Юридичні гарантії свободи преси

2.4. Юридичні гарантії свободи преси

Свобода преси вважається однією з основних конституційних свобод. Найбільш важливою передумовою існування свободи преси та інших політичних свобод є саме конституціоналізм, бо „регулювання основних засад журналістики правом здійснюється через конституційні норми” [22]. Конституційні гарантії свободи преси є невід’ємною ознакою системи ЗМІ.

Законодавство України забезпечує широкі можливості для творчої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами і закріплені в міжнародних правових документах.

М. Драгоманов розглядав свободу слова ґк одну з обов’язкових конституційних норм, причому зробив вагомий внесок у реалізацію цього принципу (...). Прагнучи, за словами професора Р. Іванченко, допомогти визвольному рухові знайти правильну теорію побудови демократичного суспільства. Драгоманов розробив у 80-х роках XIX століття федеральну конституцію, у проекті якої наголос робиться на саме на свободу слова, інші демократичні свободи та їх гарантії [10].

Параграф 17 Конституції УНР (1918) проголошував, що „...громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути обмежений в правах слова, друку...” [28]. Однак, розділ VIII цього документа передбачав: „У випадку державної необхідності (під час війни або внутрішніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені... Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені. Має означати спеціальний закон, виданий звичайним порядком” [17].

На сьогоднішній день основні засади свободи преси сформульовані безпосередньо у законодавчих актах держави й у міжнародних правових документах. У „Декларації прав людини”, що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої перебуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: „Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне висловлювання їх, це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати. Одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів [18].

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли в нову Конституцію України [18].

Щоправда, формулювання щодо свободи слова в Конституції України є далеко не досконалими й не бездоганними. Вона визначає політико-правовий зміст свободи слова. У статті 34 Основного Закону записано, що кожному гарантується право на свободу думки, слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. Письмово або в інший спосіб – на свій вибір [14].

Зауважимо, що Конституційні гарантії свободи слова в Україні базуються на відповідних нормах міжнародного права, являють собою їх своєрідне логічне продовження. Зафіксовані в Конституції України принципи, норми і положення щодо прав на свободу слова загалом відповідають загальноприйнятим стандартам, міжнародним конвенціям з прав і свобод людини.

У другій частині статті 34 Конституції України встановлені обмеження на здійснення цих прав на підставі окремого закону. „...в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочином, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя” [14].

Така невизначеність у законодавстві може призводити, і як свідчить практика, нерідко призводити до того, що публікація у ЗМІ (навіть достатньо обґрунтована) щодо корумпованості окремих представників державної влади може розглядатися як загроза національній безпеці, або як така, що підриває авторитет правосуддя.

Нова конституція України зафіксувала право кожного на свободу думки, слова, переконань. Однак, поняття „свобода преси” залишилося поза межами Основного Закону, це можна розглядати як ущемлення свободи масової інформації. Це факт, по суті, означає, що свобода преси в Україні конституційно не гарантується, особливо, якщо враховувати вище названі обмеження свободи слова, встановлені другою частиною статті 34 [22].

Для діяльності журналіста важливим є ще дві статті Конституції України, знання яких для нього обов’язкові. Стаття 32 захищає приватне життя громадянина. „Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків , визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини” [14].

Парадоксально, але на відміну від нині чинного Основного Закону України, де відсутнє поняття „свобода преси”, навіть Конституції СРСР і УРСР містили його. Точніше, свобода преси там лише декларувалася.

За змістом усі варіанти радянських конституцій виглядали достатньо демократичними. Так, глава 7 радянської конституції 1977 року була цілком присвячена основним правам, свободам і обов’язкам громадян. У статті 50 гарантувалися свободи: слова, преси, зборів, мітингів і демонстрацій. Стаття 48 також проголошувала ці права і свободи. У тому числі і свободу преси [18].

Проте, у підрадянській Україні журналістика функціонувала як засіб панування номенклатури та окупаційно-імперського режиму, а не як засадничий елемент демократичного цивілізованого устрою, через який вільна людина реалізує одне з основних своїх прав – права на свободу слова.

На жаль, хоч законодавство України забезпечує і гарантує журналісту право на свободу слова, преси та творчості, однак, немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці цієї задекларованої в законодавстві свободи.

Розділ 3

Свобода преси в Україні

За твердженнями вчених, дослідників цієї проблеми „Повноцінна свобода преси, правова і моральна відповідальність журналістів належать до вищих цінностей демократії, яка, однак. Є не кінцевою станцією, а процесом суспільного розвитку. Рівень свободи слова завжди є відносним, він обмежений низкою правових. Політичних. Фінансово-економічних, моральних та інших чинників. Проте, повною мірою скористатися наявними можливостями, ресурсами і шансами здатна лише особистість, яка керується принципами свободи і відповідальності” [16].

Існує думка про те, що „Громадяни України не отримують достовірної інформації про соціально-політичні події. Українське суспільство існує окремо від держави. В українському інформаційному просторі панує офіційна думка. І це спричинює інформаційну нестабільність, яка, у свою чергу, загрожує створенням нестабільної ситуації у суспільстві” [27].

Наприкінці 2002 року у Верховній Раді пройшли слухання щодо дотримання в Україні закону про свободу слова. Виступи та свідчення експертів і журналістів тоді довели слушність та обґрунтованість принаймні двох положень. По-перше, існування політичної цензури в Україні є незаперечним фактом. По-друге, технології обмежень свободи слова стають дедалі витонченішими, результуючись, як у відповідній релакційній політиці друкованих та електронних медіа, так і у практиці самоцензурування, до якої нерідко примушують журналістів [30].

Необхідною передумовою свободи та незалежності мас-медіа є їхня господарська життєздатність. Адже ринкова економіка не лише відкриває певні можливості для розвитку ЗМІ, а й вимагає нових підходів, значно більших зусиль, аніж за умов партійно0державного контролю [14].

Також очевидно те, що впливовість преси та аудіовізуальних засобів масової інформації є важливим критерієм і водночас фактором розвитку не тільки демократії, а й економіки та суспільства. Український досвід державотворення ще раз підтверджує, що освоїти демократичні методи не вдасться без труднощів. До найважливіших цінностей сучасного демократичного суспільства, поза сумнівом, належить свобода, яка, втім, завжди є відносною і соціально детермінованою [16].

Свобода слова стосується не лише ЗМІ, як дехто вважає, а й всіх споживачів інформації, які потребують правового захисту від можливої упередженості, психологічного тиску з боку мас-медіа, неякісної чи, навіть, шкідливої інформаційної продукції.

Певну загрозу вільному демократичному суспільству створює монополізація медіа-концернів. Навіть тоді, коли вони певною мірою дотримуються принципу плюралізму думок і не заперечують проти розмаїття тем. Адже, скажімо, добре відомо, що потужні ЗМІ всупереч національним інтересам здатні нав’язувати свої цінності, власні „правила гри”. Безпосередній вплив на соціальну поведінку людей і формування їх ідентичності значно посилюють правову та моральну відповідальність мас-медіа перед суспільством і державою [16].

У липні 2002 року в структурі Адміністрації президента було створене Головне управління інформаційної політики, основна функція якого – управління інформаційним простором України, що здійснюється поза межами правового поля. Його так зване „know how” у сфері політичної цензури стало видання вказівок щодо змісту інформаційних програм телебачення. Радіо, статей у пресі. Тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі ЗМІ, що намагаються об’єктивно висвітлювати суспільно-політичне життя країни як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях [30].

„В останні роки газети починають перетворюватися на додатковий інструмент у вузько спрямованих політичних кампаніях, особливо у тандемі з телебаченням. Власне кажучи, „газети впливу” (особливо якісні) надають телебаченню усю необхідну аргументацій ну базу по ключовим проблемам дня, формують те інформаційне середовище, з якого телевізійні інформаційні служби часто-густо черпають інформацію для поширення в масовій аудиторії [9].

Редактор суспільно-політичного відділу часопису „Визвольний шлях” О. Хорунженко стверджує, що „не треба великого розуму. Щоб зрозуміти: не лише журналісти, що сидять на ціпку в олігархічних виданнях, але й ті, що, здавалося б, постійно перебувають у вільному польоті, моляться тому чи іншому богові з туго набитим гаманцем...” [9].

Деякі вчені стверджують, що „...постійне зростання кількості періодичних друкованих видань та їх тематичне розмаїття свідчать про наявні можливості вибору газет і журналів. Практичне забезпечення свободи преси” [16].

На регіональному рівні (не говорячи про місцевий) у нас практично не зустрічається преса, налаштована на справжню змістовну опозицію. Фрондувати владу, час від часу здійснювати на неї відчайдушні кавалерійські атаки – це ще трапляється, а ось послідовно аналізувати її діяльність, бути громадським експертом і громадською ж трибуною поки не вдається. І в цьому винні не лише обставини. В які поставлена наша преса, а й самі журналісти, яким часто не вистачає професіоналізму. Усвідомлення того, що свобода преси – цеще й відповідальність за кожне сказане слово [9].

Свобода преси, безумовно, включає і право на помилку, однак, свободу не можна плутати з непрофесійністю, тенденційністю, неврівноваженістю [16].

Тому обговорюючи теперішній стан української преси мусимо говорити не про незалежність наших медіа, бо від цих розмов, (...), уже давно віддає свідомим чи неусвідомлюваним фарисейством, і не про продажність преси чи ї окремих представників. Для початку на порядок денний необхідно ставити питання про вироблення корпоративних для всіх журналістів етичних норм, про елементарне відчуття міри. Інакше вітчизняній журналістиці ще довго залишатись між повною свободою від моралі і несвободою від продажу під акомпанемент скорботних розмов про втрачену свободу слова та утиски прав „четвертої влади”, до яких так охочі ті, хто готові рятувати пресу хоч кожного дня – стверджує старший викладач кафедри журналістики Дніпропетровського національного університету С. Демченко [9].

Потрібні роки, щоб наша журналістика стала по-справжньому незалежною, самодостатньою, професійною і відповідальною. Проблема полягає в тому, що журналістам доведеться краще розуміти політиків, а політики мусять більше поважати професійні вимоги майстрів пера [16].

В незалежній Україні практично немає незалежних джерел інформації. Якщо незалежна преса й існує, то умови її друку і продажу є такими, що що подібні інформаційні видання стають доступними для дуже вузького кола споживачів, – знову ж таки, ситуація неможлива в умовах демократичного суспільства...” – стверджує Оксана Пахльовська, письменниця, доктор філологічних наук.

На думку Голови Національної спілки журналістів України Ігоря Любченка : „В усьому світі ЗМІ – це колективний представник суспільства, який контролює дії владних структур. Мене часто запитують: „Коли преса зможе бути по-справжньому незалежною?” Я відповідаю однозначно: коли запрацює економіка України, коли будуть нормальні зарплати, пенсії, коли ціна газети, журналу стане низькою, доступною кожній людині” [27].

ВИСНОВКИ

Аналізуючи нашу курсову роботу можемо дійти до висновків, що основні завдання, які були нами поставлені, та мета роботи є виконаними.

Ми ґрунтовно дослідили систему забезпечення свободи преси в Україні, звернули увагу на моральні та юридичні гарантії свободи преси. Висвітлили та порівняли думки різних експертів з цього питання.

Таким чином, провівши ґрунтовні дослідження, проаналізувавши літературу з даної проблеми ми дійшли до наступних висновків:

·          в Україні з давніх часів приділялась увага питанням пов’язаним із свободою людини, слова та преси. Про це свідчать закони, постанови, положення котрі приймалися в Конституціях України різних часів з цього питання. А також постійна робота кваліфікованих законодавців, вчених, дослідників, журналістів по удосконаленню системи забезпечення свободи преси в Україні;

·          свобода преси вважається однією з основних свобод. Найбільш важливою передумовою існування свободи преси є саме конституціоналізм, бо регулювання основних засад журналістики правом здійснюється через конституційні норми. Конституційні гарантії свободи преси є невід’ємною ознакою демократичної системи ЗМІ;

·          до вищих цінностей демократії належать: повноцінна свобода преси, правова і моральна відповідальність журналіста;

·          кожен громадянин України має право на свободу думки, слова, вільне вираження своїх поглядів, переконань, має право збирати, зберігати, поширювати, вільно використовувати інформацію в будь-який спосіб;

·          незважаючи на те, що органами державної влади ЗМІ проводиться значна робота спрямована на поліпшення здійснення свободи преси, все ж, фіксуються численні порушення цієї свободи та ускладнення її реалізації;

·          однією з найболючіших проблем усіх ЗМІ є питання їх економічної свободи, зокрема, щодо оподаткування, встановлення прийнятних умов для виробників та розповсюджувачів інформаційної продукції;

·          існує, також, ряд недоліків чинного законодавства України. Зокрема те, що поняття „свобода преси” залишилося поза межами Конституції України, а це вказує на те, що свобода преси в Україні конституційно не гарантована.

Підводячи підсумок, варто зазначити, що на даний час зроблено дуже багато позитивного для кращого функціонування свободи преси. Проте, деякі питання потребують невідкладного доопрацювання і особливого перегляду з метою покращення та вдосконалення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1)         Антологія мировой правовой мысли: В 5-ти т.– М., 1999.– т. 5. Розсип. Конец XIX-XX в. – с. 47-56.

2)         Багряний І. Публіцистика. – К. – 1996. – с.294-298.

3)         Щеглов С. И. Внешнеполитическая пропаганда: Почерк теории и практики [учебное пос. Для ВНЗ по спец. „Журналистика”] – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Высшая школа., 1984. – 375с.

4)         Беглов С. И. Мир прессы и пресса в мире. – К., Политиздат Украины, 1975.

5)         Блюм Р. Журналістика у демократичному суспільстві: свобода преси, функції преси // Роль мас-медіа у плюралістичному суспільстві / За ред. А. З. Москаленка. – К., 1996. – с.14.

6)         Віче. – 2001. – №10. – С. 19-32.

7)         Ворошилов В. В. Журналистика. Базовий курс. Учебник. 5-е изд. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2004. – 704с.

8)         Гуцало Л. Українець, або „ чудацькі” уроки М. Драгоманова // Говорить і показує Україна. – 1998. – 9 квітня.

9)         Демченко С. Ціна слова, його свобода не означає свободи від моралі та відповідальності // Журналіст України. – 2003. – №1-2. – С.17-20.

10)       Єфремов С. О. Історія українського письменства – К.: „Феміна”, 1995. – с.464.

11)       Журналіст України. – 2006. – №7. – С.32-35.

12)       Журналіст України. – 2006. – №9. – С.14-19.

13)       Иностранная література. – 1991. – №10. – с.230-234.

14)       Конституція України – К.: 1998.

15)       Конституція УНР // Державний центр УНР в екзині / За ред. Л. Р. Винар, Н. Пазуняк. – Філадельфія; Київ; Вашингтон: Фундація ім.. С. Петлюро-Чопівських, 1993. – с.297.

16)       Людина і влада. – 2000. – №1-2. – С.61-65.

17)       Международная жизнь. – 1999. – №9. –С.14-19.

18)       Михайлин І. Основи журналістики. – К.: 2002.

19)       Москаленко А. Теорія журналістики –

20)       Москаленко А. З. Вступ до журналістики – К.: Школяр, 1997. – с.112

21)       Политическая енциклопедія в 2 т. Т.2 / Нац.общество. – научн. фонд; Рук.проекта Г. Ю. Семгин; Науч. ред. совет.: пред.совета Г. Ю. Семгин. – М.: мысль. 2000.- 701 с.

22)       Правничі аспекти діяльності журналіста в Україні. – К.; Сімферополь: IREX PROMEDIA Україна, 1998. – С.3.

23)       Перша конституція Пилипа Орлика 1710 р. – К.: Веселка, 1994.

24)       Посібник з питань свободи вираження. – К.: Ін форм. Прес-центр IREX PROMEDIA, 1999. – с.25,56.

25)       Соснін О. Державна інформаційна політика і свобода слова // політика і час. – 2003. – №3. – С.11-15.

26)       Тихонова Є. А. Парламентарна республіка як можлива і доцільна форма української державності // Проблеми державно-правової реформи в Україні. – К.: Ін-т закон-ва Верховної Ради України, 1997. – Вип..3. – С.199-200.

27)       Урок української. – 2002. – №10. – С.15-18.

28)       Україна дипломатична: Наук. Щорічник. – К. – 2003. – Вип.. 3. – С.748-755.

29)       Урок української. – 2003. – №2. – С.15-16.

30)       Хорунженко О. Ще раз про свободу слова та цензуру в Україні // Визвольний шлях. – 2004. –№3. – С.22-28.

31)       Чегодаев А. Революция и искусство// Советская культура. – 1989. – 13 июля.