновницьких документів, збір за державну реєстрацію, сплата органам статистики, держпожежнагляду, санепідемнагляду тощо.

Постійні витрати, що стосуються збору за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності наведено у табл. 4.1.

Середня вартість здійснення окремих етапів державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності складає:

- нотаріальне засвідчення документів - 20…70 грв.;

- плата за отримання ідентифікаційного коду - 15…25 грв.;

- плата за відкриття рахунку в банку - 90…180 грв. (у деяких банках безкоштовно);

- плата за отримання дозволу для виготовлення печатки та штампів - 20 грв.;

- плата за виготовлення печатки, штампу - 14…20 грв.

При цьому витрати, які теоретично повинні бути однаковими, суттєво відрізняються для різних категорій підприємств і регіонів. Тим самим встановлюються різні умови входу різних категорій підприємств на ринок. Досить часто, органи реєстрації самостійно ускладнюють процес реєстрації шляхом вимагання додаткової інформації (документів), які не передбачені діючим законодавством, а також наданням одних і тих же документів в різні інстанції. Багато пунктів Положення мають неоднозначне тлумачення, потребують додаткових роз'яснень, а деякі розділи, наприклад, про скасування реєстрації та ліквідацію підприємства, є протирічні і неузгоджені з необхідними діями суміжних організацій - судів, податкової адміністрації, органів статистики та іншими.

Недосконала організаційна структура реєстраційних органів, відсутність єдиного методичного центру в країні з питань реєстрації та легалізації суб'єктів підприємництва призводять до порушення системного підходу при вдосконаленні реєстраційних процесів.

Система ліцензування, яка передбачає надання дозволу на окремі види підприємницької діяльності, уже сама по собі є одним із суттєвих бар'єрів, які обмежують розвиток підприємництва, в тому числі і малого.

Прийнята Постанова Кабінету Міністрів. №316 від 17.05.94р "Про положення про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності" та численні зміни до Закону України "Про підприємництво" (ст.4), фактично запровадили тотальне ліцензування і довели заявочний принцип підприємницької діяльності до відомчо-дозвільного. Значна кількість міністерств, відомств та органи місцевої влади вбачають в ліцензуванні останній оплот своєї влади, прагнуть зберегти своє право адміністративного управління. При цьому треба мати на увазі, що ліцензування одних і тих же видів підприємницької діяльності в різних регіонах проводиться порізному, що значно обмежує вихід підприємств на нові регіональні ринки.

Так, Міністерство фінансів видає ліцензії на друкування бланків документів суворого обліку; ліцензії на ввезення в Україну бланків цінних паперів, документів суворого обліку, напівфабрикатів і паперу для їх виготовлення, але ліцензування цих видів діяльності не передбачено чинним законодавством.

Міністерством промисловості не розроблений та не затверджений перелік хімічних речовин, виготовлення та реалізація яких ліцензується згідно з чинним законодавством. Проте до хімічних речовин міністерство відносить медикаменти, ветеринарні препарати, парфюмерно-косметичні товари тощо та видає на їх виготовлення та реалізацію ліцензії. Водночас право видачі ліцензій на виготовлення та реалізацію ветеринарних медикаментів і препаратів надано Головному управлінню ветеринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією Мінсільгосппроду; на реалізацію косметично-парфюмерних виробів - міським та районним держадміністраціям; на виготовлення і оптову реалізацію медикаментів - Держкоммедбіопрому.

Органи державної виконавчої влади замість безумовного виконання законів України та рішень Уряду України займаються "нормотворчою діяльністю".

Міністерство транспорту видає ліцензії не на види підприємницької діяльності, а на кожну країну, до якої здійснюються перевезення. Крім ліцензій, Міністерство видає на кожний транспортний засіб ліцензійну картку, строк дії якої 1 рік. Ні ліцензійна картка, ні строк її дії не передбачені законодавством України.

Постановою Кабінету Міністрів України №316 від 17.05.94р. (п.4 положення) визначено, що строк дії ліцензії не може бути менше 3-х років. В той же час райдержадміністрації м.Києва видають ліцензії строком від кількох місяців до 1 року, обґрунтовуючи свої протизаконні дії тим, що дозволи на установку малих архітектурних форм та договори на оренду нежитлових приміщень, на підставі яких видаються ліцензії, укладаються на 1 рік; ліцензії видаються не на вид діяльності, а на кожне торговельне місце (лоток, кіоск тощо) на порушення вимог постанови в райдержадміністраціях столиці діє хибна практика обов'язкового погодження заяви на отримання ліцензій з районними органами санітарного нагляду, пожежного нагляду, податковою адміністрацією, державним науково-промисловим центром стандартизації, метрології та сертифікації, з управлінням у справах захисту прав споживачів, управлінням з координації роботи підприємств торгівлі та громадського харчування, з управлінням внутрішніх справ. Процедура узгодження документів для отримання ліцензії вимагає часу більше ніж 2 місяці, що є незаконним і не сприяє розвитку підприємницької діяльності.

Для місцевих органів виконавчої влади ліцензування підприємницької діяльності є одним із джерел поповнення місцевих бюджетів чи позабюджетних фондів шляхом схиляння підприємців до перерахування певних коштів на створення місцевих благодійних фондів, на внесення різних сум на соціальний розвиток місцевих органів санітарного, пожежного нагляду тощо. Погодження питання щодо видачі ліцензій стає певною формою державного рекету і суперечить Закону України "Про підприємництво".

Така хибна практика перетворила ліцензування в чинник гальмування розвитку малого бізнесу, створила потенційні умови для корупції, а також завдає значного матеріального збитоку підприємцям.

Для подальшого послаблення адміністративного тиску при ліцензуванні було б доцільно:

а) розробку положення (інструкції) про ліцензування конкретних видів діяльності проводити відповідними відомствами спільно з корпоративними і громадськими організаціями (об'єднаннями) підприємців;

б) забезпечити позавідомчий (за винятком особливих випадків, пов'язаних з безпекою держави) порядок видачі ліцензій через систему спеціальних ліцензійних органів, діючих на основі законодавства, положень про ліцензування з залученням незалежних експертів;

в) встановити відповідальність ліцензійних органів і посадових осіб за порушення порядку видачі ліцензій і необгрунтоване позбавлення (або тимчасове зупинення дії) ліцензій, включаючи компенсацію фінансових і моральних втрат, у тому числі втрачену вигоду;

г) прийняти єдину ставку ліцензійного збору на всі види діяльності в розмірі її так званої собівартості.

З метою подолання негативних явищ, які мають місце в процесі реєстрації та ліцензування, Указом Президента України №104/97 від 07.02.97р. створена Ліцензійна палата України, на яку покладено завдання:

- узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів підприємництва, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення;

- методичного керівництва роботою, пов'язаного з ліцензуванням та реєстрацією;

- координація роботи органів, що здійснюють ліцензування та реєстрацію;

- контролю за додержанням порядку видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій та державної реєстрації суб'єктів підприємництва органами, що виконують ці функції.

Як показує практика, значні труднощі у діяльності підприємств малого бізнесу створюються зайвим, а значить непотрібним втручанням контролюючих органів. Нині контрольно-ревізійні функції виконують десятки різних контролюючих органів. Кожен із них діє за власними нормативними та інструктивними документами, якими встановлюються методи, порядок, і періодичність контролю, що не погоджені і не скоординовані між собою. Дуже часто різні контролюючі органи інспектують одні і ті ж документи, і ці дії носять безсистемний характер, що дезорганізує роботу суб'єктів малого бізнесу, веде до непродуктивних затрат праці і зниження активності підприємств.

Неузгодженість в діях органів контролю призводить до того, що суб'єкти малого бізнесу підлягають за короткий строк багаторазовим перевіркам. Підприємці в своїй більшості не мають достовірної та достатньої інформації про права та повноваження контролюючих органів і не можуть відстояти свої інтереси.

Одним з найнегативніших факторів у роботі контролюючих органів є те, що законодавчо закріплено їх “самофінансування”. Так Державна Податкова Адміністрація 30% від штрафних санкцій, що її співробітниками накладено на підприємство, отримує на власний рахунок. Це стимулює антиекономічну активність працівників окремої державної структури за будь-що знайти хоч найменше порушення у кожного (!) суб’єкта економічної діяльності, і накласти відповідний штраф. При цьому перш за все переслідується мета отримання адміністративного штрафу (від 5 до 10 неоподаткованих мінімумів) - так документально зафіксовано випадок, коли мале підприємство перевірялось на протязі тижня, і в результаті у бюджет було донараховано менше 5 гривень (для порівняння: тижнева заробітна плата інспектора ДПА становить біля 50 гривень).

Таким чином, діюча неефективна та трудомістка система контролю діяльності суб'єктів малого бізнесу є одним із адміністративних бар'єрів для нормального функціонування підприємств.

З метою її удосконалення доцільно:

- визначити граничний перелік контролюючих органів;

- встановити регламентні строки, періодичність та послідовність контрольних перевірок;

- розробити єдиний механізм відповідальності контролюючих органів та посадових осіб за порушення, які мали місце під час перевірок;

- забезпечити підприємців нормативними документами, які регламентують діяльність відповідних контролюючих органів.

Значне місце серед адміністративних бар'єрів займають рішення місцевих та регіональних органів державної влади. Масовий характер набули прямі порушення місцевими органами державної влади чинного законодавства щодо підприємницької діяльності. Основними видами порушень є замах на майно підприємців, обмеження на міжрегіональне переміщення товарів, незаконне регулювання цін, стягнення не передбачених законодавством зборів, втручання в сферу господарської діяльності суб'єктів малого бізнесу.

Так, наприклад, Одеська обласна державна адміністрація прийняла рішення (розпорядження від 06.12.96р. №470/А-96), “що вивіз за межі області сільськогосподарської продукції, особливо зерна, соняшника і продуктів їх переробки суб'єктами підприємницької діяльності може здійснюватися лише за контрактами, які укладені на Одеській аграрній біржі". Це пряме порушення діючих законів України і, в першу чергу, Конституції України.

Одним з яскравих прикладів міністерсько-адміністративного диктату є відношення до підприємництва з боку монополистів - наприклад Міністерства зв’язку України, яке ще з соціалістичних часів СРСР залишило десятикратну різницю у тарифах для населення та підприємств. Найбільш показним при цьому є той факт, що навіть і в цьому випадку сумарні надходження від підприємств набагато менше, аніж від населення. Це є сучасним продовженням хибного стратегічного курсу в державному управлінні на розподіл об’єктів оточующого економічного середовища на “своїх та чужих”, на неприродну для ринкового суспільства диференціацію субєктів, на економічне укріплення закритого суспільства.

Також в умовах, коли значна частина ресурсів, які необхідні для початку власного бізнесу та розвитку суб'єктам малого бізнесу, знаходиться у державній або комунальній власності, порядок надання цих ресурсів та ступінь їх доступності стає важливим чинником розвитку малого бізнесу. А з іншого боку надає можливості для утворення штучних адміністративних перепон та посилення корумпованості адміністративного апарату.

Похожие работы

Малий бізнес України в розвиткові національної економіки

Скачать

59482

1

2

... їни на початку ХХІ століття. Матеріали VІ наук.-практ. конференції. – Полтава: ПІБ МНТУ, 2006. – С.128-130. АНОТАЦІЯ Азаров О.В. Малий бізнес України в розвиткові національної економки. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за спеціальністю 08.00.03 – економіка та управління національним господарством. – Донецький державний університет управління ...

Оподаткування малого бізнесу

Скачать

75849

6

6

... ніяких додаткових застережень, то перехід на оподаткування за фіксованим податком або єдиним податком висуває ряд вимог, використання яких приватним підприємцем обов'язкове.   Розділ 3. Проблеми та недоліки оподаткування малого бізнесу в Україні, напрями вдосконалення Ефективність діяльності підприємств малого бізнесу залежить, в першу чергу, від прибутку, який воно може отримати від своєї ді ...

Проблеми розвитку малих підприємств в Україні

Скачать

72135

0

0

... ійного обслуговування малого підприєм­ництва, спеціалізованихфірм, що надають послуги малим підприємствам (бухгал­терські та аудиторські фірми, рекламні агентства тощо); · бізнес-центрів та центрів розвитку малих підприємств, бізнес-інкубаторів, ви­робничих та технологічних парків; · навчальних центрів з підготовки та перепідготовки спеціалістів для роботи на малих підприємствах, формування ...

Мале підприємництво в умовах ринку

Скачать

69053

3

0

... контролю за самостійними підприємствами з боку великих компаній та відповідних монопольних утворень, які існували раніше і проявляються тепер. 1.2 Роль малого підприємництва в умовах ринкової економіки У цілому в секторі малого підприємництва працює понад 2 млн. чоловік, що становить майже 10% зайнятого населення України. Підприємства малого бізнесу створюються в різних галузях економіки. ...