Кредитні відносини між фізичними особами (громадянами)

6. Кредитні відносини між фізичними особами (громадянами).

7. Зовнішньоекономічні кредитні відносини, коли суб'єктами кредитної угоди виступають держави, банки та окремі фірми. Ці відносини регулюються як нормами права держав, що в них вступають, так і нормами міжнародного права.[12]

Кожен тип кредитних відносин має свою специфіку, котра насамперед визначається складом суб'єктів цих відносин. У свою чергу, це визначає умови кредитної угоди (об'єкти кредитування, умови користування кредитом та погашення його тощо).

Кредит як економічні відносини між людьми своїм об'єктом має гроші або речі, що втілюють певну вартість. Позичальник використовує гроші чи речі для підтримання процесу виробництва або для задоволення своїх особистих потреб. Тому об'єкт кредитних відносин для позичальника має не тільки вартість, а й споживну вартість. Вона полягає в тому, що спрямовані в обіг гроші чи речі забезпечують позичальнику зростання вартості, тобто є капіталом. Коли ж гроші або речі надаються в кредит для задоволення особистих потреб позичальника, то це передбачає одержання позичальником у майбутньому доходів від його теперішньої, минулої (пенсіонери) чи майбутньої (студенти, учні) участі в процесі суспільного виробництва, тобто від використання його робочої сили як товару, без чого неможливе самозростання капіталу.

В умовах ринкової економіки об'єктом кредитних відносин переважно є гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші ресурси — матеріальні, технічні, трудові, природні тощо. Матеріальні блага об'єктом кредиту виступають рідко.[3]

Характерною рисою кредиту є сплата процентів за користування ним. На практиці відомі окремі випадки, коли проценти за кредит не стягуються. Однак, як правило, вартість надається кредитором позичальнику з метою одержання доходу. Без цього у кредитора не буде зацікавленості позичати гроші.

У зв'язку з цим відносини між кредитором і позичальником будуються таким чином, що перший здійснює постійний контроль за другим. Якщо виникає загроза поверненню кредиту, то кредитор проводить певні заходи щодо її запобігання, аж до дострокового стягнення заборгованості по позичці. Водночас і сам позичальник зацікавлений, щоб позичені кошти швидше обертались. Адже чим коротшим буде цикл кругообігу авансованих коштів, тим швидше повернеться позичка, а отже, і меншу суму процентів доведеться сплатити за користування нею.

Отже, у народному господарстві постійно є кошти, які можуть використовуватись як кредитні ресурси для надання позичок. Сукупність цих коштів становить позичковий фонд країни. Одна частина його, як уже зазначалося,—це постійні ресурси, а друга—змінні. Характер і структура ресурсів суттєво впливає на напрями надання позичок, а також строки користування ними. Так, постійні ресурси можуть використовуватись для надання довгострокових кредитів, а змінні— переважно для короткострокових позичок.

Позичковий фонд перебуває у постійному русі, породжуючи виникнення кредитних відносин. Тому кредит нерідко трактується як форма руху позичкового фонду.

Форма кредиту характеризує зовнішній прояв і організацію кредитних відносин. Зміна його змісту, обумовлена зміною в характері виробничих відносин, призводить до зміни або появи нових форм кредиту.

Форма кредиту визначається за такими ознаками:

-   характером кредитних відносин;

-   складом учасників;

-    рівнем та джерелом виплати процента;

-   речовим проявом кредитної угоди;

Кредитні відносини мають вартісну форму оскільки вони виникають за умов, коли гроші передаються на умовах повернення.

Залежно від форми, в якій кошти передаються кредитором позичальнику, розрізняються дві форми кредиту — товарний і грошовий.

У товарній формі виникають кредитні відносини між продавцями і покупцями, коли останні одержують товари чи послуги з відстрочкою платежу (продаж товарів населенню в кредит, надання населенню послуг у кредит та ін.).

В умовах ринкової економіки типовим є грошовий кредит. У грошовій формі здійснюється рух переважної частини позичкового фонду країни, тому й переважна більшість позичок надається і погашається грошима.

 Залежно від суб’єктів кредитних відносин, їх організації та цільового призначення позичок кредит поділяється на ряд видів: банківський, державний, міжгосподарський (комерційний); виробничий; споживчий; лізинговий; міжнародний.[8]

Провідним видом кредиту є банківський, тобто кредит, який надають і одержують банки. Саме вони акумулюють переважну частину кредитних ресурсів і надають їх у позички.

Банківський кредит – це двосторонній рух грошових коштів, які надаються банком у позику за певну плату на засадах забезпеченості, поверненості, строковості. Він відображає економічні відносини між кредиторами(баками) та суб’єктами кредитування(позичальниками), ними можуть бути як юридичні так і фізичні особи.

Банківський кредит – основна форма кредиту. Ступінь і спрямованість його впливу на економічні процеси залежать від використання певних методів кредитування які застосовуються до конкретних економічних умов.[11]

Банківський кредит надається головним чином комерційними банками для вирішення наступних задач:

ü збільшення основного і оборотного капіталу господарюючих суб’єктів;

ü накопичення сезонних (тимчасових) запасів товарно-матеріальних цінностей, незавершеного виробництва, виробничої продукції і товарів;

ü задоволення споживчих потреб населення;

ü викупу державного майна;

ü для інших цілей за умов невідповідності надходжень і видатків у процесі кругообігу власного капіталу.

Банки можуть надавати кредити як в національній так і в іноземній валюті. Кредити налаються на підставі укладання кредитної угоди для кожного позичальника індивідуально, таким чином, щоб ступінь ризику кредитної угоди була мінімальна. Якщо кредит надається на пільгових умовах, компенсація втрат комерційним банкам здійснюється за рахунок установи(законодавчої або виконавчої влади), яка прийняла це рішення, або за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Банківський кредит може бути прямий та опосередкований. Прямі (банк – позичальник) кредитні відносини є більш поширенішими. Значно вужче застосовується опосередковане банківське кредитування, тобто надання позик через посередника.

Система банківського кредитування охоплює принципи, об’єкти кредитування, механізм надання та повернення позик, а також контроль у процесі кредитування. Принципи кредитування – головні положення правила, яких потрібно дотримуватися при здійсненні кредитування. Ці положення і правила визначаються природою, роллю, функціями та суспільними умовами в яких вони проявляються.

Кредит, як економічна категорія, пов’язаний з іншими вартісними категоріями, тому існують принципи загальноекономічного порядку, які відносяться до усіх цих категорій, у тому числі і до кредиту, наприклад, такі як економність, комплектність, диференційованість.

Економність характеризується досягненням найбільшої ефективності використання позики при найменших обсягах кредитних внесків.

Комплектність передбачає таку кредитну політик, яка проводиться при обліку закономірностей розвитку в певний період.

Диференційованість – різний підхід до кредитування різних категорій позичальників. Принципи кредитування, що випливають із сутності кредиту: строковість і поверненість, цільовий характер, матеріальна забезпеченість, платність.

Строковість і поверненість характеризуються тим, що позики повинні бути повернені банку не пізніше зазначеного терміну, визначеного у кредитному договорі.

Термін кредиту – це період використання позики, який починається з моменту одержання позики і до кінцевого її погашення. В залежності від періодів використання кредит поділяється на:

Ø  короткостроковий ( до 1 року);

Ø  середньостроковий ( вид1 до 3 років);

Ø  довгостроковий ( більше 3 років).

Кожен з цих типів кредиту має специфічні умови кредитування, особливі умови надання та погашення кредиту, об’єкти кредитування.

Короткостроковий кредит надається банком на термін, що випливає із плану виробництва, реалізації продукції, зниження запасів товарно-матеріальних цінностей. Він складає більшу частину банківських активів. Товарні матеріальні цінності є особливим об’єктом банківського кредитування. Банки кредитують також потреби господарюючих суб’єктів, що виникають у зв’язку з розрахунками, витратами виробництва тощо.

Середньострокові позики можуть надаватися під затрати майбутніх періодів (для оплати обладнання), таким чином об’єктом кредитування можуть бути як такі витрати.

Довгостроковий кредит використовується для формування основних фондів. Об’єктами кредитування виступають капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення існуючих основних фондів, на нове будівництво, приватизацію.

За термінами погашення позики поділяються на:

Ø термінові;

Ø відстрочені;

Ø прострочені.

Термінові – позики, термін погашення яких вже почався, або почнеться через деякий невеликий проміжок часу.

Відстрочені – позики, термін погашення яких відкладений банком на більш пізній період за проханням позичальника.

Прострочені – позики, які не були повернені вчасно. Завчасне погашення практикується як за ініціативою позичальника так і кредитора, наприклад, при появі додаткових коштів, при погіршанні діяльності позичальника, яка породжує сумнів щодо необхідності подальшого кредитування.

Цільовий характер позики, її призначення визначає позичальник, однак і банк при наданні кредиту може виходити із об’єкта кредитування.

Принцип матеріальної забезпеченості означає те, що позичальник повинен придбати ті матеріальні цінності або здійснити витрати, на які була видана позика.

При наданні позики в якості забезпеченості банківського кредиту можуть прийматися: застава під майно; гарантія; порука; страхове посвідчення про страхування відповідальності за непогашення кредиту; будь-яке вільне не закладене під заставу майно.[13]

За ступенем ризику банківські позики поділяються на:

Ø стандартні;

Ø з підвищеним ризиком;

Ø пролонговані;

Ø прострочені;

Ø безнадійні до погашення.

До стандартних відносяться позики, які були за таких умов: коли позика і договір на заставу оформлені вірно; на рахунок позичальника постійно надходять кошти; застава, порука, гарантії або договір страхування надійні.

До ризикованих можна віднести наступні позики: недостатньо гарантовані капіталом та платоспроможністю боржника або заставою.

До пролонгованих відносяться позики, термін погашення яких перенесено з термінів, що вказуються у кредитному договорі.

Прострочені позики – це позики, які не були погашені навіть після реалізації застави, стягнення по гарантії, поруки, договору страхування і віднесені до прострочених позик.

Безнадійні до погашення – позики, які не можуть бути погашені та в збереження яких не має ніякої необхідності.

Державний кредит становить друге за значенням джерело фінансування державних витрат. Найбільш широко державні кредити розповсюджені в економічно розвинених країнах. Там вони являють собою найбільш цивілізовану форму покриття бюджетного дефіциту.[5]

Державний кредит - це сукупність грошових відносин, які втикають між державою, з одного боку, та фізичними й юридичними особами, з іншого боку, з приводу, по-перше, вилучення тимчасово вільних коштів та використання їх на фінансування державних витрат, по-друге, надання фінансової допомоги підприємствам та організаціям на умовах строковості, платності та повернення.[9]

У тому випадку, коли держава виступає безпосередньо кредитором, йдеться про активний функціональний прояв суті державного кредиту.

Основою тут виступають скарбничі позики (бюджетні кредити).

Коли держава позичає кошти, йдеться про пасивну форму прояву суті державного кредиту - про державні позики.

Державна позика - це економічні відносини у грошовій формі, за яких держава позичає у фізичних та юридичних осіб певні суми на певний строк за визначену платню.

Усю сукупність державних кредитів можна розділити на дві великі нерівні частини: внутрішню та зовнішню.

Внутрішню державну позику розуміють як сукупність грошових відносин, пов'язаних із фінансуванням державних витрат населенням та підприємцями у національній валюті.

Внутрішній державний кредит може виступати у таких формах:

ü   державні позики;

ü   залучення частини ощадних рахунків населення у державні позики;

ü   залучення коштів загальнодержавного позичкового фонду;

ü   скарбничі позички;

ü   гарантовані позики.

Державна позика як форма державного кредиту є характерна тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств, організацій залучають на фінансування суспільних потреб способом випуску облігацій та інших видів цінних державних паперів.[19]

Облігація – це найбільш розповсюджений вид цінних паперів у формі державного боргового зобов'язання, яке дає власникові право після певного часу отримати суму боргу та відсотки. Продаючи облігацію, держава зобов'язується повернути борг у певний строк з відсотками або сплачувати відсотки протягом усього строку користування позиченими коштами, а після цього повернути борг.[10]

Держава встановлює номінальну вартість облігацій. Ця вартість, позначена на облігації; показує суму, позичену державі власником облігації. Саме ця сума сплачується власникові облігації у момент погашення і на неї нараховують відсотки. Але облігації продають за курсовою ціною. Різниця між номінальною та курсовою ціною називається курсовою різницею. Величина цього відхилення може стати джерелом додаткового доходу власника облігації.

Наступний вид державних паперів - казначейський вексель. Він оформлює короткострокові боргові зобов'язання держави. Казначейські векселі випускають на строк 3-6 місяців, вони є більш гнучкі за ступенями прибутковості та набагато ліквідніші на фінансовому ринку, ніж довгострокові боргові папери. [10]

Ринок державних цінних паперів в Україні є поки що нерозвинений. Експерти це пояснюють низькою інвестиційною культурою, недовірою до уряду, малими доходами населення, продовженням економічної кризи.

У тісному зв'язку з державними позиками перебуває друга форма державного кредиту, функціонування якої опосередковує система ощадних закладів (банків, кас тощо): залучення частини рахунків населення у державні позики. На відміну від першої форми державного кредиту, коли фізичні та юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошей, ощадні заклади надають кредит державі за рахунок позичених коштів. Наявність посередника між державою та населенням щодо надання позики без дозволу реального власника коштів дозволяє виділити ці відносини як особливу форму державного кредиту.[7]

Залучення частини рахунків населення у державні позики відбувається через купівлю особливих цінних паперів (наприклад скарбничих сертифікатів) або ринкових цінних паперів (облігацій, скарбничих зобов'язань, чи оформлення безоблігаційних позик). Цим може займатись Ощадбанк України, скуповуючи боргові зобов'язання держави.

Залучення коштів загальнодержавного позичкового фонду як форма державного кредиту вирізняється тим, що державні кредитні установи безпосередньо передають частину кредитних ресурсів на витрату уряду. Ця форма державного кредиту функціонує у тоталітарному режимі. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що є особливо небезпечно. Повна нормалізація відносин між державою та кредитною системою вимагає, щоб покриття бюджетного дефіциту не йшло шляхом кредитної емісії, а лише через оформлення зобов'язань уряду перед Національним банком України.[9]

Комерційний кредит відображає кредитний договір між двома господарюючими суб’єктами – продавцем (кредитором) та покупцем (позичальником). Комерційний кредит надається постачальником покупцеві. Потреба у ньому виникає тоді, коли підприємство-товаровиробник прагне реалізувати вироблений товар, але у покупця немає грошей для його придбання. У таких випадках товар може бути добровільно переданий постачальником покупцеві в кредит. Ця передача може оформлятися векселем (борговим зобов'язанням). Під вексель постачальник (векселедержатель) отримує в банку кредит; при цьому міжгосподарський кредит трансформується у банківський. Комерційний кредит може мати місце не тільки між постачальником та покупцем. У деяких господарських ситуаціях одне підприємство може надати кредит іншому, коли воно має певний інтерес щодо діяльності свого партнера. Прикладом може бути кредит під організацію виробництва необхідної кредитору продукції або у вигляді авансу (задатку) в рахунок вартості замовленої для виробництва продукції. Нині в Україні з переходом до ринкової економіки він дедалі більше поширюється, що є реакцією на дорожнечу банківського кредиту. Підприємство-постачальник надає відстрочку платежу за свій товар (послуги), підприємство-покупець передає кредитору вексель, як боргове посвідчення та зобов’язання платежу. [1]

В комерційному кредиті учасники кредитних відносин регулюють свої господарчі відносини та створюють платіжні ресурси у вигляді векселів – письмово-боргове зобов’язання боржника кредитору (або наказів кредитора боржнику) сплатити вказану суму в певний період часу. Векселі можуть бути використані повторно для платежів, шляхом передачі їх з одних рук в інші.

Комерційний кредит – це товарна форма кредиту, що виражає відносини з приводу перерозподілу матеріальних фондів серед підприємств. Грошова форма кредиту передбачає наявність тимчасово вільних грошових ресурсів та їх пере розподілення на контрактній основі. У комерційному кредиті у кредитну угоду включаються тільки ресурси постачальника.[6]

Для підприємства-постачальника кредитна угода перетинається з моментом продажу продукції, надання послуг. Вона прискорює реалізацію та приносить додатковий прибуток у вигляді відсотка, який включається у вартість проданих товарів, або наданих послуг.

Підприємства можуть одночасно одержати комерційний кредит та надати його. Тому для окремих підприємств розмір комерційного кредиту можна визначити як різницю між вартістю товарів, отриманих від постачальника на аналогічних умовах.

Комерційний кредит має чітко визначене спрямування. Так, він може надаватися галузями, що виробляють ресурси виробництва, галузям, які споживають їх, але не навпаки. У комерційному кредиті кредитор та позичальник є виробниками продукції, або посередниками у його реалізації. Межі комерційного кредиту залежать, з одного боку, від можливості кредитора надавати позики в товарній формі (наявності в нього товарних ресурсів); значних грошових коштів для авансування фондів у наступний кругообіг; можливості одержати у банку позики під векселя, а з іншого боку – від рівня кредитоспроможності позичальника.

В операціях пов’язаних з комерційним кредитом виникають ризики. Головний ризик несе постачальник товарів, оскільки для нього ця угода означає іммобілізацію коштів: ризик у випадку зміни цін на товар, при недотриманні строків сплати та банкрутстві покупця.[6]

Строк комерційного кредиту залежить від виду товару, вартості угоди, фінансових можливостей покупця та постачальника, вартості кредиту, наявності довготермінових угод між постачальниками та покупцями, якості товару, що пропонується різними постачальниками. Але незалежно від того, що продається на умовах відстрочки платежу - товари, або предмети праці – комерційний кредит має короткостроковий характер.[18]

Комерційний кредит тісно взаємопов’язаний з банківським кредитом. Пряме банківське кредитування постачальника розширює його можливість для надання комерційного кредиту та, навпаки, банківські позики, які надаються покупцю, скорочують їх потреби у комерційному кредиті. При комерційному кредиті кредитування можна здійснювати у двох варіантах: облік (покупки) векселів та видача позик під заставу векселів. Обіг векселів зменшує кількість необхідних для обігу грошових коштів та потребу у прямих банківських кредитах. Один вексель може обслуговувати одразу декілька торгових угод, до того часу коли він буде пред'явлений до обліку, а у багатьох випадках може не пред'являтися взагалі.

Комерційний кредит має такі недоліки: обмеженість у часі, розмірах; іноді вимушений з боку постачальника характер відстрочки платежу у зв'язку з фінансовим становищем покупця, ризик для постачальника, великий вплив з боку банківської сфери при обліку векселів.[2]

Споживчий кредит відображає відносини між кредитором та позичальником з приводу кредитування кінцевих потреб.

Споживчий кредит – кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.[8]

В усіх країнах споживчий кредит виступає системою грошових відносин, пов'язаною з тимчасовим перерозподілом вільних коштів юридичних і фізичних осіб.

Споживчий кредит – це кредит, який дає:

·          можливість отримати ті речі, яких без використання кредиту потрібно було б довго чекати, або ж які були б недоступні для отримання;

·          гнучкість: робити придбання товарів в зручний час, навіть тоді, коли споживач немає в своєму розпорядженні необхідної суми готівки;

·          безпеку: коли людина купує або мандрує, кредитні картки є більш зручним і надійним засобом платежу в порівнянні з готівковими розрахунками.

·          допомогу: споживчий кредит дозволяє оплачувати непередбачені термінові витрати (ремонт автомобіля після аварії тощо).[15]

Але споживчий кредит має і свої недоліки, які слід враховувати:

·          іноді кредитні рахунки створюють оману багатства і це призводить до надмірних витрат і згодом по мірі накопичення боргів часто виникають труднощі, щодо щомісячних платежів.

·          як правило, покупки в кредит обходяться дорожче, ніж при оплаті готівкою. Це відбувається тому, що при купівлі товару в кредит ціна на товар часто трохи вища, ніж при оплаті готівкою, а також до неї слід добавити процент за користування кредитом.

Споживчий кредит активно регулюється з боку держави. Регулювання здійснюється як на рівні надання кредиту, так і на рівні його використання і виражається або в заохочуванні кредитування кінцевого споживача через процентну ставку, термін кредиту, первісна участь власними коштами в кредитній операції, або ж в більш жорсткому режимі кредитування.

Споживчий кредит стимулює ефективність праці. Отримуючи заробітну плату, яка є недостатньою для купівлі за готівковий розрахунок ряду товарів, зокрема товарів тривалого споживання, людина має можливість купувати дані товари в кредит або брати кредит під їх купівлю. Згодом, кошти за ці товари повинні бути виплачені, тому кожний, хто взяв в кредит, намагається протриматись на своєму робочому місці як можна довше, тобто на більш довгий проміжок часу.[2]

Отже, споживчий кредит прискорює реалізацію товарів широкого вжитку і побутових послуг, збільшує платоспроможний попит населення, підвищує його життєвий рівень.

Лізинговий кредит – це відносини між самостійними юридичними особами з приводу надання в оренду засобів праці, а також фінансування, придбання рухомого та нерухомого майна на визначений строк. Лізинг являє собою форму майнового кредиту. Об’єктом лізингу є будь-яке рухоме майно (автомобілі, устаткування, тощо) та нерухоме (будівлі, споруди) майно, що відносяться до основних фондів і є об’єктом купівлі-продажу. Умовою виникнення кредиту є існування власників товару, які протистоять один одному як власники, юридично самостійні особи, що готові вступити в економічні відносини: продати товари, здати їх в оренду. Суб’єктами лізингу є лізингодавець, користувач, виробник. Лізингодавець (орендодавець) – це суб’єкт господарювання, який є власником об’єкта лізингу та надає його в оренду. В якості орендодавця може виступати спеціальна лізингова організація (фірма). Це можуть бути дочірні організації комерційних банків. Учасниками лізингової фірми можуть бути підприємства, банки, асоціації та ін.. Вони можуть об’єднувати свої внески на підставі установчого договору. До вкладів в установчий фонд можуть бути внесені будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності та грошові кошти. Засновники беруть участь у керуванні справами фірми; мають право на частину прибутку (дивіденти) від її діяльності; отримують частину майна у разі ліквідації фірми можуть мати пільгове право на отримання в оренду майна. Розрізняють види лізингу в залежності від: термінів експлуатації майна; засобів придбання; відношення до лізингового майна; типу фінансування.[2]

За строками експлуатації та періоду амортизації майна лізинг поділяється на:

-    оперативний;

-    фінансовий.

Оперативний лізинг – це перхід майна на термін, який менший за термін повної амортизації. Він поділяється на короткостроковий оперативний лізинг – від декількох днів до 1 року та середньостроковий – від 1 року до 5 – 10 років.[2]

Фінансовий лізинг – це перехід майна на термін повної амортизації.

Будь-яка національна економіка у процесі свого функціонування вдається до зовнішніх позик за умови недостатності власних фінансових ресурсів на даному етапі розвитку. Зовнішні позики дозволяють країні задовольнити потреби споживання та інвестування за рахунок залучення заощаджень ззовні.

Формою руху позичкових капіталів у сфері міжнародних економічних відносин є міжнародний кредит.

Міжнародний кредит - це надання валютних та матеріальних ресурсів одними суб'єктами системи світового господарства іншим у тимчасове користування на умовах платності, зворотності та строковості.[10]

Кредиторами та позичальниками можуть бути суб'єкти системи світового господарства усіх рівнів: приватні фірми та банки, державні заклади, уряди, міжнародні та регіональні валютно-кредитні і фінансові організації.

Отже, необхідно розглядати кредит як необхідний елемент функціонування і розвитку суспільства, визначати його роль на формування сучасної ринкової економіки України.

РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ КРЕДИТНИМИ РЕСУРСАМИ