Типологія конфлікту

1.2. Типологія конфлікту

Різноманітність політичних конфліктів дозволяє їх типологізувати за різними основами. У вітчизняній конфліктології використовуються різні критерії, що дозволяють створити багатомірну типологію. Зокрема, виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти.

Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у го­ризонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результа­том цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в орга­нах влади і управління, корегування політичного курсу, прийн­яття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Більшість конфлі­ктів цього типу зачіпає правові взаємовідносини сторін.

Найтиповішими конфліктами є такі:

•   конфлікти між основними гілками влади. Принцип поділу влади закладає потенційну можливість колізій між зако­нодавчою, виконавчою і судовою владою. В демократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані. Так, консти­туції багатьох країн передбачають такі способи їх легального вирішення, як розпуск парламенту, вотум недовір'я уряду, пра­во на процедуру імпічменту стосовно президента. Але можливі ситуації переростання конфліктів у більш гостру форму - полі­тичну кризу. Історія країн з нерозвинутими демократичними традиціями знає приклади, коли конфлікт гілок влади розвива­ється у напрямку їх прямого зіткнення. Наслідком подібних криз є дестабілізація всієї політичної системи. Деякі кризи були настільки сильними, що втрачали можливість конституційного вирішення ;

•   конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коа­ліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює велику вірогідність появи непорозумінь з наступною відставкою окремих її членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недо­віри урядовому курсу і сформувати новий кабінет міністрів. Прикладом подібної урядової нестабільності є Італія, в якій практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Внутрішньо парламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій чи у протистоянні палат парламенту. Парламент виражає безпосередню інституціональну арену, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації: особливо це стосується тих парламе­нтів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить немо­жливим прийняття якихось спільних рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу;

•   конфлікти між партіями і суспільними рухами з різ­ ними ідеологічними орієнтаціями;

•   конфлікти між різними ланками управлінського апа­рату.

Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії ''влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціа­льних груп до управління, різні можливості впливу на прийн­яття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом до­ступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не ви­падково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.

Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:

•  статусно-рольові конфлікти. їх джерелом є нерів­ність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і грома­дянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Ці конфлікти можуть підживлюватися відчут­тям якою-небудь групою відсутності соціального визнання і влади. Прикладом цього може бути роль третього стану у бур­жуазних революціях ХУШ-ХІХ ст., або етнічні конфлікти, предметом яких є питання підвищення автономії чи політично­го суверенітету якогось народу. Нереалізованістю статусних очікувань можна пояснити підтримку радянською інтелігенці­єю у 80-х рр. XX ст. опозиційного до КГІРС руху. До цього ча­су проявилася невідповідність між її соціально-культурним статусом, з одного боку, і матеріальним становищем, а також обмеженістю політичних і громадських свобод - з іншого;

•  статусно-рольові конфлікти часто виникають між різ­ ними рівнями влади. Так, конфлікти між центральною і регіо­нальною владою викликані бажанням останньої набути більше
суверенітету.

Всі вертикальні конфлікти виникають як результат со­ціального порівняння. Група може порівнювати своє станови­ще з кращою позицією у минулому чи з рівнем вищої статусної групи. Група може сподіватися на більш високе становище в майбутньому. Не кращі для неї порівняння породжують почут­тя невдоволення і фрустрацію. В першій половині 90-х років напруга, що була притаманна для українського суспільства, була пов'язана з тим, що фрустрація набула масового характе­ру. Вона стала психологічною реакцією на надмірне завищення очікувань; на початку реформ суспільство сподівалося на мож­ливість надто швидкого переходу до модернізованої економіч­ної та політичної системи [9, 284-285]

Режимні політичні конфлікти, які переслідують мету зміни політичного ладу або радикальної зміни політичного ку­рсу. Неефективність політики, що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довіри до влади. На­приклад, наприкінці 80-х рр. XX ст. проявом конфлікту між суспільством і владою став рух за відміну шостої статті Кон­ституції СРСР, яка приписувала КПРС статус керівної сили суспільства. Конституційним способом вирішення подібних конфліктів є голосування за кандидатів від опозиції на наступ­них виборах. В такій формі може бути виражений протест і ба­жання населення радикальної зміни політичного й економічно­го курсу.

Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою елітою і суспільст­вом, у втраті владою дегітимності державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи су­проводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, або проявляються у формі масо­вих стихійних виступів і революцій, спрямованих на зміну іс­нуючої політичної системи.

Також виділяють поділ ї на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерва­тори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли вони ви­ходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується перед конфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуністично­го (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демократичного су­спільства; 3) реанімація колективістських цінностей у лі­во- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів. Цей конфлікт пов'язаний із зітк­ненням різних, насамперед політичних і соціально-еко­номічних, інтересів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правля­чі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політично правлячих груп перетвори­тися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як супере­чність щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду ко­муністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Простежується і в країнах, де національні меншини компактно прожива­ють у районах, що колись належали їхнім етнічним бать-ківщинам (проблема трансільванських і словацьких уго­рців). Визрівання конфлікту ідентифікації було зумовле­не тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох краї­нах частина населення не бажала визнавати себе грома­дянами держави, на теренах якої вона мешкала[1, 397-398].

Політичні інститу­ти, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно об­стоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:

—конфлікт між владою та громадськими силами, ін­тереси яких не представлені у структурі владних відносин;

—конфлікт всередині існуючої влади, який пов'яза­ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних по­вноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунту­вання нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Розділ ІІ Історія розвитку соціально-політичного конфлікту