2.1. Характеристика основних елементів правового статусу експерта в провадженні в справах про адміністративні правопорушення

Пізнати зміст будь-якого правового явища можливо тільки через пізнання його сутності, що виступає його ядром, більш стійким і концентрованим утворенням [21, с. 280 - 281]. Чинне адміністративно-процесуальне законодавство, встановлюючи права, обов’язки і відповідальність експерта, лише в загальному вигляді визначає його процесуальне положення. В юридичній літературі деякі процесуалісти, говорячи про самостійність виду доказів і розглядаючи особливості процесуального положення джерела доказів, в основному вказують лише на сукупність прав і обов’язків цих осіб [26, c. 55]. Стосовно експерта такий підхід здається недостатнім для всебічного з’ясування особливості процесуального положення цієї особи. Щоб зрозуміти процесуальне положення експерта, слід виділити і розглянути ті його основні сторони, які у своїй сукупності формують це положення, а також визначають роль і покладену на цього суб’єкта адміністративного провадження функцію і, отже, дають про нього правильне уявлення.

Розуміння сутності питання щодо правового статусу експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, зокрема його прав та обов’язків, на теоретичному рівні традиційно пов’язане із достатньо розробленими в правовій науці дослідженнями щодо правового статусу особи взагалі, адміністративно-процесуального статусу особи, правового становища учасників (суб’єктів) адміністративно-деліктного процесу, а також загального правового статусу експерта, фахівця, спеціаліста.

Юридичною доктриною проблемам визначення поняття та структури правового статусу приділяється неабияка увага як у загальній теорії права, так і у галузевих науках. Але, попри певну дослідженість питання, як зазначають А. Сухарева, П. Хотенець фахівці й досі не дійшли єдиної точки зору з цього приводу [68, с. 12].

Поняття „статус" включає в себе те стабільне, засадниче у правовому стані суб'єкта, яке разом із правосуб'єктністю містить також певне коло основних прав та обов'язків. Конкретні ж права та обов'язки відображують специфіку реального правового положення особи, яке пов'язане більш з наявністю тих чи інших юридичних фактів, а не основи загального положення суб'єкта у даній правовій системі [68, c.16].

Звернимося до етимології самого слова статус, яке походить від латинського „status" та означає становище, стан когось чи чогось, положення [48, с. 355]. Відповідно до нього під статусом суб'єкта права розуміють його правовий стан, що характеризується комплексом юридичних прав і обов'язків. Слід при цьому зауважити, що у фаховій літературі поняття „правовий статус" і „правове положення" нерідко ототожнюються [17]. Це є результатом того, що термін „правовий статус" не віднайшов чіткого відображення. Деякі вчені пропонують використовувати його для загальної характеристики положення суб'єкта, оскільки термін „правове положення" частіше використовується для характеристики суб'єкта у певному колі суспільних відносин. Правовий статус, таким чином, охоплює всі види зв'язків [43]. Це складні зв'язки, що виникають між державою та особою, фіксуються державою в юридичній формі - у формі прав, обов'язків та свобод, які у сукупності і утворюють правовий статус індивіда [96, с. 32].

Правовий статус, як уявляється, асоціюється із стабільним станом суб`єкта права, тоді як правове положення є таким, що постійно змінюється і залежить від участі суб'єкта у тих чи інших правових відносинах. Тому доцільно підтримати точкою зору О.Якимова з цього питання, який під правовим статусом розуміє сукупність передбачених юридичних прав і обов'язків [118, с. 14].

У правовій літературі як раніше, так і на сьогоднішній день спостерігаються тенденції ототожнення понять: правовий статус, правоздатність, правосуб’єктність, компетенція. В теорії права відсутня єдність думок щодо сутності та змісту правосуб'єктності. Одні дослідники (С.  Братусь, О.Венедиктов, С. Кечек’ян, О. Сергун, Ю. Толстой та ін. [68, с. 211]) в своїх дослідженнях ототожнюють дане правове явище із правоздатністю, оскільки, на їх думку, для розмежування цих понять немає ні теоретичних, ні практичних підстав. Разом з тим А. Сергун не заперечує самостійного існування правосуб'єктності як виключно теоретичного поняття [68, с. 90 - 91]. Протилежної точки зору дотримуються С. Алексєєв [68, с. 91], А. Гатінян [68, с. 92], В. Перевалов [68, с. 92], які справедливо вважають, що поняття “правоздатність” і “правосуб'єктність” відмінні, але разом з тим учені ототожнюють правосуб'єктність із сукупністю прав та обов'язків, що, але такий зміст має інше правове явище - правовий статус. Як зазначає В. Ревака, автор комплексного монографічного дослідження щодо форм використання спеціальних пізнань в досудовому провадженні, в юридичній літературі сукупність прав і обов’язків експерта називають процесуальною компетенцією або його повноваженнями [82, с. 136].

Щодо співвідношення правового статусу і правосуб'єктності О. Петришин слушно зазначає, що “зміст правового статусу не стільки виражає, скільки обумовлює зміст правосуб'єктності індивіда чи організації”.

Традиційно в адміністративно-правовій доктрині дослідження адміністративно-процесуального статусу громадянина розглядається в широкому й вузькому значеннях, які співвідносяться між собою як ціле і частина. Так, В. Авер’янов, зосереджує увагу на тому, що у вузькому значенні це сукупність врегульованих адміністративно-процесуальними нормами правових можливостей громадян як носіїв суб’єктивних прав і обов’язків щодо участі в адміністративно-процесуальній діяльності. У широкому значенні – це сукупність усіх закріплених в адміністративно-процесуальних нормах правових засобів, з допомогою яких визначається становище громадянина в адміністративному процесі [3, с. 495]. Визначаючи елементи адміністративно-процесуального статусу громадянина, М. Тищенко включає до їх складу: адміністративні процесуальні права, які належать до виду суб’єктивних прав громадян; адміністративно-процесуальні обов’язки; адміністративно-процесуальні законні інтереси [3, с. 496-499].

Т.В. Сахнова, аналізуючи норми ЦПК РРФСР, які визначають правовий статус експерта, звернула увагу, що при формулюванні статті “Обов’язки і права експерта” на перше місце виносились саме обов’язки. Виходячи з цього, вона зробила висновок: тим самим підкреслюється, що статус експерта підпорядкований меті процесу. Оскільки експерт у справі участі не бере, не має юридичного інтересу, то й участь у процесі взагалі для нього обумовлюється не певними правами, а головним обов’язком – дати об’єктивний висновок на поставлені перед ним питання [86, с. 174].

Названі Т.В. Сахновою особливості характерні й для адміністративно-юрисдикційного процесу України. Так, при визначенні процесуальних прав, обов’язків і відповідальності експерта на перше місце ст. 273 КпАП України при визначенні процесуального статусу експерта, спочатку виділяє наступні обов’язки експерта:

– з’явитися на виклик суду (посадової особи);

– дати об’єктивний висновок щодо поставлених питань [КпАП].

Особливий акцент, на нашу думку, необхідно зробити на тому, що на сьогоднішній день КпАП України, який є основним кодифікованим нормативно-правовим актом, що регулює провадження у справах про адміністративні правопорушення, прийнятий ще за часів радянської влади, за своїм змістом дещо застарів і не відповідає реаліям сьогодення, а саме, на наш погляд, містить обмежений склад елементів правового статусу експерта, що, безперечно, слід визнати недоліком, який потребує свого усунення. Доречі, проведений аналіз дає можливість стверджувати, що окрім КпАП України права та обов’язки судового експерта визначаються КПК України, КАС України, в яких перелік обов’язків експерта значно ширший. Для порівняння наведемо основні із них, що закріплюють дані процесуальні кодекси:

1. Експерт зобов’язаний провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок щодо поставлених йому питань, у разі необхідності – прибути за викликом суду, дати висновок або роз’яснити його в судовому засіданні.

2. Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою.

3. Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками адміністративного процесу, за винятком дій, пов’язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

4. Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

5. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.

6. Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.

7. У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи експерт зобов’язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.

Обов’язки судового експерта також визначаються ще рядом нормативно-правових актів: Законом України від 25 лютого 1994 року “Про судову експертизу”, Законом України від 10 лютого 1995 року «Про наукову і науково-технічну експертизу», Законом України від 17 червня 2004 року «Про державну експертизу землевпорядної документації», Інструкцією про їх призначення Згідно зі ст. 12 Закону України від 25 лютого 1994 року “Про судову експертизу” обов’язками експерта незалежно від виду судочинства є такі:– провести повне дослідження і дати повний обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок;– на вимогу судді, суду дати роз’яснення щодо даного ним висновку; заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі.

Згідно зі ст.21 Закону України від 10 лютого 1995 року «Про наукову і науково-технічну експертизу» експерт наукової і науково-технічної експертизи зобов'язаний:

-  пред'являти на вимогу замовника або організатора наукової чи науково-технічної експертизи свідоцтва або документи, що їх замінюють, та які підтверджують його досвід та рівень кваліфікації;

-  не допускати розголошення інформації, що міститься у матеріалах експертизи, якщо інше не передбачено договором або дорученням на проведення експертизи;

-  експерт наукової і науково-технічної експертизи не має права приймати від фізичних та юридичних осіб, заінтересованих у певних висновках експертизи, коштовні подарунки, грошову винагороду тощо [81].

Згідно зі ст. 25 Закону України від 17 червня 2004 року «Про державну експертизу землевпорядної документації» на експерта держаної експертизи покладаються обов’язки:

-  дотримуватися встановлених строків та порядку проведення державної експертизи, відслідковувати відповідність об'єктів державної експертизи вимогам законодавства, а також встановленим стандартам, нормам і правилам;

-  забезпечувати об'єктивне та якісне проведення державної експертизи;

-  вносити обґрунтовані зауваження та пропозиції щодо матеріалів та документації, які підлягають державній експертизі;

-  вносити відповідні пропозиції щодо вдосконалення форм і методів проведення державної експертизи;

-  заявляти самовідвід у разі наявності особистої заінтересованості щодо конкретного об'єкта державної експертизи.

Відповідно до Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (у редакції від 30 грудня 2004 року № 144/5) в п. 2 «Обов’язки, права та відповідальність експерта» експерт зобов’язаний:

–          прийняти до виконання доручену йому експертизу;

–          провести повне дослідження, дати обґрунтований та об'єктивний висновок.

– повідомити в письмовій формі особу або орган, які призначили експертизу, про неможливість її проведення, якщо поставлене питання виходить за межі компетенції експерта (спеціаліста) або якщо надані йому матеріали недостатні для вирішення поставленого питання, а витребувані додаткові матеріали не були отримані;

– з’явитися за викликом особи або органу, які призначили експертизу, для допиту з приводу проведеної експертизи чи повідомлення про неможливість її проведення;

– заявити самовідвід за наявності передбачених законом обставин;

-  з дозволу особи або органу, які призначили експертизу, проводити дослідження в присутності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та інших осіб у випадках, передбачених законодавством [35].

Однак, на нашу думку слушним є зауваження С. Бичкової, яке необхідно підтримати - процесуальні обов’язки експерта повинні визначатись виключно законами, а не підзаконними нормативними актами [13, с. 104], адже єдиним суб’єктом адміністративного судового процесу, на який законом покладений обов’язок самостійного проведення спеціальних досліджень, у результаті яких формується певний доказ, є експерт.

ЦПК РФ закріплює у ст. 85 значно ширше коло обов’язків експерта:

– прийняти до провадження доручену йому експертизу;

– провести повне дослідження наданих матеріалів та документів;

– дати обґрунтований та об’єктивний висновок по поставлених питаннях та направити його до суду;

– з’явитись за викликом суду для особистої участі в судовому засіданні;

– дати відповіді на питання, пов’язані з проведеним дослідженням;

– у випадку, коли питання виходять за межі спеціальних знань експерта або матеріали та документи непридатні для проведення дослідження та надання висновку, експерт зобов’язаний направити до суду мотивоване повідомлення в письмовій формі про неможливість дати висновок;

– забезпечити збереження наданих йому матеріалів та документів та повернення їх до суду разом з висновком або повідомленням про неможливість дати висновок.

В юридичній літературі звертається увага на необхідність закріплення такого обов’язку експерта, як дотримання конституційних прав людини при провадженні експертизи по відношенню до людини  [86, с. 175]. З цим, безумовно, слід погодитись, оскільки обов’язок не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей встановлений у ст. 68 Конституції України. Проте не можна його виділяти саме як процесуальний обов’язок експерта, оскільки цей обов’язок характерний для усіх осіб незалежно від їх статусу.

Іншим важливим елементом правового статусу експерта в провадженні про справи про адміністративні правопорушення є визначені адміністративно-процесуальним законом права експерта, які взаємопов’язані із здійсненням відповідних обов’язків. Для того щоб виконати покладений на експерта обов’язок дачі достовірного, повного й об’єктивного висновку, закон наділив експерта широким комплексом прав, покликаних гарантувати якісне проведення дослідження й одержання обґрунтованого висновку.

Правильне розуміння прав експерта органічно пов’язане з такими питаннями, як підстава призначення експертизи, межі використання спеціальних пізнань експерта, оцінка висновку експерта і т.д. На думку Ю. К. Орлова, окремі права експерта, наприклад, право експерта на дачу висновку за своїм внутрішнім переконанням, процесуальна самостійність і особиста відповідальність за даний ним висновок, у зв’язку з тим, що вони визначають правомочності інших суб’єктів експертизи, а також порядок її проведення й оформлення, можуть бути названі принципами експертизи [99 , c. 99].

Права експерта щодо провадження у справах про адміністративні правопорушення встановлюються в ч. 3 ст. 273 КпАП, згідно з якими експерт має право: знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета експертизи, заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку; з дозволу органу (посадової особи), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, ставити особі, яка притягається до відповідальності, потерпілому, свідкам запитання, що стосуються предмета експертизи; бути присутнім при розгляді справи.

Процесуальні права експерта встановлюють також КПК України, КАС України, і є більш розширеними, ніж права експерта, що закріплює КпАП України, отже, як показує аналіз даних процесуальних кодексів, вони значно збільшують коло повноважень експерта в кримінальному та адміністративно-судовому процесах.

Для порівняння наведемо основні з них: знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження; заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків; викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання; бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження; задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам; експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з проведенням експертизи і викликом до суду; може відмовитися від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову повинна бути вмотивованою.

Зазначені права експерта потребують детального аналізу.

Експерт може знайомитися з матеріалами справи, які відносяться до предмета експертизи і які необхідні йому для проведення дослідження і складання ним висновку. Для того щоб виключити можливість помилок, у кожному конкретному випадку слідчий і суд повинні приймати рішення про межі ознайомлення експерта з обставинами справи, обсяг матеріалів, що надаються експерту, з урахуванням особливостей кожного виду експертиз, і це рішення повинне бути «ретельно обдумане» [112, c. 87]. Наприклад, такі види експертиз, як судово-психіатрична, судово-бухгалтерська, технічна та інші для відповіді на поставлені питання вимагають найбільш повного ознайомлення експерта з матеріалами справи. При провадженні інших експертиз, наприклад, графічної, дослідження зброї, ідентифікації предметів, як правило, ознайомлення має дуже обмежений характер. Тому обсяг і межі ознайомлення експерта з матеріалами справи визначає слідчий і суд, керуючись при цьому принципом: у розпорядження експертів надаються всі ті матеріали (протоколи, документи, речові докази і т. д.), в яких відбиті фактичні дані, причинно пов’язані з об’єктом експертного дослідження, з його виникненням, вилученням чи зміною, подією або з обставинами, що досліджує експерт [14, c.42 - 43].

Якщо експерту для відповіді на поставлені питання буде недостатньо матеріалів, спочатку наданих на експертизу, то експерт має право заявляти про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для дачі експертного висновку.

Усі матеріали повинні надходити до експерта тільки від особи, що призначила експертизу, закон не надає експерту право їх збирати [14, c. 46].Коли експерт самостійно, крім направлених на дослідження об’єктів і представлених йому для ознайомлення матеріалів справи, збирає матеріал для дослідження, то він виходить за межі своєї компетенції.

Право експерта викладати у висновку експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання; тобто так зване право на експертну ініціативу [86, с. 183]. Слід відзначити, що таке положення розраховано на випадки, коли суди не знають можливостей експертизи або допускають упущення [13, с. 45]. В юридичній літературі відзначалось, що в такому випадку експерт визначає предмет дослідження, тобто формулює питання про встановлення нових обставин, проводить дослідження та в своїх висновках дає на нього відповідь . У зв’язку з недостатньою ясністю щодо меж ініціативи експерта, умов і форм її прояву, місця викладу результатів цієї ініціативи питання про право експерта на ініціативу в ході проведення експертизи в теорії і на практиці розглядається по різному. Частина учених і практичних працівників відстоює це право беззастережно[5;13; 14; 21]; інші не заперечують в принципі такої ініціативи експерта і тим самим її підтримують, але за умови, що перш ніж викласти результати такої ініціативи у висновку, необхідно одержати на це обов’язкову згоду слідчого або суду.

Як зазначає В. Ревака закон не вимагає від експерта одержання будь-якої попередньої згоди чи дозволу на можливості реалізації цієї ініціативи. Тому експерт може самостійно, на підставі свого досвіду і знань, і виходячи з ходу і результатів проведених досліджень, указати на ці обставини в даному ним висновку. Але це не означає, що експерти повинні користуватися цим правом у будь-якому випадку, тому що обов’язок встановлення обставин справи лежить на органі, в провадженні, якого знаходиться справа, а обов’язок експерта відповісти на поставлені перед ним питання [82 с. 144-145].

Відповідно до п. 2 ст. 275 КпАП України, можна ще виділити такі права експерта, як: право на збереження за експертом середнього заробітку за місцем роботи за час їх відсутності у зв’язку з явкою в орган (до посадової особи), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення; право на відшкодування витрат, пов’язаних з переїздом до місця виклику і назад, добові в разі переїзду до іншого населеного пункту; сплата винагороди за виконану роботу.

В п. 2 ст. 275 КпАП України доцільно встановити, що експертиза оплачується не лише експертам, а й експертним установам. Недоцільно окремо виділяти суми компенсації експертам та суми збереження заробітної плати, якщо проведення експертизи доручається експертній установі, оскільки ці питання повинні вирішуватись відповідно до чинного трудового законодавства України, порядку та умов оплати праці в даній експертній установі. У випадку, коли особи, які беруть участь у справі, наполягають на призначенні експертом особи, яка не є працівником державної експертної установи, або на призначенні експертизи недержавній експертній установі, питання щодо розміру винагороди експерту та відшкодування витрат, пов’язаних із проведенням експертизи, доцільно вирішувати за погодженням із експертом (експертною установою).

Про це зазначається й у Законі України “Про судову експертизу”. Відповідно до п. 5 ст. 13 цього Закону експерт має право одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням.

При визначенні розміру витрат на проведення експертизи експерти (експертні установи) повинні подати суду обґрунтований розрахунок витрат на проведення експертизи (за винятком випадків, коли експертизу проводить державна експертна установа та розмір таких витрат встановлений законодавством). Водночас слід відзначити, що в умовах ринкової економіки викликає сумнів доцільність законодавчого встановлення розмірів витрат на проведення окремих видів експертиз, оскільки можлива постійна зміна вартості спеціальних матеріалів та обладнання [13, с. 110].

На нашу думку, за аналогією з КАС України в КпАП України доцільно закріпити спеціальні права експерта при проведенні експертизи за участю кількох експертів: радитись між собою, у випадку незгоди з іншими членами експертної комісії – складати окремий висновок.

Крім КпАП України права експерта закріплені в Законі України “Про судову експертизу”. У ст. 13 цього Закону закріплені такі права експерта: незалежно від виду судочинства судовий експерт має право ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються предмета судової експертизи, і подавати клопотання про надання додаткових матеріалів; вказувати у висновку експерта на виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням.

Серед названих прав окремої уваги заслуговують такі, як: подавати клопотання про надання додаткових матеріалів; з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта.

Ці права зазначає й п. 2.2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз. Однак в ньому говориться про право експерта порушувати клопотання про надання додаткових та нових матеріалів, необхідних для вирішення поставлених питань; порушувати клопотання, що стосуються проведення (в згаданому Законі – предмета!) експертизи; оскаржувати в установленому порядку дії та рішення особи або органу, які призначили експертизу, що порушують права експерта або порядок проведення експертизи.

Слід звернути увагу на те, що зазначена Інструкція дещо розширює права експерта в порівнянні із Законом України “Про судову експертизу”.

Цікавим є закріплене п. 3 ст. 85 ЦПК РФ право експерта клопотати про залучення до проведення експертизи інших експертів. Доцільність надання такого права експерту у випадках, коли в нього виникнуть сумніви щодо правильності проведених ним досліджень або коли в процесі дослідження виникне потреба у застосуванні спеціальних знань в іншій галузі науки, не викликає сумніву з позицій забезпечення об’єктивності та повноти дослідження. Тому, на наш погляд, потрібно виділити таке право в КпАП України навіть у випадку, якщо буде встановлено право експерта на порушення клопотання, що стосується проведення експертизи.

Інструкція про призначення та проведення судових експертиз також значно розширює, порівняно з Законом України “Про судову експертизу”, право на оскарження дій особи, у проваджені якої перебуває справа. По-перше, Інструкція говорить про оскарження дій не лише фізичної особи, але й юридичної. По-друге, вона надає право оскаржити не лише дії, які порушують права експерта, а й дії, які порушують порядок проведення експертизи. Викладена нами позиція щодо співвідношення норм Інструкції та Закону про права на порушення клопотання може бути застосована й до цього випадку.

На нашу думку, право експерта на оскарження дій, які порушують його права або перешкоджають проведенню експертизи, необхідно закріпити в КпАП України та встановити порядок такого оскарження. Наприклад, у випадку відмови суду у задоволенні клопотання експерта про ознайомлення з матеріалами справи, якщо експерт не має права на оскарження дій суду, він буде вимушений скласти висновок про неможливість дати відповідь на поставлені питання замість того, щоб просто оскаржити такі дії суду.

Поряд із правами та обов’язками експерта у провадженні у справах про адміністративні правопорушення як обов’язковими елементами його статусу у відповідному провадженні, ще одним важливим елементом, який потребує дослідження, є гарантії. Гарантії діяльності експерта в адміністративно-деліктному процесі є, водночас, і елементом його правового статусу, і засобом ефективної реалізації повноважень експерта.

Проведені дослідження свідчать, що найбільш ґрунтовно питання гарантій діяльності експерта аналізується в загальному плані або стосовно інших видів юридичного процесу, особливо кримінального. Можна констатувати відсутність у вітчизняній правовій науці наукових досліджень щодо гарантій діяльності експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, які були б присвячені безпосередньо зазначеному питанню.

Отже, доцільним вбачається висвітлення та аналіз найбільш актуальних теоретичних та практичних питань гарантій діяльності експерта в провадженні в справах про адміністративні правопорушення.

Гарантії діяльності експерта в адміністративно-деліктному процесі становлять своєрідний фундамент його діяльності, створюють умови надійності його правового становища, сприяють досягненню поставленої мети, всебічному, повному й об¢єктивному дослідженню обставин справи, постановленню законного та обґрунтованого судового рішення.

Отже, перш за все, необхідно звернутись до етимології самого поняття «гарантія», яке походить від французьського garantie, від garantir– забезпечувати і в Словнику іншомовних слів визначається як запорука, умова, що забезпечує що-небудь [88, c. 113]. Юридичний енциклопедичний словник зазначає, що гарантія – це один зі способів забезпечення виконання зобов’язань [116, с. 59]. В. Любашиц, А. Мордовцев, І. Тимошенко відмічають, що гарантії необхідно розглядати як систему соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, засобів і заходів, що створюють рівні можливості особі для здійснення своїх прав, свобод та інтересів.

Детальний аналіз різноманітних наукових, публіцистичних правових джерел із досліджуваної тематики, дозволяє простежити широку підтримку позицій Н. Вітрука, який пропонує серед юридичних гарантій прав особи слід розрізняти гарантії реалізації і гарантії охорони [84. с. 179]. До першої групи вчений відносить: межі прав і свобод, їхня конкретизація в поточному законодавстві; юридичні факти, з якими пов’язується їхнє володіння і безпосереднє користування; процесуальні форми реалізації; засоби заохочення і пільги для стимулювання правомірної й ініціативної їхньої реалізації. Другу групу юридичних гарантій складають: заходи нагляду та контролю за правомірністю поведінки суб’єкта права з метою виявлення випадків правопорушення; заходи правового захисту; заходи юридичної відповідальності; заходи припинення та інші правоохоронні заходи; процесуальні форми охорони прав та обов’язків; заходи профілактики та попередження правопорушень [18, с. 203-226]. Більшість вчених-правознавців, прокладають саме дану концепцію в основу своїх наукових досліджень.

На думку О. Чванова процесуальні гарантії мають бути спрямовані на виконання ролі своєрідних „бар’єрів”, що відокремлюють суб’єктів права від бюрократичного свавілля та деякою мірою компенсують нерівне становище суб’єктів адміністративних процесуальних правовідносин [84, с. 17].

Російський вчений-адміністративіст Д .Астахов приділив увагу ґрунтовному дослідженню правового становища учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, спираючись на вироблені правовою теорією класифікації гарантій, аналізуючи серед загальних гарантій правового становища учасників провадження також економічні, політичні, соціальні гарантії. Щодо спеціальних (юридичних) гарантій Д. Астахов підтримує позицію щодо віднесення до них певних норм права, правозастосовної діяльності з забезпечення прав та свобод особи, яка базується на цих нормах, а також індивідуальні юридичні акти, у яких ця діяльність фіксується. Досліджуючи юридичні гарантії правового становища учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, вчений спирається на розглянуту вище класифікацію Н. Вітрука [9, с. 142 - 148].

Проведені дослідження свідчать, що процесуальні гарантії діяльності експерта регламентуються ст.4 Закону України «Про судову експертизу», яка встановлює, що незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечуються: процесуальним порядком призначення судового експерта; забороною під загрозою передбаченої законом відповідальності втручатися будь-кому в проведення судової експертизи; існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання, досудового та судового слідства; створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його матеріальним і соціальним забезпеченням; кримінальною відповідальністю судового експерта за дачу свідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків; можливістю призначення повторної судової експертизи; присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення судової експертизи.

Ст. 26 закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» доповнює гарантії незалежності експерта державної експертизи наступними: проведенням державної експертизи у встановленому законом порядку; свободою вибору форм і методів експертного аналізу і оцінки та викладенням особистої думки з питань проведеного аналізу; забороною втручатися будь-кому в проведення державної експертизи, за винятком визначених законом випадків; захистом порушених прав експерта у встановленому законом порядку.

За невиконання або обов’язків експерт несе відповідальність, встановлену законодавством України. За злісне ухилення від явки до суду експерт несе відповідальність за ч. 2 ст. 1853 КпАП України, а за надання завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків – відповідно за ст.ст. 384 чи 385 КК України.

Відповідно до ст. 1853 КпАП України за злісне ухилення експерта, перекладача від явки в суд встановлюється відповідальність у вигляді накладення штрафу в розмірі від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно зі ст. 384 КК України за надання експертом завідомо неправдивого висновку він може бути притягнений до кримінальної відповідальності у вигляді виправних робіт на строк до двох років або арешту на строк до шести місяців, обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк від двох до п’яти років.

У ст. 385 КК України встановлено, що за відмову експерта без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків у суді на нього може бути покладена відповідальність у вигляді штрафу від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешту на строк до шести місяців.

Отже, ст. 384-385 КПК України, ст. 58 ГПК України, п. 13 ст. 66 КАС України, передбачають кримінальну відповідальність експерта за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків надання експертного висновку або завідомо неправдивий висновок. В провадженні по справам про адміністративні правопорушення відповідальність експерта та обставини, що виключають його участь по справі, взагалі не відображені, в п. 1 ст. 273 КпАП міститься лише норма про обов’язок експерта з’явитися за викликом органу (посадової особи) та надати об’єктивний висновок. Таку конструкцію даної законодавчої норми не можна визнати правильною, адже вона не забезпечує у повному обсязі ефективної участі експерта у справах про адміністративні правопорушення, його відповідальності за надані висновки.

Слід відмітити, слушну думку Б. Россінського, який зазначає, що відповідальність за відмову експерта з’явитися за викликом суду, органу, посадової особи, які здійснюють провадження, виправдана лише у відношенні до працівників спеціалізованих експертних закладів, для яких провадження експертиз входить до службових обов’язків. Будь-які інші спеціалісти не повинні притягатися до виконання експертиз без їх згоди., тобто вчений відстоює позицію про доцільність формулювання права експерта, що не працівником спеціалізованого експертного закладу, на відмову від проведення експертизи і надання експертного висновку [83, с. 138].

Продовжуючи розгляд практичних аспектів гарантій діяльності експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, слід вказати на недосконалість їх правового регулювання, про що свідчить аналіз чинного, і перспективного адміністративно-деліктного законодавства. Отже, одним із напрямів вдосконалення повинно стати закріплення саме на рівні адміністративно-процесуального законодавства гарантій діяльності експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення за аналогією із кримінально-процесуальним законом, адже діяльність експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення є однією з важливих умов передумов забезпечення можливості для всебічного і повного з’ясування обставин справи і вирішення питання по суті. Правильне уявлення про особливості процесуального положення експерта дозволяє судити про зміст прав і обов’язків експерта, гарантії його діяльності, окреслити відмінні риси його від інших суб’єктів адміністративно-деліктного процесу, а також визначити порядок і характер взаємин експерта з органом, в провадженні якого знаходиться справа про адміністративне правопорушення, у ході призначення і провадження експертизи, що має важливе значення для забезпечення ефективної діяльності експерта при наданні об’єктивного і достовірного експертного висновку.



Информация о работе «Адміністративні правопорушення. Експерт як суб'єкт провадження у справах»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 193646
Количество таблиц: 2
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
71402
0
0

... - це певна єдність послідовно здійснюваних дій і процедур, спрямованих на розгляд і вирішення індивідуально-конкретних (адміністративних) справ. З цього випливає, що усі зазначені суб'єкти здійснюють провадження у справах про порушення митних правил, тільки свої владні повноваження вони реалізують на різних його стадіях. Коло посадових осіб, уповноважених складати протоколи про порушення митних ...

Скачать
149808
0
0

... населених пунктів, забезпечення в них чистоти і порядку, правила торгівлі на ринках, а також правила забезпечення тиші в громадських місцях, за порушення яких адміністративну відповідальність передбачено відповідно ст.ст.152, 159 і 182 КпАП (ст.26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") Викликає заперечення доцільність надання таких повноважень сільським та селищним радам. До того ...

Скачать
20708
0
0

... провадження. Всі ці особи, в межах свого спеціального призначення в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, користуються визначеними повноваженнями. Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії можуть провадитися у присутності понятих. Присутність понятих обов’язкова при вчиненні виконавчих дій, пов’язаних із примусовим входженням до нежилих приміщень ...

Скачать
810571
0
0

... заходів і здійснюється на засадах гласності і суворого додержання вимог законодавства, охорони прав громадян, підприємств та організацій[58][247]. Нарешті зазначимо, що значення адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції в концентрованому вигляді виявляється в його призначенні та меті. Цей примус слід розглядати як один з найважливіших засобів здійснення державної влади, що ...

0 комментариев


Наверх