Теорія соціального конфлікту

2.2. Теорія соціального конфлікту

Теорія соціального конфлікту — конфліктна традиція, конфліктологічний підхід — означення важливого напрямку розвитку соціологічної думки XX ст. Теорія соціального конфлікту набула особливої популярності у 60 - 70-х рр. і знайшла теоретичне обґрунтування у працях Р. Дарендорфа, Л. Козера, Дж. Рекса, Р. Колінза та ін., відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії й викликавши гостру полеміку у соціологічних колах, спонукала до постановки низки проблем у соціологічній науці. Численні дослідження у галузях політ, та індустріальної соціології, расових і міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо довели плідність цієї парадигми та водночас обмеженість ін., які ігнорували важливість проблем влади, розподілу благ і суперечливість інтересів різних соціальних груп та інститутів у суспільстві.

Сформувавшись у руслі марксистської традиції, Теорія соціального конфлікту згодом модифікувалася під впливом веберівських положень багатофакторності у соціологічному аналізі, деідеологізації та академічної аналітичності. На думку провідників конфліктного підходу, він володів більшими пізнавальними можливостями, ніж класичний марксизм, завдячуючи дослідженню усього розмаїття шляхів і форм пере­творення соціальної реальності, більш широкого спектру конфліктів, що їй притаманні. Вихідна теза цього підходу міститься у формулі, що «у центр моделі системи як цілого покладений конфлікт між інтересами й цілями» (Дж. Рекс). Конфліктність розглядається як універсальна повсюдна риса соціальних взаємин. Звідси — завданням соціологічного аналізу є виявлення й пояснення «базової конфліктної ситуації».[8, 265]

Теорія соціального конфлікту заявила себе у формі гол. альтернативи позитивістському функціо­налізмові у соціології: «соціології порядку» була протиставлена «соціологія конфлікту», була проголошена необхідність створення іншої «гілки соціологічної теорії», яка б адекватніше відображала соціальне життя. Конфліктологія звернулася до багатьох дилем у соціальному теоретизуванні, яким раніше приділялося мало уваги, зокрема, до проблем соціальної заміни, стратифікації, активності, вла­дарювання одних спільнот над ін. та ін. Ідеї Теорія соціального конфлікту складалися під впливом історико-культурних, суспільних і ідеологічних чинників 60-х рр (масового демократичного, антимілітаристського руху у США, ідеологічного несприйняття апологетичного позитивізму, критики принципів раціоналізму й лібералізму, консерватизму у соціальній думці...), надихалися закликами політичного радикалізму, соціально-філософського критицизму (ідеї Ч.Р. Мілза, послідовників Франк­фуртської школи, неомарксизму). У спільному конфліктологічному ракурсі суспільних явищ концепції мають помітні відмінності: у Козера — це ствердження позитивних функцій конфліктів, альтернатива у рамках того ж функціонального аналізу з використанням положень Зіммеля і Фрейда, у Дарендорфа — це обгрунтування панконфліктизму на основі ідей Маркса і Вебера із наголосом на перегляд Марксових поглядів на природу соціальних протиріч у другій по­ловині XX ст., у Рекса та Колінза — розробка тез теорія соціального конфлікту в універсалістській, абстрактній формі, обгрунтування цього підходу як теоретико-методологічного грунту «реального» розгляду сучас. соц. ін-гів та відносин: Загальні тези Теорія соціального конфлікту зводяться до того, що:

-   в усіх соц. системах можна знайти нерівномірний розподіл обмежених за кількістю цінних ресурсів;

-   нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різних частин системи;

-   конфлікти інтересів рано чи пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами

- конфлікти спричиняють реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, в свою чергу, слугуватиме поштовхом для нових конфліктів та змін, і т. д.

У центр аналітичної уваги прихильниками Теорія соціального конфлікту поставлений вид найпо­ширеніших соціальних процесів у суспільних процесах — конфлікти. Водночас, не зали­шено без розгляду і те, що конфліктам передує чи йде слідом або існує паралельно — соціальну інтеграцію й кооперацію, конкретно-історичні пара­метри умов, які породжують чи допомагають усувати конфлікти. їм притаманний історичного масштаб аналізу, довгочасні моделі змін, для них кардинальним залишається питання: як і чому виникають, розвиваються й змінюються певні типи суспільної організації [8,266]. Термін «конфлікт» у площині цього підходу дещо метафоричний. У ракурсі теорія соціального конфлікту вивчаються не тільки драматичні події суспільного життя (революції, напруження, масові рухи, відкрита боротьба...). Вони — тільки видимі прояви конфліктності, якою просякнута вся соціальна реальність. Суспільство характеризується домінуванням і підпорядкуванням інтересів різних його сегментів, соціальних груп та індивідів. Теоретиками конфліктології ставиться завдання з'ясувати, яким чином даний соціальний порядок, складений із суперництва різник устремлінь спільнот, верств і індивідів, функціонує та видозмінюється. Вони виходять з того, що боротьба інтересів завжди присутня у будь-якому суспільстві, завжди йде боротьба за успіх, першість, вигоди. Тобто, в Теорія соціального конфлікту гол. предметом аналізу виступають суперечливості соціальних процесів взагалі. Прибічники цього напрямку розробляють не тільки власне Теорія соціального конфлікту (хоча механізмам протікання, факторам, суб'єктам, головним параметрам і рисам приділяється значна увага). Йдеться про теорії суспільної організації, моделі соціальної поведінки, про групову мотивацію, про ціннісно-нормативну детермінацію способів життя, про пояснення історичної соціальних структур та інститутів, які склалися, про причини їх змін тощо.

Найбільшим внеском у соціологічну теорію аналітиками цієї парадигми вважається: конфліктне розуміння соціального порядку і суспільних відносин людей, пояснення конфліктних процесів — їхніх причин, факторів, інтенсивності, довгочасності та соціальних функцій, визначення ролі у соціальній динаміці. Простежується певна тенденція еволюції конфліктних протистоянь — від кла­сових та міжнаціональних протиборств до суперництва культурних моделей життє­діяльності, ціннісних уподобань.

Теорія соціального конфлікту з 80-х рр. трансформується у напрямі відходу від протиставлення структурному функціоналізмові, деідеологізації, інтеграції з мікрорівневими дослідженнями, змінюється становище прибічників цього підходу у соціальній науці (передусім, у США) — вони набувають академічного статусу, посилюється тяжіння до синтезу з парадигмами, насамперед неофункціоналізмом.

Висновки

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних

відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування. Найістотнішою відмінністю політичного конфлікту є те, що діючі суб’єкти цього конфлікту (особи, групи, еліти, держави) протистоять чи протидіють один одному з головного, базового, приводу - влади, її поділу чи володіння нею.

Об’єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом - боротьба за оволодіння нею, та владними інститутами. Змістом політичного конфлікту є політична боротьба, тобто протидія політичних суб’єктів, під час якої кожен прагне досягти мети, яка суперечить меті іншого .

Згідно з конфліктологічною теорією соціально-політичні конфлікти детермінуються нерівністю у стосунках власності, влади і статусу різних верств населення, яка викликає на певному етапі усвідомлення соціальною групою чи політичною силою несправедливості конкретного способу розподілу повноважень влади, матеріальних та духовних надбань суспільства . Тому, якщо розуміти політику як боротьбу за владу, то і політичні конфлікти слід розглядати як протиборство двох або більше сторін(конкуруючих партій, груп, спільнот та їхніх інтересів) щодо розподілу та утримання владних ресурсів, повноважень і благ. Якщо ж вважати, що політика - це діяльність, спрямована на регулювання і збалансування інтересів та відносин між різними соціальними і політичними суб’єктами з приводу життєво важливих питань, що зачіпають їхні істотні інтереси (власність, влада, гуманізм, справедливість тощо), то політичний конфлікт - це конфлікт з приводу життєво важливих питань, які можуть бути пов’язані не тільки з суто владними відносинами . Наукові дослідження вчених різних країн підтверджують, що значна кількість конфліктів у різних сферах життя певною мірою мають прикмети політичного конфлікту. Це не випадково, адже у політиці втілюються та реалізуються найважливіші суспільні відносини. Інакше кажучи, політика завжди є результатом діяльності соціальних груп та індивідів щодо забезпечення і обстоювання інтересів та їх реалізації за допомогою державної влади.

Політичний конфлікт взаємозв’язаний з економічними і соціальними явищами, бо політична боротьба завжди відображає стан соціально-економічних суперечностей.

Будь-який соціальний конфлікт, набуваю чи значних масштабів, об’єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність владних інститутів.

Мабуть, однією з умов стабільного і поступального розвитку суспільства може вважатися безперервне виявлення джерел і причин напруги та конфліктів, їх вчасне врегулювання. Необхідним є зниження гостроти конфліктів шляхом поглиблення співробітництва між гілками влади, вирішення соціальних, матеріальних і національних проблем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, підвищення ефективності рівня управління та виконавської дисципліни, зростання її авторитету серед населення. Все більш важливою постає оптимізація дії механізмів щодо запобігання, пом’якшення та нейтралізації негативних наслідків конфліктів в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів, а також застосування теоретичних та прикладних знань для направлення конфліктного процесу у правове русло.

У стабільних політичних системах соціальні конфлікти завжди вирішуються у спосіб консенсусу чи пошуку такого прийнятного рішення, яке відповідало б інтересам сторін-учасниць конфлікту, у спосіб взаємних поступок або поступок слабшій стороні, або тій стороні, яка зуміла довести обґрунтованість своїх вимог. Хоча у процесі докорінних реформ в Україні роз’єднана національна еліта і неконсолідоване суспільство в умовах наростання економічних проблем не змогли призупинити поглиблення кризових тенденцій, що призвели до досить різкого політичного загострення у суспільств і у період президентських 2004 р. і парламентських

2006 р. виборів, політичну ситуацію в Україні можна вважати стабільною та здатною до цивілізованого розвитку.

Список літератури

1.         Бабкіна О.В., Горбатенко В.П. Політологія. - К.: Академія, 2003. – С.395-401

2.         Ішмуратов А.Т., Валевський О.О. Політичний конфлікт у сучасній Україні: культурні виміри, структура, принципи аналізу. – К., 1997

3.         Колодій А., Климанська Л., Космина Я., Харченко В. Політологія: Підруч. для вищ. закл. освіти. - К.: Ельга-Н, 2000. — С.194-197

4.         Конфліктологія / За ред. професорів Л. М. Герасіної та М. І. Панова. - Харків: Право, 2002.- C.112

5.         Литвин В. М. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур’єр. - 2002. - 23 листоп. (№ 219). - С. 8

6.         Пірен М.І. Конфліктологія: Підручник. - К: МАУП, 2003, 360с

7.         Ткач О. І. Політологія. — К.: ВМУРоЛ, 2003. — С.223-233

8.         Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд. Андрущенко В.П. та ін. - Київ, 2002. – С.265-266

9.         Юрій М. Ф. Основи політології. — К.: Кондор, 2005. — С.278-293

10.      http://www.niss.gov.ua/Strateg_pr/1/1-5.pdf

11.      http://www.tspu.edu.ua/subjects/66/politilogiya/text/lek/Lek13.htm