Армія і суспільство

“Армія і суспільство: принципи взаємодії в умовах армії”

Історичний досвід та сучасна політологічна практика беззаперечно доводять, що збройні сили на протязі тривалого часу залишатимуть­ся необхідним атрибутом держави та важливим засобом захисту націо­нальних інтересів. В сучасних умовах перед Україною постало складне завдання створення і розбудови сучасних збройних сил, враховуючі економічні, політичні, моральні чинники національні та світові військові традиції, а також міжнародні правові вимоги до застосування військових формувань. В умовах прагнення України до євроатлантичної інтег­рації особливе значення мають проблеми взаємодії армії і суспільства, цивільно-військові відносини та цивільний контроль над ними.

1. Суть і зміст цивільного контролю над збройними силами.

 

Проблема цивільного контролю над збройними силами є частиною більш широкої проблеми військово-цивільних відносин в суспільстві. Ця проблема займає значне місце у політиці будь-якої держави, від розв’язання якої залежить характер розвитку суспільно-політичного уст­рою, стабільність владних відносин і суспільства в цілому.

Стан відносин між військовою і цивільною сферами у державі є показником її демократичного правового розвитку. Створення оптимальних цивільно-військових відносин і дієвого цивільного контролю над Зброй­ними Силами України сприяє перетворенню армії та інших військових формувань у відкриті і зрозумілі для суспільства, керовані державою інституції, які діють у відповідності до їх призначення за конститу­цією України та її законами. Зазначимо, що актуальність цивільно-військових відносин і цивільного контролю значно зростає на перелом­них етапах розвитку суспільства.

Яким чином співвідносяться поняття „цивільно-військові відносини” і „цивільний контроль над збройними силами”? Перше визначає і ха­рактеризує стан цивільної та військової сфер функціонування держави. Друге – спосіб політичного регулювання і громадського впливу на циві­льно-військові відносини та управління армією. Таким чином, цивільний контроль над збройними силами являє собою зміст і головну частину цивільно-військових відносин (ЦВВ).

Таким чином, цивільно-військові відносини можуть бути визна­чені як поєднання загальних відносин між військовими інституціями в одного боку, та цивільним урядом, неурядовими інституціями, органі­заціями та громадянами – з іншого, ці відносини базуються на формальних і неформальних засадах. Формальні засади регулюються конститу­цією, законами, договорами тощо. Неформальні відносини являють собою альянси та зв’язки на зразок військово-промислових, військово-академічних, військово-культурних тощо. На неформальні відносини чинять ве­ликий вплив національні, цивільні традиції, особливе сприйняття вій­ськовими цивільних а цивільними військовослужбовців.

Військово-цивільні відносини можна класифікувати за наступ­ними ознаками:

v   за соціальним змістом, тобто за інтересами і цілями стосовно суспільства і армії / спільні, відмінні, правові або неправові, гу­манні або антигуманні/;

v   за сферами / політика, економіка, соціальне і духовне життя/;

v   за суб’єктами їх реалізації / індивіди, органи цивільної та військо­вої влади, громадські організації/;

v   за об’єктивним співвідношенням військових і цивільних структур, за ставленням одних до інших / приоритетне становите, диктат, контроль цивільних над військовими/.

В останній час в Україні простежується важливий етап змін цивільно-військових відносин. Відбувається помітне відокремлення влади від насильства як у внутрішньому, так і міжнародному житті держави. Перехід до демократії означає, що авторитет влади все більш буде визначатися не кількістю і якістю зброї та солдатів, а довірою народу, міцністю права і моралі.

На початку XXI ст, знання та інформація стають потужним фактором владарювання порівняно з насильством. Серед інструментів забезпечення безпеки у розвинутих країнах світу армія сьогодні віднесена на 3-4 місце після економіки, науково-технічного прогресу, добробуту народу. Все це об’єктивно змінює роль і місце військових у системі державних і цивільних відносин, знімає їх ореол колишньої „незамінності”, „високого престижу”, „недоторканності”. Таким чином, з’явилися нові пріоритети, яким цивільні все більше надають перевагу.

Причини дестабілізації цивільно-військових відносин:

1.         Позитивні або негативні зміни з міжнародному становищі, що призводять до змін позиції військових, нових акцентів в дискусіях про роль, місце, кількість збройних сил та про обов’язки громадян стосовно виконання ними військових функцій.

2.         Скорочення збройних сил, що породжує невпевненість і тривогу серед офіцерів щодо їх службового майбутнього, а також проблемами, що пов’язані з інтеграцією звільнених військовослужбовців а запас.

3.         Незадоволення військовослужбовців цивільним урядом і його політикою, наслідком якої є погіршення соціально-економічного становища та якості їх життя.

4.         Слабкість і помилковість дій цивільних установ, що впливають на сприйняття військовими законності цивільного уряду.

5.         Поразка у війні або у важливому воєнному конфлікті, за яку військові і цивільні звинувачують одні одних.

Процес зниження „питомої ваги” військових у системі політичної влади відбувається у більшої сучасних держав, але назвати такий процес рівномірним не можна. В західноєвропейських країнах він майже завершений. У постсоціалістичних державах перебуває на етапі свого розгортання. У Латинській Америці зазнали політичної поразки всі воєнні режими, оскільки довели свою неспроможність в управлінні дер­жавними справами.

Світовий досвід свідчить, що домінантна роль військових, у формуванні державної політики може завдати країні значної шкоди, вона зумовлює надмірну мілітаризація суспільства, підрив економічних сил, а також може бути однією з головних причин важкого становища та низького життєвого рівня народу. Тому в демократичних країнах затверджуються непохитні принципи цивільно-військових відносин:

v   верховенство цивільних структур влади над військовими;

v   зведення цивільного призначення армії виключно до захисту суспільства, але не до управління ними;

v   визначення державної політики, в тому числі оборонної, цивільною державною владою.

Для України демократичний цивільний контроль – це вимога сього­дення. Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання запровадити демократичний цивільний контроль над силовими структурами. Це зафіксовано в ряді документів, серед яких „Партнерство заради миру: рамковий до­кумент” /1994р./, „Кодекс поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки” /Будапештський самміт ОБСЄ, 1994р./, „Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО” /1997р./.

Демократичний цивільний контроль над Збройними Силами України у державних документах формулюється як стратегічний напрямок розвитку України на близьку і подальшу перспективу.

Це зафіксовано в деяких правових актах. Зокрема, закон України „Про основи національної безпеки України” (19 червня 2003) / визначив демократичний цивільний контроль за воєнною сферою одним а принципів національної безпеки. Державна програма реформування та роз­витку Збройних Сил України на період до 2015 р, передбачає визначення ролі та місця ЗС України у загальній системі держави та створення реального механізму цивільного контролю.

Розрізняють американський і німецький варіанти цивільного контролю.

Американський варіант полягає в наступному:

по-перше, конгресу надано право обговорювати і затверджувати військовий бюджет, вимагати звіту вищих військових чинів про стан справ в армії, видавати статути, порадники, що регламентують дії військ;

по-друге, цивільне міністерство оборони, де міністр, його заступники є цивільними особами, здійснює безпосереднє військово-політичне уп­равління військами;

по-третє, політичні права і свободи військовослужбовців мають значні правові обмеження.

Німецький варіант відрізняється, передусім, тим, що, крім законодавчих прав парламенту, встановлений спеціальний інститут уповнова­женого бундестагу з оборони „для захисту основних прав і як допоміж­ний орган бундестагу при здійсненні ним парламентського контролю”. Він обирається парламентом терміном на п’ять років і підпорядковуєть­ся тільки йому, володіючи великими повноваженнями. Крім того, міністр оборони – цивільна особа, а його заступники та інші армійські керівни­ки – військові. Довіра до них з боку політичного керівництва виходить із прагнення не підірвати ефективність військового управління. Нарешті, військовослужбовці вважаються громадянами у військовій формі. Їм гарантуються рівні права, в тому числі і вступу до політичних партій (при цьому забороняється агітувати в інтересах партії на службі), участі в політичних заходах у позаслужбовий час. Не допускаються агітація, політичні промови, розповсюдження друкованих матеріалів, суміщення служби з депутатською діяльністю.

Цивільний контроль сприяє здійсненню армією політичної ролі чи, як говориться в Конституції Італії, „відповідати демократичному духу Республіки”. Свій реальний прояв це знаходить у підтримці законно обраної народом влади, захисті конституційного устрою і порядку, забезпеченні стабільності суспільно-політичної обстановки. Варто підкреслити, що стабілізуюча роль армії не зводиться до силової реакції на дії, які загро­жують суспільству зсередини, які небезпечні великою, безглуздою кро­в’ю. Армія забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю в по­літичній боротьбі, відсутністю партійних симпатій і антипатій, неможли­вістю використання її в політичних та інших цілях, твердістю і послідов­ністю політичних позицій, орієнтованих на підтримку закону, держави, її законодавчої і виконавчої влади.

У найбільш загальному виді необхідно відзначити, що система цивільного контролю припускає:

по-перше, контроль і керівництво армією з боку законодавчої влади (парламент приймає концепцію національної воєнної політики, призначає чи затверджує військове командування, затверджує військовий бюд­жет, визначає повноваження збройних сил у надзвичайних обставинах), з боку виконавчої влади (керівництво збройних сил підлегле цивільному уряду; керування військовою адміністрацією здійснює один із членів уряду – також цивільна особа) і з боку судової влади (контроль за тим, щоб діяльність армії не порушувала основних прав і свобод громадян; захист прав і свобод військовослужбовців);

по-друге, вище керівництво збройними силами здійснюється політичними керівниками, що несуть відповідальність перед парламентом і виборцями;

по-третє, створення всередині збройних сил системи обмежень, що ускладнюють чи виключають використання армії в антиконституційних цілях;

по-четверте, безпосередній контроль за армією з боку суспільства.

В концентрованому вигляді планові засади демократичного цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами дер­жави викладені в законі України „Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави” схваленому Верховною Радою України 19 червня 2003 року.

Структура цього закону включає:

1.         Вступ.

2.         Розділ 1 „Основи демократичного цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами держави” /ст. 1-7/.

3.         Розділ 2 „Парламентський контроль” /ст. 8-12/.

4.         Розділ 3 „Контроль, здійснюваний Президентом України /ст. 13-14/.

5.         Розділ 4 „Контроль, здійснюваний органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування /ст. 15-18/.

6.         Розділ 5 „Громадський контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави /ст.19-20/.

7.         Розділ 6 „Гарантії здійснення цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами держави /ст.21-23/.

8.         Розділ 7 „Прикінцеві положення”.

Обсяг лекції не дозволяє розглянути усі положення цього закону. Тому розглянемо його основні положення.

Закон визначає демократичний цивільний контроль над воєнною організацією (далі – цивільний контроль) як комплекс здійснюваних відповідно до Конституції і законів України правових, організаційних, інформацій­них заходів для забезпечення неухильного дотримання законності й від­критості в діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави, сприяння їхній ефективній діяльності і виконанню покладеннях на них функцій, зміцненню державної та війсь­кової дисципліни.

Цивільний контроль має забезпечити:

- пріоритет політичних підходів до вирішення питань військового будівництва, спрямування діяльності всіх складових частин воєнної організації на реалізацію завдань внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

- дотримання законності в діяльності всіх складових частин воєнної організації: підтримання політичної стабільності в суспільстві, ство­рення умов, які унеможливлюють використання Збройних Сил України та інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян, або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності, а також в інтересах окремих осіб, політичних партій, громадських організацій;

- попередження порушень конституційних прав і сво­бод, захист законних інтересів громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України, осіб, звільнених з військової служби, а також членів їхніх сімей;

- урахування громадської думки, пропозицій громадян та громадських організацій при обговоренні й ухваленні рішень з питань діяльності Збройних Сил України;

- виділення відповідно до законів у необхідних обсягах і раціональне використання бюджетних коштів, спрямованих на утримання і функціонування воєнної організації;

- своєчасне, повне і достовірне інформування органів державної влади та суспільства про діяльність Збройних Сил України.

Цивільний контроль над воєнною організацією держави здійснюється на основі /принципах/:

v   верховенства прав, неухильного дотримання вимог законодавства;

v   розмежування функцій і повноважень політичного керівництва воєнною організацією держави та професійного військового управління Зброй­ними Силами України, унеможливлення дублювання їхніх функцій;

v   взаємодії і відповідальності органів державної влади та органів військового управління за здійснення оборонної політики;

v   деполітизації та деідеологізація контролю. Службові /посадові/ особи, здійснюючи функції контролю у сфері оборони не можуть бути зв’язані рішеннями політичних партій чи громадських організацій;

v   прозорості видатків на національну безпеку;

v   здійснення діяльності ЗС України на принципах єдиноначальництва і суворої дисципліни;

v   відкритості для суспільства інформації про діяльність ЗС України, яка не становить державну таємницю;

v   відповідальності посадових осіб за своєчасність, повноту і достовірність інформації, що надається, та за реагування на звернення громадян, громадських організацій, виступи ЗМІ.

Стаття 5 Закону визначає предмет цивільного контролю у сфері оборони і безпеки, тобто те, що підлягає цивільному контролю: хід виконання програм реформування ЗС України, вирішення проблем соціальної і професіональної адаптації військовослужбовців, стан військово-патріотичного виховання молоді, підготовка громадян до захисту Батьківщини, дотримання вимог Конституції та законів України стосовно прав і свобод громадян, які перебувають на службі в Збройних Силах України, стану правової і соціальної захищеності осіб, які підлягають призову на військову службу, проходять військову службу або знаходяться в запасі, а також звільнених з військової служби та членів їхніх сімей тощо.

Система цивільного контролю над воєнною організацією держави складається з :

v  парламентського контролю;

v  контролю, здійснюваного Президентом України;

v  контролю з боку органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

v  контролю а боку судових органів та нагляду з боку органів прокуратури;

v  громадського контролю.

Суб’єктами цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами держави є:

v   Верховна Рада України;

v   Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

v   Президент України;

v   Рада національної безпеки і оборони України;

v   Кабінет Міністрів України;

v   центральні та місцеві органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом;

v   органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом;

v   прокуратура У країни;

v   судові органи України;

v   громадяни України та громадські організації, утворенні відповідно до Конституції України;

v   засоби масової інформації.

Разом а тим, Закон визначає особливості та обмеження у здійсненні контролю. Йдеться про те, що суб’єкти цивільного контролю здійснюють свої повноваження в сфері контролю з дотриманням встановленого законодавством України режиму доступу до інформації, яка віднесена до держав­ної таємниці, а також обмежень, встановлених законом для захисту стратегічних інтересів держави, у тому числі в разі введення надзвичайного і воєнного стану.

Оперативні та мобілізаційні плани ЗС України, інших військових формувань контролю з боку громадян та громадських організацій не підлягають.

В розділах закону України „Про демократичний цивільній контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави” визначає повноваження суб’єктів цивільного контролю, щодо контролю за діяльністю Сил України.

Особливе місце в здійсненні демократичного цивільного контролю займають засоби масової інформації.