Свобода слова

1.2.     Свобода слова

Журналістика народжується на певному етапі історичного розвитку людства із загального потягу людства до свободи, із пошуку особою свободи, із потреби робити інформацію здобутком якнайширших мас.

Крізь усю історію людства проходить боротьба за свободу слова, як головну умову загальносуспільної свободи, забезпечення вільного розвитку людини, побудови демократичного суспільства [18].

Свободу слова недарма вважають наріжним каменем демократії: Якщо у суспільстві не має можливості вільно висловлювати свої погляди, то суспільство є яким завгодно тільки не демократичним [18].

Сьогодні свобода слова сприймається як найбільше завоювання світової цивілізації [1].

Існує багато формулювань визначень терміну „свобода слова”. Наведемо одне із них яке подає нам політична енциклопедія:

Свобода слова – одне з найважливіших конституційних прав громадян. Забезпечує можливість публічно висловлювати свої думки чи переконання в друці та інших засобах масової інформації, на мітингах, зібраннях і захист від примусового вираження своїх переконань і відмови від них. Існує на основі міжнародних стандартів. (...) Користування свободою слова накладає особливі обов’язки і може супроводжуватись рядом обмежень, котрі повинні бути встановлені законом (...) [21].

І. В. Ладодо

Для журналістики свобода слова мусить розглядатися принаймні в двох аспектах:

1)         як свобода преси;

2)         Як свобода слова.

У нашій роботі далі ми будемо розглядати свободу слова в аспекті свободи преси.

Розділ 2.

Моральні та юридичні аспекти у журналістиці

2.1. Історія розвитку свободи преси

Свобода преси найчастіше визначається як право поширювати ідеї, думки, інформацію через друковане слово без обмежень з боку влади; право, що гарантує захист і лежить в основі усіх інших свобод та прав людини. Свобода преси, на нашу думку. Є не просто гарантом, а головним гарантом конституційності демократичного ладу.

Свобода преси і форми законодавчого та політичного її обмеження у суспільстві мають довгу історію, ще з часів Стародавнього Риму. Так, у 1485 році з’явились чіткі ознаки церковної цензури преси – всього через 35 років після винаходу Гуттенбергом друкованого верстата. А в 1559 році було оприлюднено перший список заборонених книг. Паралельно з церковною розгорталась і політична цензура, все більше перетворюючись в інструмент державної влади. У наші часи ця тенденція певною мірою йде на спад, але все ще спостерігаються ситуації, коли навіть у парламентських демократіях цензура вважається нормальною і виправданою. Нерідко цензура введена лише на період надзвичайної ситуації (війни. Тощо), „обростає” соціально-політичними інститутами, закріплюється в них і стає постійним явищем. Незважаючи на те, що ситуація давно стабілізувалася. Тоді вона набуває напівсекретного, замаскованого характеру і спрямовується спеціальними державними установами [19].

У радянських джерелах відстоювалася думка. Що лише комуністична партійність є тою обов’язковою умовою, за якої можлива свобода преси. У довіднику Д. С. Григораша „Журналістика у термінах і виразах” читаємо : „ Саме комуністична партійність забезпечує цю свободу, забезпечує вільне виявлення народом своїх дум і прагнень. (...) В експлуататорському суспільстві не може бути свободи слова, як і свободи преси. Лозунг свободи преси в устах буржуазії наскрізь фальшивий (...). Справжня свобода преси стала можливою лише внаслідок перемоги соціалістичної революції.”

Наявність цензури в СРСР ретельно приховувалася за невинною назвою „Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі”. Жодна книжка, журнал чи газета, інша продукція для масового поширення не могла вийти без санкції на те даного комітету [18].

2.2 Цензура як контроль за діяльністю журналістики

під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю журналістики та книговиданням шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що проводяться владою або за її рекомендацією. Є і інші визначення терміну „цензура”. Зокрема „ за академічним словником української мови слово цензура має два тлумачення: 1) попередній політичний перегляд на лояльність творів, призначених для друкування, театральних постановок, будь-якої кореспонденції; 2) державна установа яка відає наглядом, та особи, які такий нагляд здійснюють [29].

Сьогодні в суспільній свідомості усталилася думка: наявність цензури – перша ознака тоталітарного політичного режиму, відсутність цензури – ознака демократичного способу організації суспільства. У всіх розвинутих країнах світу цензура законодавчо заборонена, а конфлікти з пресою громадяни та установи розв’язують лише в судовому порядку [18].

За твердженням багатьох вчених, дослідників, журналістів класичної, за формою цензури в Україні немає. Маємо на увазі те, що немає відповідних установ та осіб котрі мають обов’язки здійснювати нагляд за інформацією. Це офіційно забороняє Конституція України. Але все таки цензура в Україні є незмінним явищем, зокрема у пресі. „Про це свідчить розповсюдження „темників”, гоніння на опозиційну пресу, переслідування (...) працівників пера [29].