(11.09.1894 р. — 25.11.1956 р.),
Режисер, сценарист, автор розповідей і повістей.
Народився в селі Сосниці Чернігівської губернії на Україні. Закінчив Глухівський вчительський інститут (1914). Учився в Київському університеті і Комерційному інституті в Києві. Викладав фізику, природознавство і гімнастику в гімназії (1914-1917). У 1920-1921 брав участь у створенні Київського відділу народного утворення, у 1921-1923 — на дипломатичній службі в Польщі і Німеччині. Вчився живопису в Мюнхені й у Берлінському художньому училищі. У 1923-1926 — художник-ілюстратор газети «Вісти ВУЦВК» у Харкові. З 1926 — режисер-постановник на кіностудіях Одеси, Києва, Москви. У 1949-1951 і 1955-1956 — викладач ВГИКА. Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1940). Народний артист РСФСР (1950). Лауреат Ленінської премії (1959 — посмертно за літературний сценарій «Поема про море»). У 1957 Київській кіностудії художніх фільмів привласнене ім'я А. П. Довженко. У 1972 затверджена Золота медаль імені А. П. Довженко «За кращий військово-патріотичний фільм».
Олександр Петрович Довженко — український режисер, сценарист, письменник, народний артист РСФСР.
Наскрізний сюжет творчості Довженко каноничен для класики соцреалізма — це боротьба старого і нового в житті народу. Унікальність же створінь Довженко полягає в тім, що в суперечці цих двох почав у нього завжди проглядається присутність третього — вічності. Виходець з багатодітної селянської родини на Чернігівщині, у якій майже всі діти вмирали, не досягши повноліття, Довженко одержимо ревною любов'ю до свого народу як роду і — жахаючим баченням його історичної смерті як нації. Очевидно, це і штовхнуло молодого шкільного вчителя, натхненного ідеями української національної державності, спочатку в ряди прихильників петлюрівської Центральної Ради, а після жорстокого розчарування в її політику — до комуністів (згодом пережите знайшло відображення у фільмі «Арсенал», 1929). Комуністичному ідеалу Довженко зберігав вірність усе життя, але інтерпретував його надзвичайно своєрідно.
Драма взаємин людини з природою — от визначальний мотив його творчості. Життя народу і життя природи зв'язані і взаємообумовлені. Ритми соціального і природного життя незмінно співвіднесені — звідси і виникає остання в кінематографі Довженко тенденція до подовження кадру, опора на внутрікадрове (переважно природне) рухання, що дуже нетипово для радянського кіноавангарда 20-х років. Звідси — і пафос його кінематографа. Усе це повною мірою позначилося вже в першій авторській роботі Довженко в кінематографі, куди він прийшов з живопису (якої учився в Мюнхені), — кінопоемі «Звенигора» (1928). Однак повне підпорядкування силам природи поставило людини на край загибелі, роблячи його неспроможним перед обличчям будь-якої стихії — як природної, так і історичної. Тому приорітет перед історичним минулим у художника, як правило, відсутній. Історія представляється йому ланцюгом катастроф. Порятунок же — у розгадці таємниць природи, її мови, у співтворчості з нею — прилучення до вічності. Таку можливість і надає народу, по Довженко, революція, що виступає реальним утіленням багатовікових народних сподівань, що знайшли відображення у фольклорі. Фольклорні мотиви, постійно використовувані режисером у фільмах, є втілення народної свідомості, його мудрості й обмеженості одночасно. Фольклорна метафора в «Звенигоре» виникає в Довженко від повноти відчуття ідеалу і незнання дійсного історичного шляху до нього (мотив зачарованого скарбу).
З ще більшою гостротою колізія ця виникає в наступній картині Довженко «Арсенал», присвяченої революції на Україні, де центральною подією виявляється більшовицьке повстання в Києві в січні 1918 року проти уряду Петлюри. Вирішений у традиціях історико-революційної епопеї, фільм дає образ народу-маси як жертви стихії. Іншим утіленням маси й одночасно антагоністом її виявляється робітник Тимош, що усвідомлює своє історичне призначення і тому виростає в знаменитому фіналі до легендарного сверхгероя, невразливого у своєму безсмерті для ворожих куль. Найвищий у своїй творчості гармонії і сили досягає Довженко в останньому німому фільмі «Земля» (1930), що як би спресували в традиційному для того років сюжеті про вбивство куркулями молодого сільського активіста увесь досвід світової культури. Пафос співтворчості людини з природою, дії по її законах, а не насильство над нею визначили внутрішню гармонію фільму і відмовлення від монтажної естетики. У суперечці між старим і новим у «Землі» беззастережно перемагало — вічне. Саме в «Землі» з максимальною повнотою втілилися ідеали Довженко, і саме «Земля» наочно показала розбіжність їх з державними.
У наступних творах Довженко робить серйозні внутрішні зусилля, щоб примирити свій авторський ідеал з офіційною доктриною, що позбавляє ці картини гармонії і цілісності «Землі», але додає їм затаєний внутрішній драматизм. Визнаючи неминучість розриву з традиціями народного життя, Довженко залишає за собою право сприймати цей розрив як історичну й особисту драму, рівно як і протистояння двох іпостасей образа народу — маси і героя, що опановує стихіями. Усе це знаходить втілення в його добутках 30-40-х років: «Іван», «Аэроград», «Щорс», «Мічурін». У 1934 році Довженко залишає Україну, рятуючи від хвилі репресій проти національної інтелігенції, і знаходить у Москві притулок і заступництво Сталіна, що наміряється зробити Довженко придворним художником. По його особистій указівці Довженко створила міф громадянської війни у фільмі «Щорс». Однак він так само намагався облагородити сьогодення ідеальним образом минулого, як ніколи в «Землі» — майбутнім. Драматичний образ головного героя — монументального богатиря, що ховає від усіх свої переживання. Саме в період роботи над «Щорсом» сценарій Довженко з короткого монтажного плану перетворюється в самостійний літературний твір, що існує паралельно з фільмом. Літературі відтепер найбільше довіряє Довженко самі таємні думки і почуття, особливо після того, як жорстокому розгрому Сталіна піддався сценарій «Україна у вогні» (1943). Страх перед погрозою загибелі цілого народу, що знову загострився в ті дні в Довженко, викликав до життя сценарій-плач про трагедію народу, кинутого в перші тижні війни на сваволю долі байдужою державою. Подальші кінематографічні задуми Довженко або припинялися, або безжалісно спотворювалися, як це відбулося з чудово поетичною «Життям у кольорі» (1946-47), перетвореної в канонічний історико-біографічний опус «Мічурін» (1949). Основна увага в ці роки Довженко приділяє роботі над епохальним задумом національного роману «Золоті ворота». Але цей задум не був довершений, і місце подібного добутку в українській літературі не зайнято дотепер. Однак ця робота дала поштовх до створення сценарію про будівництво Каховського водоймища «Поема про море» (1936), де внутрішня боротьба Довженко із самим собою досягає граничної і нерозв'язної гостроти: ідеал і реальність взаємно відривають один одного. І напередодні першого знімального дня Довженко вмер у Москві, так і не одержавши дозволу повернутися на оспівану й оплакану їм Україну.
Список литературы
Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.referaty.com.ua/
Похожие работы
... "українського Чапаєва"). У цей час Довженко мріяв попрацювати над "Тарасом Бульбою", але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідує архіви та історичні музеї. Сценарій весь час перероблявся, Довженко жертвував історичною правдою раз ...
... такого рівня, що забуваєш про втручання естетики. [1; 158-163] І в цьому весь Довженко. Висновок. «Ми повинні сильно ненавидіти та любити, інакше наші твори будуть сухими, догматичними.» О. Довженко [3; 37] Отже, чому ж все ж таки «Арсенал» став настільки визначним в історії українського кіно та отримав стільки схвальних відгуків з різних куточків світу? На мою думку, це тому, що автор висловив в ...
... схилі літ Олександр Довженко щиросердно і з сумом скаже: “Я був задуманий на більше...” Помер Олександр Довженко 26 листопада 1956 року. 2 Суспільна діяльність та філософськи думки О.П. Довженка 2.1 Публіцистика О.П. Довженка Публіцистичний талан митця — ще одна грань його яскравого таланту, який випливаю з його суспільної спрямованості. ”Він не любив повчати читача чи глядача, — ...
... — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу. На пленіумі Спілки письменників у вересені 1947 р. О. Корнійчук у своїй доповіді звинуватив М. Рильського, І. Сенченка, Ю. Яновського, редколегію ...
0 комментариев