Харківський державний педадогічний університет ім. Г.С.Сковороди


На правах рукопису

Василенко Валентина Анатоліївна

Синонімія і антонімія у поезіях
Ігоря Муратова

Спеціальність – 10.02.01-українська мова Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук


Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор

Лисиченко Лідія Андріївна

Харків – 1999

ЗМІСТ

Василенко Валентина Анатоліївна 1

Спеціальність – 10.02.01-українська мова 1

ВСТУП 3

1. Ігор Муратов і загальна характеристика мови його поезій 7

РОЗДІЛ 1
Теоретичні засади дослідження 29

РОЗДІЛ 2
Лексичні синоніми як засіб виразності в поезії І. Муратова 34

2.1. Лексико-семантична характеристика синонімів у творах поета 34

2.1.1. З історії питання лексичної синонімії 34

2.1.2. Ідеографічні синоніми в поетичній тканині творів І. Муратова 40

2.1.3. Емоційно-експресивні синоніми в мові поезій І. Муратова 58

2.1.4. Вживання різностильових синонімів 68

2.1.5. Контекстуальні синоніми 76

2.2. Стилістичні функції синонімів у поетичній творчості І.Муратова 82

2.2.1. Функція уточнення в поезіях І.Муратова 84

2.2.2. Заміщення як спосіб використовування синонімів 87

2.2.3. Синонімічне протиставлення – засіб формування контексту 90

2.3. Роль синонімів в організації тексту в поезіях І.Муратова 94

Висновки 106

Розділ 3
Антонімія і її стилістичні функції в поезіях І. Муратова 108

3.1. Лексико-семантична характеристика антонімії
в поетичному мовленні І. Муратова 108

3.1.1. Поняття лексичної антонімії 108

3.1.2. Антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять у поезії І. Муратова 115

3.1.3. Комплементарні антоніми у поезіях І.Муратова 127

3.1.4. Антоніми – контративи в поетичних текстах І.Муратова 131

3.1.5. Антоніми і контекст 136

3.2. Стилістичне використовування І. Муратовим
лексичних антонімів у поезії 141

3.3. Способи включення антонімічних пар у текст 158

3.4. Взаємозв’язок синонімії та антонімії в поезії Ігоря Муратова 162

Висновки 166

Загальні висновки 169

Список проаналізованих джерел 172

Бібліографія 173

Лексикографічні видання 187

ВСТУП

Творчість Ігоря Муратова є цікавим явищем як з погляду змісту чи поетичної форми, так і з погляду мови. Однак І. Муратов належить до тих українсь­ких поетів, яким мало пощастило щодо висвітлення їх художньої творчості. Мовно-стилістичні особливості творів поета досі не були предметом вивчення лінгвістів.

Поетична мова Ігоря Муратова дуже багата мовними (лексичними, синтаксичними та ін.) і стилістичними засобами її використання.

Дослідження мовних явищ у творах І.Муратова має важливе значення для розвитку поетичного стилю й української літературної мови взагалі. Воно допомагає глибше зрозуміти стилістичні можливості української мови, її функціонально-диференційні особливості.

Багатство мовних засобів і стильових прийомів у поетичній тканині творів Муратова не дає можливості охопити їх у цілому. Тому робота присвячена одному з аспектів поетичного мовлення цього письменника – лексичному, переважно з погляду синонімічних та антонімічних засобів мови.

Актуальність теми дослідження визначається тим, що воно:

належить до кола робіт, які висвітлюють проблеми цілісного аналізу слова в поетичній мові. Для розв’язання цього питання важливим є дослідження мови кожного поета, особливо такого своєрідного, як І. Муратов;

присвячене вивченню лексичної системи поета в межах функціонального підходу, що дозволяє виявити важливі особливості лексичних мікросистем, які не можуть бути виявлені за інших підходів;

присвячене дослідженню синонімічних та антонімічних засобів, що становлять інтерес як для мовознавців, так і для літературознавців, оскільки висвітлюють цілу низку питань індивідуального поетичного мовлення.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дослідження проводилося згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри української мови ХДПУ ім.Г.С.Сковороди, який координується з Інститутом української мови НАН України.

Об’єктом дослідження виступають лексичні синоніми й антоніми, що функціонують у мовній системі І. Муратова. Ці лексичні явища аналізуються з погляду лексико-семантичної системи мови і з погляду лінгвопоетичного.

Методологічною основою дослідження є найважливіші філософські положення загального мовознавства про взаємозв’язок мови, мислення і реальної навколишньої дійсності, сучасні наукові положення про мовну картину світу взагалі і про зв’язок мови поета з його психічним складом. У дисертації застосовано методи функціонального й описового лінгвопоетичного аналізу з елементами компонентного.

Предметом цього дослідження є лексика поетичних творів І. Муратова.

Мета дисертаційної роботи – виявити особливості лексичної організації поетичного мовлення І. Муратова, зокрема визначити особливості функціонування синонімів та антонімів у контекстах, що є однією з суттєвих ознак ідіостилю поета.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання більш конкретних завдань:

визначити корпус лексичних синонімів та лексичних антонімів у поезії І.Муратова;

виділити основні типи названих явищ та встановити їх основні функції у поетичному мовленні;

схарактеризувати способи стилістичного використовування синонімів і антонімів у мові поезій І.Муратова;

з’ясувати взаємозв’язок і взаємодію синонімії та антонімії у поетичних текстах Муратова.

Наукова новизна дослідження зумовлюється тим, що творчість Ігоря Муратова з погляду характеристики його ідіостилю досліджується вперше. Здійснюється цей аналіз на матеріалі поетичних творів автора.

Науково-теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній розвивається вчення про функціональні особливості синонімів і антонімів у поетичному тексті. Дисертація є певним внеском у дослідження механізму виникнення художньо-образного тексту. Результати роботи можуть знайти застосування у розв’язанні актуальних проблем лексикології та стилістики.

Практичне значення дисертації визначається можливістю використання її положень і результатів у наукових дослідженнях з проблем тексту, при викладанні вузівських курсів “Лінгвістичний аналіз тексту”, “Стилістика тексту”, при укладанні підручників. Результати дослідження можуть бути також актуальними для літературознавчих розробок.

Матеріалом дослідження стали поетичні твори Ігоря Леонтійовича Муратова (1931-1973). Картотека містить понад 500 одиниць.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження доповідались на семінарах кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, на ІХ Міжнародній конференції з питань семантики тексту (Харків, 1999 р.), а також використовувалися в шкільній практиці під час викладання лінгвостилістичних спецкурсів у Сумській класичній гімназії з поглибленим вивченням англійської мови.

У повному обсязі дисертація обговорювалась на засіданні кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

Основні положення дисертації висвітлені в публікаціях:

Синоніми як засіб експресивності в поезіях І.Муратова // Лінгвістичні дослідження. Науковий вісник.– Випуск 3.– Харків: ХДПУ.– 1997.– С.22-27.

Індивідуально-авторські метафоричні словосполучення у віршах Ігоря Муратова (на матеріалі збірки “Надвечірні птахи”) // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство.– Випуск 4 (9).– Харків: ХДПУ.– 1997.– С.52-58.

Антоніми в поезіях Ігоря Муратова //Засоби навчальної та науково-дослідної роботи: Збірник наукових праць.– Випуск 5.– Харків: ХДПУ ім. Г.С. Ско­вороди.– 1998.– С.152-159.

Мовні засоби експресії в поезії І. Муратова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературо­знавство.– Випуск 5 (16).– Харків: ХДПУ.– 1998.– С.90-95.


1. Ігор Муратов і загальна характеристика мови його поезій

Творчість Ігоря Муратова посідає важливе місце в українському літературному процесі і, як зазначає М. Ільницький, вона стосується не тільки минулого, а входить і в сучасний літературний процес, втілюючи спадкоємність художніх традицій [Ільницький, 5]. Масштабність художнього мислення, громадянський пафос, філософська глибина і висока культура поетичної думки – ці найголовніші риси творчої індивідуальності поета є визначальними в його літературній спадщині. Твори І. Муратова художньо відображають етапи драматичної історії нашої держави, живим свідком і активним учасником якої був письменник. Так, О. Галич пише: “І. Муратов – постать неоднозначна і у його художній біографії були свої припливи і відпливи, періоди творчого піднесення змінювалися періодами депресії і зневіри” [Галич, 89].

Із розповіді про нього дружини Наталії Андріївни, дітей Олексія та Ольги, друзів і знайомих І. Муратова у Харкові, Донецьку, Чернівцях і Києві ми дізнаємося, яка він людина. І сьогодні можемо уявити його блискавичний погляд, швидку ходу, дотепну і влучну репліку. І. Муратов був людиною могутнього темпераменту, який, за класифікацією І.П. Павлова, можна назвати сильним і рухливим. Цей динамізм особистості поета знаходить виявлення і в його поетичному мовленні. Тому мова поета – це і джерело вивчення його особистості.

І. Муратов був талановитим поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом, він належав до покоління поетів другої генерації радянського часу. А.І. Кацнельсон згадує, що “серед “призовників” у літературі, які в тридцяті роки прийшли із шахт, заводів, Ігор Муратов був одним із найталановитіших” [Кацнельсон, 3].

І. Муратов народився 28 липня 1912 року в Харкові в сім’ї службовця. У юні роки він працював робітником ливарного цеху на Харківському тракторному заводі.

У 1930 р. він закінчив хімічну профтехшколу, працював на заводі “Електросталь”. Учився на вечірньому відділенні філологічного факультету Харківського університету, який закінчив 1939 року, уже будучи відомим поетом, автором кількох книг.

Життя поета було часткою життя країни, а творчість – часткою української літератури ХХ ст.

Початок тридцятих років у поезії І.Муратова позначений впливами лефівських “теорій”: проповідь фактографізму, плакатності й заперечення класики. Це відбилося на ранніх поезіях І. Муратова, зокрема першій поетичній збірці “Комсографік” (1933). У другій поетичній книжці “Загибель синьої птиці” (1934) теж відчувалися залишки цих впливів. Звернення до Метерлінка було спробою пов’язати нові потреби, нові світоглядні критерії з класикої, отже, встановити наступність поетичних пошуків із традиціями.

Молодий поет у цей час створює вірші й поеми з робітничого життя, але йому не вистачало художньої майстерності. Дослідники цей період називають "передісторією" творчого розвитку І. Муратова.

Справжня історія його поетичної творчості починається із середини тридцятих років, коли постало питання про підвищення змістової якості творчості, про художню культуру, яка неможлива без освоєння класичної спадщини. У цей період спостерігалось повернення до класики, що стало школою художньої майстерності. І. Муратов у цей час активно перекладає вірші О.С. Пушкіна українською мовою. Під впливом поем Пушкіна й Шевченка були написані поеми “Зелені Зозулі” (1935) і “Остап Горбань” (1938). Однак І. Муратов шукає власного голосу. У цьому процесі спостерігається зростання впливів класичної традиції, зокрема відчутна Шевченкова інтонація.

Поет прагне простоти і ясності і в пошуках цих властивостей звертається до народнопоетичних джерел.

Аналізуючи творчість І. Муратова, М.М. Ільницький говорить, що “можна відзначити принаймні три чинники, під впливом яких формувалося творче обличчя І. Муратова: поезія В. Маяковського й П. Тичини і пов’язане з нею тяжіння до акцентного вірша, щедре введення у тканину творів розмовних інтонацій; українська й російська поетична традиція; стихія фольклорної поетики” [Ільницький, 7].

“У творчому розвитку І. Муратова немає несподіванок і випадковостей. Як поет – він син свого часу і частка своєї літератури”, – так писав Леонід Первомайський [Первомайський, 16]. Ми відчуваємо це в кожному рядку його віршів від початківських спроб до створеного в роки мужності і зрілості. Це відбивається і в тематиці його творів, і в стилістичних мовних шуканнях митця.

З початком Великої Вітчизняної війни Ігор Муратов став солдатом. Сталося так, що в лісах Білорусії він був тяжко контужений і потрапив у полон, а потім – у фашистський концтабір у німецькій Прибалтиці. Незважаючи на злигодні концтабірного життя, він тримається мужньо, гідно. Під страхом смерті поет створює вірші, на основі яких через багато років написав поему “Розчахнута брама”. Цю поему дослідники визнають одним із кращих творів в українській поезії про війну, про фашистстську неволю.

Після війни І. Муратов став головним редактором газети “За повернення на Батьківщину”. Повернувшись у Харків, поринає в літературну роботу, видає кілька нових книг. Події в житті країни та його власного збагатили поета духовно, зросла його поетична майстерність, поглиблюється, стає більш різноманітним зміст творів. Як згадує Радій Полонський, збірки І. Муратова тих років були не схожі одна на одну: “Щоразу, коли я розгортав нову його книжку, – я відкривав і нового Муратова, новий світ. Він був невичерпний і ніколи не повторювався” [Полонський]. Творчість І. Муратова відзначається високою поетичністю, що виявляється і в складності його поетики. Складність поетики цього письменника знаходить виявлення в мові і її поетичних ресурсах. Леонід Первомайський зазначав, що для І. Муратова не існує дилеми: поезія серця – поезія інтелекту, “його поезія інтелектуальна і в той же час глибоко емоціональна” [Первомайський, 24].

Творчість І. Муратова пройнята гуманізмом, ліризмом. Поет був безстрашним і безкомпромісним, непримиренним до виявів несправедливості, фальші, зла. Ці психічні властивості поета відбиваються в мові його творів.

У поетичному мовленні поета зіштовхуються лексичні засоби різного емоційного забарвлення. Він вживає архаїзми, нову газетну лексику та прозаїзми.

Дослідники відзначають у духовному світі поета протиборство між прагненням до зображення предметного світу і намаганням виразити психічний стан. Таке зіткнення виявляється і в мові поета: вона насичена антитезами, що ґрунтуються на антонімії чи на протиставленні синонімів за диференційними ознаками. Вірші І. Муратова відзначаються вибухами пристрасного ставлення до навколишнього. Енергія, експресивність поезій відповідають душевному станові І. Муратова.

Поет сильний в громадянській ліриці і разом із тим він тонкий лірик у інтимній поезії. Біль і радість, печальні й світлі ноти відчуваються і в піднесено публіцистичній, напружено пафосній громадянській поезії (“Чую голодних”, “Чорний син” і т.д.), і в памфлетно-сатиричній (“Жовта преса”, “Саркастична балада” і т.д.), і в інтимній ліриці (“Музико довколишнього світу…”, “Прагну сонця” і т.д.).

Високий рівень емоційної напруги – неодмінна риса лірики І. Муратова. Мовний світ поета, нервовий, напружений, динамічний, відповідає його психічному світові. Звідси і його лірика бурхлива й тривожна, як-от: "Колобродять, і шаліють, і шукають тайну слова, А воно – мов та зернина". (154)1.

Як слушно зауважує Н. Вишенська, ліричні вірші І. Муратова, “як правило, двопланові: за кожною конкретною картиною дійсності ховається життя людської душі” [Вишенська, 210-211].

У поетичному мовленні письменника багатогранно виявляється закон контрастів – один із провідних законів у мистецтві. Цілком природно, що творча енергія митця передається мовним засобам, які він використовує.

Як відомо, І. Муратов автор кількох повістей і романів. Якось у приватній розмові з Радієм Полонським Муратов сказав: “Я пишу і п’єси, і романи, але розумію і відчуваю себе найперше поетом. Поезія – моє життя. А вже потім – проза, а ще потім – драматургія і, може, критика” [Полонський]. На думку дослідників, ця "поліфонічність" відбиває багатогранність творчої натури І. Муратова.

Справді, І. Муратов є великим майстром поетичного слова. Йому властива широта і несподіваність вираження почуттів і думок, і разом із тим він залишається на реальному ґрунті української мови.

Загальна характеристика мови поезій І.Муратова. Перш ніж перейти до розгляду питання про синоніми й антоніми в поетичному мовленні І.Муратова необхідно хоч би в загальних рисах схарактеризувати мову його поетичних творів узагалі.

Слово, як відомо, займає центральне місце в мові художньої літератури, є основним матеріалом, що направляє рух уявлень, почуттів, думок.

Лексика поетичних творів І. Муратова настільки різноманітна, що аналізувати її слід, розчленовуючи весь корпус лексем на окремі розряди. Такий поділ слід проводити з урахуванням функцій, що вони виконують у тексті.

Головна особливість мовного матеріалу І.Муратова – високий інтелектуалізм. Його поетичне мовлення продовжує традиції попередників і разом із тим вносить свій струмінь у розвиток українського поетичного мовлення.

Характерною ознакою поетичної мови І.Муратова є те, що в ній взаємодіють найдавніші шари української лексики і найновіші лексеми сучасної епохи. Поет творчо трансформує фольклорні мовні засоби. На думку Леоніда Первомайського, "звернення до народнопоетичних джерел пояснюється свідомим прагненням поета до простоти і ясності" [Первомайський, 1972, 18].

У мові письменника спостерігаємо різні способи поетичного освоєння фольклорних джерел: а) включення в поезію пісенних текстів, як, наприклад: "Дівка в сінях стояла, на козака моргала..." (249); б) використовування сюжету народної пісні, як-от: "Бери, бери, осене, ще й цю мою прикрасу, Летючую окрасу: все до пори, до часу" (248); в) трансформація пісенного твору, наприклад: "Коли від сну зимового Розбудить гай весна – Зрости б мені черемхою Коло твого вікна..." (25).

Для перенесення фольклорних мотивів на ґрунт сучасної літературно-мовної традиції Муратов часто використовує такий засіб, як народний символізм. Відомо, що в свідомості кожного народу живуть певні поняття-символи, що відбивають своєрідне розуміння речей і подій. Ця система понять-символів органічно ввійшла в поетичне бачення Муратова і позначилася на словесно-образній структурі його творів.

Яскравим прикладом цього є такі рядки: "Вітер січня – Уподобав гарненьку берізку, Підкотився до неї, навприсядки хвацько пустився. А тоді – як війне, Як гілки трусоне, Плаче голенька, сумує, А дубочки-брати: "Ну, чого ти, ну, сестро, чого ти?" (236). Символом людської сили виступає дуб, символом ніжності – берізка, символом мінливості – вітер.

Майстерність поета виражається в тому, що він традиційні слова-символи вдало ставить у новий семантичний контекст. Так з’являються нові, суто авторські образи. Як, наприклад: "І верби – як скорботні неньки, й тополь засніжених салют" (235), де символом суму, скорботи є верба, а тополя – символом самітності.

Список лексем-символів, використаних Муратовим, можна продовжити, але слід зауважити, що часто вони виступають і не в складі тропів; у такому разі слова-символи зберігають пряме, номінативне значення: "Цвіт вечоровий – калина, сяйво просвічених лип..." (248) (калина – народний символ дівочої краси); "А живії [ґави] на морозі, ... лементують у тривозі, накликаючи пургу" (235) (ґава, ворона, сова – символ нещастя, смерті). Безперечно, лексеми-символи калина, ґава вжиті в прямому значенні, але з підкреслено символічною паралеллю між людиною і відповідною реалією навколишньої дійсності.

Можна відзначити й невипадкову появу слів-символів у формі орудного відмінка в ролі непрямих порівнянь: "Ось [вітер] голубочком ніжним висне" (103) (голуб – символ ласки, подружньої вірності). Або такі, цілком витримані у народному дусі, але з оригінальним авторським перевтіленням: "Схочу... ручаєчком потечу" (205); "І думка про можливу смерть куняє у нетрях мозку нестрашною тінню" (165). Живомовного колориту наведеним фрагментам надає використання слів-символів фольклорного походження – голубочком, ручаєчком, тінню.

Як в українській вишивці символічно поєналися червоний і чорний кольори, так у поезії Муратова переплелися слова, що виражають любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття. Для всіх цих людських пристрастей є свої символи, які вросли в товщу ще дохристиянських вірувань і які єднають поета з його народом, мову його поезій із мовою народною.

Доказом прекрасного володіння скарбами народної мови є вживана письменником фразеологія. І.Муратов з його баченням дійсності орієнтувався на той смисловий рівень поняття, явища або предмета, який відповідав його внутрішньому стану. Тому цілком логічним є те, що він вплітає в тканину поетичного твору такі ФО, які характеризують його могутній темперамент і напруженість його життя: "Я пройшов і труби мідні, і Крим, і Рим..." (77); "Ми пройшли вогонь і воду і не зчулись, як зима ледве чутно підійшла..." (30).

Часто вживаються в поета фразеологічні сполуки, що включають розмовні слова й навіть згрубілі: "І з першим коханням розбито глека" (305); "Й під три чорти ці каганцеві німби" (299); "Набалкав дурних компліментів – сто пудів гречаної вовни" (236); "В зухвалій відвазі – чи пан, чи пропав" (129); "Навчи мене, сувора нене, як... за роги брати нездійсненне" (315); "Космічна Ера – плетиво століть... В баранячий – силом – не скрутиш ріг" (291); "Тримаю на вузді домашнього себе" (291); "Давно вже не течуть молочні ріки для мене в киселевих берегах..." (174). Використання таких номінацій яскраво характеризує внутрішній світ, настрій автора. Традиційні фразеологізми поєднуються з новітньою інтелектуальною лексикою: "космічна ера" – "скрутити в баранячий ріг", "за роги брати" – "нездійсненне" тощо.

Аналогічними прикладами поезія Муратова дуже багата. Одначе і ті, котрі були наведені, дозволяють зробити висновок, що, вводячи у віршовану канву ФО, автор оновлює форму ФО, а це справляє зворотний вплив на їх семантику.

Один із прийомів введення фразеологізмів у поетичний твір – трасформація ФО. Наприклад: "І в сьомім небі птахи реактивні оберігають спокій переджнив’я" (74); "Бачиш сьоме небо чиїхсь надій і невимовних дум..." (363). Як бачимо, на основі традиційного сполучення "бути на сьомому небі", що трактується: бути дуже задоволеним, І.Муратов створює нові номінації: в сьомім небі, сьоме небо. Зазвичай фразеологізм "бути на сьомому небі" в реченні виконує роль присудка, але в наведеному фрагменті сполучення в сьомім небі виконує роль обставини, а сполучення сьоме небо – додатка. Зміна синтаксичної ролі, зміна граматичної форми відповідно змінює і семантику ФО. Через словесний образ "неба" автор реалізує художній простір у вертикальній площині "небо" – "земля" у першому прикладі, "світ" – "людина" у другому, бо, як писав М.М. Бахтін: "Усі елементи, тобто стихії, підпорядковані певному порядку верху й низу" [Бахтин, 1965, 394]. Зображення сьомого неба у Муратова має позитивну емоційно-оцінну характеристику, бо оцінювання релії відбувається через призму психологічного авторського сприймання: таке далеке, недосяжне сьоме небо і водночас близьке. Ускладнена мовна експресія, інтелектуальна гра, що ведеться як на рівні змісту, так і на рівні форми відповідає індивідуальній картині світу Муратова.

Заслуговують на увагу також твори, в яких наявні ідіоми, мотивовані на основі функцій деяких органів людського організму: "З мадам Іронією в парі не покладаю білих рук" (273); "На відсіч вам голову дам" (83). Особливість використаних ФО у тому, що вони одухотворені присутністю автора. Традиційно смислова одиниця такого фразеологізму конструюється дієприслівниковою формою – не покладаючи рук, а у Муратова – першою особою дієслова у формі однини теперішнього часу – не покладаю рук. Як бачимо, на основі традиційних ФО поет створює нові оригінальні образи.

Зустрічаємо також у поетичних творах І.Муратова і використання релігійної лексики, біблійної символіки. На їх основі поет створює оригінальні тропи, зокрема, метафори, епітети, порівняння: "О світлий раю, гречний світе білих" (71); "Щедрий вечір... це все – забобони" (335); "А мати сподівалась... бог з тобою!" (356); "До білої святині причащай моїх братів, органна алілуйя!" (71). Часто герої його творів послуговуються усталеними біблійними зворотами: "Всемилостевий Христе, дай снаги, благослови пісенного месію!" (71); "Воістину воскрес, немов росою вмився" (125).

Ефектним поетичним прийомом є зведення назв релігійного символу до образу знака, притчі, як, наприклад, образ ріки Іордань: "І не сміє всихати надій Іордань" (378); "Й ген-ген за околичну річку – розгрішень моїх Іордань" (313). У наведених уривках поет розгортає образ-знак ріки Іордань (за біблією, Іордань – священна річка, з якою пов’язаний обряд водохреща), що є прикладом релігійної ремінісценції.

Зауважимо, що біблійні аналогії, біблійна лексика для поета – це засіб опоетизування образів.

Слід відзначити у творчості І. Муратова як поета інтелектуального ремінісценції з інших письменників. Вони вливаються в авторський текст, розширюють і поглиблюють його шляхом включення нових асоціацій.

Шевченкова інтонація вчувається, наприклад, у таких рядках: "А той Славута, що реве і стогне..." (118); "Гасло, гасло сонце й закотилось, встала Мотря – в ноги повалилась" (24); "І знову мучаюсь собою, переглядаю все життя" (312). Або Довженкова: "Хлюпа бережно у берег Зачарована Десна" (340), чи Коцюбинського: "Юності fata morgana, рідне село Бабаї!" (249); "І присмерк цей – як музика органна. І мерехтить в очах fata morgana" (337). У інших рядках – перегук із "Наталкою Полтавкою" І. Котляревського: "Стояла на Полтавському шляху... Й назустріч незрадливому Петру співала "Віють вітри" на вітру?" (38); "Видно, видно шлях Полтавський..." (221). У "Революційній кантаті" читаємо гнівні рядки: "Повтали гнані та голодні..." (214), що є ремінісценцією з "Інтернаціонала" французького поета Е. Потьє, а заключним акордом цього вірша є цитата з поезії П. Грабовського: "Уперед, хто не хоче конати..." (215).

Із цього приводу можна виділити триптих "На крилах Літани". Тут ремінісценції із "Слова о полку Ігоревім" і творів П. Тичини: "Я везу в літаку ясен світ, сіверянку-коханку..." (330); "Й хтось на чатах стоїть... за дрімливим Дінцем..." (330). Цікаво, що поет уміє "добути" із запозичених образів, тем, сюжетів ідеї, співзвучні часові, художньому спрямуванню своїх творів. Упадає у вічі орнаментальність фрази із вірша О.С. Пушкіна "К А.П. Керн", що процитована Муратовим російською мовою: "Я помню чудное мнгновенье, передо мной явилась ты" (75). Поет схиляється перед величчю класика російської літератури, твори якого стали взірцем поезії.

Досі йшлося про використання Муратовим тих багатств, які закладені в надрах самої мови. Загляньмо ж тепер у ту частину його творчої лабораторії, де розроблялися спеціальні стилістичні прийоми.

Досить часто поет вдається до такого стилістичного прийому, як повтор. Особливим виявом експерсивної ознаки в поезії Муратова позначені повтори-тавтології.

Тавтологія, як відомо, – це повторення того самого кореня в іншій словотвірній формі [Ганич, Олійник, СЛТ, 1985, 302]. Тавтологія в поетичній мові Муратова характеризується надзвичайно строкатою лексико-граматичною, художньо-композиційною організацією.

Розгляньмо, наприклад, лексико-морфологічний повтор на частиномовному рівні. Як правило, такий повтор не існує сам по собі, а входить у ширшу (семантичну, синтаксичну) структуру, додаючи лише відповідний штрих, нюанс до загальної (смислової, стилістичної) домінанти. У Муратова тавтологія найчастіше виступає як сполучення однокореневих слів: "Що там у грудях кипнем скипає?" (382); "І кусень блакитний зубами кусну..." (172). Зустрічаємо також складні лексичні утворення, побудовані за принципом тавтології: "Рано-вранці, ... викликаю птаство на розмову..." (372); "Віями-віялами озеро бездонних очей затіняло" (39). Наявні в поезії і тавтології, утворені від омонімічних та паронімічних форм: "Все – земне. Все людське і вселюдське" (104); "Та зліва й справа – ... погані справи" (56); "Де догму і канон обстоюють запекло ..., що пекло – то є пекло" (128).

Із наведених прикладів видно, що кожна із тавтологічних сполук має певне смислове і стилістичне навантаження. Така фігура допомагає авторові поглибити психологізм оповіді або перевести її в інший емоційно-експресивний план.

Особлива, динамізуюча, інтенсифікуюча роль у поетичному тексті належить дієслівно-іменниковій тавтології: "Буттям живих мені світає світ" (323); "Змурувать в єдиний мур" (71); "Ви чуєте? Трембіти трембітають" (172). Аналізована модель набуває символічного звучання у контексті твору.

Поезії Муратова характерні також тавтології, що становлять цілі експресивні комплекси в художній тканині твору: "Ой, та не крячте чорні круки: нас не стуманить ваш туман!" (64); "Мені з утоми сни не снились, я в завірюсі сніжній сліп, я жить хотів і знав, що право віднині маю вже на те і що метелиця лукава мені шляху не замете" (56). Наведені дистантні лексико-морфологічні повтори-тавтології творять своєрідні семантико-стилістичні поля. Образне розгортання, що ґрунтується на послідовному вживанні відповідних однокореневих слів, йде в напрямі від динамічної ознаки атрибута до внутрішньо-характеристичної, що міститься в самому номінанті. Сам автор активний учасник динамічних подій. З кожною тавтологічною фразою темпоритм оповіді зростає. Саме така висока експресія властива пристрасній натурі І. Муратова.

Розгляньмо тепер тавтології іншої граматичної організації: "Старіють люди, старіють міста, старіють пророцтва забутих пророків" (107); "Я не сам по собі – я рушинка чарівного руху, я без нього – ніщо... Всесвіт знає мене" (238). Як бачимо, тавтологічна контамінація того самого слова у формах різних відмінків має інший характер. Здвоєння іменних слів у формі називного і родового відмінків (пророцтво пророків, рушинка руху) – своєрідний засіб вираження посиленої якісної характеристики предмета, вдало використаний Муратовим. Крім того, експресію підсилюють інші лексичні повтори. У першому прикладі повторюється дієслово старіють, а в другому – займенник я. Обидва уривки містять у собі таку стилістичну фігуру, як лексична анафора, тобто повторення слів на початку віршованих рядків. Анафора у Муратова пов’язує окремі речення в більш умовну єдність і надає текстові певного експресивного забарвлення. Цікаво, що автор, уживаючи всі ці фігури, акцентує увагу читача не лише на елементах конструкції, а й на підтекстових смислах. Поет протиставляє гармонійний простір, всесвіт і дисгармонію людського буття. Старіє все: і людина, і міста, і святі пророки з їх пророцтвами – все смертне, вічний лише Всесвіт. Ніби сумні мотиви звучать у цих рядках, але через світобачення автора у читачів виникають позитивні емоції, бо людина не просто рушинка руху, а чарівного руху у всесвіті.

Окремо варто виділити прислівниково-дієслівні тавтології, що відіграють важливу естетичну функцію при сприйнятті цілісного художнього образу: "Я Чорне море – теплоходом, А Віслу вплав перепливав" (56); "Ой, дарма шляхи курили курно, їхав ти до сина в гості дурно..." (25). Така модель налаштовує читача на почуття тривоги, зажури, посилює звучання теми страждання, напруженого очікування чогось фатального.

Слід сказати і про контактні словоповтори дієслівно-віддієслівних форм, які мають інтенсифікуюче значення: "Пощо про співане співати? Були ж і Пушкін, і Тарас..." (379). На використанні лексичних, синтаксичних повторюваних мовних засобів базується в поета лейтмотив оповіді. Таким чином виникає асоціативна канва твору, яка спрямовує розуміння тексту та підтексту в річище авторського задуму.

До лексико-граматичних повторів-тавтологій належать також ті, неодмінною характеристикою яких є конденсація якісної ознаки, що дістає абстрактне чи узагальнене вираження: "І ти схилилась над роялем, о давня давнина!" (52); "Де муза його, неомузена ним?" (386); "Поетова доля, його невиснажна снага" (388); "Повзли в неволі ніч за ніччю, та дивним дивом марив я" (144). Така прикметниково-іменникова тавтологія виражає експресивно-оцінне значення і здатна за своєю семантикою характеризувати ліричного героя (в наших прикладах позитивно).

Отже, тавтологія у віршах І. Муратова регулює темпоритм оповіді, виділяє найсуттєвіші моменти у сюжеті, поглиблює психологізм твору. Навіть у порівняно невеликих конткестах спостерігаємо численні вживання лексико-морфологічних тавтологій, де одна пара чергується з іншою, розвиває, узагальнює висловлене, творячи таким чином експресивну композиційну єдність.

Як відомо, І. Муратов протягом років утвердив за собою репутацію аналітичного письменника, який здатний на глибокий образний синтез думки в поезії. Активний характер думки у його творах, її динамічний, напружений розвиток виявляється у постійному шуканні зіставлень. Тому Муратов досить часто використовує такий стилістичний засіб, як порівняння. Порівняння допомагають поетові розкрити характер зображуваної дії, передати форму, внутрішню якість, настрій тощо.

Найчастіше Муратов вживає загальноприйняті в літературній мові граматичні засоби вираження порівняння. Однак спостерігаємо у поета індивідуальні прийоми їх використання. Це проявляється у намаганні зробити порівняння органічною частиною образної, а звідси і смислової структури віршованого тексту або його фрагменту.

Значне місце у мовотворчості поета посідають порівняльні звороти у складі простих речень: "Летять, наче птиці ясні" (24); "Суне ніч моя зимна, як глетчер" (43); "Ідем і підемо ще далі, мов та лавина" (46); "Думки, немов зрадливі тіні" (50). Порівняльні звороти поет приєднує за допомогою підрядних сполучників мов, немов, наче, як. Наведені порівняння виступають у своєму традиційному значенні – називають динамічну ознаку, пов’язану з предикатом. Таку ж граматичну структуру мають і порівняльні звороти, в яких уточнюється атрибутивна ознака в семантичному комплексі присудка, а завдяки цьому посилюється, увиразнюється емоційна напруга: "І став легкий, мов тая птиця" (2); "А у хижі – мудра, як змія, гарна, мов казкова королева, ждала мужа пращурка твоя" (135).

Особливо виразно виявляється подвійна залежність порівняльного звороту від означуваного іменника та дієслова у сполученні його з прикладкою, що також є досить активною конструкцією у Муратова: "Вітер виє, мов пес, на незнаних зірок таємничість" (122); "Замріяне серце, як факел, нести для Прекрасної Дами" (122); "І вже линуть думки, мов лелеки" (120); "Мені колись ввижалося безсмертя, як пантеон" (81); "І підстелять, як рядна, піщанії коси" (106). З наведених прикладів видно, що конструкцію порівняльного звороту можна легко трансформувати у прикладкову: вітер-пес, серце-факел, думки-лелеки, безсмертя-пантеон, коси-рядна. Використання саме таких структур, що вирізняються гнучкістю і естетичністю форми, властиве художній натурі поета .

Досить поширена в митця інша граматична структура порівнянь – предикативні структури. Серед них зустрічаємо повні і неповні речення, що приєднуються до головного семантичними сполучниками мов, немов, наче, ніби, як: "На галяві світло, мов зорі попадали в трави" (138); "Мов кинута у сухолист жарина – нестерпний, гострий дотик милих рук" (210); "Як яблуко падає з гілки, дозрівши, – в дорозі впаду" (357); "Дерзайте. Говоріть. Всю душу виверніть, як вивернув колись я для вас" (267). Як бачимо, повні порівняльні речення служать для розкриття змісту головного речення. Використовуючи таку структуру, автор посилює змістову і стилістичну ємкість тексту, при цьому художні образи зорі, жарини, яблука і самого ліричного героя стають гранично зримими.

Неповні порівняльні речення поет вводить, прагнучи окреслити композиційно стрункі, чіткі і разом із тим насичені сполуки з епічною просторовістю і глибиною змісту: "Ласкавість їх – у грязь, у прах впаде пройдисвітові в ноги, як на морозі мертвий птах" (143); "Й приватні вілли вздовж ріки, де задихаються жінки, мов на піску гарячім риби" (170); "Забуття, наче крейду ганчірка, може вмить їх безжально зітерти" (209); "З віт падають ритмічно жолуді, як дні у вічність" (45).

Типовими для стилю І.Муратова є структури з орудним порівняльним або словотвірною метафорою. Звичайно, за семантикою вислови пнеться лисом-пролазою, блищали лускою, ридали дзвоном, вибухне кригою – це метафори, бо порівняння приховані, а за функцією – художні означення до дії. Щоб не порушувати традиції, називатимемо такі конструкції орудним порівняльним. Поет використовує порівняння, утворені за звуковими асоціаціями: "Гонгом гудуть барабанні перетинки" (163), а також ті, у семантиці яких присутній елемент порівняння за формою, розміром: "І здався крізь нічні вогні нам корпус ТЕЦу вдалині чотиритрубним пароплавом" (23). Вживаються також анімалістичні порівняння, що лежать в основі зорових асоціацій за подібністю функції: "І прихильно, приборканим левом гарчить реактивна епоха" (244). Цей вислів вбирає в себе семантичне поле об'ємної субстанції простору і часу, що притаманне поезії І.Муратова. Таке зіставлення епохи з твариною, левом, ми схильні розглядати як індивідуально-авторське.

Індивідуально-авторськими є також порівняння, що стосуються плину часу: "Мчать роями секунд каравели, чую часу подрібнений плин..." (241). Традиційне сполучення рій думок у поета переходить у рій секунд, оскільки автор сам перебуває у відносному русі, швидкоплинному, як секунди, і хаосному, як рій.

Ліричний струмінь вносить у структуру орудного порівняльного музична лексика: "Вітав [Харків] того, чия висока пісня до нас летіла беркутом з Карпат" (217); "А звуки сухозлотом облітають" (172). Порівнюючи пісню з беркутом, а музичні звуки із сухозлотом, автор поєднує світ музики з природою. Зливаючись воєдино, музика і природа створюють художній образ – почуттєвий і пластичний.

Для створення динамічної картини поет підбирає порівняння, що підсилюють стрімкий, напружений характер дії: "Ракетами, пущеними з катапульти, летіли наші серця в роки майбутні" (97).

Одним із поетичних засобів у письменника є вживання безсполучникових конструкцій при вираженні порівнянь. Така граматична структура у І.Муратова відзначається експресивністю і на письмі передається за допомогою двокрапки або тире: "А в мозкові – жорстокий джміль: мотив" (180) (джміль, як мотив); "А ось вже й сам він [перевертень] – ніжний голубочок" (151) (перевертень, як ніжний голубочок).

Метафоричні образи-порівняння притаманні не лише поезії І.Муратова, це характерна особливість його художньообразного мислення.

Однією з характерних рис творів майстра художнього слова можна вважати тісне поєднання в одному фрагменті різних за граматичною структурою порівнянь: "Із очиць – вузьких розколин – камінці летіли, немов громохкі сльози" (90). Поєднанням безсполучникового порівняння (очиці, [мов] вузькі розколини) та порівняльного звороту (камінці, немов громохкі сльози) автор досягає стислості, виразності, експресивності тексту.

Або інший комплекс, де взаємодіють повне порівняльне речення і, споріднений з прикладкою, порівняльний зворот: "Коли дочка, мов яблуня моя, цвіла не гірш, як подруги цвітуть" (142). Особливістю такого поєднання є те, що в обох порівняльних структурах метафоризується об'єкт дії, і тому мікротекст легко трансформується в просте речення: Дочка-яблуня цвіла не гірш, як подруги.

Слід зауважити, що, крім граматичних структур порівнянь, у поета зустрічаються порівняння, виражені лексичними засобами, тобто так звані семантичні структури порівнянь, наприклад: "Я пливу, а за мною кошлаті запінені спалахи, кривосмужні сліди" (200). У цьому тексті прослідковується порівняння кривосмужні сліди, мов кошлаті запінені спалахи, але відсутні граматичні засоби вираження порівняння. Такі зразки відносимо до порівнянь, утворених за допомогою семантики слів у контексті. Вони складні в семантичному відношенні, бо не завжди метафора, що лежить в основі порівняння, може виступати прозоро.

Метафоричне вживання порівнянь, семантично ускладнені порівняльні структури – особливості поетичного стилю І.Муратова.

Дослідники відзначають, що метафора – це ознака художнього стилю. Метафорами перейнята і мова творів Муратова, у художній метафорі поета відбивається характер образного мислення, вміння побачити у звичному незвичне. Кожним віршем митець відкриває читачеві нові глибини багатого метафоричного світу, у якому він вільно оперує словами, що виражають переживання ліричного героя, як, наприклад: "І, мов голуб, сидить сизий вечір мені на плечі. І дрімає печаль" (307); або "Летить повз мене день на синіх лижах, рум’яний день, колись ровесник мій" (308).

Психічний стан людини, а також стан природи у творах І.Муратова передаються метафорами, в яких семантика дієслів пов’язана із звуковими асоціаціями: "І щоб серце моє вибухало щомить за тебе відплатною міною" (264); "Чути, як у трепетнім сні вічний голод зубами лящить" (264); "Аж поки в неба на тарелі не загарчало сонце: гріх!" (266); "І приборканим левом гарчить реактивна епоха" (244).

На різноманітних асоціаціях створюються і метафори, що базуються на семантиці дієслів фізичної дії: "Наростало ... страхом зоряна ніч вагітна" (243); "Під бруківкою ... трава. Прихилятиметься і ховатиметься ... Пробиватиметься, пробиватиметься" (241). Подібні метафоричні структури у поета частіше пов’язані з явищами природи.

І.Муратов звертається і до традиційних метафор із компонентами сонце, небо, ліс, місяць та ін., вводячи їх у нові семантичні зв’язки: "Ліс мовчить, йому байдуже" (240); "Сонце прощає небо голубе" (240); "Ліс, мов шапку набакир, нап’яв космате сонце" (240); "Тумани сонце ловлять в ятері" (245); "Місяць ... – немов пожежну каску на зірку хтось нап’яв" (263).

Неодноразово метафоризується у віршах І.Муратова традиційний образ поезії – вогонь (символ оновлення життя). Цей оновлений символ вогню поет проносить через поему "Прометеєве віче", де головний герой – захисник людей, богоборець і поборник справедливості – Прометей. Прометей – один із найвеличніших образів у світовій літературі. До нього зверталися Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та ін. У своїй поемі І. Муратов прославляє священні людські почуття – дружбу, мужність, братерство, що живуть у серцях волелюбних народів, розбуджених до нового життя вогнем Прометея: "І Вічна Мати – волелюбний дух розбудженого людства на планеті – його вогонь благословила" (267). Слово вогонь у художній системі Муратова символізує також боротьбу добра і зла, бунту і покори: "Комусь вогнем помажуть губи, щоб відблиск бунту був на них, самодіяльні вогнелюби" (274); "Бурани, полярні вандали, гасили щодня наш вогонь" (235); або є знаком творчого самовираження особистості: "А повинен би вдень і вночі на високім вогні самострати боліти" (264).

Слово вогонь у тексті може замінятися назвами суміжних понять (багаття) або синонімами (полум’я). Стійка асоціація вогонь кохання мотивує появу почуття великого кохання-горіння, яким сповнене серце ліричного героя у вірші "Сентиментальна сюїта". Це почуття передається метафоричними засобами, що відтворюють радість життя, бажання працювати і творити. Характерними для поета є метафоричні рядки з цього вірша, що виражають авторське кредо: "Перейду всю планету, світ од краю до краю, на багаттях епохи згорю без жалю" (265). Дієслово згорю опосередковано символізує образ: життя – вогонь.

Структуру метафоричних образів у поезії І. Муратова часто становлять іменникові словосполучення. Серед них найпоширенішою структурою, що метафоризується, є генітивна конструкція, в якій метафоризоване слово виступає у формі залежного родового відмінка: роки любові, крик стихії, плід інтелекту, пергамент долоньки, сум перегарів, холод листів, печаль очерету, обійми душі, криниці безпораддя, горбатість гір. Семантичне ядро іменникового словосполучення нерідко поширюється, уточнюється за рахунок залежних прикметників.

Для прикладу візьмімо знайомі вже нам рядки: "Мчать роями секунд каравели, чую часу подрібнений плин" (241). У сполученні часу подрібнений плин прикметник уточнює якісну ознаку метафоризованого іменника, виступаючи щодо нього в ролі метафоризуючого, а іменник плин через розширення значень понять час і подрібнений зазнає подвійної метафоризації. Завдяки поєднанню словесного образу і зорової асоціації це словосполучення набуває пластичності.

Велику кількість іменникових метафор, що використовує Муратов, можна умовно поділити на дві групи. Метафори першої групи означають стан людини, вони ніби виступають у контрасті з самим контекстом, що лише посилює їх зміст: розпука ревнощів, атака згадок, музика сну, барліг зневіри. Метафори другої групи означають явища природи, що впливають на почуття людини: падолиста рух, сяйво зеніту, райдуга світу, рулади солов’їв. У подібних сполученнях поєднуються традиційні й оригінальні авторські образи.

Іменникові словосполучення з метафоричним змістом – це концентрована форма вираження ознак предмета через зіставлення його з іншими ознаками. При цьому зміст слова, що називає предмет, у процесі метафоризації розширюється. Основою порівняння, зіставлення в іменникових метафорах Муратова можуть виступати звичайні розмовні слова: тарель неба, чобіт лиха, чарка грошей, глеки віри, сміття спогадів. Якщо в таких метафорах семантична основа порівняння явищ, предметів прозора, то інші (зокрема ті, що включають книжну лексику) будуються на віддалених, більш психологічних асоціаціях: іпостась душі, руки матері зорі. У подібні образи Муратов вкладає власне переосмислення явищ і цим сприяє метафоричному збагаченню поетичної мови.

Майстерність поета в доборі влучних іменникових метафор спостерігаємо на прикладі цілісного уривку із поеми "Прометеєве віче", який становить розгорнуту метафору, сконструйовану із цілого ряду іменникових метафоричних словосполучень: "Я несу Душі безгрішної моєї Верижну муку і красу, Жаги бунтарської окрасу: Мій жарт, солоний мій талант, Відплату серця, помсту часу." (245).

Часто у структурі метафоричного образу, що вдало створює поет, головну роль відіграють прикметники або дієприкметники. Виконуючи експресивно-образну функцію, метафоричні епітети створюють емоційний настрій, увиразнюють почуття. Наприклад, у сполученні з іменником сміх прикметники вишневий, рум’яний, продуманий, базарний передають найтонші відтінки емоційного сприйняття його ознак. Зокрема переносне вживання якісних і відносних прикметників, сприяє поглибленню асоціативних образів: сонний дзвін, печальний очерет, радісна райдуга, бідна совість, убивчі очі, безкомпромісні брови, фривольні вії.

У способі метафоризації ознак, що виражені за допомогою прикметників, виділяються кольороназви. Вони є характерними для поетичної мови взагалі, але в поезії Муратова вирізняються індивідуальністю, неповторністю. Автор має свою улюблену гаму кольорів. У нього часто асоціюються з певним колом понять слова, що виражають різні відтінки синього, голубого, сірого, золотого, рожевого, чорного кольорів. Вони виявляють багатозначність, у якій тісно переплітаються загальномовні і власне авторські поетичні смислові відтінки: золотий мандат, золоті очі, золоті фарби; синій птах, безжальність синя, сині лапки; тиша рожево-синя; голубий силует; сірі береги; рожевий напій; чорна хмара, чорна біда, чорний птах, байдужість чорна. Поет вкладає в метафоричний зміст таких словосполучень власне переосмислення явищ оточуючого світу, естетично збагачуючи поетичне мовлення асоціативними явищами, на ґрунті яких виникають індивідуально-авторські метафоричні словосполучення.

Поетичній мові І.Муратова властиве широке використання абстрактної лексики, переважно такої, що виражає почуття людини: біль, ненависть, злість, горе, щастя, любов, віра, біда; розкриває риси характеру особистості: байдужість, розкованість, вірність, хтивість, цнотливість, фривольність, терпіння. У багатьох випадках зустрічаємо нагромадження абстрактної лексики, що підпорядковане творчому задумові автора, як-от, – розкрити духовний потенціал солдата-захисника: "Усе б віддав, щоб одвернуть од згуби цю місячність, і зоряність, і вірність, сумирну і бентежну неймовірність" (165).

Джерелом поповнення абстрактної лексики є, як відомо, іншомовні слова. І.Муратов вживає переважно такі, що вже ввійшли в українську мову: "Екзотики в ливарні дуже мало" (349); "Машина пророкує нам старт і фініш торжества" (348); "Ні галюцинацій. Ні ілюзій. Все в натурі" (345); "Інтимна дачна благодать, до катаклізмів непричетна" (317). У використовуванні абстрактної та іншомовної лексики ми бачимо творчу підоснову: глибокий психологізм, притаманний переважній більшості творів поета, для якого головне – людина з її духовним світом.

Характерна ознака індивідуального стилю І. Муратова – його словотворення. Художнє мислення вимагає не просто форм, адекватних змістові, а й розвитку художньої мови як складної системи зображувальних засобів. Талановитий митець часом відчуває брак засобів, їх обмеженість, і це дає йому право експериментувати в ідейно-художніх пошуках лексичних новацій. Найуживаніший засіб словотвору у Муратова – морфологічні новоутворення. Особливо часто поет звертається до творення складних слів. Великим майстром поєднання, здавалось би, різнопланових за змістом слів у одне був Т.Г. Шевченко. І. Муратов плідно продовжує цю традицію. Найбільш поширеною моделлю у поета є складні іменники, здебільшого прикладки: траєкторія-струна, сумніви-мучителі, леле-зозуля, досвіт-пора, сокіл-сонце, зайди-громовиці, дозрілість-окраса, голуб-дим, відьма-пам’ять, муляр-титан, одуд-фанатик, руїнник-час, чужинець-щур, перетинки-зупинки, сон-береги, мучитель-орел, горе-віщун, філософи-шамани, скнари-божества, жахи-лихоліття, білограй, сухозлот.

Порівняно рідше поет звертається до творення складних прикметників, що передають відтінки кольорів: "Пивши просто в степу жовто-білий, бражно-пінявий гострий кумис" (110); "Здавалось не чорним в отій чорноті, а безбарвним, смертельно-ніяким, нічим" (121); або подвійність почуття як наслідок якоїсь події, чи, навпаки, вияв того самого почуття взаємно доповнюваними формами: "І з очей їх зворушливо-щирих випромінюється те величне, єдине" (293); "До матері землі навік прикуті не пафосом екстазно-молитовним, обов’язком залізним" (118); "Відлежалась весна ... на перекатних, кучеряво-пінних ... хвилях-кручах" (115).

Зустрічаємо у Муратова й композити-прикметники, складені з трьох основ, наприклад: "Ти – моя ..., може, треба тебе величати на "ви", простоту перевести в ключі давньовічнобаладні?" (224). Оригінальні також новоутворені прикметники-означення з іншомовною часткою ультра-: "Віриться в щастя – ... узаконене кодексом ультраінтимних поезій" (160); "І гумор, і сатиру всіх сторіч йому вдихнула в ультрачуйне вухо [ніч]" (259).

У творах поета знаходимо кілька новоутворень прислівникових складних слів: "І вже підливаній під вишні, [воді] стоусто всмоктаній у прах" (107); "А я тебе кохаю многотисячно, без ліку многовесно, многорічно" (224).

З афіксальних неологізмів у Муратова найчастіше зустрічаються префіксально-суфіксальні: неомузена муза, омажорений вир, окришталені каштани, нерозлюбна пора. Цікаві суфіксальні неологізми, що містять у собі певну інформацію понятійного і власне естетичного характеру: "Нерозгадне надвечір’я, вечорінь кленових крон" (375); "Над Кузнечною – захід – вулкан, полум’яр" (378); "Вже хтось шепоче синьоокій ... компліментарне – їй утішно!" (89).

Чи не найвиразніша ознака Муратового словотворення – прислівникові новотвори, що несуть у собі емоційно-експресивний заряд: "Й тобі цвинтарний обеліск – і той освідчиться органно" (380); "А тут майово стало від мужніх строф" (380); "І моторошно стало, і молодо мені" (373); "Іще спогади мертво, мемуарно не вистигли" (361); "Мої згадки про тебе вітрильно пливуть" (361); "У купелі турбот лелію великодньо не рід – увесь народ" (281); "А я не звик, не звик до логіки, коли мені казково" (227).

Новотвори І. Муратова розсувають рамки лексичної семантики, відтінюють її, реалізують приховане, глибинне в слові, розширюють виражальні можливості поетичної мови.

Ми схарактеризували тільки деякі мовні особливості поетичного мовлення письменника, однак із них видно, що мова поезій І. Муратова – це рухлива, динамічна система, в якій відображаються уподобання і світобачення творця.

Однією з мовних рис його поезій, рис, що впадають в око відразу, є насиченість творів синонімами й антонімами. Саме цей мовний аспект ми й обираємо для дослідження.


РОЗДІЛ 1
Теоретичні засади дослідження

Одним із суттєвих питань сучасної лінгвістики є вивчення художнього тексту як одиниці комунікативного акту. На думку В.П. Григор’єва, “лінгвістика та дослідження літератури, мабуть, одна з найважливіших проблем філології ХХ століття” [Григорьев, 1979, 22]1.

Проблема вивчення мови художніх творів має тривалу історію, вона по-різному розв’язувалася в залежності від рівня розвитку мовознавства і суміжних із ним наук, від світоглядної позиції дослідника. У сучасному мовознавстві навколо категорій лінгвістична поетика, поетична мова, мова художньої літератури, а також теорія поетичної мови, художня мова та ін. ведеться боротьба ідей [Григорьев, 1979, 5]. Причину розбіжностей у поглядах учених з указаних проблем слід шукати не тільки у відсутності розробки загальних методологічних основ вивчення мови художньої літератури, що відзначається мовознавцями, наприклад, Н.К. Соколовою: “Не розв’язані повністю, – пише вона, – такі кардинальні проблеми лінгвістичної поетики, як методика і методологія лінгвостилістичних досліджень" [Соколова, 1985, 13]. Розходження в поглядах цілком правомірні, бо художній твір і його мова є явищем складним і багатомірним, через що може досліджуватися в багатьох аспектах, які тільки сумарно можуть дати цілісне уявлення про явище. Тому пошуки істини повинні відбуватися не в конфронтації різних поглядів, а в їх синтезі.

Так чи інакше вказаним проблемам присвячена значна кількість робіт (див. Т.Г. Винокур, 1959; І.Г. Чередниченко, 1962; В.В. Виноградов, 1963; З.І. Хованська, 1975; Л.Ф. Тарасов, 1976; В.П. Григор’єв, 1979; В.А. Чабаненко, 1984). Однак при різноманітності підходів майже всі дослідники намагаються вирішити проблеми аналізу художнього тексту, не виходячи за межі понять “поетична мова”, “мова художньої літератури”, “стиль”.

Розглянемо питання аналізу художнього тексту детальніше. За Шанським, метою лінгвістичного аналізу тексту є “вивчення різних елементів мови... в тій мірі, в якій вони пов’язані з розумінням літературного твору як такого” [Шанський, 1975, 111]. Але термін "лінгвістичний" стосовно такого аналізу, на думку більшості вчених, є не зовсім адекватним. Так, М.О. Рудяков називає аналіз мовних засобів, спрямований на виявлення своєрідності стилю автора, стилістичним, протиставляючи його літературознавчому аналізові, при якому твір розглядається не тільки з погляду мови, але і з погляду образного змісту, в історико-літературному контексті [Рудяков, 1977]. Оскільки названі види аналізу так чи інакше спрямовані на той самий об’єкт – зміст тексту, то між лінгвістичним, стилістичним і літературознавчим аналізом не може бути абсолютно чітких меж, вони певною мірою "розмиті". У той же час завдання, які виконують вказані види аналізу, не збігаються повністю: те, що є метою лінгвістичного аналізу, є засобом для стилістичного, а те, що є метою літературного, – один із засобів стилістичного аналізу. У цілому ж лінгвістичний, стилістичний і літературознавчий види аналізу досліджують текст, його змістову структуру. І тому розгляд теорій, які так чи інакше торкаються категорії змісту тексту, вважаємо необхідним. Характеризуючи сутність цієї категорії, зазначимо, що умовно всі концепції, які розглядають питання змісту тексту, можна звести до двох основних. Прихильники першої теорії визначають зміст тексту як те, що безпосередньо закладене в ньому. При цьому, як пише І.В. Арнольд, головним є не те, “що автор хотів сказати, а те, що дійсно сказано в тексті” [Арнольд, 1973, 27]. За цією теорією аналіз мови твору часто стає додатковим і не обов’язковим етапом вивчення тексту. Завдання такого підходу до аналізу змісту тексту – виявити так звані “художні особливості” твору.

На противагу першій, друга теорія розглядає зміст твору як систему дій, операцій, але не систему застиглих компонентів. Прихильники цієї концепції твердять, що зміст тексту слід розкривати в процесі мовної діяльності, тобто в акті комунікації. За словами О.О. Леонтьєва, тут “ми маємо справу зі складною... постійно змінною під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів системою психологічних зв’язків слів” [Леонтьев, 1971, 7]. Отож різниця між цими двома теоріями полягає в різному підході до аналізу змісту тексту: перша розглядає його як систему компонентів, друга – як мислительний процес.

Слід зауважити, питання про те, що зміст тексту не може розглядатися поза актом комунікації, було сформульовано ще в працях таких видатних лінгвістів минулого, як В. Гумбольдт (1859) та О.О. Потебня (1976), пізніше це положення розвивалося в наукових роботах М.М. Правдіна (1976), М.О. Рубакіна (1977), Ю.О. Сорокіна (1985) та ін.

Цілком правомірно, що дві названі теорії не суперечать одна одній, а взаємодоповнюються, бо розглядають текст у різних аспектах.

Дослідники вказують, що для художньої літератури характерні специфічні мовні властивості. Як зазначав Г.О. Винокур, “немає такого факту поетичної мови, який не був би відомим поза поетичним контекстом, як мова взагалі. Але в цій новій, поетичній ролі кожна мовна дата набуває особливих властивостей” [Винокур, 1959, 391].

Відображення дійсності в художньому тексті передбачає зв’язок двох тісно пов’язаних систем – мови і мислення [Якобсон, 1964, 12]. Звідси можна виділити два аспекти в змісті текстових одиниць: аспект "образно-понятійних відношень" (властивість слова відображати явища, ситуації об’єктивного світу) і аспект "власне мовних відношень" (властивість вербального образу збуджувати інші вербальні образи) [Степанченко, 1989, 10]. Образно-понятійний та мовний рівні змістової структури тексту взаємодіють один з одним. Із цього приводу слід згадати слова відомого психолога А.Р. Лурії: “Поезія народжує не уявлення, а смисли: за образами криється внутрішнє значення, підтекст; слід абстрагуватися від конкретного образу, щоб зрозуміти її переносне значення, інакше вона не була б поезією” [Лурия, 1968, 66].

Відповідно до цього стилістичний аналіз художнього твору базується на образно-понятійній моделі структури змісту тексту на відміну від лінгвістичного аналізу, при якому дослідник оперує лише вербальними образами [Степанченко, 1989, 12].

Отже, доповнюючи один одного, стилістичний та лінгвістичний аналізи дозволяють глибше дослідити об’єкт. Отож комплексний підхід до аналізу змісту твору дає можливість повніше характеризувати ідіостиль поета.

Аналіз художнього тексту прийнято називати лінгвостилістичним, якщо він “розглядає використання мовних елементів у тексті художніх творів, де вони набувають ідейно-естетичної значимості” [СЛТ, 1985, 291]. Для свого дослід­ження ми обираємо лінгвостилістичний аспект аналізу поетичного тексту, бо саме такий аспект, як уявляється, є провідним, оскільки в ньому, незважаючи на наявність аналізу ритму, синтаксису та ін., які відіграють важливу роль у форму­ванні поетичного тексту, на першому плані стоїть аналіз лексичних засобів мови як головних “збуджувачів” одиниць образно-понятійного рівня змісту тексту.

У сучасному мовознавстві спостерігається велика зацікавленість проблемами лінгвостилістики, оскільки вивчення мовних явищ зближує лінгвістику з такими галузями, як літературознавство, психологія, естетика, етика [Чабаненко, 1984, 5].

Українська лінгвостилістика, як відомо, започаткована працями О.О. Потебні в другій половині минулого століття, який зробив спробу визначити основні напрямки лінгвістичної стилістики. Але як окрема наукова галузь, лінгвостилістика утвердила свої права лише в 20-30-ті роки нашого століття [Ващенко, 1973, 129]. Тоді у філологічній науці стало загальноприйнятим вивчати природу художнього мовлення не тільки на рівні лексичних значень і їх різних видозмін, але й на рівні значень синтаксичних, граматичних. В. Жирмунський у роботі "Задачи поэтики" зазначає, що в основу аналізу поетики "повинна бути покладена класифікація фактів мови, яку дає нам лінгвістика" [Жирмунський, 1977, 28]. Значний внесок у розробку питань лінгвостилістики зробила також чехословацька "функціональна лінгвістика", функціонально-стилістичні дослідження якої повернули інтереси лінгвістики до вивчення структури мови та її функціонування [Пражский лингвистический кружок, 1967]. Досить вагомою лінгвостилістичною роботою стала книга В.С. Ващенка "Стилістичні явища в українській мові" [Ващенко, 1957]. Однак у роботі дослідження проведене не за всіма рівнями і підрівнями мови, а лише на рівні фонетики, граматики і словотвору. Поява лінгвістики тексту, на думку мовознавців, пов’язана із загальним посиленням інтересу лінгвостилістичної науки до комунікативного аспекту мовлення [Ахманова и т.д. 1966, 7-8]. Так, І.І. Ковалик підкреслює: "Як засоби вираження художнього образу можуть використовуватися всі рівні мовної системи" [Ковалик, 1969, 158]. Відповідні твердження знаходимо і в роботах інших мовознавців: В.І. Кононенка [Кононенко, 1976, 117], В.А. Чабаненка [Чабаненко, 1973, 5].

Найбільш повно в українській філології відбито стилістичне використання фактів мови як системи в колективній монографії "Сучасна українська літературна мова. Стилістика". Це дослідження присвячене функціональній стилістиці, проте у більшості авторів "стилістичний аналіз здійснюється на лексичному, фразеологічному, фонетичному, морфологічному, словотворчому і синтаксичному рівнях" на матеріалі художньої літератури (перш за все розділи, які написали І.К. Білодід, В.С. Ващенко, С.Я. Єрмоленко, Г.П. Їжакевич, В.В. Коптілов, А.В. Лагутіна, М.М. Пилинський) [СУЛМ: С, 1973, 3].

Спираючись на досягнення вітчизняного і зарубіжного мовознавства, українські вчені Л.А. Булаховський, І.К. Білодід, М.А. Жовтобрюх, В.М. Русанівський, М.М. Пилинський, С.Я. Єрмоленко та багато інших у своїх наукових роботах визначили предмет і завдання української лінгвостилістики, розв’язали численні важливі її теоретичні питання, зокрема проблему формування лінгвостилістичної системи національної мови. Завданням української лінгвостилістики є вивчення таких фундаментальних проблем мовознавчої теорії, як сутність мови (соціальна природа мови, взаємозв’язок її структурного і функціонального аспектів, закономірності функціонування).

Як відомо, важливу роль у системі будь-якої мови, а тим більше її поетичного стилю виконує лексика. Виходячи з цього, предметом розгляду в дисертації є синонімічні та антонімічні лексичні засоби мови, які використовує І. Муратов у своїх поетичних творах, з погляду лексико-семантичного та лінгвопоетичного.

РОЗДІЛ 2
Лексичні синоніми як засіб виразності в поезії І. Муратова 2.1. Лексико-семантична характеристика синонімів у творах поета 2.1.1. З історії питання лексичної синонімії

Однією з характерних ознак поезій І.Муратова є висока частотність уживання синонімічності слів. Синоніми як один з найважливіших лінгвостилістичних засобів розглядаються у лінгвостилістиці, у поетиці віддавна.

Ще давні греки дійшли висновку, що саме в синонімах виражається багатство мови. Римські вчені усвідомили не тільки схожість слів-синонімів, але й різницю між ними. Так, наприклад, М. Квінтиліан писав: “Так як у різних речей назви різні – або більш точні, або більш красивіші, або більш виразніші, або краще звучать, – то всі вони повинні бути не тільки відомі, але й наготові і, так би мовити, на виду, щоб, коли вони знадобляться тому, хто говорить, можна було легко відібрати з них найкращі” [M. Quintilianus, 149].

У XVII ст. успішно працювали над визначенням природи синоніма французькі вчені. У 1718 р. вийшла у світ об’ємна і досить значна за змістом праця Жирара під назвою “Правильність французької мови, або різниця значень слів, що можуть бути синонімами”. Француз Бозе зібрав і видав в одній книзі французькі синоніми; через декілька років абат Рубо видав “Большой синонимический словарь” французької мови. Із німецьких учених XVIII ст. синонімами цікавились Аделунг і Ебергардт, із англійських – Джонсон. Першою українською працею, що якоюсь мірою торкалася проблеми синоніма, була “Лексикон словеноросский и имен толкование” П.Беринди, яка вийшла у Києві у 1627 р.

У сучасній лінгвістичній літературі існує чимало визначень понять синоніма і синонімії. Щодо самого існування явища лексичної синонімії деякі дослідники висловлюють сумнів, вважаючи, що синонімія – це взагалі винайдене лінгвістами поняття: “Синонімії, як вона традиційно витлумачується, у мові взагалі немає. Це одна з фікцій, що рудиментарно існує в науці про мову” [Звегинцев, 1963, 137-138]. Л. Блумфілд заперечував наявність дійсних синонімів, оскільки між словами завжди існують деякі відмінності: “Якщо які-небудь форми фонетично відмінні, ми вважаємо, що їх значення також відмінні... Коротше кажучи, ми вважаємо, що насправді синонімів не існує” [Блумфилд, 148].

Ми гадаємо, що явище, яке ми називаємо лексичною синонімією і синонімами, існує і його необхідно досліджувати. Інша річ, що мають на увазі під цим терміном ті, хто заперечує існування синонімії.

Зважаючи на велику кількість дослідників, які користуються нерідко різною термінологією і методикою аналізу мовних явищ, належачи до різних напрямків і шкіл у лінгвістиці, існують і різні типи визначень. Які ж основні групи визначень існують у мовознавчій літературі?

А.П. Євгеньєва так характеризує синоніми: “Синонімом слід вважати таке слово, яке визначилось у відношенні до свого еквівалента (до іншого слова з тотожним чи максимально близьким значенням) і може бути протиставленим йому за якоюсь лінією: за тонким відтінком у значенні, за вираженням експресії, за емоційним забарвленням, за стилістичною приналежністю, за сполучуваністю, і, відповідно, займає своє місце в лексико-семантичній системі літературної мови” [Евгеньева, 1970, 11]. Приблизно такого ж погляду дотримується і А.Б. Шапіро: “Синонімами є різні за своїм звуковим складом слова, які визначають одні і ті ж поняття, у вираження яких вносяться додаткові відтінки значення” [Шапиро, 1955, 75]. М.Ф. Палевська розгортає цю дефініцію: “...синонімами слід вважати, – пише вона, – слова та еквівалентні їм фразеологічні звороти, які при різному звучанні називають одне і те ж явище об’єктивної дійсності і розрізняються відтінками основного , спільного для кожного з них значення або віднесеністю до різних мовних стилів, або тим і другим одночасно, здатністю до словотворення, утворення форм суб’єктивної оцінки та сполучення з іншими словами” [Палевская, 1967, 67]. В.С. Ващенко характеризує синоніми як “усталені у мовному вжитку ряди лексичних одиниць, співвідносних з одним чи кількома пов’язаними між собою поняттями, певною мірою близьких за своїми семантико-стилістичними властивостями” [Ващенко, 1981, 13]. Ж.П. Соколовська, аналізу­ючи синонімічні зв’язки прикметників із значенням узагальненої позитивної якісної оцінки, висуває тотожність первинних семантичних елементів предметно-логічної частини значення як критерій синонімічності. Дослідниця характеризує синоніми як “семами, тотожні за первинними семантичними елементами своєї смислової структури , але не тотожні в цілому, які розрізнюються додатковими елементами, експресивно-стилістичною характеристикою, граматичною оформленістю, лексичною та синтаксичною сполучуваністю” [Соколовская, 1970, 7-8]. На обмеженість сполучуваності близькозначних слів указує також Ф.Р. Палмер [Palmer, Р.44].

Однак існують і визначення іншого типу, які характеризують лексичні синоніми не через значення слова, а через їх “поведінку” в тексті. При цьому основною ознакою синонімів вважається їх взаємозамінність у текстах. Л.А. Булаховський відносить до синонімів слова, тотожні за значенням: “Слова, здатні в тому ж контексті або в контекстах, близьких за змістом, заміняти одне одного без відчуття помітної одмінності у змісті, мають назву синонімів” [Булаховський, 1955, 32]. Взаємозамінність є ознакою синоніма і у визначенні Б.В. Горнунга: “...синонімами є слова, взаємозамінні у певних контекстах, що перебувають у суворому співвідношенні одне з одним, але не в будь-яких контекстах” [Горнунг, 1965, 98]. Названі типи визначення мало суперечать одне одному. Однак спроби дати визначення синонімії тільки через взаємозамінність або ввести це явище (взаємозамінність) у систему ознак синонімів не здобули в лінгвістиці останніх років достатньої підтримки, бо визначення синонімів як слів, що мають семантичні відмінності, не передбачає їх обов’язкової взаємозамінності [Лисиченко, 1977, 84-85]. Майже всі названі визначення, на думку дослідників, відрізняються переважно ступенем розкриття поняття "значення слова".

У 70-90-х роках у визначення поняття “синонім” вводиться розуміння значення слова як структури і запроваджуються елементи компонентного аналізу. Такі визначення ми бачимо, наприклад, у працях Д.М. Шмельова, який зазначав, що “...синоніми – це слова, відмінними семантичними ознаками яких є тільки такі ознаки, які можуть усталено нейтралізуватися в певних позиціях. Чим більше таких позицій, тим вищий ступінь синонімічності відповідних слів, тим частіше може здійснюватись їх взаємозамінність” [Шмелев, 1973, 130]. У цьому визначенні взаємозамінність вважається не причиною, а наслідком синонімічності і проявом різного її ступеня. Автор підкреслює, що відмінним у синонімів є тільки ознаки, які можуть нейтралізуватися, отже, не є денотатом чи сигніфікатом, тобто найсуттєвішими компонентами значення. Через взаємозамінність (із залученням компонентного аналізу) дає визначення синонімів і Л.О. Новиков: “Два (чи більше) ЛСВ є синонімами, якщо вони, маючи різні знаки (лексеми), здатні завдяки тотожності або схожості значень заміщати одне одного у всіх або певних контекстах, не змінюючи змісту висловлення” [Новиков, 1982, 228]. Як бачимо, цей автор вважає, що синоніми можуть мати тотожні або схожі значення і заміщати одне одного частково або повністю.

На підставі ступеня близькості значень двох слів Ю.Д. Апресян поділяє синоніми на точні і квазісиноніми. Точні синоніми – це слова, семантичний обсяг яких повністю збігається, у квазісинонімів семантичний обсяг збігається частково [Апресян, 1988, 509]. Для того, щоб квазісиноніми (“неточні синоніми”) були взаємозамінними, необхідно, “щоб їх семантичні відмінності в ряді позицій могли нейтралізуватися” [Апресян, 1995, 235]. Те, що Ю.Д. Апресян називає квазісинонімами, є власне синонімами за їх сутністю і функцією. Ю.Д. Апресян до основних ознак синонімів відносить однакову предметно-понятійну віднесеність, приблизно однакову сполучуваність (валентність), належність до однієї частини мови [Апресян, 1974, 223].

Оригінальний підхід до лексичних синонімів застосував С.Г. Бережан. Синонімами він називає “слова, які збігаються семантично і розрізняються лише стилістичними особливостями або особливостями використання” [Бережан, 1973, 87]. Отже, за С.Г. Бережаном, синоніми мають тільки стилістичні відмінності або особливості використання при тотожності семантики. Однак це визначення стоїть у вченого в іншому контексті, де протиставляються не просто синоніми, а слова названої С.Г. Бережаном групи іншим словам з різним ступенем близькозначності, які охоплюють інші загальновизнані групи синонімів. Тому в сукупності вимальовуються все ті ж групи синонімів і особливості їх протиставлення.

Дослідники української мови визначають синоніми як “слова, що означають назву того самого поняття, спільні за своїм основним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінками або емоційно-експресивним забарвленням (або тим і іншим одночасно)” [СУЛМ: ЛФ, 60]. М.А. Жовтобрюх, Л.А. Лисиченко також вказують на спільну предметно-понятійну основу синонімів і відмінності у відтінках значеня слів: “Слова, що відрізняються одне від одного звуковим складом, але означають назву того самого поняття з різними значеннєвими відтінками чи емоційним забарвленням, називаються синонімами” [Жовтобрюх, 1984, 66); “синоніми – це слова що називають одно поняття і відрізняються відтінками в значенні” [Лисиченко, 1977, 70].

Як бачимо, визначення українських дослідників ґрунтуються на визнанні спільності предметно-понятійного компонента при наявності семантичних відмінностей, які називають відтінками значення, семами або диференціальними ознаками.

У сучасній зарубіжній літературі синоніми також розглядаються як близькозначні слова, що мають певні смислові відмінності [Soule, 1981, Р.11].

Отже, за вихідний пункт нашого дослідження візьмемо традиційне визначення лексичного синоніма: “Синоніми – слова, що означають назву одного й того ж поняття, спільні за основним лексичним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінками або емоційно-експресивними забарвленням (чи тим і тим водночас), або сферою стилістичного використання чи можливостями поєднання з іншими словами” [СЛТ, 1985, 249].

Одним із суттєвих питань цього розділу є класифікація синонімів. Існують різні спроби їх семантичної класифікації. Найбільш поширеним, якого дотримуємося і ми, є поділ синонімів на ідеографічні (логічні), емоційно-експресивні та стилістичні [Лисиченко, 1973, 43-45; Коваль, 1987, 37-39]. Деякі дослідники поділяють синоніми на семантичні (ідеографічні, понятійні), семантико-стилістичні та стилістичні [СУЛМ, 1993, 117; СУЛМ: ЛФ, 1973, 69-70; Палевская, 1964, 34].

Проте ми зазначили тільки загальну класифікацію синонімів, у межах кожного з підрозділів якої може бути своя диференціація.

У подальшому викладі будемо користуватися термінами ідеографічні, емоційно-експресивні та стильові.

2.1.2. Ідеографічні синоніми в поетичній тканині творів І. Муратова

Як показують наші дослідження, найчисленнішу групу у поезіях І. Муратова складають синоніми ідеографічного типу: у процентному відношенні це близько 50%, 40% складають емоційно-експресивні синоніми, і лише 10 % – стилістичні.

Співвідношення 40% – емоційно-експресивні й 10% – стилістичні є до певної міри умовне, оскільки, як відомо, групи емоційно-експресивних і стилістичних взаємно пов’язані: емоційні слова пов’язуються з певними стилями.

Що ж до значної переваги ідеографічних синонімів, то, на нашу думку, це зумовлене естетичними настановами автора, своєрідністю його творчої манери, особливостями спрямування віршів: для нього важливо передати найтонші відтінки явища, чому й сприяють ідеографічні синоніми.

На думку М.Ф. Палевської, семантичні, або ідеографічні синоніми – це “стилістично нейтральні слова, що відрізняються один від одного відтінками основного, спільного для кожного із них значення” [Палевская, 1964, 34]. А.П. Євгеньєва вказує, що характерною особливістю ідеографічних синонімів є тотожність сполучуваності [Евгеньева, 1966, 16]. Ю.Д. Апресян у статті “До проблеми синоніма” зазначає, що в мові при наявності адекватних слів відбувається диференціація значень; кожне слово виникає ніби у відповідь на певну потребу [Апресян, 1957, №6, 67]. Розвиваючи цю думку, Л.А. Лисиченко вважає, що ідеографічні синоніми “виникають внаслідок фіксування в слові диференціальних ознак поняття. Вони відрізняються тим, що в синонімічному слові фіксується якась нова риса самого явища, риса, що в значення синонімічних слів, які існували до цього, не включалася” [Лисиченко, 1977, 71]. У інших дослідженнях читаємо: “Характерна особливість понятійних синонімів полягає в тому, що вони, означаючи те саме поняття, різняться між собою додатковими значеннєвими відтінками, тобто обсягом семантики, яка притаманна кожному з них” [СУЛМ: ЛФ, 1973, 69].

Таким чином, можливість передавати відтінки того самого поняття забезпечується тим, що для його позначення в мові існує кілька слів; з другого боку, потреба передавати семантичні відтінки зумовила виникнення кількох слів для позначення того самого поняття, тобто спричинилася до виникнення ідеографічних синонімів.

Як зазначають мовознавці, якихось істотних відмінностей в емоційному забарвленні чи стилістичному використанні між ідеографічними синонімами не існує,зате додаткові семантичні відтінки їх часом досить прозорі. Погоджуючись із думкою вчених, вважаємо, що основне призначення ідеографічних синонімів у мові – служити засобом точного вираження думки в кожному конкретному випадку мовного вживання.

Залежно від компонента, яким відрізняються значення двох синонімів, розрізняють такі підгрупи ідеографічних синонімів [Евгеньева, 1970, 11; Лисиченко, 1977, 71-73].

1. Синоніми, що служать для підкреслення і виділення певної ознаки того ж поняття, яка з погляду мовця є істотною.

2. Синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки, якості або стану.

3. Синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану.

4. Синоніми, що підкреслюють якусь особливість.

5. Синоніми, відтінки значення яких пов’язані з характером сполучуваності, властивої кожному з членів синонімічного ряду (СР), або з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти.

Дотримуючись думки Л.А. Лисиченко, зазначимо, що останню підгрупу синонімів ми відносимо до ідеографічних, бо “відмінності їх значення пов’язані також з відмінностями в понятті, але такими, що знаходять виявлення в системі мовної структури” [Лисиченко, 1973, 45].

Синоніми, що служать для підкреслення і виділення певної ознаки того ж поняття, яка з погляду мовця є істотною. Серед ідеографічних синонімів у поезії І. Муратова переважають синоніми, у значенні яких виділяється певна сторона, ознака, риса названого словом явища, яка в значенні інших членів СР відсутня. Синоніми першої підгрупи у поета можна поділити на такі семантичні групи:

іменникові синонімічні слова, що репрезентують різну міру абстрактності ознаки: полум’я – огонь (47, 167), заграви – барви (1969, 20), пахощі – запах (23), наосліп – навмання (47), край – рубіж – межа (1980, 132), образи – кривди (160), безмов’я – тиша (149, 177) , точність – влучність (180), ключі – джерела (180), безгоміння – тишина (376), тиша – мовчання (397);

іменники-синоніми з додатковими ознаками конкретних явищ: вокзали – порти (52), димом – пеленою (55), знак – емблема (63), траса –шосейність (88), шлях – стежина (106), прах – тлін (120), намети – шатра (242), урвища – обрив (381).

З дослідження видно, що до цієї підгрупи належать переважно іменникові синонімічні пари. Так, у семантичній групі, до якої входять іменникові синоніми, що позначають різну міру абстрактності ознаки, помітно вирізняється синонімічний образ тиша (тишина) – безмов’я (мовчання, німота, безгоміння): "З пахучого безмов’я квітки – плід. А з тиші зоряної – мрії Злітають і сідають край води" (149); "Ніби шелест полотна, – Серця радість домоткана... Щезло й це! Сама луна. Безгоміння. Тишина." (376); "І щось було у цім бездонне, Немов являла тиша ця Мовчання кругові кордони (397). Іменники тиша – безмов’я відрізняються різною мірою абстрактності ознаки, як, наприклад, у цьому тексті: "Вечір. Тиша. Примружився всесвіт. Ніч. Безмов’я. Задумався світ". (177). Лексичні значення цих слів настільки близькі, що різняться лише специфічними значеннєвими ознаками. У тому й відчувається рука великого майстра, щоб уміло протиставити близькі поняття. Вечірня тиша – лише безвітря, затишшя. У цьому спокої “примружився всесвіт”, чекаючи ночі, яка принесе повну, глибоку тишу – безмов’я. І в цьому мовчанні “задумався світ”. Поет протиставляє всесвіт і світ, а разом з цими антонімами у протиставні відношення вступають ідеографічні синоніми тиша – безмов’я. Якщо розглядати це глибше, то побачимо, що митець, протиставляючи, об’єднує поняття, і перед читачами постає єдиний безмежний простір, у якому ліричний герой почуває себе вільним, упевненим у собі.

Розгляньмо інші фрагменти, які демонструють місце синонімічних слів першої семантичної групи серед синонімів аналізованої підгрупи: "В південних пахощах ночей Відчув я моря запах млосний" (23); "Повзуть мізерні осуди й огуди, Щоб ти мене убила у собі..." (354). Так, слова запах і пахощі відрізняються тим, що запах, крім приємних пахощів, передбачає ще й неприємні запахи; осуди й огуди вказують на негативне відношення до суб’єкта, але слово осуд пов’язане в основному із несхваленням вчинків, а огуда – з неславленням. Тож, як бачимо, у значенні наведених синонімів підкреслюється певна ознака поняття, яка з точки зору того, хто говорить, є істотною.

У творах І. Муратова синоніми такого типу дуже часто вживаються поруч, доповнюючи один одного: "Я славлю інших мов із рідною співзвучність: Беру й вертаю знов музичність, точність, влучність" (180). Поет намагається наблизити абстрактні синонімічні поняття точність – влучність до конкретних завдяки поєднанню з антонімічною парою дієслів конкретного значення беру –вертаю. Та на відміну від попереднього прикладу, де близькість антонімів надає уривку протиставності, протиставлення не проявляється, а навпаки, яскраво проступає об’єднання смислових відтінків двох ідеографічних синонімів. Ми спостерігаємо, як накладаються смисли двох слів, де точність уособлює в собі пунктуальність, правильність, визначеність, а влучність має ще один нюанс – попадання прямо в ціль без промаху.

Аналіз даної поезії показує, що вибір тих чи інших синонімів залежить ще й від потреб віршування – від необхідності витримувати певний ритм, і, звичайно, риму, що відповідає творчому задумові поета. Отже, одним із технічних чинників використання ідеографічних синонімів є внутрішнє римування. Один із синонімів (влучність) як рима увиразнює семантику іншого (точність), який впливає на функціонально-художній фактор у тексті.

Неабияке мистецьке вміння виявляє поет, використовуючи інший найбільш уживаний СР вогонь (огонь) – полум’я, бо лексичне значення цих логічно­змістовних синонімів досить близьке: "Та нам майбутні ті бої Тоді здавалися такими, Як зараз – в полум’ї і димі, На згарищах чужих руїн... Ми знали – йти в огонь не страшно." (47).

Як було вже зазначено, поетичному стилеві І. Муратова притаманна метафорика. Серед синонімічних слів аналізованої групи вирізняються метафоричні сполучення, що поглиблюють асоціативні образи. Візьмімо для прикладу такий текст: "Ще юні – вже напівживі, Ще й не жили, а вже існують... Ну як вогонь вселити в них, Цілюще полум’я натхнення" (167). Слова вогонь і полум’я в мові дуже близькі значеннєвими відтінками і можуть заміняти один одного. Але в даному контексті кожен із цих синонімів займає свою, єдино правильну нішу. Переносне значення вогню як вогняної стихії, що повинна вселитися в юних, відповідає задумові поета тільки в сполученні з дієсловом вселити. У цьому сполученні втілено динамізм і енергію покоління І.Муратова, яке прагне передати гарячу енергію вогню юним. Для поета вогонь – не абияка вогняна стихія, а цілюще полум’я натхнення, полум’я пристрасті, у якому згорають без останку. На думку автора, сила вогню могутня, але сила полум’я ще могутніша. Отож метафоричні синоніми вогонь і полум’я, виконуючи свою експресивно-образну функцію, створюють емоційний настрій тексту.

Слід відзначити, що різниця між метафоричними словами-синонімами, що входять до першої підгрупи, смислові відмінності їх один від одного проступають у тих випадках, коли вони певним чином протиставляються або зіставляються у тексті. Саме при зіставленні або протиставленні посилюється образність, виникають потрібні авторові художньо-естетичні асоціації. Інколи він поєднує з синонімами слова, які зазвичай не поєднуються: "Знов люблю і забуду відразу Все, що в муках для себе відкрив: Безотруйну вчорашню образу І трутизну сьогоднішніх кривд" (161). Поет зіставляє значення синонімічних слів образа і кривда: образа – сильніша, але безотруйна, а кривда (рос. обида) легша, але отруйна. Якщо ми уважно розглянемо смислові відмінності синонімів образа і кривда, то відмітимо зростання негативного відтінку в слові кривда, бо значення слова образа інтерпретується як приниження, скривдження, а значення слова кривда – як спаплюження, загадження, що містить у собі більш негативний компонент у порівнянні із семантикою синоніма образа. Крім того, І. Муратов цікаво поєднує з іменником образа прикметник безотруйна, які за звичайно не можуть поєднуватися, бо не може бути безотруйної образи. Образа завжди несе з собою негативні емоції, вона завжди отруйна. Отож у результаті цього поєднання утворюється складна і свіжа оксиморонна метафора.

Оксиморон, метафоричність – важливі чинники поетичного стилю І. Муратова, які зумовлені динамічною, імпульсивною натурою митця.

Розгляньмо і проаналізуймо синоніми другої групи, що включає в себе іменникові синонімічні слова з додатковими ознаками конкретних явищ. Семантично місткі й образно глибокі, вони сприяють творенню оригінальних поетичних образів, як-от: "Хай ніхто не ступав ще до мене На цей прах, на цей тлін, Але ж так і мене перемеле Отой млин-часоплин" (120). Якщо ми поглянемо на значення слів прах – тлін, то побачимо, що обидва синоніми виражають одне поняття – “останки”, але, крім цього, кожен з них має іще додаткові семантичні елементи значення. Автор розташовує синоніми у тексті так, що вони доповнюють один одного: тлін – це не тільки останки кісток, тіла, а вже зітлілі останки всього живого, що може гнити, розкладатися, від найнижчого одноклітинного організму і до найвищого класу живих істот.

Аналізучи ідеографічні синоніми першої підгрупи, ми дійшли висновку, що найуживанішими у поета є іменникові синоніми на позначення різної міри абстрактності ознаки: безмов’я (мовчання, німота, безгоміння) – тиша (тишина), полум’я – вогонь (огонь). Синоніми такого типу у поетичних творах І. Муратова часто вживаються поруч, у зіставленні, ніби доповнюючи один одного. Відповідно зіставлення синонімічних слів робить відчутною їх різницю, виставляючи на перший план те, що залишається за рамками їх лексичної рівнозначності.

Синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки, якості або стану. Кількісно поступаються, але не менш оригінальні в творах І. Муратова ідеографічні синоніми другої підгрупи. Це синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки, якості або стану. Сюди належать слова, що називають ознаку, якість або стан. Згрупуємо синоніми цієї підгрупи за семантичними ознаками:

прикметникові, прислівникові та іменникові синонімічні слова, що відтворюють психічний стан людини: жагуче – пристрасне (53), принадний – звабний (85), оманне – облудне (365), смутно – журно (139), сутужно – скрутно (140), гірко – сумно (290-291), твердо – туго (377), тривогою – журбою (1980, 157), горе – біда (197);

прикметникові та дієприкметникові синоніми, що характеризують явища соціального порядку: незнайомих – невідомих (56), вічний – незмінний (173), покірний – слухняний (135), сьогочасний – сучасний (251), грізна – лиха (1980, 140), пробитих – прострелених (289), славетні – уславнені (386);

Матеріали показують, що до даної підгрупи належать переважно прикметники та дієприкметники. У такі ж відношення між собою вступають прислівники та іменники, яких значно менше в цій підгрупі, ніж прикметникових синонімів.

Індивідуальна палітра митця засвідчує постійний пошук найпотрібнішого слова в художньому цілому. Як бачимо, у цій підгрупі ідеографічних синонімів поет надає перевагу синонімічним словам на позначення психічного стану людини, серед яких домінує образ тривога – журба, горе – біда, гірко – сумно: "І хоч бувало гірко нам і сумно, Нас не гнітив одвічний давній біль" (290-291), "Перше слово прийшло. Буде й друге... Котресь вляжеться твердо і туго У своїм непорушнім гнізді" (377), "Овіяний тривогою, журбою Чи радістю розбуджений, кажу: Любов до нього в серці збережу, Аж поки серце б’ється" (1980, 157).

Стилістична виразність більшості прислівників, вжитих І. Муратовим для розкриття психологічної характеристики людини, пов’язана з відчуттям новизни, що посилюється завдяки можливим асоціативним зіставленням. Читач ніби чекає на звичайне слово, а поет вражає його незвичним: "І смутно так, журно зробилось мені. Сів та сиджу на зогнилому пні, Над іржавим болотом..." (139). Звичніша для читача прикметникова форма – засмучений, зажурений – поетові здається не досить виразною в цьому динамічному контексті. Даний контекст вимагає вираження ознаки дії або ознаки ознаки, властивих прислівникам, а не просто ознаки, що характерна прикметникам. Спільне значення синонімів смутно – журно можна визначити одним словом: сумно. Але поетові замало цього, він розгортає ознаку дії, щоб розкрити перед читачем достовірнку картину: ліричному герою смутно, тобто неспокійно, тривожно, непевно. Та цього не досить для поета, щоб картина психічного стану героя була повною, тому він додає синонім журно, який виражає спільне значення по-іншому, можливо, м’якше: герою не так тривожно, як просто тужливо від безвиході його становища в даний момент. Як бачимо, СР смутно – журно І. Муратов будує за принципом спадання міри ознаки.

Візьмімо інший приклад прислівникового СР: "Від спогадів на серці завжди смутно: Отут – було... І там – було... О, хоч би як було сутужно й скрутно, – Хай буде з кореня щодня нове стебло" (140). Слова сутужно – скрутно означають міру психічного стану людини в критичний момент. Утворені від різних основ, прислівники по-різному передають це спільне значення: слово сутужно, на відміну від слова скрутно має ще й іншу міру якості – туго. Ми спостерігаємо спадне розташування слів-синонімів, що говорить про наявність оціночних елементів. Отож сутужно – це неймовірно туго і складно, а от у наступному синонімі сема ”дуже-дуже” відсутня: скрутно – це просто важко.

Таким чином, об’єднуючи лексеми, що викликають переживання або усвідомлення неприємних ситуацій, поет створює СР того самого емоційного наповнення. Смислова функція таких СР, де слова розташовуються у спадному напрямку значень, досить прозора: називаючи явище душевного стану поруч двома синонімічними прислівниками, автор ніби приглушує їх негативне забарвлення.

Серед ідеографічних синонімів, які ми відносимо до першої семантичної групи, вирізняються традиційні синоніми-іменники: кривда – ганьба, горе – біда, сум – туга, що підкреслюють образну й лексичну сконденсованість поезій. Стилістичну вагу таких синонімів-іменників демонструє текст: "Але й тоді на відстані предальній Від наших днів, – чи горе, чи біда, – Життя б віддав у сутичці тотальній" (197). На перший погляд слова горе і біда називають одне явище, виражають одне поняття. Спільне значення цих слів, об’єднання їх смислів посилює, увиразнює негативні емоції, що охоплюють читача, для якого вказані синоніми – уособлення лиха, душевного болю. Та якщо уважно подивитися на зіставлення синонімів горе – біда, то помітимо відмінності в характеристиці предметно-понятійного ядра слів: крім спільного, вже названого значення, іменник горе має ще додатковий семантичний елемент, що уточнює синонім біда – зло.

Поверхнева структура прикметникових ідеографічних синонімів на позначення психічних явищ у І. Муратова, як правило, ускладнена глибинною семантикою і спирається на несподівані метафоричні зв’язки: "І все ж було мені потрібно: Кав’ярні, пляжі і причали, Красунь незнаних сміх принадний, Очей вологих заклик звабний" (85). Прикметники принадний – звабний об’єднані значенням: привабливий. Відрізняються ці слова лише відтінками значень, котрі так чи інакше вказують на позитивні емоції ліричного героя, що мріє бути заманеним у тенета звабних очей і принадного сміху незнаних красунь. Недарма поет розташовує синонімічні слова в такій послідовності, де наступний синонім має вищу ознаку якості, ніж попередній: герой бажає, щоб його спочатку заманили, привабили, на що натякає прикметник принадний, а потім спокусили чарівністю звабних вологих очей.

Як уже зазначалося, синоніми-прикметники переважають серед ідеографічних синонімів другої підгрупи. Вони мають широку семантику, що і демонструють синонімічні пари другої тематичної групи.

І. Муратов уміє відчути слово в усіх його семантичних і стилістичних зв’язках, тому і з’являються серед ідеографічних синонімів, що позначають явища соціального порядку, яскраві прикметникові та дієприкметникові синоніми: "Для геніїв накреслено трасу До музеїв, а не в день сьогочасний?! Як це добре: й у кожусі, Тарасе, Ви наш геній – абсолютно сучасний!" (251), "Вони в пробитих касках..., В прострелених смугастих концтабірних халатах" (289), "...Тоненькі книжечки – Славетні строфи й тропи малозначні, Уславлені й осміяні рядки" (386), "Мені здавалось – все, що я люблю, Повинно бути вічним і незмінним" (173), "Адже в годину грізну і лиху В розбурханій глобальній завірюсі Вони на магістральному шляху Нам не були затримкою у русі" (1980, 140).

Розгляньмо один із яскравих фрагментів: "Ніч минає. Близько день не­знаний... Хай незнаний – тільки б не слухняний, Не покірний темряві страхіть!" (135). Загальне значення слів не слухняний – не покірний: не смиренний, не податливий, однак у кожному із них ступінь даної якості різний. Не слухняний – це той, що не виконує певні правила, але це не значить, що він не сумирний, бо саме таким відтінком якості відрізняється слово не слухняний від слова не покірний. Не покірний темряві день – це не просто не податливий, але не принижений день. У цих рядках чітко проступають філософські мотиви вірша – боротьба світла і темряви, дня і ночі, де обов’язково повинно перемогти добре, світле начало. Саме такий філософський підхід до вирішення сучасних проблем пропонує І. Муратов. Цьому сприяють уміло підібрані художньо-стилістичні засоби, зокрема, ідеографічні синоніми-прикметники, що відповідають інтелектуальному рівню поета.

Як показує аналіз, ідеографічні синоніми другої підгрупи включають у себе дві семантичні групи, які використовуються автором для урізноманітнення семантично односпрямованих одиниць, що в його творах використовуються перш за все для психологічної характеристики особи.

Синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану. Синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану, входять до третьої підгрупи ідеографічних синонімів. Вона за кількістю майже не поступається найбільш чисельній серед ідеографічних синонімів – першій підгрупі, яка включає синоніми, що служать для підкреслення певної ознаки поняття, відсутньої в значенні інших членів СР.

Цілком природно, що в цій підгрупі І. Муратов використовує переважно дієслова-синоніми, оскільки саме ця частина мови виражає дію чи стан:

на позначення життєво важливих для людини дій та процесів: мислення, мовлення, бажання, спостереження, горіння: здумати – згадати (183), добрав – збагнув (350), думав – гадав (1980, 206), не відаю – не знаю (111), не побачу – не помічу (256), не звинувачуйте – не нарікайте (199), горю – палаю (278), пильную – вартую (197), пильнуй – стеж (278), волів – жадав (314), жадав – прагнув (42, 342), жадаєш – хочеш (395);

на позначення дії чи стану з відтінком досягнення результату: поширеності чи повторюваності: побив – понищив (61), вижив – вистояв (62), загинув – сконав (181), погинуть – щезнуть (103), станеться – збудеться – буде (321), зник – щез (335);

на позначення повноти чи неповноти дії: пригасло – примеркло (121), сховати – приховати (219);

на позначення переміщення у просторі: не омини – не обійди (1980, 140), гойдає – колише (1980, 143).

Як бачимо, найбільш уживані у цій підгрупі синонімічні дієслова на позначення життєво важливих для людини дій і процесів. Значне місце серед цих дієслів займають СР, що позначають процес мислення: думав (здумав, збагнув) – гадав (згадав, добрав), та бажання: жадати – прагнути (воліти, хотіти): "Як же мені стрінуть вас..., Є про що нам здумати, Є про що згадати..." (183), "Я так скажу, щоб він таки добрав, Щоб він збагнув своїх конвульсій марність..." (350), “...Серце прагне бруньок?.. Цвіту жадає?” (42), "Моїх нездійснених бажань Непереможене тяжіння. Цього волів, того жадав, А де ж воно?" (314), "А чого ж іще жадав і прагнув У нищівнім кратері війни, – Щоб єдину в світі нашу правду Понесли із рук моїх сини" (342), "Але ж ти не жадаєш нічого незвичного: Хочеш тільки любові..." (395).

Дослідження показує, що у словниковому складі творів І. Муратова переважають ідеографічні синоніми-дієслова на позначення процесу мислення. Серед таких синонімічних слів зустрічаються навіть традиційні пари синонімів, включені в новий контекст, як-от: "Ти, може, думав, що мені немило Терпіти лихо з голубом своїм? Гадав: коли б і справді був гладким Та пишним паном – я б тебе любила?!" (1980, 206). При цьому вони вживаються дистантно і виражають більш розчленоване поняття, ніж традиційне фолькльорне думати – гадати.

Зрозуміле прагнення митця уникнути трафаретності й надати як своїй, авторській, розповіді, так і мові персонажів свіжості. Для кожного конкретного випадку позначення акту мислення Муратов шукає найбільш точне й виразне слово. Загальновживане дієслово мислі думав, що служить для простої фіксації акту мислення, у творах поета зустрічається не так часто. У художньому творі поет не може обмежитись простою констатацією, а прагне відтворити характер протікання процесу мислення з усією різноманітністю відтінків значення. Так, дієслово думав виступає в парі з дуже близьким до нього синонімом гадав. Дослідженя переконливо свідчать, що І. Муратов використовує їх диференційовано: синонім гадав з’явився тоді, коли потрібно наголосити, що думка має характер припущення.

Крім того, дієслівні синоніми, що позначають важливі для людини дії і процеси, у стилістичному відношенні виразні й різноманітні. Розгляньмо, наприклад, СР на позначення процесів горіння та спостереження: "Який я червонястий! Горю весь час, Палаю скрізь. Та, мабуть, скоро згасну. Так і пильнуй ввесь час і стеж, Аби не заплювали" (278 ). У даному фрагменті переплітаються два дієслівних СР, які , доповнюючи один одного, глибоко і повно розкривають зміст уривку. Вдало підібрані дієслова-синоніми дають можливість гостріше відчути внутрішню форму звичайних і властивих поетичній мові слів, а також усвідомити їх необмежені можливості. Метафоризовані синоніми горю і палаю, що в даному тексті характеризують стан поета, об’єднані спільним значенням – давати вогонь, полум’я, світло, але слово палаю характеризує більш інтенсивну дію, ніж слово горю. До того ж , дієслово палаю, згідно зі стилістичним задумом автора, надає поетичним рядкам високохудожнього пафосу. Динамічна напруга, задана синонімами горю-палаю, спадає завдяки присутності антоніма згасну. Отож ми спостерігаємо стилістично виправданий синонімічно-антонімічний трикутник. Використовування синонімічно-антонімічних блоків – одна з характерних рис поезії І. Муратова, що вирізняє його твори серед поезій інших письменників. Друга пара синонімів – пильнуй – стеж доповнює, уточнює семантику контексту: щоб не згаснути, не втратити вогню, ліричний герой повинен оберігати полум’я, пильнувати і стежити, “аби його не заплювали”. Тому на перший план виступає різниця у відтінках значення синонімів пильнуй – стеж, бо пильнувати – значить уважно, пильно стежити за процесом, що відбувається. Майстерність письменника виявляється в тому, що кожний із цих синонімів підпорядковується ідейно-художньому замислові автора і його вживання виправдане відповідними умовами його фразового оточення.

Широкий діапазон конкретно-образних дієслів-синонімів, що входять до другої тематичної групи, дозволяє І. Муратову максимально уточнювати загальне поняття – відтворювати найтонші його відтінки в кожному окремому випадку, як-от: "Чимоло нас побив, понищив той фугас Американський, що без цілі Влучав в усі об’єкти цілі…" (61). Синонімічні слова побив – понищив відрізняються відтінком значення і водночас доповнюють одне одного. Страхіття війни поет передає двома синонімами – побив і понищив, акумулюючи їх в одне поняття – смерть. Синонім побити має значення: зруйнувати, зламати життя, а понищити містить у собі додатковий відтінок – не просто позбавити життя, а зробити це з особливою люттю й ненавистю.

Синоніми-дієслова, що становлять другу тематичну групу слів, втілюють у собі семантичні риси конкретних дій і станів і тому не потребують детальних розшифрувань: "Товаришу… Genosse… Camarado… Погинуть, щезнуть зненависть і зрада! Коли у людства є такі слова!" (103); "Був дивосвіт, і зник… Був щедрий дух. І щез" (335).

До третьої семантичної групи відносяться синонімічні дієслова на позначення повноти чи неповноти дії, наприклад: "То, значить, від зрячих нічого не можна Ані сховати, ані приховати У наймогильнішому мовчанні?" (219). У цьому фрагменті дієслівні синоніми охоплюють і значення повноти дії (сховати), і значення неповноти дії (приховати). Такий прийом поет використовує з метою концентрації уваги на самій дії, тобто суттєвим є спільне значення цих синонімів. Крім того, повторювана частка ані підсилює семантичні відношення слів сховати – приховати у тексті з запереченням.

Четверта група дієслівних синонімів, як і попередня, у поета малочисельна, але багата на оригінальні словесні образи, які виникли внаслідок розвитку метафори. У тексті: "Хмара, як хоче, гойдає, колише серце моє...” (1980, 143) синоніми на позначення переміщення у просторі гойдає – колише мають метафоричне значення. Семантика цих синонімічних слів досить близька. Контактне розташування синонімів підсилює позитивний компонент значень слів, надає відповідного емоційного забарвлення художньому текстові.

Здійснений аналіз ідеографічних синонімів третьої підгрупи свідчить, що майстерність поета в доборі синонімів не обмежується якими-небудь окремими групами дієслів: поряд з багатою і гранично точною синонімікою дієслів на позначення процесів мислення, мовлення, бажання, спостереження І. Муратов широко використовує синоніми-дієслова, що позначають дії і стани з відтінком поширеності чи повторюваності, а також дієслівні синоніми на позначення переміщення у просторі та повноти чи неповноти дії.

Синоніми, що підкреслюють якусь особливість. До четвертої підгрупи ідеографічних синонімів належать синонімічні слова, що виражають відмінності в характері дії. Дослідження виявило, що серед синонімів ідеографічного типу ця підгрупа найбагатша у художньо-образній системі поезій І. Муратова. У цілому вона включає:

синонімічні слова на позначення психічного стану людини: сміх – регіт (90), плачуть – ридають (325), тужать – плачуть (185), глузуйте – насміхайтесь (365), вагались – терзались (154), приборка – пригасить (347), манить – зве (323), кличе – манить (44).

іменники-синоніми, що образно відтворюють різні явища природи: завірюха – метелиця (56), хуртовина – завірюха (55).

Перша семантична група, до якої входять синоніми, що позначають психічний стан людини, кількісно переважає другу. У ній домінують СР плачуть-ридають – тужать, сміх (насміхатись) – регіт (глузувати), манить – зве (кличе): "Не глузуйте, зайди-блискавиці, Насміхатись годі." (365), "І вчорашнє у безвість пливе, І кубельце на затишній гілці, Як учора, не манить, не зве" (323), "Кличе музика в сад, Манить в затишок присмерк вечірній" (44), "Гайда-люлі – його діти, Вже не плачуть, не ридають, Батька в небі виглядають" (321).

Художник поетичного слова виявляє неабияке мистецьке вміння, об’єднуючи дієслова-синоніми на позначення різного психічного стану людини в СР навколо слова плачуть: "Гайда-люлі – його діти, Вже не плачуть, не ридають, Батька в небі виглядають" (321), "Десь на рейді тужать пароплави У приморськім сивім тумані. Я і сам заплакав би з досади, та не можна плакати мені" (185). Розгляньмо СР плачуть – ридають – тужать. Плач, як правило, є наслідком збудження чи сильного переживання, або й фізичного болю. Причини, що викликають плач, здебільшого не однакові за своїм характером, тому й інтенсивність плачу різна. Дієсловом ридають поет передає сильний плач, судомний, внаслідок туги дітей за своїм батьком.

В іншому тексті протиставляються синоніми тужити-плакати, де для увиразнення опису афективного стану героя, який “заплакав би з досади”, поет вживає метонімічний вираз “тужать пароплави”. Саме значення дієслова тужать відповідає сполученню його з іменником-додатком пароплави, бо тужити означає не просто плакати вголос, а протяжно плакати, що нагадує сумний протяжний гудок пароплава. Як відомо, ідеографічні синоніми плачуть, ридають, тужать відрізняться характером дії: плакати можна і беззвучно, ридати – тільки вголос і судомно, а тужити – вголос і протяжно. Згідно зі стилістичною заданістю, такі ідеографічні синоніми надають поетичним рядкам образної динамічності, створюють картину, в якій поет і світ виступають ніби в єдиному емоційному ключі і разом із тим відрізняються.

На позначення стану задоволення поет використовує синонімічні іменники сміх – регіт: "Зачувся сміх. Я озирнувся: скрізь Мовчали скелі і гули провалля. А сміх лунав, а сміх зростав дедалі І вже на дикий регіт переріс" (90).

Використовуючи ці синоніми, поет не випускає з поля зору їх розрізнювальні відтінки і ставить кожен із них на своє місце. Поряд із словом сміх поет вживає слова, що доповнюють і деталізують характеристику такого стану: сміх спочатку зачувся, потім лунав, зростав і насамкінець переріс у регіт. Автор розташовує синоніми у послідовному наростанні їх семантчних якостей, бо регіт – це вже голосний сміх, а дикий регіт – надзвичайно голосний сміх. На цьому прикладі І.Муратов демонструє народження експресії сарказму.

Проаналізувавши ідеографічні синоніми четвертої підгрупи, яка представлена в основному дієслівною синонімікою на позначення психічного стану людини, вважаємо, що добір і застосування таких синонімів поет проводить з почуттям міри і художнього смаку, використовуючи синонімічні слова в тканині поетичних творів як словесні штрихи до передачі психічних особливостей людини. У виборі того чи іншого синоніма з наведених пар Муратов орієнтується не тільки на їх смислову відмінність (вона досить виразна), а на доречність його застосування у сполученні з іншими словами фрази.

Синоніми, відтінки значення яких пов’язані з характером сполучуваності, властивої кожному з членів синонімічного ряду (СР), або з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти. П’яту підгрупу ідеографічних синонімів складають синонімічні слова, відтінки значення яких пов’язані з характером сполучуваності, властивої кожному з членів СР.

На думку дослідників, різна сполучуваність – це досить характерна ознака ідеографічних синонімів, бо вона “відрізняє їх один від одного і за широтою обсягу означуваного поняття, і за сферою вживання в мові” [СУЛМ: ЛФ, 1973, 72]. До цієї підгрупи віднесемо також, за Л.А. Лисиченко, ті синоніми, відтінки значення яких пов’язані з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти. Кількісно такі слова поступаються іншим підгрупам ідеографічних синонімів як у поезії І. Муратова, так і в українській мові взагалі.

Проаналізуймо спершу синонімічні слова, які відрізняються характером сполучуваності. Цей тип синонімічних відношень у поезіях І. Муратова спостерігається переважно в іменниковій та прикметниковій синонімії.

Розгляньмо іменниковий СР: "У присмерку лиш контури існують – Домів... дерев... Без суті. Без єства." (383). Іменник єство відрізняється від синонімічного суть тим, що сполучається переважно з іменниками – назвами осіб.

Відповідна залежність представлена і в прикметниках, де синоніми мають різні можливості поєднання з іншими словами. Наприклад: "Подалі від байдужих і інертних!.. Біографам щось віри я не йму" (390). Так, прикметник байдужий, що означає бездіяльний, відрізняється від синонімічного інертний тим, що сполучається переважно з іменниками назвами осіб. У подібному тексті нейтралізується диференціальна сема, зумовлена сполучуваністю, тому слова набувають більш близького значення й можуть виступати, як однорідні: байдужі – інертні.

Така ж обмеженість у сполучуваності властива слову неживий порівняно з синонімічним мертвий: "Без всіх живих, що стануть неживі На цій землі, коли над мертвим її тілом..., Стерильно зацарює небуття" (397). Неживі – не обов’язково мертві, адже нежива природа ніколи не була живою. Мертвий – той, що був живий.

Вживання подібних синонімів в одному контексті потрібне авторові не тільки для лексичного урізноманітнення тексту, а насамперед для розкриття властивостей людини.

Обмеження в сполучуваності синонімів пов’язані з відмінностями в самих явищах, які виражаються словами, відмінностями в значеннях слів. Така синонімія, вважаємо, має велике стилістичне значення, бо передає своєрідний авторський акцент на певному явищі чи його особливості.

До синонімів, що входять у п’яту підгрупу, відносять і ті, відтінки значення яких пов’язані з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти. Цей тип синонімів у Муратова представлений в основному іменниковою синонімією на позначення психічного стану особи: зрада – омана (44), хиби – помилки (65), фантазії – химери (101), вигадка – неправда (210), тортури – муки (346); рідше дієслівною: калатай – бий (379) та прикметниковою: заповітна – завітна (382).

Візьмімо для аналізу іменникові пари, що домінують у цьому типі відношень: "І він повів тоді про інше, Про найболючіше, найгірше: Про наші хиби, й помилки..." (65), "Ані зради не було, ні омани, Щастя не розбив їй третій хтось" (44). Аналіз словотворчих можливостей кожного з іменників показує, що до іменника хиба є відповідні дієслова хибувати, схибити, а в синонімічного помилка таких відповідників не існує. З двох іменників зрада і омана перший має в сучасній мові дієслово (зрадити) і форму дієслова (зраджений), а другий таких співвідносних слів не має. Як видно з прикладів, цей тип синонімічних відношень у І. Муратова спостерігається переважно в іменників, що виражають психічні якості чи властивості людини.

Отже, наше дослідження свідчить, що в поетичній мові Муратова переважають ідеографічні синоніми, вживання яких зумовлюється тим, що вони виражають певні особливості в самому явищі, особливості, які враховуються в значенні одного синонімічного слова і не виражаються в другому. Значне місце серед цих синонімів посідають такі, що відрізняються мірою, ступенем виявлення дії чи психічного стану особи.

2.1.3. Емоційно-експресивні синоніми в мові поезій І. Муратова

Другу велику групу синонімів, поширених у поезії І.Муратова, становлять емоційно-експресивні. Ми зупиняємося саме на цьому терміні, хоч наукова література знає й інші – понятійно-стилістичні та семантико-стилістичні.

Словники звичайно визначають, що емоційно-експресивні синоніми – це “синонімічні слова, що відрізняються додатковими значеннєвими відтінками і стилістичною забарвленістю” [СЛТ, 1985, 250].

Подібне визначення цього типу синонімів знаходимо, наприклад, у М.Ф.Палевської: “Семантико-стилістичні синоніми – це слова та їх еквіваленти, що означають одне і теж явище об’єктивної дійсності та відрізняються не тільки стилістичним забарвленням, а й відтінками загального для кожного з них значення” [Палевская, 1964, 48].

У сучасній українській лінгвістичній літературі емоційно-експресивні синоніми трактують як “такі, що розрізняються значеннєвими відтінками, семантичним обсягом, емоційно-експресивним забарвленням” [СУЛМ:ЛФ, 1973, 70].

Справді, розташувавши емоціонально-експресивні синоніми в порядку градації, легко виявити, що кожне наступне слово не тільки виражає дещо більшу міру ознаки, інтенсивності дії тощо, а й має додаткове емоційне забарвлення.

Заслуговує на увагу також тлумачення зазначеного типу синонімів у Л.А.Лисиченко. Дослідниця зазначає, що так звані емоціонально забарвлені (або експресивні) – це синоніми, значення яких відрізняється від інших слів СР емоціональним компонентом, що виявляє ставлення особи чи колективу до цього явища [Лисиченко, 1977, 75]. Мовознавець вважає, що в даному разі не йдеться про слова, в яких оцінний елемент є предметно-понятійною основою значення, а тільки про ті, що в них емоціональне забарвлення не пов’язане із самим явищем, а виявляє ставлення до нього [Лисиченко, 1973, 45].

Таким чином, емоціональні синоніми в СР пов’язуються в складну систему, що диференціюється за експресією. Отож, не можна досліджувати емоціонально-експресивні синоніми, не звертаючись до проблеми мовленнєвої експресії.

За В.П.Григор’євим, експресія – це виразність, те, що передбачає вираження нетривіального змісту [Григорьев, 1979, 137]. Г.М.Колесник вбачає в експерсії “те, що протиставляється стандарту, марковане, характерне” [Колесник, 1978, 93]; виразністю висловлення називають експресію Т.Г.Винокур [Винокур, 1980, 57], В.Д.Дєвкін [Девкин, 1979, 217], В.М.Телія [Телия, 1988, 28], С.Я.Єрмоленко [Єрмоленко, 1976, 34], М.М.Пилинський [Пилинський, 1982, 46].

На думку О.С.Ахманової, експресія – це “виражально-зображальні якості мовлення, що відрізняють його від звичайного (або стилістично нейтрального) і надають йому образності та емоційного забарвлення” [Ахманова, 1966, 524]. Майже таке ж тлумачення цієї категорії дають Д.Е.Розенталь і М.О.Теленкова [Розенталь, Теленкова, 1976, 535].

Із цих і подібних визначень можна зробити висновок, що мовленнєва експресія – це складна лінгвостилістична категорія, яка спирається на цілий комплекс психічних, соціальних та внутрішньомовних факторів. Вона уявляється як інтенсифікація виразності повідомлюваного, як збільшення впливової сили вислову, надає мовленню образності та емоційного забарвлення, особливої психологічно мотивованої піднесеності. Експресивність та емоційність – нероздільні поняття. Експресивний відтінок у слові нашаровується на його емоціонально-оцінне значення, причому в одних словах переважає експресія, в інших – емоціональне забарвлення. Тому розмежувати емоціональну та експресивну лексику практично неможливо. Це ускладнюється ще й тим, що “типологія виразності поки що, на жаль, відсутня” [Головин, 1980, 188]. Отож емоціонально-експресивні синоніми – невичерпне джерело експресивності.

Природна експресивність емоціонально-експресивних синонімів у поезії поєднується з емоціональним забарвленням.

Дослідники виділяють два типи емоціональних значень емоційно-експресивних синонімів:


Информация о работе «Синонимия и антонимия в поэзии»
Раздел: Языковедение
Количество знаков с пробелами: 707663
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
160384
3
1

... жизни и творчестве А.С.Пушкина, Ф.М.Достоевского, М.Е.Салтыкова-Щедрина. Образы Библии неоднократно вдохновляли А.С.Пушкина. Поэт обращался к Библии, использовал в своих произведениях библейские темы, образы, стиль. Библейские реминисценции в поэзии А.С.Пушкина получают отражение в стихотворениях: «Десятая заповедь», «Из письма к Вигелю», «В крови горит огонь желанья», «Пророк», «Вертоград моей ...

Скачать
431997
10
4

... мастерству, сказал: «Требования, предъявляемые к речи лектора, кратко можно свести к следующему: 1. Безукоризненное знание грамматики русского языка. 2. Знание литературы об ораторском искусстве, о культуре речи. 3. Владение орфоэпическими нормами, т. е. четкое произношение каждого звука, каждого слова, каждой фразы, правильная постановка ударения, безукоризненное произношение звуков и прочее. ...

Скачать
160080
8
4

... , что затрудняет построение научно обоснованной методики формирования монологической формы речи. 1.3 Психолого-педагогические условия формирования образно-выразительных средств речи у дошкольников с ОНР (III уровень) в процессе обучения монологическому высказыванию Детям с речевым недоразвитием свойственны ослабление и нарушение коммуникативных отношений речи к неречевым структурам на ...

Скачать
108250
0
0

... учащихся основной общеобразовательной школы. Следовательно, гипотеза, выдвинутая мною во введении к выпускной квалификационной работе, верна. Этого я и старалась добиться в ходе своей педагогической практики. Заключение Проблема «Словари на уроках русского языка как средство развития речи учащихся основной общеобразовательной школы» – это новое в методике преподавания русского языка. Она ...

0 комментариев


Наверх