Адміністративно-політичний устрій Запорізької Січі

Вступ

Давно відомо, що козацтву та Запорозькій Січі належить особливе місце в історії України XVI–XVIII ст. і в історичній пам’яті українського народу. Воно визначається тим, що в часи пробудження українського народу та виборювання ним свободи й непідлеглості козацтво виступало провідною силою визвольних змагань, навколо якої згуртувалися інші верстви населення. Козацтво не було історичним феноменом, роль і значення якого замикається в національних межах. Ледве не з часу своєї появи воно привертає увагу й за межами України, причому не тільки в сусідніх країнах, але й у більш віддалених, зокрема західноєвропейських.

З кожним роком козаки набували більшого значення. Головними факторами, що викликали його до життя, були жорстокість форм феодальної експлуатації і національного гноблення та сусідство українського етносу з кочовими тюркськими ордами. Як окрема соціальна верства зі своїми звичаями, традиціями і організацією, козацтво сформувалось на порозі ХVІ-ХVІІ ст. Через постійні татарські набіги населення південної Київщини і Черкащини змушене було відійти на Волинь і Поділля. Залишені землі були майже незаселеними. Однак для декого небезпека знищення чи полону від татар виявилась більш прийнятною, ніж кріпацький стан, і тому в цих землях знаходять притулок люди сміливі й відчайдушні. Козацтво початково формувалось у вигляді сезонних промислових загонів, які перебували у Степу лише в теплу пору року. Сутички з татарами змушували їх до розвитку війкового мистецтва, подальша еволюція якого дала можливість перейти від оборони до нападу на ворогів. Життя серед постійної небезпеки, екстремальні ситуації, що загрожували самому існуванню козаків, обумовили їх об’єднання в демократичні товариства рівних, взаємостосунки в яких були побудовані лише на здоровому глузді та принципах взаємодопомоги.

Відомо, що саме Запорізька Січ постає родоначальником української державності, отже дуже важливим є питання адміністративно-політичного устрою на Запоріжжі. Саме цю тему і розкрито у навчально-дослідному завданні. Актуальність теми ніколи не вичерпає себе, бо кожна освічена людина має знати, звідки бере витоки її держава.

1. Адміністративний устрій Запорізької Січі

Прибуваючи до безмежного українського степу, козаки, звичайно, селилися понад Дніпром ті Південним Бугом і їхніми численними притоками, насамперед Оріллю, Самарою, Чортомликом, Томаківкою. Особливо притягував їх Дніпро – священна й заповітна для козаків ріка, оспівана в думах та переказах. Унікальною особливістю Дніпра були його знамениті пороги – пасма кам’яних скель, що стирчали з води на висоту до п’яти метрів і майже суцільною масою перекривали ріку. Порогів було дев’ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський (Будило), Лишній і Вільний [1, с. 46]. Пороги тягнулися Дніпром від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя. У 1932 р. після збудування Дніпрогесу пороги було затоплено [1, с. 49]. Успішно пройшовши всі пороги, подорожні причалювали до острову святого Григорія, тобто до Хортиці, яка знаходилась в межах сучасного Запоріжжя. Досягнення Хортиці означало, що далі шлях був вільний і можна було не боятися кочівників. Хортиця була і залишається найбільшим Дніпровським островом. Вона має у довжину понад 12 км, а завширшки сягає 2,5 км. Всього ж по Дніпру в межах земель запорізьких козаків було 265 островів.

Козацькі поселення називалися по-різному в залежності від їхньої величини. Найменшими були бордюги, тобто землянки. У виритих ямах ставили стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагортали землю, робили дах. Зверху робився отвір-димохід.

Зимівником називались у запорожців хутірці, що складалися з двох-трьох хат для людей і різних господарських будівель (комори, клуні, стайні, хліви, курники, льохи, омшаники, кузні, млини тощо). Козаки жили у зимівниках, хуторах і селах звичайно із сім’ями, за що отримували від козаків-січовиків іронічні прізвиська сиднів, гніздюків та баболюбів. Зимівники розросталися, перетворювалися на хутори, села, містечка. На новоосвоєних землях козаки займалися хліборобством.

Столицею козацтва, місцем, куди вони зверталися своїм серцем і помислами, місцем, де знаходився цвіт козацтва, була Запорізька Січ.

Складалась вона з фортеці і передмістя. Всередині фортеці навколо майдану, на якому збиралась рада, крім військової канцелярії, пушкарні, склепів, майстерень, старшинських будинків, школи і церкви, було тридцять вісім куренів – видовжених дерев’яних хат.

Назва «Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і означало первісно укріплення з дерева й хмизу. Нерідко поряд з цією вживалась інша назва – «Кіш». Слово «кіш» тюркського походження, зокрема, у татар воно означало військову ставку, місцезнаходження вождя.

Місце розташування Січі час від часу змінювалось, що було викликано зруйнуванням попередньої. Майже завжди вона була розташована на ідеально укріплених самою природою місцях – на річкових островах, які навіть важко було знайти серед безлічі їм подібних в прибережній лісовій гущавині, у морі плавнів. Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим валом, на котрому стояв дерев’яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялися високі башти з бійницями для гармат. Сильно укріпленим був також вихід до річки.

Всередині фортеці знаходився майдан із церквою та стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі хати – курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі – склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки. Слово «курінь» означало і хату, де проживали козаки і була їхня кухня, і військову, а пізніше й територіальну одиницю. Всього налічувалося до 38 куренів, в котрих гуртувалися звичайно козаки-земляки [2, ст. 67].

Загальні землі Війська Запорізького поділялися на так звані паланки. Це слово означало і фортецю, і територію, котра їй підлягала, і адміністрацію фортеці. Центром паланки була слобода, де перебувала місцева адміністрація і розташовувалась невелика залога. Центр паланки, таким чином, являв собою водночас і оборонний пункт. На чолі паланки стояв полковник, якому підлягала місцева влада (писар, підписарій, отамани слобід і т.д.). Паланкова старшина зосереджувала в своїх руках не тільки адміністративну, судову і фінансову, а й військову владу. Вона збирала податки, судила, займалась мобілізацією козаків, організовувала оборону паланок від нападів татар тощо. Однією з найважливіших функцій паланкової старшини було «підтримання порядку» в окрузі. Поряд з козаками в паланках мешкали посполиті (селяни). Тому, крім виборних слобідських (сільських) козацьких отаманів, паланковій адміністрації підлягали також виборні отамани селянських (посполитих) громад.

Чисельність козаків на Січі коливалася в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, наприклад, епідемій, але рідко перевищувала 15–20 тисяч [2, ст. 69]. Основна маса козаків-запорожців проживала за межами Січі на зимівниках і з’являлася там зрідка для виконання якихось господарських справ. Лише під час обрання старшини чи підготовки до військового походу Січ на короткий час перетворювалася на справжній мурашник.

Звичайно ради проходили на січовому майдані, але під час воєн та походів могли відбуватися у будь-якому місці. Загальна військова рада відбувалась на Січі двічі-тричі на рік (1січня, 1 жовтня та на другий-третій день після Великодня) [2, ст. 73]. Крім того, кожен козак міг зажадати скликання ради у будь-який день з будь-якого приводу. На радах, звичайно, обирали запорізьку адміністрацію – старшину, тобто гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря, осавула, а також менших достойників – довбиша, пушкаря та ін. Паланки на своїх радах обирали полковників, а курені – курінних отаманів. Роль старшини, особливо у другій половині XVIIIст., значно зросла, і тому ради ставали все більш формальними, все менше відбивали інтереси рядового козацтва. В таких випадках останні застосовували грізну зброю – так звану «чорну раду», яка проводилась без старшин. Рішення «чорної ради» старшина мусила беззаперечно виконувати, інакше спалахувало повстання.

Курені, на які поділялося військо Запорізької Січі, не були тактичними одиницями, тобто військо не виходило в похід або на поле бою куренями. Для здійснення походу або бойових дій курінь або декілька куренів формували тактичні одиниці, які називались командами або партіями.