Авторське право

1. Роль авторського права і суміжних прав у розвитку культури суспільства

Проект Закону України “Про авторське право і суміжні права” пройшов досить ретельне опрацювання і експертизу зарубіжних фахівців, де дістав досить високу позитивну оцінку. Основним достоїнством цього Закону є те, що він максимально наближений до вимог ринкової економіки в сучасних умовах. Твори науки, літератури і мистецтва нарешті визнані товаром, з приводу якого можуть вчинятися цивільно правові правочини. Так, відповідно до ст. 25 Закону, майнові авторські права переходять у спадщину. Крім того, до спадкоємців переходить також право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншим змінам твору, а також будь якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.

За ст. 27 Закону, майнові права можуть бути передані (відступлені) автором або його правонаступниками іншій особі. Автор та його правонаступники мають право видавати дозвіл (ліцензію) на використання твору. Тут постає питання, що означає вислів “майнові права можуть бути передані (відступлені) автором або іншою особою, що має авторське право, іншій особі”. Редакція наведеної статті мала б бути кращою, але головне зміст. За змістом цієї статті майнові права можуть бути передані автором або іншою особою, що має авторське право, іншій особі на підставі договору. Це може бути договір купівлі продажу, міни, оренди, найму, прокату тощо, одним словом будь який договір) що не суперечить законодавству. Іншими словами, автор чи його правонаступники мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм товаром на свій розсуд.

Зазначеними нормами Закон України “Про авторське право і суміжні права” максимально наблизився до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризький акт від 24 липня 1971 року, змінений 2 жовтня 1979 року).

Майнові права автора чи його правонаступників можуть бути предметом будь якого цивільно правового договору, ґрунтується на ст. 14 Закону (п. 7). В цій статті проголошується норма за якою розповсюдження твору може мати місце шляхом продажу, відчуження іншим способом або шляхом здачі в найом чи у прокат та іншої передачі. Обмеження цих прав автора та його правонаступників може мати місце тільки у випадках, передбачених в законодавстві.

Автор чи його правонаступники мають право вільно розпоряджатися своїм твором на власний розсуд. Це право зумовлено товарним характером будь якого твору. Визнання твору товаром є неабияким досягненням нашого законодавця, і цим самим Україна в певній мірі інтегрувалась у світову правову систему.

Доцільною є в Законі ст. 4, яка дає офіційне визначення термінів, чим досягається двозначне тлумачення понять, що використовуються в авторському праві. Закон істотно розширив коло об'єктів, які підпадають під його дію. Вперше в законодавчій практиці України визнано необхідним надати правову охорону так званим суміжним правам. Причому Закон розділив усі ці об'єкти на дві окремі групи: перша це ті об'єкти, що охороняються авторським правом, а друга об'єднується поняттям “суміжні права”.

Між тим, велика група виконавців, до якої за Законом відносяться актори (театру, кіно тощо), співаки, музиканти, диригенти, танцюристи або інші особи, які виконують роль, співають, читають, декламують, грають на музичному інструменті чи будь яким іншим способом виконують твори літератури або мистецтва, включаючи твори фольклору, а також інші особи, які займаються такою ж творчою діяльністю, в тому числі циркові, естрадні, лялькові номери. Із тексту цього визначення випливає, що зазначений перелік виконавців не є вичерпним. До цього переліку мають відноситися усі виконавці, які в той чи інший спосіб чи формі виконують твори літератури і мистецтва. До цієї ж групи відносяться також виробники фонограм фізичні і юридичні особи, які вперше здійснили запис будь якого виконання або інших звуків на фонограмі. До суміжних прав відносяться також права організацій мовлення на свої передачі.

Слід відзначити, що Закон України “Про авторське право і суміжні права” дає більш повний перелік виконавців, права яких охороняються зазначеним Законом, в порівнянні з Міжнародною конвенцією про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. Стаття 3 згаданої Конвенції дає більш вузьке визначення поняття “виконавці”. Це визначення, можливо, більш чітке і лаконічне. Але нам потрібне більш детальне визначення поняття “виконавці”, що Закон і зробив.

Проте, визначення “фонограма” більш чітке саме в згадуваній Конвенції, а не в нашому Законі. Закон України “Про авторське право і суміжні права” визначає фонограму “як запис будь якого виконання або інших звуків”. Поняття фонограми за Конвенцією є будь який виключно звуковий запис якого не будь виконання або інших звуків. Отже, за Законом України до фонограми можна віднести будь який запис, навіть не звуковий. Конвенція фонограми визнає лише запис звуку. І це правильно. Тому нам видається більш чіткою позиція Римської конвенції 1961 р.

Важливою новелою Закону є норма, яка надає правову охорону творам, які хоча й вперше були опубліковані за кордоном, але протягом 30 днів після першої закордонної публікації були опубліковані і в Україні незалежно від громадянства і постійного місця проживання автора. В Законі “Про авторське право і суміжні права” більш чітко сформульовані норми про виникнення і здійснення авторського права. Зокрема, відповідно до Бернської конвенції. і Типового закону ВОІС про авторське право в і суміжні права введено знак охорони авторського права, який вміщується на кожному примірнику твору. Ще однією новелою щодо здійснення і охорони авторського права є норма, за якою суб'єкт авторського права для свідчення свого авторства на обнародуваний чи необнародуваний твір, про факт і дату опублікування чи про договори, які стосуються авторського права, може в будь який час протягом чинності авторського права здійснити реєстрацію в офіційних державних реєстрах.

Державна реєстрація здійснюється Державним агентством України з авторських і суміжних прав в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995 р. № 532 “Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва”. Відповідно до Закону, ця реєстрація не є обов'язковою (ст. 9 Закону). Про факт реєстрацію прав автора видається свідоцтво. Для державної реєстрації необхідні документи і матеріали можуть подавати: автор твору незалежно від громадянства і постійного місця проживання, фізична чи юридична особа, яка має авторське право, роботодавець, на замовлення якого і за рахунок якого створено твір, якщо інше не передбачено умовами договору між ним і автором, уповноважений представник автора або особи, яка має авторське право, організація, якій автор доручив управляти своїми майновими правами.

По новому визначається в Законі співавторство. За Законом, співавторство визнається лише нероздільне, на відміну від чинного Цивільного кодексу України. Ст. 479 ЦК України визнавала співавторство подільне і неподільне. Ст. 12 Закону визнає лише неподільне. Законодавець України виходив із того, що коли твір складається із частин, написаних різними авторами, кожна з яких має самостійне значення, то в такому разі немає взагалі співавторства, а є колективний твір. На нашу думку, позиція законодавця не є безспірною.

Важливою новелою Закону є норми про особисті (немайнові) права авторів і майнові права авторів. В Законі ці права поділені на дві окремі групи. Закон розширив особисті (немайнові) права авторів, чітко визначивши їх перелік. Основним немайновим правом автора Закон визначив виключне право на використання твору в будь якій формі і будь яким способом. В Законі наведено перелік способів використання твору, який не є вичерпним.

Дуже детально в Законі врегульовано вільне використання творів. Цьому присвячено п'ять великих статей. Вільне використання творів також поділяється на два види: без виплати винагороди і з виплатою винагороди. Але звертає на себе увагу така обставина: із 19 способів вільного використання твору, передбачуваних Законом, тільки один спосіб використання дає право на виплату винагороди (ст. 19 Закону). Інші 18 способів дають дозвіл на використання твору без згоди автора і без виплати йому винагороди.

Зазначені статті містять надто довгий перелік видів вільного використання творів без згоди автора і без виплати йому винагороди. Проте, в сучасних умовах це, мабуть, виправдано, оскільки таке використання творів має місце в загально суспільних інтересах, а детальна регламентація вільного використання унеможливлює зловживання цим правом. Ст. 19 Закону передбачає вільне використання аудіовізуального твору або твору, зафіксованого у фонограмі будь якою фізичною особою, але з виплатою винагороди. Це єдиний випадок вільного використання твору з виплатою винагороди. Проте, редакція цієї статті закону, на наш погляд, потребує удосконалення. П. 2 цієї статті передбачає виплату винагороди за відтворення зазначених творів у формі відрахувань (відсотків) виробниками або імпортерами обладнання (аудіо апаратури, відеомагнітофонів тощо) та матеріальних носіїв (звукової (або) відео плівки, касет, лазерних дисків, компакт дисків тощо), які використовуються для такого відтворення.

Редакція зазначеної статті надто громіздка і не дуже зрозуміла. Варто лише підкреслити, що вільне відтворення творів, зафіксованих у звукових відеозаписах, без згоди автора допускається лише виключно в особистих цілях і тільки фізичними особами. В особистих цілях варто розуміти як використання для задоволення особистих потреб. Винагорода за використання зазначених творів входить в покупну ціну апаратури або матеріальних носіїв (аудіо апаратури, відеомагнітофонів, звукої (або) відео плівки, касет, лазерних дисків, компакт дисків тощо). Отже, безпосередній споживач звукової відеозаписів не виплачує додаткової винагороди. Її виплачують виробники фонограм або імпортери зазначеного обладнання і матеріальних носіїв. Розмір винагороди та умов ї виплати визначаються на підставі договорів між вказаними виробниками, імпортерами та організаціями, що управляють майновими правами авторів і виконавців на колективній основі.

Новою і практично доцільною є стаття 22 Закону, яка проголошує право автора на доступ до твору образотворчого мистецтва. За цією статтею, автор твору образотворчого мистецтва має право доступу до нього незалежно від того, кому належить цей твір. Закон надає авторові право доступу до зазначеного твору за таких умов: 1) авторові надається право доступу лише до творів образотворчого мистецтва; 2) цей твір на підставі договору переданий іншій особі у власність; 3) при цьому автор не поступився своїми майновими правами; 4) доступ авторові необхідний з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо; 5) такий доступ автора не зашкодить законним правам і інтересам власника твору образотворчого мистецтва.

При дотриманні автором зазначених умов, власник твору не може відмовити йому в доступі до твору без достатніх підстав. Право доступу відкриває для автора більш широкі можливості продовжувати роботу над твором.

Такою ж виправданою є стаття 23 Закону, яка встановлює нове для українського законодавства право слідування. За цим правом автор протягом свого життя, а після його смерті спадкоємці протягом строку чинності авторського права мають право на п'ять відсотків від ціни кожного наступного продажу твору образотворчого мистецтва.

За раніше чинним законодавством автор твору образотворчого мистецтва після його першого відчуження права ні на яку додаткову винагороду не мав. Це досить часто істотно обмежувало майнові інтереси автора. Молоді художники та інші митці, коли їх ім'я, ще мало відоме, а твори не користуються популярністю і великим попитом, часто їх продавали за досить символічну плату. З часом вони набували визнання, авторитету, вартість їх творів зростала. Власники таких творів перепродували їх вже по значно вищій ціні, ніж купили, і на цьому наживалися. Проте, авторам цих творів від перепродажі нічого не перепадало. Тому вже Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів в ст. 14 передбачала право авторів на частку від перепродажі. І дуже добре, що законодавець України відтворив цю статтю у своєму національному законодавстві, хоча й не повністю.

Право на частку від перепродажу (п'ять відсотків від ціни кожного наступного продажу) виникає за таких умов: 1) це право мають автор твору образотворчого мистецтва і його спадкоємці; 2) це право невідчужуване; 3) воно діє протягом життя автора, а після його смерті протягом чинності авторського права; 4) це право стосується лише оригіналів творів образотворчого мистецтва; 5) продаж здійснюється через аукціон, галерею, салон, магазин тощо; 6) право на частку від перепродажу настає лише після першого відчуження твору; 7) це відчуження здійснене самим автором.

З редакції цієї статті, отже, випливає, що право слідування виникає лише після першого продажу оригіналу твору образотворчого мистецтва, здійсненого самим автором за свого життя. Якщо ж перший продаж твору був здійснений після смерті автора його спадкоємцями, то право слідування не виникає і спадкоємці у цьому випадку права на частку від наступних перепродаж твору не мають.

Вдало, на наш погляд, викладені норми про спадкування авторського права. Ст. 25 проголошує, що майнові права авторів переходять у спадщину. Ця стаття більш чітко визначає, що на спадкоємців покладається обов'язок (і право) захищати авторство і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора.

Закон проголосив, що твори, строк правової охорони яких закінчився, стають надбанням суспільства. За раніше чинним законодавством такі твори проголошувались надбанням держави. Порядок і умови використання творів, проголошених надбанням держави, встановлювалися урядом. В законі про авторське право прямо підкреслюється, що твори, які стали суспільним надбанням, можуть вільно використовуватись будь якою особою без виплати авторської винагороди. Тобто в порівнянні з раніше чинним законодавством по авторському праву зазначена норма більш демократична і спрямована на захист інтересів споживачів творів. Проте, Закон містить одне застереження, яке полягає в тому, Кабінет Міністрів України може встановлювати випадки виплати спеціальних відрахувань за використання на території України творів, що стали суспільним надбанням.

На наш погляд, зазначена норма має як позитивне, так і негативне значення. Негативне полягає в тому, що це окреме застереження, що стосується окремих випадків, може з часом перетворитися в загальну норму, яка зобов'яже в усіх випадках використання творів, проголошених надбанням держави, сплачувати певні відрахування. Правда, Закон не уточнює, кому мають надходити ці виплати. Звичайно, до бюджету держави.

З іншого боку, якщо твори проголошені надбанням суспільства, то, очевидно, це власність всього народу. Тому було б справедливо, щоб суспільство також мало вигоду від використання таких творів. Відповідно до викладеної норми, Кабінет Міністрів України може лише в окремих випадках встановлювати певні відрахування за використання творів, проголошених надбанням суспільства. В інших випадках доходи від використання зазначених творів повністю надходять особам, що використовують твори, проголошені надбанням суспільства. Нам це видається не зовсім справедливим. Раз це власність всього суспільства, то і суспільство повинно мати право на частину доходів за використання творів, проголошених його надбанням. Іншими словами, відрахування, про які йде мова, мають бути обов'язковими в усіх випадках використання творів, проголошених надбанням суспільства.