Періодичні видання про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ Державній думах

2.3. Періодичні видання про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ Державній думах

Кризові явища в аграрному секторі економіки Російської імперії і, зокрема, України та революційні події 1905 р. змусили уряд замислитися над самою актуальною проблемою в імперії того часу - проблемою реформування в сільському господарстві. Великі поміщицькі латифундії із залишками напівфеодальних відносин в господарюванні не могли задовольнити нагальних потреб капіталістичного розвитку сільського господарства. У селянському господарстві теж з'явилися досить вагомі причини, які вимагали негайного реформування - окрім малоземелля, в умовах капіталістичного розвитку селянська община стала гальмом на цьому шляху. Капіталізм вимагав нової організації землеробства на землі, владно диктував необхідність зламу існуючого землеволодіння. На 1905 рік в Україні кількість безземельних селян і селян, наділи яких були до 3 десятин, складали 20,1%; з наділами від 3 до 9 десятин існувало 58,6% від загальної кількості селянських дворів: з наділами від 9 десятин і більше – 20,6% [116, с.139].

Ситуація, яка склалася в сільському господарстві змусила поміщиків прийняти ряд заходів, які б сприяли його розвитку. Падіння доходності маєтків примушувало їх потурбуватися про вигідну передачу частини своїх земель в руки селян.

Вже у 1902 р. створені після селянських виступів поміщицькі "місцеві комітети" висловлювалися за насадження подвірного та хутірського землеволодіння на зміну общинному. Окремі поступки від політики збереження напівкріпосницьких відносин на селі царизм був вимушений зробити ще до революційних подій 1905 року. 12 березня 1903 року був виданий закон про відміну кругової поруки. Законом 6 червня 1904 року було розширено право селянського переселення з Європейської Росії. У період підйому революції був виданий маніфест 3 листопада 1905 року, за яким зменшувались наполовину, а з 1 січня 1907 року зовсім скасовувались викупні платежі за землю.

Наростання економічної кризи в Російській імперії та постійне незадоволення суспільством проведених урядом заходів щодо сільського господарства вимагали швидких заходів вирішення аграрної проблеми на державному рівні. Для цього в 1905 році царський уряд пішов на поступки і було проголошено про вибори до Державної Думи. Одним з напрямів діяльності Державної Думи було складення пакету законодавчих актів з питань реформування сільського господарства.

Ще за часів роботи Першої Державної думи різними політичними фракціями були висунуті аграрні програми. Вони викликали багато суперечок. У квітні 1906 р. графом Вітте, тодішнім Головою Ради міністрів, була представлена записка з селянського питання для розгляду її в Думі. Також у травні 1906 р. князь Трубецькой звернувся до Державної Ради з пропозицією про вироблення програми реформ з усіх важливих питаннь - аграрному, робітничому, народної просвіти, податковому. В Німеччині, Австралії, Італії, Англії, в яких постійно існує "аграрне питання", воно викликає еміграцію населення за океан. В Росії ж, на думку автора статті в газеті "Киевлянин", при незначному населенні та великих запасах землі на Сході це по суті "дитяче питання" у порівнянні з тим становищем, в якому знаходяться західноєвропейські країни [87, 1906. - 14 мая].

Кадетська партія в записці, поданій до І Деражавної Думи, основами майбутньої реформи вважала: покращення площі землеволодіння селян за рахунок державних, удільних, казенних, монастирських земель, а також шляхом примусового відчуження приватновласницьких земель з винагородою власникам. Але ця програма партії народної свободи, на думку чорносотенної газети "Киевлянин", мала на меті привернути до себе частину селянства. І цей проект не йшов назустріч селянським побажанням і не сприяв підйому сільського господарства як основи благоустрою сільського населення [87, 1906. - 19 мая].

З аграрного питання у Державній Думі майже щоденно виникали дебати. Вносили свої програми не тільки кадети, трудовики та інші партії, але й окремі депутати [87, 1906. - 21, 23, 25, 26, 27, 30 мая, 1, 6, 9 июня]. Так, на засіданні Думи 30 травня 1906 р. селянин Київської губернії, депутат Грабовецький зазначав, що у кого землі немає, тому треба дати, у кого землі дуже багато, у того треба взяти карбованців по 50 за десятину, селяни із задоволенням заплатять. Але він вважав, що все це терба зробити якомога швидше [87, 1906. - 1 июня]. Зміст виступу цього депутата висловлює основну думку майже всього селянства - відібрати землю у великих землевласників і віддати її малоземельним селянам. Деякі селяни навіть погоджувалися з тим, що за додаткову землю їм доведеться платити колишнім власникам. Але вони вимагали, що б ця викупна ціна землі була “у розумних межах”.

Постійні дебати з земельного питання в Думі викликали хвилю зацікавленості селян. Газети публікували накази селян депутатам Державної Думи. Ось деякі уривки з цих наказів. Селяни с.Субовичі Суражського повіту Чернігівщини зазначали, що народ бідує без землі і волі, і що вся земля мусить бути громадською і користуватися нею повинен тільки той, хто сам на ній працює. Вони наголошували на тому, що будуть домагатися, щоб ці вимоги було задоволено. Такі ж вимоги до депутатів про землю надходили і від інших селян: сіл Великі Осмеки (116 підписів), Шпиченець (120 підписів), Калпунівки Черкаського повіту (330 підписів), Лосинівці Ніжинського повіту (600 чоловік) та багато інших [39, 1906. - 7, 8, 9 липня].

Необхідність наділення селян землею примусила уряд піти на рішучі кроки. Ще 4 березня 1906 р. був виданий указ про заснування Комітету з землевпорядкувальних справ при Головному управлінні землевпорядкування та землеробства губернських і повітових землевпорядкувальних комісій. На ці комісії покладалися завдання:

1)         допомога Селянському банку у продажу поміщицьких земель селянам;

2)         здача в оренду та продаж селянам казенних земель;

3)         сприяння переселенню селян;

4)         ліквідація існуючого землеволодіння (тобто общини) та багато ін.

Велике значення мав також проект положення про покращення та розширення селянського землеволодіння. Основні тези цього проекту згодом були оформлені в укази про переселення, діяльність Селянського банку, руйнування общини. Всі проекти та укази обов'язково висвітлювалися у пресі. Окрім того, публікувалися також і відгуки на ці заходи уряду.

Передача урядом малоземельним селянам казенних земель теж мала неабияке значення для покращення земельного стану, хоча це не вирішувало проблеми. В газетах з'явилися дані про кількість казенної землі. Головна управа хліборобства нарахувала кількість такої землі в Україні: в Київській губернії - 3665 десятин, Подільській - 2241 десятин, Чернігівській - 5486 десятин, Харківській - 75230 десятин, Херсонській - 191845 десятин, Полтавській - 2976 десятин, Таврійській - 204745 десятин, Волинській - 11200 десятин, Катеринославській - 90494 десятин [174, 1906. - 2 листопада].

Як бачимо, у найбільш малоземельних губерніях України - Київській, Полтавській, Подільській, Чернігівській - і земельний фонд казенних земель також був невеликий. Ці дії уряду аж ніяк не вирішували питання земельного голоду у найбільш заселених губерніях України.

Така ж думка висловлювалася в іноземній пресі. Газета “Рада” опублікувала уривок з французької газети “Temps”, в якій зазначалося, що російські газети довели, що для того, щоб довести селянську земельну власність до того стану, в якому вона була 1861 року, треба біля 45 млн. десятин. Тим часом кабінетської і казенної землі всього 9 млн., тобто 5 частина того, що треба. Марність урядових заходів, на думку “Temps”, посилювалась ще й тим, що призначені до продажу землі знаходилися в місцевостях, де люди найменше страждали від безземелля [161, 1906. - 30 вересня].

З критикою державних програм виступила київська газета "Рада". В статті М.Гехтера "Земельне питання і уряд" наводилися заходи, якими уряд намагався поліпшити земельний стан селян:

1) продати 11 млн. десятин землі, яка знаходиться у розпорядженні Селянського Банку;

2) поширити державний кредит - земельний, меліоративний та переселенський;

3) знищити черезсмужність селянських наділів та полегшити виділення на відруби;

4) покращити діяльність землевпорядкуваних комісій. Однак, автор статті зазначав, що при селянському малоземеллі таких заходів уряду недостатньо. На підтвердження цього наводилися дані про кількість надільної селянської землі на 1900 рік у 8 українських губерніях. За цими даними тільки в Катеринославській та Херсонській губерніях на 1 душу чоловічої статі в середньому припадало трохи більше 2 десятин землі; в Харківській, Полтавській та Волинській - від 1,5 до 2 десятин. А в Чернігівській, Київській та Подільській губерніях середній селянський наділ на 1900 рік складав лише 1,2 десятини землі. При такому розподілі землі, ті заходи, які пропонував уряд, не могли бути дієвими.

На захист малоземельних селян виступали в Думі багато депутатів від різних партій. Від імені трудової громади депутат Сайко розповів про поділ землі в Полтавській губернії: від 500 десятин до 1000 - в руках 345 власників, загалом 235285 десятин. Від 1000 і більше десятин - у 226 власників (у всіх 562622 десятини). Поруч з цим в губернії 107096 сімей, що не мали ніякої землі. Тих, що мали менше 1 десятини - 32082; тих, що мали від 1 до 2 десятин - 60682 сім'ї [161, 1907. - 3 квітня].

Українська фракція трудової громади у своїй програмі цілком підтримувала погляди про скасування великого приватного землеволодіння. В своїй програмі громадівці підкреслювали, що земельне законодавство повинно йти до того, щоб завести такі порядки, при яких вся земля, з усим, що є в ній і водами, належала б всьому народові, причому земля, потрібна для сільських господарств, могла б оддаватися на користування тільки тим, хто буде сам її порати [161, 1907. - 3 квітня].

Більшість фракції Української Парламентської Громади в І Думі підтримувала земельний законопроект кадетів. Група депутатів - І.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, підтримуючи цей проект, вносила поправку, щоб землі, які підлягали відчуженю у своїх попередніх власників, переходили не в загальнодержавний, а в крайовий фонд. Інша група депутатів - Г.Зубченко, Д.Назаренко, Й.Оранський виступали за підтримку проекту трудовиків.

В ІІ Думі Українська Парламентська Громада підтримувала аграрний проект трудовиків і пропонувала передавати землі в крайовий земельний фонд і вирішити питання - платити чи не платити викуп за землю, яка підлягала відчуженню. Такий підхід громадівців до вирішення земельного питання налякав трудовиків, що призвело до розриву Громади з ними [45, с.19-20].

Взагалі в ІІ Державній думі Громада гостріше ставила земельне питання, аніж у І Думі. Про це свідчить і Програма Української Трудової Громади в Другій Державній Думі. В ній зазначалося, що в першу чергу Громада ставить питання здобуття народові землі, якою користувалися б тільки ті, що прикладають до неї свою працю. Для цього Громада вважала за потрібне провести законодавчим способом через Державну Думу примусове відчуження в краєвий фонд казенних, удільних, кабінетських, монастирських, церковних і всіх тих панських земель, які перевищують трудову норму, щоб віддати їх на зрівняльне вживання трудового народу [196, с.160-162].

Аграрний устрій в країні змушував уряд придивитися до ситуації в сільському господарстві. Після початку революції 1905 року стало на порядок денний тільки одне питання: треба дати хліборобам змогу працювати, дати їм землю. Але для цього землею повинні були поступитися і великі землевласники. Окрім казенних та удільних земель до державного фонду повинні були перейти і землі великих приватних землевласників. Автор статті "Голос земельного власника" О.Юркевич вважав, що справа нового аграрного устрою – це справа не тільки уряду. Державна Дума повинна була в першу чергу займатися саме цим питанням: величезні маєтки, латифундії повинні зникнути, депутати в Думі повинні встановити для кожної області, для кожної країни максимум та мінімум дозволеної земельної власності. Все, що перевищує максимум та мінімум, повинно перейти до державного фонду [161, 1907. - 21 січня]. Такий досить дивний погляд поміщика на стан справ у хліборобстві досконало висвітлював проблему сільського господарства. Автор пропонував саме тепер вирішити це питання, щоб через декілька десятків років країна знов не опинилася в такому ж важкому аграрному становищі.

Однак, царський уряд, йдучи на поступки селянам, не мав наміру зовсім скасовувати велике поміщицьке землеволодіння. Навпаки, всі реформи, проведені урядом, були направлені на підтримку великих землевласників. Не зачіпаючи землеволодіння кріпосників, уряд вдався до руйнування общини, підтримки заможного селянства, влаштування хуторів та відрубів, переселення до Сибіру. За цими основними напрямками нової аграрної політики царизму були створені укази (а згодом і закони) - 9 листопада 1906 р., 14 червня 1910 р., 29 травня 1911 р. та інші. Для введення аграрної реформи П.А.Столипін скористався ст.87 Основних законів Російської імперії. Питання про введення нового аграрного законодавства було вирішено без використання демократичної процедури – укази були прийняті в період між розпуском Першої Думи та скликанням Другої.

Здійснення аграрної реформи супроводжувалося цілим комплексом допоміжних заходів, які включали інформаційну та фінансову підтримку.

Про роль цих указів та законів у житті українських селян розглянуто детальніше в розділі 3, який присвячений сутності аграрної реформи П.А.Столипіна.

Отже, враховуючи нагальну необхідність реформування сільського господарства, уряд розпочав ряд заходів щодо зруйнування общинного землеволодіння, переселяння на хутори та відруби, а також переселення селян до Сибіру та на схід імперії. Оскільки при здійсненні цих заходів не враховувалися ні особливості окремих сільськогосподарських районів, ні можливості та бажання селянства, а тільки інтереси великих землевласників, то й остаточний результат її був зовсім іншим, ніж планувалося урядом спочатку.

На початку ХХ століття розвиток капіталізму в Російській імперії сягнув так далеко вперед, що знищення середньовічного землеволодіння і всіх залишків кріпацтва на селі стало історичною необхідністю. Існувало лише два шляхи вирішення цієї проблеми – революційним, або реформаторським. Останній зводився до руйнування селянської общини, збереження головного джерела кріпосницької кабали – поміщицьких латифундій. П.А.Столипін, проводячи аграрну реформу, мав на меті боротьбу з революційним рухом, який загрожував поміщицькому землеволодінню. В своїй промові на засіданні Державної Думи 10 травня 1907 року він зазначав, що визнання націоналізації землі приведе до такого соціального перевороту, до такої зміни всіх соціальних, правових та громадянських відносин, яких ще не бачила історія [139, с.100].

Сам П.А.Столипін, який був великим землевласником, не допускав думки про повну ліквідацію поміщицького землеволодіння. Допускалося тільки часткове його обмеження: після революційних подій 1905 року великі землевласники почали продавати землю Селянському банку. 10 жовтня 1906 року, коли новий аграрний проект розглядався у Раді Міністрів, всі члени уряду погодилися, що община не заслуговує на подальшу підтримку її законом. А 9 листопада 1906 року проект "Особого журнала" Ради Міністрів був підписаний царем. Так почалася столипінська аграрна реформа, яка зіграла велику роль в економічному перетворенні сільського господарства України.

Отже, огляд основних зрушень у економічному розвитку Російської імперії (зокрема України) за пореформений період показує, що реформа 1861 року не вирішила основного завдання "чистки" середньовіччя та буржуазних перетворень країни. Кріпацьке поміщицьке землеволодіння не було повністю ліквідовано. Барщина була тільки підірвана. Скликання і робота Державної Думи ставили за мету вирішити аграрне питання, проте з різних причин та протиріч між членами самої Думи воно так і не було вирішено. Збереглася маса пережитків кріпосницької епохи: ведення відробіткового господарства, дворянські привілеї на виборах в Державну Раду, місцеве управління, диференціація у сплаті податків і т.ін. Це неминуче повинно було привести до нової кризи в економічному устрої країни.

Розділ 3. СУТНІСТЬ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ П.А.СТОЛИПІНА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ