Первые казацкие гетманы

Реферат выполнила Чулой Мария

Приазовский государственный технический университет

Мариуполь, 2005г.

Є в німецькій мові слово «гауптман», що перекладається як начальник, староста, головний чоловік. Вчені вважають, що від нього й походить польське «гетьман», яке прийшло й на Україну, спершу означаючи виборного ватажка козацького війська, а згодом правителя всієї України і головокомандуючого козацького війська. Є також версії і про те, що слова «гетьман» треба виводити від імені відомого литовського князя Гедиміна, значнішого в історії як Гедимінаса.

Історики й донині сперечаються, кого вважати першим українським гетьманом і чи можна називати ними перших ватажків козацьких дружин, які починали з’являтися на півдні нашої землі ще наприкінці XV-го століття. Збереглися імена перших козацьких гетьманів: Богдан Глинський, Остап Дашкович, які вели енергійну боротьбу з кримськими татарами, організовували сміливі походи на ворожу територію.

Переважна більшість гетьманів дбала про благо свого народу й увійшла в історію мужніми оборонцями, лицарями-патріотами рідної землі. Були й такі, які затаврували себе міжусобними чварами за гетьманську булаву чи допомагали польській шляхті й російським царям поставити на коліна свій народ, стаючи поплічниками його ворогів.

Першим гетьманом України був Дмитро Вишневецький, з роду Волинських удільних князів Гедиміновичів, в році 1550 був настановлений старостою Черкаським і Канівським.

Десь у році 1556 він, щоб оборонити Україну од татар, вбудував земляний город на острові Хортиці (може Томаківському), на р. Дні-прі. Це була перша Січ Запорожська. Татарські хани одразу збагнули, що вона буде дуже їм заважати, коли їм захочеться налітати в Україну. У 1557 хан Девлет-Гірей хотів зруйнувати Січ і обложив її своїм військом, продержав облогу аж 24 дні, але нічого не зміг подіяти і вернувся додому. Та восени того ж року він знов обступив Січ. Помагав йому Турецький султан, котрий для того дав йому своїх яничарів, та ще Молдавський господар. На цей раз Вишневенький, або Байда, як його взивали козаки, продержався довго, але мусив таки покинути Січ, бо не стало харчів, і втік у Черкаси. З Черкас Вишневецький подався до Московського царя Івана Грозного, і думав там остатись, а для того перейшов до нього в підданство.

У 1558-1560 роках він із московською раттю (військом) ходив на Крим і наробив татарам багато шкоди. Але не помирився він за щось із Московським царем, у 1563 році обернувся до Жигимонта ІІ-го і прохав, щоб той прийняв його знов на службу. Той згодився, і Вишневецький після того довго жив у Польщі. Потім, коли покликали його волошські бояри, щоб ішов до них господарити, він задумав зробитись молдавським господарем.

У 1564 році зібрав він 4000 козаків і пішов у Молдавію. Але тут його зрадою спіймали і одпровадили у Константинополь до Турецького султана Селіма II. Селім, сердитий на нього ще за те, що він набігав на Крим, звелів кинути його з високої башти, що стоїть біля моря недалеко Галати, на гаки, на однім гаку зачепився Байда ребром і повиснув над морем. Висячи на гаку, він почав лаяти султана і його віру. Три дні висів він так, і хоч обіцяли йому і волю, і вільне життя, аби він одкаснувся своєї віри і потурчився, він не переставав клясти Турків і їх віру. Якийсь Турок стрельнув нарешті з лука і вбив його. Пісня про Байду і про його смерть дійшла аж до наших часів.

Обравши собі за гетьмана Криштофа Косинського, пішли козаки обороняти своїх земляків і свої права. З першої козацької війни з Польщею (у 1591 році) починаються безнастанні війни між ними на цілих двісті літ, аж поки і Польщу і Україну, знесилених боротьбою, не пошматували чужі держави, та й одних і других позбавили волі.

Про Косинського ми знаємо не багато. Він був з шляхтичів, десь з Підляхії (коло Бреста Литовського), але з тих дрібних шляхтичів, що шукали собі пристановища поміж козаками.

У 1591 ми бачимо його на Запорожжі. Саме перед тим Польський уряд звелів, щоб козаків було не більш, ніж 6.000, і щоб ті реєстрові козаки не змішувалися з нереєстровими. Косинський добре зрозумів, до чого воно йдеться,— збагнув, що республіку (державу з виборним державцем, як це було у Польщі) помирити із шляхетством не можна. Тим-то він і почав сміливо робити повстання проти шляхти. Усі городи і повіти, котрі займав Косинський, присягали, що будуть вірні війську Запорожському. Дотого, усіх селян, що повтікали од панів, він приймав у козаки, і вони ставали на рівному праві з ними.

Орудувати почав Косинський у Білоцерківщині. Козаки узяли Білу-Церкву, а після того й Київ; звідтіль подалися на Волинь і Поділля і найбільш грабували маєтності нелюбих їм панів; зупинилися козаки у Острополі (маєтність князя Острожського, на Волині). Але з усього того повстання не багато вийшло, через те, що й козаків було ще не так багато та й народ не був ще готовий до того. Король хоч і скликав усіх панів на боротьбу з козаками, але вони не охоче слухалися — вони думали, що це проста собі сварка козаків із панами Острожськими. Тільки шляхта з тих повітів на Волині, де козаки найдужче далися в знаки, з’їзжаеться на повітові сеймики і присягається, що не візьметься ні до чого доти, поки не втихомирять козаків. Край об’явлено було на військовому стані. Магнати Корецькі, Острожські та інші, що їх маєтки найбільше пошарпали козаки, стали збирати шляхетське рушення проти козаків. В лютому 1593 року шляхетське військо, під проводом Януша Острожського та Олександра Вишневецького, старости черкаського, виступило проти них. В ті часи надзвичайнішою річчю на війні була — облога. Так воно було й тут.

Косинський вийшов з Острополя і отаборився коло містечка Пятки; в його було тільки 5.000 війська. Поляки облягли козацький табор навкруги, розірвали його і погнали козаків у місто. Тоді Косинський мусів замиритись із Острожським. Але як тільки повернувся він додому, то знов зібрав військо і пішов на город Черкаси, на тамошнього старосту Олександра Вишневецького, що завжди сварився з козаками. Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста, самого із кількома козаками, і там його було вбито.

У князя Константина Острожського духовником був свій православний священик Дем’ян Наливайко, а в того пан-отця Демьяна—брат Северин, розумний, освічений, чоловік. Замолоду Северин Наливайко встиг чимало. Він і вчився в славетній Острозькій академії, що дозволило йому стати справді освіченою людиною, і козакував на Січі, де вважався одним із найкращих гармашів. Збереглися свідчення сучасників, які стверджують, що Наливайко був надзвичайно вродливим, сміливим і вольовим чоловіком. Тривалий час він служив сотником у князя Костянтина Острозького. Але 1594 року з невідомих причин полишив княжий двір і зібравши кількатисячну ватагу, організовував походи на турецькі міста, а також боровся з польськими магнатами. В такий спосіб селяни (а вони тоді складали основу Наливайкового війська) відплачували панству за всі кривди й утиски. Річ Посполита кидає проти Наливайка регулярні війська. І він, зрозумівши, що співвідношення сил не на його користь, утікає на Січ, де гетьманував тоді Григорій Лобода. Король звелів запорожцям не давати притулку Наливайкові з його загоном, однак козаки навіть до уваги не взяли тих слів. Вони охоче приєднувалися до Наливайка.

Наливайко разом з Лободою здійснили похід у молдавські землі, які залежали тоді від Туреччини, взяли також кілька турецьких міст. Потім об'єднане військо повернулося на Поділля і захоплювало польські маєтки та замки. Шляхта кинула проти повстанців усі свої сили. Але козаки розділилися на три загони, які розбрелися по Україні. Одним командував Наливайко, другим Лобода, третім Матвій Шаула. Час од часу вони зливалися в одне військо. 1596 року між Наливайком і Лободою через невідомі причини виник конфлікт. У збройній сутичці Лободу було вбито. Після вбивства Лободи гетьманом стає Матвій Шаула. Запорожці ще з успіхом боролися проти численних польських військ. Однак сили були нерівними. Шляхта оточила козаків на Трипіллі поблизу урочища Гострий Камінь і невпинно обстрілювала з гармат їхній табір. У цьому бою Шаула втратив руку. Гетьманом запорожці проголосили Наливайка.

В 1596 році, перебуваючи у Острозі, Наливайко починає нападати на панські маєтки, — може бути, що підмовив його на те князь Острожський, із братом Демьяном Наливайко уперед іде до Пінська на маєтність пана Яроша Терлецького, а потім на маєтність Олександра Сімашка, тим часом як слуги — шляхтичі цих та інших панів склали собі осібні ватаги, під проводом ватажків Остапа Слуцького і Андрія Ганського, та грабували Луцьк і околиці. Тоді у січні року 1596 король звелів коронному гетьманові Замойському та гетьманові Жолкевському, котрі були тоді у Молдавії, щоб вони йшли на Україну. В кінці лютого Жолкевський прийшов на Волинь. Наливайко із своєю ватагою став одходити до Брацлавщини, де й став на зимівлю. Але уряд висилає проти нього військо, щоб його вгамувати. Тоді Наливайко обертається до козаків. Старшим у них був того часу Григорій Лобода. Лобода не знав, що йому робити з Наливайком: чи йти з ним поруч, чи ні. Та обставини так склалися, що він таки мусів піти на згоду. Жолкевський, бачачи те, послав до Лободи ганців, щоб запорожці не приймали до себе Наливайка з його ватагою. Але козаки не послухали його і таки поєдналися та разом почали поступатися ближче до Києва. Коло озера Гострий Камінь, що біля Білої Церкви, Жолкевський напав на них, але вони одбилися од нього, одступили до Києва, перейшли на той бік Дніпра і отаборилися під Лубнами на урочищі Солониця. Тут Жолкевський оточив їх з усіх боків. Довго билися з поляками козаки, але не сила була вже козакам оборонятися, та ще дотого поміж наливайківцями та запорізькими козаками завелася сварка. Наливайківці вбили Лободу, а на його місце настановили Кремпського. Через сварки, голод козаки не змогли далі здержувати натиску поляків і мусіли піддатися, на умовах дуже тяжких і ганебних: вони повинні були вернутися знову до своїх панів, оддати полякам увесь свій скарб, гармати, здати у неволю Наливайка і 12 інших „старших" (полковників) своїх. Товаришів наливайкових скарано лютою смертю у Варшаві одразу як привезли, а Наливайка додержали до сейму і як з'їхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову четвертували і порозвішували по місту на палях його руки, ноги і голову.

Так скінчилося це друге народне повстання, — хоч не можна на нього сказати, щоб воно було справді народне, бо серед повстанців було велике число волоцюг, котрі пристали до повстанців тільки на те, щоб поживитися.

Тим часом на Запорожжі проявився не абиякий чоловік — кошовий отаман Петро Сагайдачний. Він був родом з Галичини шляхтич з городу Самбора, син Конона (через те він і звався Конашевич) Сагайдачного; вчився він на Волині, у Острозі у найкращій тоді на Україні православній школі князя Константна Островського і був дуже освічений для того часу чоловік. Потім він служив якийсь час у одного київського магната.

Покинувши ту служ6у, він подався на Запорожжя і там скоро виявив себе, як дуже здібний ватажок. Ще не бувши гетьманом або старшим на Запорожжі, Сагайдачний робив щасливі походи на Туреччину та Крим. Року 1605 (а по інших звістках — 1615) рушив він з Січовим товариством па море, узяв кріпость Варну, а на другий рік пробрався у Крим і взяв Кафу (тепер Феодосія). Це був татарський торговельний город коло моря, куди зганяли невольників на продаж і звідтіль розвозили їх по всьому світові. Сагайдачний узяв це місто, спалив у гавані турецькі кораблі і визволив багато невольників — кільканадцять тисяч. Отоді слава про його залунала по всій Україні, бо по всіх кутках рознесли її визволені невольники. Тепер люди почали єднатися у козацькі сотні, котрі признавали над собою зверхність одного Сагайдачного. З козаками на Україну вертали всі визволені з неволі. Все ще не вірячи своєму щастю, вони розпитували козаків, хто ж привів їх на турецьку землю, як звати того сміливця, що зважився на такий зухвалий похід. «Сагайдачний», — відповідали їм. І ще замолоду ім'я Петра Сагайдачного переходило у пісню й легенду, які славили його сміливість і воєнне мистецтво.

У 1618 році якраз трапилася військова конфедерація. Це було років через п’ять після того, як на царя Московського покликано Михайла Федоровича Романова. Тим часом королевич Володислав, син Польського короля Жигимонта III, не кидав думки про Московський трон, на котрий обрано було його за часів самозванщини в Московській державі. Польське військо з Володиславом стало під Москвою і розпочало облогу. Московське військо не могло скоро прийти, бо й там були тоді порядки, не згірші як у Польщі; Московська держава не мала постійного війська; влада роздавало землі на «кормленіє» боярам, а вони повинні були за те одбувати військову службу. Коли наставала війна, їх сповіщали, що треба війська. Поки ж то бояри зберуть його та виправлять куди треба, москалі сходилися разом невеличкими купками. Тим-то Володислав був би скоро узяв Москву, як би саме в той час не почалася була військова конфедерація; жовнірам не заплачено було за 8 місяців, і вони пішли додому. Володислав опинився без війська в чужому краї, і сам був би опинився в облозі, а може б і в полон попав. Тоді згадали про запорожців. Польський уряд мусів обернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним умову. Після того Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське царство, здобув городи: Путівль, Лівни і Блец, а його полковник Михайло Дорошенко—Лебедянь, Данков і Скопін. Сагайдачний розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов на його очах р. Оку і поєднався з королевичем коло Донського монастиря, а після Покрови вони разом облягли Москву. В кінці жовтня настала велика стужа і королевич зняв облогу, а цар Московський Михаїл Федорович поспішив скласти з Володиславом згоду у селі Деуліні. Дуже не радив Сагайдачний Володиславові замирятись із Царем, але діло було вже зроблене. Після того Сагайдачний, через Серпухов і Калугу, із військом своїм пішов додому. З того походу він вже не вернувся на Січ, а пішов у Київ; там його проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорожського. Дуже не до смаку було полякам те, що козацька сила все дужчає лід його зверхністю. Але вони саме тоді заклопотані були московськими справами і нічого не могли заподіяти, а тільки вимагали од короля, щоб він страхав козаків своїми грізними універсалами. Та козаки байдуже на них дивилися і робили своє діло, не вважаючи на них. Сагайдачний, як і раніш, ходив з своїми козаками на море, розбивав турецькі городи, визволяв невольників; був у Сінопі — зруйнував його, зробивши на 40 мильонів злотих шкоди; був у Трапезонті і забрався був під самий Царьград. Турки запримітили козацькі похідні вогні під самими вікнами султанового палацу; султан через вікно у своїй спочивальні побачив густий дим — то козаки запалили дві пристані у Царьграді: Мізевну і Архіоки. Розлютувався султан і послав за козаками свій флот, котрий нагнав їх коло Дунайських гирл. Тут турки напали на козаків, але запорожці їх розбили. Тоді султан знов виправив проти них у 1616 році Алі-пашу морем і Скіндер-пашу суходолом. У Дніпровому лимані запорожці із Петром Сагайдачним розбили Алі-пашу, і він утік, а козаки забрали 15 турецьких галер. Скіндер-пашу перейняв коронний гетьман Жолкевський, поспішив замиритись із ним і з'обовязався вгамувати та втихомирити козаків. Згода ця сталася у городі Буші восени 1617 року. Але вгамувати козаків Польському урядові не довелося, а довелося до них таки обернутись за допомогою.

Саме тоді, у 1618 році, королевич Володислав підняв поход на Московське царство, щоб здобути собі Московський престол, і зайшов аж під саму Москву. Але тут сталося те, що звичайно бувало у Польщі на кожній війні: не було чим заплатити жалування військові, і воно почало втікати додому. В Польщі не було обовязкової служби (рекрутчини), як колись на Литві, і жовнірів (солдатів) треба було наймати на довгий час, а грошей вистачало звичайно тільки на початок війни. В польській казні дуже мало було грошей, бо ні шляхта, ні селяни — шляхетські піддані, ніяких податків не платили, — платили самі лишень мішане, та ще дещо йшло з коронних земель-староств. То, звичайно, й бувало, що розпочнуть війну, і вже в кінці першого або на початку другого року немає грошей. Тоді складалася так звана військова «конфедерація», і це була в Польщі зовсім законна річ: жовніри, котрі побачили, що вже кілька місяців їм не платять грошей, кидали війну, вибрали собі якихось інших начальників, верталися в свій край, розходилися по коронних (казенних) землях та староствах, і там жили собі та харчувалися доти, поки не виберуть своїх грошей, котрі їм винна була Річ Посполита. Так робили й козаки, — як от ми бачили після Ліфляндського походу.

Не було ради — треба було до козаків вдатися. Отут Сагайдачний і скористувався щасливою нагодою, щоб здобути права для України. Попереду всього він подбав про те, щоб оновити українську церкву. Після смерті князя Константина Острожського у 1608 р., православна Україна осталася без своїх митрополитів та єпископів, котрі перейшли на унію, і не мала собі оборонця: братства духовні, — хоч і боролися з унією, але великої сили вони не мали. Гетьман, братчик найстарішого в Україні Львівського Ставропігійного братства, сам пристав і все військо козацьке вписав братчиками до Київського Богоявленського братства. Тоді найважнішою справою всенародною вважалося обороняти православну віру, бо вона була мов би знаком української народності супроти польської. Боронячи віру, козаки виступали оборонцями самостійності своєї національності. Але найбільшу поміч Сагайдачний зробив православній церкві тим, що його заходами відновлено було ту церкву. Треба пригадати, що до року 1596, тобто до унії на Україні, усе духовенство, од дяка до митрополита, було виборне: народ сам собі обирав дяка та попа, священики — єпископа, а єпископи — митрополита. Одколи ж зайшла унія, цей порядок було скасовано. Духовенство почало настановляти начальство, та ще ж до того не православної віри, а уніатське духовенство. Якраз у той час, у 1620 році переїздив через Київ, вертаючись з Москви, патріарх Єрусалимський Феофан. Сагайдачний з українським панством повідали йому про тяжке становище православної церкви і упрохали його поставити їм митрополита та владик на місце померлих та тих, що на унію перейшли. Феофан висвятив на митрополита київського ігумена Михайлівського монастиря — Іова Борецького, і єпископів у городи: Полоцьк, Володимир (Волинський), Луцьк, Перемишль, Холм і Пінск, — це по тих єпархіях, де єпископи попереходили на унію. Дуже лютували польські пани, як довідалися про те. Уже у 1620 р. Турецький султан вислав своє військо на Польщу, бо гнівався на неї за козаків. Козаки гнівалися тоді на уряд і не пішли Польщі помагати. Гетьман польський Жолкевський виступив в поход з самим лишень польським військом, і от коло містечка Цецори, на р. Пруті, зійшлися вони.Тут турки тяжко побили поляків, коронного гетьмана Жолкевського вбили,а голову його одпровадили у Константинополь. У тому бойовищі був убитий Чигиринський сотник Михайло Хмельницький; молодий син його Зіновий (Богдан), побачивши мертвого батька, так розлютувався, що раптом кинувся у саму гущавину турків, але тут його схопили і узяли у неволю, і там він пробув аж два роки. Тоді Сагайдачний виступив з козаками в поход. Турецького війська було величезна сила: самих лишень татар, без турків, було 100.000, а всього — коло 300.000. Султан став табором коло Хотину на р.Дністрі, де вже стояли поляки із коронним гетьманом Ходкевичем і королевичем Володиславом. Туди прибув і Сагайдачний з 40.000 козаків. Він підійшов до Хотину уночі і раптом напав на турецький табор, повбивав вартових і вскочив у середину; козаки кинулися на Турків і повбивали їх кілька десятків тисяч. Так Сагайдачний перейшов через увесь турецький стан до табору королевича, і з ним поєднався. Турки усіма силами насунули на козаків, але вони їх одбили і погнали аж до самого стану турецького і там так притиснули, що Турки думали вже піддатися, як би коронний гетьман литовський Ходкевич на той час дав був помочи. Але він не зробив того, бо не схотів оддати слави козакам, і замирився з турками. Тільки з поміччю козаків полякам пощастило з невеликими силами подужати те велике турецьке військо. Сагайдачний врятував од турків не тільки польське військо, але й усю Польську державу.

Тепер був для нього саме час, щоб почати впорядковувати усякі справи в свойому краї. Але він не міг нічого зробити через одне: через те, що ніяк не можна було домовитися з Польщею. В Польщі був такий лад, що ніякий закон не мав сили, коли його не ствердить польський сейм (збори уповноважених польських). Але шляхта, з котрої був той сейм, не хотіла давати козакам прав і ніяких умов з ними не хотіла складати. Виходило так, що король і радніший би був додержати умови, наділити козаків більшими правами, але не сила його була: шляхта гукала «не позволю!» А звичай був у Річі Посполитій такий, що коли б навіть усі згоджувалися на щось, а один гукнув «не позвалям!», то нічого не можна було подіяти. Так сталося і тепер, що сейм не ствердив умови Короля з козаками, і Сагайдачний мусів навіть оддати назад Київ. Мабуть, була б почалася велика війна козаків з Польщею, бо до Сагайдачного багато народу пристало у козаки, але тут сталася одна несподівана річ, і сейм мусів поступитися дечим козакам. Сталося те, що Турецькому урядові надокучило все жалітись та жалітись Польщі на козаків, а нічого з того не виходило. Тоді він надумав зібрати таке велике військо, щоб піти на Польщу і Україну і геть їх зруйнувати, — щоб пустиня тільки осталася, та й та була під турецькою владою. Турецький султан зібрав більш як 300.000 війська, а Польща ледве спромоглася на 57 тисяч.

Не одну серйозну битву виграв цей видатний полководець. І ось він повів козацькі полки на Хотинську війну. Величезне турецьке військо перейшло Дністер. Султан Осман вирішив раз і назавжди покінчити з Ляхистаном (так турки називали Польщу). Король Сигізмунд попрохав у Сагайдачного допомоги. Під проводом Сагайдачного прийшло сорок тисяч козаків, які й вирішили долю битви під Хотином. Але для гетьмана вона стала останньою. Його було важко поранено, і через рік — 1622-го — він помер. Ховали його як національного героя.

На часи Сагайдачного припадає небувале раніше піднесення сили й воєнного авторитету Запорожжя. Ще зовсім недавно гетьмани водили в походи кількатисячне військо, а в Сагайдачного під рукою постійно було понад сорок тисяч козаків. При ньому побудовано цілий козацький флот, що здійснив під його керівництвом кілька блискучих морських походів. Вольовий, непохитний і владний у своїх рішеннях, Сагайдачний, бувало, не раз викликав нарікання козаків, які починали бунтувати проти ним заведеної залізної дисципліни. Тоді сходилися на раду й обирали іншого гетьмана, а коли знову наставала якась скрута, всі нараз згадували про Сагайдачного, били йому чолом і просили повернутися на гетьманування. Сагайдачний брав у руки булаву — ознаку гетьманської влади — і вів полки по морю чи по суходолу й одержував чергову перемогу.

Відомий український письменник Андрій Чайковський вивчив за хроніками всі походи легендарного гетьмана. Ось тільки вісім років з ратного життя запорожців при Сагайдачному: «В році 1608-му руйнують запорожці береги Анатолії. В 1612-му і 1613-му роблять походи на Молдавію, а в тім часі розбивають татар над рікою Самарою. В році 1614-му руйнують козаки анатолійський город Синоп. В році 1615-му нападають на Царгород, столицю турецького султана, грабують і палять передмістя і відпливають із здобиччю. Тоді мало не попався в козацький полон сам султан турецький. Розбивають турецький флот, що пустився навздогін за ними, збирають турецькі кораблі і палять їх під Очаковом, на очах турецького війська. В році 1616-му руйнують запорожці турецьке місто Трапезунд. Всі ті походи своєю справністю, сміливістю, геройством перевищують усе, що людська фантазія може видумати. Супроти того турецьке військо є безсиле...»

Мало хто з наших гетьманів (можливо, тільки Іван Мазепа) зробив стільки для освіти й культури рідного краю, як Петро Сагайдачний. Упродовж свого гетьманування він жертвував значні кошти для монастирів та шкіл. З його іменем пов'язано народження славетної Київської колегії, що згодом стала називатися Києво-Могилянською академією. Питання захисту православної віри й поширення просвіти в рідному краю гетьман постійно тримав у полі зору. Коли в Києві організовувалося братство, яке ставило собі за мету відстоювати права українського народу й розповсюдити в Україні науки, Сагайдачний не тільки гаряче підтримав його, а й записався до нього разом з усім кошем

Запорозьким, виділивши для братства значні кошти. За часів його гетьманування Київ став справжнім центром культурного українського життя. При київських монастирях друкувалися книги, розквітли науки, медицина, ремесла. Сагайдачний був чоловік визначний і дуже корисний для народного діла. Він вернув Україні споконвічний громадський виборний устрій в житті світському та церковному і тим додав Українському народові сили на дальшу боротьбу.

Поховано Сагайдачного у церкві Богоявленського Київського Братства; але могили його тепер знайти не можна, бо якраз на тому місці, де вона була, у початку XVIII в. постановлено стіну нової церкви; там під нею могила й зосталася.

Про гетьмана Жмайло знаємо зовсім мало. Ім'я Жмайла згадується в історичних джерелах набагато рідше, аніж імена попередників, — особливо Петра Конашевича-Сагайдачного, чи наступників — Михайла Дорошенка, Павла Павлюка чи Тараса Трясила. Історія відвела йому місце порівняно скромніше.

Через два роки після смерті Сагайдачного польська шляхта значно посилила тиск на український люд. Вона закривала церкви, переслідувала священиків. Козаки послали до польського уряду депутацію з вимогами не переслідувати українську людність за віру, а також розширити їхні права, як це обіцяв зробити король напередодні битви під Хотином, де вирішальну роль відіграло 42-тисячне запорозьке військо. Але Варшава вже давно забула свої обіцянки. Шляхту вельми непокоїв дух козацької вольності, лякало зростання воєнної могутності козаків, які здійснювали успішні походи на Стамбул, Трапезунд і шукали собі союзників то в Росії, то в Криму, Швеції чи Ірані.

У відповідь на козацькі вимоги Польща вислала проти козаків каральну експедицію — тридцять тисяч жовнірів під орудою коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, яка мала втихомирити незадоволених порядками. Шляхта вважала, що будь-які козацькі домагання своїх прав треба вбивати в зародку.

Запорожці кілька разів робили спроби порозумітися з Конецпольським, посилали до нього на переговори своїх представників, але нічого з того не виходило. Польща нічим не хотіла поступатися. Військо Конецпольського вперто насувалося на козацькі полки, очолювані гетьманом Марком Жмайлом. Козаки вирядили до нього посла і прохали, щоб він заждав, поки вернеться з Запоріжжя гетьман їхній Жмайло, а самі зібрали раду у Каневі. 3.000 козаків не схотіли робити згоду з поляками, вийшли з міста і пішли до Черкас, а за ними подався і Конецпольський.

У Черкасах зійшлися усі козаки (було їх коло 20.000) і знову вислали до Конецпольського послів з тим самим проханням, але знов нічого не вийшло. Тоді вони подалися далі під містечко Боровицю; звідтіль знов висилали послів до Конецпольського і, не згодившись, знову пішли далі до Крилова, і там вже зійшлися з гетьманом Жмайлом і запорожцями. Тоді Конецпольський прислав їм такі тяжкі умови про згоду, що на них вони ніяк не могли пристати, і ЗО жовтня сталося бойовище. Козаки одважно билися, та нічого не вдіяли; через те рушили табором і подалися нижче по Дніпру до м. Старого-Городища; там вони отаборилися над Еуруковим озером. Тут обложив їх Конецпольський своїм військом. Довго билися вони з поляками, але через те, що їх було дуже мало, мусіли скоритися і 6 листопада, на урочищі Ведмежі Лози, над тим таки Куруковим озером, сталася згода. Козаки своїх ватажків не оддали, а мусіли змінити тільки гетьмана Жмайла, і на його місце обрали собі за гетьмана Михайла Дорошенка. Його затвердив польський гетьман. Найголовніші пункти умови такі:

-щоб козаків тільки 6.000 у реєстр було записано;

-щоб військо те було під зверхністю „старшого", якого вони самі виберуть, але затверджуватиме коронний гетьман;

-усі-ж не вписані в реєстр козаки повинні вернутися під своїх старост та дідичів—панів, і всі землі, що пробилися козацькими, мусіли вернути панам. Козаки обіцяли не ходити походами на сусідні держави і спалити всі свої чайки.

На Січі вибори гетьмана. Козаки вигукують одне ім'я, друге, третє...

І у відповідь на кожне здіймається гул заперечення: «Боязливий!», «Обережний», «Дуже на Польщу оглядається!» Здається, на цій раді так і не буде знайдено того, хто заслуговує честі стати новим козацьким проводирем. І тут хтось вигукує ім'я Михайла Дорошенка. Мовчить у задумі натовп. Нічого заперечити — розумний, відважний, самостійний, Цей на Польщу не оглядатиметься, перед королем і шляхтою не колінкуватиме. Отож і ухвалили: віднині Михайло Дорошенко — їхній ватаг.

Після передчасної смерті Петра Сагайдачного смутні часи настали для козацтва. Ніяк не щастило наступникам славного гетьмана — Дмитрові Барабашеві, Яцьку Бородавці й Оліферові Голубу — відстоювати всі ті права й привілеї, що їх здобув своєю політикою Сагайдачний. Польща знову прибирала до рук Україну. Знов оббирала до нитки селян, руйнувала церкви. Новими королівськими указами урізалася кількість війська Запорозького. А тут і татари розперезалися, бо відчули, що після Сагайдачного немає в краю владної руки, яка рішуче кинула б їм назустріч козацькі полки. В такий нелегкий час взяв до рук гетьманську булаву Михайло Дорошенко.

Серед козацтва він був чоловіком справді авторитетним. Належав до найближчих сподвижників Сагайдачного, брав участь у багатьох успішних походах і битвах. Не заплямував свого доброго імені ні боягузтвом, ні дворушництвом. Усі знали, що його слово тверде, рука владна, а голова кмітлива. Тому й не було в полковника Дорошенка ніякого серйозного конкурента на виборах гетьмана. Великі сподівання покладали запорожці на свого нового проводиря.

Дорошенко влучив момент, коли вся увага Туреччини була прикована до Криму, бо там почалася боротьба за незалежність од султанської імперії. Права васала, на яких існував Крим, дуже обмежували політику його ханів і найрішучіші з них бунтували. Зокрема, Шагін-Гірей, заявив про свої рішучі наміри здобути Кримові незалежність і вельми стурбував тим султанський двір. Запорожці ж у цей час не дуже тривожили Туреччину, й вона не чекала від них походів, вважаючи, що Польща тепер добре тримає Січ у руках. Дорошенко вступив у переговори з Шагін-Гіреєм, пообіцяв йому свою підтримку в боротьбі з султаном. І з'явилися в Чорному морі козацькі чайки і попливли до турецьких берегів. Ось вони вже в Босфорі і незабаром висадились на турецький берег. Утікають послані їм назустріч яничари. Не зустрічаючи ніде опору, запорожці вриваються в турецьку фортецю, захоплюють арсенал зброї, забирають з мурів гармати, переносять їх на чайки. Визволяють з неволі український люд. Багато страху нагнали козаки на Царгород. А потім сіли на чайки й попливли назад. Султан спішно спорядив за ними погоню. Побачили запорожці, що їх наздоганяють галери й задумалися: що робити? І тоді Дорошенко наказав розвернутися всім обличчям до ворога. Турки очам своїм не повірили — чайки шикувалися для нападу на галери. Тільки зустрічний вітер не дозволяв запорожцям одразу ж кинутися в атаку. Тому вони чекали турків на місці, ледь помітно маневруючи в них на очах. І тут сталося небувале. Великий флот ворога (а козаків було тільки чотири тисячі) побоявся вступити в бій. Галери повернули назад, а козаки спокійно попливли додому. Не минуло й двох тижнів, як перед Царгородом з'явилося аж сто п'ятдесят чайок. Здавалося, що ними вкрито все море. Тікали турки під захист високих мурів, замикалися всі ворота міста, загриміли назустріч запорожцям гармати. Але ніщо не могло зупинити їх. Вони з боєм увірвалися до Царгорода. Як і перше, мали багаті трофеї. Ще коли пливли сюди, то їх перестрів турецький флот, але вони сміливо атакували його і розсіяли галери по всьому морю. Тепер же, знаючи, що ті не скоро зберуться докупи, повернулися з міста на чайки і ще три дні стояли біля берегів. Усім своїм виглядом показували туркам, що їм нікуди поспішати. Аж потім рушили до Дніпра. Звичайно ж, ніхто не посмів їх перепиняти. Весь свій флот повернув із Криму султан. Біля берегів Туреччини зосередилася вся її армада. Певно, тепер у Царгороді думали, що не посміють з'явитися тут козаки, бо потужні гармати з усіх кораблів рознесуть їхні чайки вщент, але і втретє гуляли запорожці по вулицях Царгорода. І знову вів їх хоробрий Михайло Дорошенко. Тепер його ім'я наганяло жах на всіх турецьких воєначальників. Слава нового гетьмана полетіла по всій Україні.

Мабуть, ще не одну перемогу одержав би в боях Михайло Дорошенко. Але 1628 року в Криму сталася трагедія. Шагін-Гірей нагадав гетьманові про його обіцянку допомогти в боротьбі з суперником Джанібек-Гіреєм. Дорошенко привів козацькі війська в Крим і, об’єднавшись з Шагін-Гіреєм, ударив по його ворогу. Вже брали гору в тій битві запорожці, вже багато трупів прибічників Джанібек-Гірея встелили поле бою, і тут загинув Шагін-Гірей. І сталося несподіване, непередбачене. Все військо Шагін-Гірея об'єдналося з військом Джанібек-Гірея кинулося на козаків. У тому бою Михайло Дорошенко й загинув. А його голову татари відрубали, насадили її на спис і виставили на фортечних мурах у Кафі. Хотіли цим засвідчити вірність турецькому султанові. Козаки в тому бою, хоч і втратили свого гетьмана, хоч і блокував їх з моря турецький флот, вирвалися з оточення, з боями пройшли весь Крим і навіть з трофеями повернулися на Січ. Тільки Михайла Дорошенка з ними не було, і, мабуть, кожен розумів: не скоро знайдуть вони такого гетьмана, як він.

Після смерті Дорошенка гетьманом реєстрових козаків був обраний Грицько Чорний, чоловік прихильний до Польщі. Не подобався він козакам, і Запорожці на його місце обрали собі за гетьмана Тараса Трясила, до котрого почали переходити й інші козаки. Тим часом поляки, після того як скінчили війну із Прусією, вивели військо своє на постій на Україну. Пани, жиди, орандарі і усякі дрібні урядовці та єзуїти, під обороною того війська, почали тіснити і знущатися над народом, силою навертали його на унію, козаків повертали у кріпацтво до панів, почали знову оддавати православні церкви уніятам. Тоді кинувся народ шукати правди і помочи на Запорожжі, і там приставали до Трясила. І от Тарас, побачивши круг себе чимале військо, на весні 1630 р. рушив на Україну. Там козаки спершу зарубали гетьмана Грицька Чорного, бо він прихильний був до ляхів, а потім почали од поляків домагатися, щоб вони вивели з України жовнірів. Коронний гетьман Конецпольський послав на те поперед себе шляхтича Самійла Лаща, чоловіка страшенно лютого і розпутного. Лащ той вирізав усіх до ноги у Лисянці і в Димері. Почалася війна з обох боків: і з боку народу, і з боку поляків. Польський гетьман Конецпольський покликав всі запасні війська, і почалася боротьба. Зійшлися Конецпольський із Трясилом під Переяславом. Саме тоді настало польське свято, що зветься у них „Панське (Боже) цяло". Поляки у свойому таборі почали бенкетувати і, щоб налякати козаків, цілу ніч стріляли з гармат, гаківниць та мушкетів. Та цим не налякали вони козаків.

Діждавшись, коли п’яні поляки поснули, козаки перед світанням врізались у їх табор, багато вирізали, а тих, що тікали, топили у річці Альті; бойовище це прозвали козаки „Тарасовою ніччю". Після того кинулися козаки на жидів, орандарів і на поляків, що сиділи по Україні. Тільки й того, що настрахали їх цією різаниною; для себе ж і для поспільства, себто селян, не зуміли ніякої полегкості виговорити, — хіба що реєстр козацький до 8.000 побільшено. Вернулися козаки на Січ і звідтіль ізнов почали свої походи на турків і татар. Де дівся Тарас, напевне не звісно. Мабуть, його скинуто з гетьманства, бо козаки не любили довго коритися одному гетьманові, як що він не був такий надзвичайно визначний чоловік, як ото був Сагайдачний, а далі — Богдан Хмельницький.

У 1631 році козаки обрали собі за гетьмана Тимохвія Орандаренка, але він їм був не до вподоби, і тоді вони настановили двох гетьманів: Івана Петражицького-Кулагу у реєстрових козаків, а Андрія Гавриловича — у нереєстрових. Але про Андрія скоро нічого не стало чути, так що остався один Іван Петражицький-Кулага. Це був чоловік тямущий і багато пільг добився він для українського народу. Саме тоді, весною 1632 року, помер король Жигимонт III, і козаки сподівалися здобути собі деякі полегкості. Петражицький хотів навіть, щоб депутати (посли) козацькі до всяких справ державних були у сеймі допущені, і щоб вони там голос мали. Тим-то він і послав своїх послів на сейм, де мали обрати нового короля, і домагався, щоб було обрано за короля—Володислава (того самого, що мав бути Московським царем), бо він був прихильний до православних людей. Але козацьких послів на сейм не пустили. Тоді Петражицький через три місяці знов послав послів на сейм, і за них держали там руку православні пани та архімандрит Київської ІІечерської Лаври Петро Могила, що вмів ладнати із панами польськими. Це був один з найвидатніших в історії України людей по освіті і розуму. Але найбільш ваги на сеймі мало те, що гетьман не дуже на панські обіцянки покладався і зібрав 16.000 реєстрових та стільки ж охочекомонних козаків і з військом тим рушив на Волинь руйнувати маєтки тих панів, котрі ставали на сеймі навпроти козацьких домагань. Цим способом він зробив те, що Володислава вибрано було королем, а, крім того, постановлено було статті про права православного духовенства і церкви. Петрові Могилі на сеймі даний був універсал про те, що православну віру може визнавати кожен вільно; що церкви, духовенство і маєтності монастирські та церкви православних будуть вільні од усякого насильства; що Польський уряд признає православного митрополита і 6 єпископів (Перемишльського, Львівського, Луцького, Володимирського, Холмського і Пінського). Новий король Володислав ІV признав Петра Могилу митрополитом Київським, і Петро Могила прямо з сейму поїхав до Львова, і там був висвячений на митрополита. У Києві всі були дуже задоволені тим посвяченням і стріли нового митрополита з великою радістю.

Трудніще було уладнати козацьку справу. Козаки домагалися, щоб скасовано було статті Куруківської умови; щоб нереєстрових не повертали у кріпаків; щоб реєстри було скасовано; наостанці — козаки вимагали, щоб мати на сеймі голос нарівні з шляхтою. Цього король сам не міг нічого зробити, хоч обіцяв обороняти козацьку справу на сеймі. Але сейм і слухати про те не хотів. Після того років на два настає в козацькій історії спокій, а на третій почалося теж саме. Почалося з того, що Конецпольський придумав новий спосіб приборкати козаків. Він побачив, що всяке повстання козацьке укладається на Запорожжі, а полякам туди до ставитися було дуже трудно. От він і придумав збудувати на низу Дніпра, проти гирла р. Самари і Козацького порогу, кріпость Кодак, посадити там добру ватагу польського війська і стерегти звідтіль, щоб ні в Запорожжя, ні звідти ніхто не ходив. Найшовся на польській службі інженер французький, де-Боплан, і за короткий час вибудував кріпость. Але це, само собою, ще більше роздратувало запорожців.

Восени 1635 року кошовий Судима вернувся з морського походу на Чорне і Азовське моря, де він поруйнував Кілію, Ізмаїл, Білгород (Акерман) і інші городі, і побачив цю нову кріпость, поблизу Запорожжя. Він напав на неї, вирізав до ноги усю польську ватагу, убив її начальника, французького полковника Маріона, а саму кріпость розкидав і розкопав. Це було гаслом до нової війни. Але поляки скоро спинили повстання, уживши хитрощів проти запорожців. Вони послали проти них два полки реєстрових козаків. Реєстрові вдавали з себе, що вони — свої і почали перемовлятися з Судимою; їх пущено до запоріжського табору. Тоді вони схопили Сулиму і всю запорожську старшину. Восени Конецпольський одіслав їх у Варшаву, і там їх скарали на смерть. Після того знов поставили кварцяне (найняте) військо по Україні, і знов почали гнітити народ.

Повстання, таким способом, було спинено, але через півтора роки спахнуло нове. Гетьманом реєстрових козаків був Василь Томилепко. Він вислав до Короля, жалітися на поляків; сотників: Черкаського — Барабаша і Чигиринського—Зіновія-Богдана Хмельницького. Посередником між козаками і урядом був Адам Кисіль, православний воєвода Київський, котрого слухали козаки і шанували поляки. Але час минав, і ніякої полегкості козакам не було. Вони хотіли були зібрати „чорну раду”, себто раду, де б не було нікого з старшини, а вкупі з військом радив і простий народ. Але Кисіль здержав їх, умовив ще трохи пождати. Тим часом іще якийсь час минув, а козакам жалування не платили. Тоді вони присилували свого „старшого” скликати народну раду, на котрій, крім старшини, було поспільство, а не самі тільки реєстрові козаки. На тій раді Кисіль знову уговорив їх пождати ще трохи і послати до сейму своїх послів. Та це нічого не помогло, і козакам од того не полегшало. Бачачи, що козаки такі вперті, уряд Польський винуватив у тому гетьмана і старшину. Одначе він не хотів самоправно скидати Гетьмана, а, за порадою Кисіля, зібрали раду з прихильних до поляків козаків на р.Росаві, покликали на раду Томиленка і скинули його, а Гетьманом настановили Саву Кононовича, родом Великороса, прихильного до поляків.

Тим часом на Запорожжі великої слави тоді здобув ватажок Павло Бут, чи Гудзан, або як його прозивали — Павлюк. Швидким маршем Павлюк рушив із Запорожжя до Переяслава. Посеред ночі повстанці ввійшли в місто, заарештували наставленого поляками гетьмана Саву Кононовича і його писаря Федора Онушкевича, які вже встигли вславитися сваволею і здирництвом. Селяни проклинали цих польських посіпак — кожен зазнав од них немало горя. На майдані міста було влаштовано суд над Кононовичем і Онушкевичем. Їм зачитали вирок із звинуваченням у злочинах проти рідного краю. Зрадників розстріляли з рушниць. Тут же відбулася й рада, на якій Павлюка обрали гетьманом.Численне польське військо, що стояло в Корсуні, виступило проти козаків. Запорожці стали табором біля села Кумейки поблизу Черкас. Тут і відбулася вирішальна битва. Мужньо боролися козаки, вони навіть були близькі до перемоги, але настала мить, коли терези удачі на користь поляків схилила їхня кіннота. Вона прорвалася в табір і стала вирубувати його захисників. Павлюк втратив під Кумейками багато людей. З невеликими силами пощастило гетьманові вирватися з оточення й відступити до села Боровиці. Але й тут його наздогнали поляки. Вони взяли табір в облогу. Козаки зрозуміли, що приречені. Почалися переговори. Шляхта виставила тяжкі умови капітуляції. Згідно з ними, козаки повинні були видати полякам усю свою старшину на чолі з Павлюком, прийняти нову старшину, наставлену шляхтою, спалити весь свій флот; селяни, що втекли від панів, поверталися назад; кількість реєстрових козаків на Україні суворо обмежувалася й контролювалася спеціальною комісією. Здеморалізоване військо прийняло умови капітуляції. Козацьку старшину, видану полякам, скарано у Ніжині. Павлюка, як і бунтівних Наливайка та Сулиму, доправлено під конвоєм у Варшаву. Там на засіданні сейму було вирішено одягти на голову гетьмана розпечену корону, а в руки дати розжарену булаву. Хотів, мовляв, самостійного українського гетьманства, то ось воно тобі. І тільки на прохання короля сейм погодився на умови звичайної страти: відрубати Павлюкові голову, а потім настромити її на спис і виставити на майдані. А на Україні знову бунтувало козацтво. Вже наступного року навесні вибухне повстання під керівництвом Остряниці і Гуні.

На Запорожжя послав уряд полковника Мелецького з Чигиринським і Білоцерківським полками, щоб узяли Скидана і Чечугу, але запорожці не дали їх і прогнали усе те військо; та воно й само не хотіло битись із своїми ж. Тоді запорожці, замість скараного на смерть Павлюка, настановили весною 1638 року гетьманом Остряницю (родом з городу Остра), а кошовим отаманом — Дмитра Гуню. Тепер до повстання пристають вже я селяни. Козаки зрозуміли, що без простого народу вони нічого не можуть зробити, і через те піднімають повстання тепер не за свої тільки права, а й за права всього народу. Повстання це було б, мабуть, успішне, але вибрали на гетьмана чоловіка слабої волі, нездатного до військової справи. До нього пристає стільки народу, як ні до одного з гетьманів досі; але він не тямив, що з ними робити; він вибрав собі річку Сулу і ходить вгору та униз по ній, боїться перейти через неї, гаїть дурно дорогий час і дає полякам стягнути своє військо.

5 травня коло городу Голтви козаки розбили були поляків і погнали їх до Лубен; звідтіль подалися на Лохвицю і Миргород і стали табором на р. Сліпороді, і там стояли до 14 червня. Коли прочули, що на підмогу Потоцькому прийшов князь Ярема Вишневецький, то Остряниця зараз пішов до Жовнина; він дожидав, що до його скоро прийде полковник Скидан з Чернигівщини, куди він подався набирати нові ватаги; з Дону йшли покликані на підмогу Донці із полковником Путивльцем; третю поміч вів до його з степу Шикирявии і четверту ватагу з-під Києва вів Солома. До Остряниці з усіх сел збігалися люди, і він, не дождавшись тієї помочи, що йшла до його, а поклавши надію на щастя, котре послужило йому під Голтвою, рушив на поляків. Тим часом поляки перехопили ватаги Шикирявого і Путивльця, вирізали їх, перейшли Сулу біля Лукомля і накинулась на Остряницю. Цілий день билися козаки, але вже як почало смеркати поляки прорвали козацький табор і захопили козацькі гармати та вози. Остряниця із кінними козаками переплив Сулу і втік, бо боявся, що його оддадуть ворогові на поталу.

На його місце вибрали козаки Дмитра Гуню. Але було вже пізно. Гуня був чоловік дуже талановитий і тільки встиг затягти облогу на довгий час. Він не спроможен був видержати облогу, бо у козаків бракувало припасу. Проте він знов отаборився, і 15-го червня Ярема Вишневенький почав його штурмувати. Та козаки не вважали на те і сподівалися допомоги од Скидана, одначе поляки й його перейняли на Дніпрі, і він попався до їх рук. Тоді Гуня, одбиваючись од ворогів, знявся табором і подався до гирла Стариці, яка впадає у Дніпро, і там отаборився. 22-го червня увечері пристав до поляків гетьман з рештою кварцяного війська, і вони облягли козаків. Довго билися козаки, та вже почали терпіти від голоду. Полякам теж непереливки було у щоденних потичках із козаками, і гетьман 15-го липня послав до Гуні універсал, щоб він піддався. Одначе те нічого не допомогло. Уночі 22-го липня козаки вскочили у польський табор, позаклепували багато гармат і попсували їх. Поляки дожидалися до себе француза Боплана із підмогою, а козаки—полковника Филоненко. А голод усе дужче і дужче давив і одних і других. Козакам доводилось надто важко, бо у них зовсім не ставало харчів, коли тут підійшов Филоненко. Поляки накинулися на нього і довго не пускали до табору козацького; цілу ніч бився із ними Филоненко, але хоч у бойовищі тому втратив багато харчів і пороху, та світом таки пробився у табор. Одначе того, що він привіз із собою, ледве вистачило на два дні. Не сила була вже козакам терпіти, — вони почали ремствувати і поклали піддатись полякам. Тоді Гуня і Филоненко, щоб не зазнати лютої смерті, втекли на Запорожжя, а козаки піддалися і присягли, що будуть коритися коронному гетьманові. 9-го вересня у Києві зібралася рада, на котрій був і коронний гетьман; на раді тій вибрали чотири посли до короля: Романа Половця, Івана Боярина, Яця Вовченка і Богдана Хмельницького, щоб прохати Короля вже не про те, щоб вернуто було їм стародавні права, а про те, щоб хоч оставили козакам їхні землі і добро.

Різні – часом особливо важкі й складні – часи випадали на долю гетьманів. Тому сьогодні подекуди дуже важко збагнути логіку їхніх дій, зрозуміти, чому в тій чи іншій ситуації вони вчинили так, а ні інак. Треба справді серйозно вивчати історичну обстановку кожного періоду життя не тільки в Україні, а й у всій Європі, і тільки тоді можна знайти відповіді на наші запитання, зрозуміти й пояснити долі людські, в тому числі й гетьманські.

Список литературы

1)Історія України-Русі / Переднє слово П.М.Гвоздецького.-3-тє факс. вид.- К.: Вища шк.,1993.-414с.:іл..

2)З голосу нашої Кліою-К.:Махаон,2003.-224с.-(Події і люди української історії)

3)Иллюстрированная история Украины.- К. :МП «Левада» ,1995. – 696 с.: ил