Морфеми, вибрані для утворення слова, повинні бути найпродуктивнішими, тобто вживатися найчастіше

1. Морфеми, вибрані для утворення слова, повинні бути найпродуктивнішими, тобто вживатися найчастіше.

2. Із двох однаково продуктивних форм слід вибирати коротшу.

Коротші форми мають більше шансів на тривале існування. Це - один із наслідків закону економії, що реалізується в мові. Звичайно, ця норма не стосується тих випадків, коли одне й те ж слово має дві форми різної продуктивності (рад - радий, завива - завиває і т.д.).

Перелічено специфічні використання деяких морфем. Вибір нормативного варіанта написання префікса залежить від того, яким є лівосторонній контекст префікса. Загальна норма встановлює, що нормативним у такій ситуації є той варіант, який робить максимальну кількість складів відкритими. Користуючись цим правилом, не слід забувати, що варіанти -із, - іс стосовно префікса є дещо застарілі, а тому вони надають повідомленню старослов’янського забарвлення.

Потрібно розрізняти чужомовні омонімічні префікси пре - (позначає передування) та про - (вказує на подібність), а також власне українські префікси пре - та про - (прекрасний - препозитивний, проведений - промонархічний).

Помилковонебезпечними при написанні суфіксів є такі випадки: а) написання у прикметниках суфікса, який має фонетичний варіант [н’] (наприклад, житній, самобутній, вчорашній тощо); б) в іменниках четвертої відміни при відмінюванні з’являються суфікси, вживання яких необов’язкове (плем’ям - племенем).

Хоча деякі суфікси вважають нормативними, проте сферу їх вживання слід різко звужувати, оскільки вони невластиві українській мові: - овк (маршировка - марширування), - ир (компостирування - компостування), - юч (командуючий - командувач, завідуючий - завідувач). У писемних стилях української мови дуже продуктивними є суфікси - - анн, що позначають назви процесів (верстання).

Вимагає уваги написання закінчень, зокрема іменників другої відміни чоловічого роду твердої групи в орудному відмінку. Так, хоча пишемо столом, проте при відмінюванні прізвища на зразок Воробйов подаємо закінчення -им.

Семантичну диференціацію мають форми: родовий відмінок - папера (документа) і паперу (матеріалу); давальний відмінок - вазону (неживий об’єкт) і Дмитрові (живий об’єкт).

Стилістичну диференціацію мають, наприклад, такі форми масло - масла (у розмовному стилі це слово множини не має; у науково-технічних текстах усі форми множини є нормативними); співать-співати (у розмовному і художньому стилях допустимі обидві форми; у науково-технічних текстах нормативна лише остання форма).

В окремих випадках питання щодо нормативності деяких закінчень може бути вирішене лише на рівні словосполучень. Так, коли у тексті контактно розташовані слова другої відміни чоловічого роду в давальному відмінку, що називають живі об’єкти (наприклад, студентові Сиваченку), то нормативним є чергування закінчень -ові та -у.

До числа постфіксів в українській мові належать -ся, - сь. Якщо наступне слово починається з літери, що позначає приголосний звук, тоді в попередньому пишуть -ся, якщо голосний, то -сь.

Слід уникати лінгвістичного необґрунтованого вживання частки - ся, - сь. Приклад. Дослід виконується в такій послідовності... (правильно: Дослід виконують у такій послідовності. .).

5.2.2 Морфологічні характеристики слів

В українській мові існують явища паралелізму в таких граматичних категоріях, як рід, число, час, особа.

До іменинників чоловічого роду належать ті, що називають посади та професії людей (президент, прем’єр-міністр, аспірант, лікар, фізик тощо). Деякі з цих слів набули також паралельну форму жіночого роду (аспірантка, лікарка). Ці форми стилістично диференціюють: у діловому стилі використовують лише форму чоловічого роду, а в усіх інших стилях - не регламентують.

Залежні слова від найменування професій узгоджується у формі чоловічого роду.

Наприклад: Старший викладач Любов Іванівна; головний прокурор Лідія Іванівна Лисенко.

Коли ж після таких сполук на позначення жіночого роду стоїть дієслово, то воно узгоджується з прізвищем і вживається у формі жіночого роду. Наприклад: Старший викладач О.С. Гаєвська наголосила на цих рядках наказу директора.

У ділових документах не вживають узгодження типу: наша голова наказала, головна лікар порадила.

Незначна частина слів української мови має дублетні форми, які різняться категорією роду (жираф - жирафа, клавіш - клавіша, желатин - желатина тощо). Рід таких іменників редакторові слід контролювати з СУМ, а вживану форму - вибирати за частотним словником.

Використання категорії числа в українській мові також допускає винятки й варіанти.

В усіх стилях нормативним є шанобливе використання щодо осіб категорії множини замість однини. Приклад. Ви, мамо, відпочивайте...; Батько працювали...; Ви, пане Президенте...

Сюди ж належить використання в науковому стилі вітчизняної літератури форми першої особи множини замість однини - так зване авторське „ми" (як ми показали в розділі №. .). У країнах Заходу прийнято використовувати переважно авторське „я", тому в перекладах його можна залишати без змін.

В усіх стилях нормативним є використання однини замість множини у значенні збірності.

Приклад. Книга - джерело знань.

У конструкціях Школярі писали олівцем і Школярі писали олівцями обидві форми є нормативними.

Щодо категорії часу дієслів, то паралельне використання є допустимим лише в художньому і публіцистичному стилях.

У понятійних повідомленнях нормативним є використання так званого теперішнього постійного часу, а також використання форм часу дієслів у їх прямому значенні. Щодо використання форм давноминулого часу, то вони нормативні лише для художнього та публіцистичного стилів.

Паралельні форми вживання має також категорія способу дії, які є допустимими лише в художньому й публіцистичному стилях.

Так, дійсний та умовний способи, а також інфінітив можна нормативно використовувати у значенні наказового.

5.2.3 Засоби і способи словотвору

Стосовно засобів словотвору потрібно контролювати:

1) стилістичну приналежність морфем;

2) семантичні особливості морфем;

3) продуктивність морфем;

4) довжину морфем.

Найзагальніші норми словотвору та приклади такого контролю

Вживання слів на зразок глибина - глибінь, висота - височінь слід диференціювати згідно з їх стилістичним значенням.

Перше слово, точніше його суфікс, є стилістично нейтральним, а друге - емоційно забарвлене, тому належить до художнього чи публіцистичного стилю.

Абревіатурний спосіб словотвору є нормативним для деяких стилів письмової й ненормативним - для стилів усної мови. Він також є нормативним для офіційних, наукових, інформаційних, виробничих (технічних) довідкових повідомлень.

Вживання слів на зразок стукіт - стукання, дзенькіт - дзенькання, набір - набирання слід диференціювати за їх семантичним значенням.

Перше слово позначає результат дії (об’єкт), а друге - саму дію - процес. Тому перед вибором потрібної форми слід встановити, що мав на увазі автор повідомлення: об’єкт чи процес, - і лише тоді, коли є помилка, виправити текст.

В українській мові найпродуктивнішим способом словотвору є морфологічний, зокрема афіксальний. Тому перевага повинна надаватися йому. Якщо неможливо врахувати цей критерій, слід використовувати інші.

Приклад. Припустімо, доводиться вибирати з двох нормативних форм: тягнути (-ся, - сь) - тягти (-ся, - сь). Тут для вибору варіанта виправлень доречно скористатися частотним словником. [6] Як засвідчує цей словник, основа тяг- частіша (32 слововживання), а основа тягну- значно рідша (10 слововживань). Тому треба вибрати продуктивнішу основу тяг-. У випадку наявності двох форм приблизно із однаковою частотою належить вибрати коротшу.

5.3 Норми для рівня слів і словосполучень 5.3.1 Контроль словникового складу повідомлень

Словниковий склад повідомлення контролюють комбінованим списко-компаративним методом, тобто порівнюють слова, що є у повідомленні, з тими, які є в словнику реципієнта.

Звичайно, словники реципієнтів постійно змінюються, причому в напрямі поповнення.

Норма редагування встановлює, що в повідомленні можна використовувати будь-яке слово лише тоді, коли воно є в словнику реципієнта.

У повідомленні будь-яке слово можна використовувати лише за одночасного виконання двох умов: якщо слово (його графемний запис) є в словнику реципієнта і якщо в словнику реципієнта за цим словом закріплене те значення, яке використав у повідомленні автор.

Цього правила іноді важко дотриматися, як, наприклад, у дитячій літературі (так, автори можуть використовувати рідковживані значення слів, що не відомі дітям).

Ще одна трудність контролю словникового складу повідомлення полягає в тому, що треба чітко розрізняти вживання слів, які одночасно належать як до лінгвістичного, так і до термінологічного словника, і, відповідно, мають різні значення (лінгвістичне й термінологічне).

Приклад. У реченні Вода текла вулицею вжито лінгвістичне значення слова вода (прозора рідина без запаху, хоча в ній могли бути й інші домішки), а в реченні Вода є найкращим розчинником - термінологічне (хімічна сполука, формула якої H₂O).

У зв’язку з цим потрібно керуватися двома нормами:

слово, що входить одночасно до лінгвістичного й термінологічного словників, можна використовувати як термін лише в тому випадку, коли реципієнт має його термінологічне значення у своєму словнику.

У повідомленні не слід вживати одне й те ж слово у двох різних значеннях.

Нові слова незалежно від того, до якого словника вони належать, обов’язково повинні бути пояснені в примітках.

5.3.2 Точність слововживання

Для визначення ступеня точності беруть контекст і словник. На думку вченого З.В. Партика, точність слововживання - це ступінь відповідності значення слова у повідомленні його значенню у тлумачному словнику. Розрізняють такі ступені: точне, частково неточне та повністю неточне слововживання. Контролювати точність слововживання можна лише коґнітивними методами.

Семантичне значення слова у повідомленні, взяте без урахування його контекстуального значення, повинно повністю відповідати значенню цього слова в тлумачному словнику.

Нормативною базою для проведення контролю повинен служити словник української мови. Коли текст повідомлення включає фрагменти іншими мовами, їх слід контролювати за найкомпетентнішими тлумачними словниками цих мов.

Переносні значення слів потрібно контролювати у двох планах:

У повідомленні семантичне переносне значення, тобто троп певного виду, можна використовувати лише тоді, коли реципієнт обізнаний із „механізмом" його функціонування.

У повідомленні утворене автором семантичне переносне значення слова повинно бути зрозуміле реципієнтові.

Інші значення слова у повідомленні (граматичне, стилістичне, емоційне та ідеографічне), взяті без урахування контексту, повинні повністю відповідати їх значенню в тлумачному словнику, а також інших лінгвістичних довідниках.

Типові механізми реалізації переносних значень слів використовують у найрізноманітніших тропах: алегорії, гіперболі, іронії, літоті, метафорі, метонімії, синекдосі, персоніфікації, перифразі, порівнянні, епітеті тощо. Подаємо кілька прикладів, пов’язаних із порушенням точності слововживання.

Після дощу, біжучи вниз поміж рядками картоплі, стічні води швидко наповнювали ставок. Тут слово стічні використано неточно. У СУМ це слово позначає ту воду, яка тече в каналізаційних колекторах.

Вибачаюсь! Слово вжито частково неточно. Для точного слововживання слід відкинути зворотну частку -сь і, відповідно, змінити форму слова, інакше виходить, що людина вибачає самій собі.

Отже, під час передачі повідомлення від автора до реципієнта у значенні слова відбуваються такі зміни:

1) після генерування автором повідомлення слово втрачає авторське значення;

2) у повідомленні слово набуває контекстуального значення;

3) у процесі сприймання реципієнтом слово набуває контекстуального і реципієнтського значення.

Це може спричинити часткове неточне слововживання, яке редактор повинен обов’язково виправляти.

5.3.3 Методи для контролю термінів

Термін - це слово чи словосполучення природної мови, яке позначає поняття окремої ділянки знань чи діяльності людини (галузі). Значення термінів фіксують у термінологічних тлумачних словниках (універсальні енциклопедії, галузеві термінологічні словники).

Для контролю термінів слід вибирати словники тільки останніх років видання.

Коли є кілька словників приблизно одного часу видання, то вибирати слід за такими пріоритетами (види словників подано в порядку спадання пріоритету): стандарт, галузева енциклопедія, галузевий словник, універсальна енциклопедія.

Під час редагування термінів, вжитих частково або повністю неточно, редактор повинен запропонувати авторові два можливі методи виправлення: а) узгодити термін зі значенням, зафіксованим у словнику; б) науково обґрунтувати необхідність пере означення терміна.

Переозначаючи терміни, слід обов’язково зазначити, що нове значення буде вживатися або як „локальне”, тобто лише в межах цього повідомлення, або як основне, що пропонується для всієї галузі.

Отже, для контролю термінів використовують ті ж методи, що й для контролю слів, - когнітивні. Використовують і той самий критерій точності для оцінки відповідності значення терміна у повідомленні його значенню в термінологічному словнику. Крім того, для контролю новоутворених термінів використовують також положеннєві методи.

5.4 Норми для рівня простих і складних синтаксичних конструкцій 5.4.1 Норми для рівня речень

У повідомленні основна і модальна структура порядку слів повинні бути трансформовані так, щоби на початку речення стояли ті слова, які містять відому, а в кінці - ті, що містять нову інформацію. Таким чином, будь-який член речення, що містить відому інформацію, може бути переставлений в першу, а будь-який член речення, що містить нову інформацію, - в останню позицію.

У повідомленнях при однорідних реченнях ширшу ознаку ставлять перед вужчою.

Приклад. Нормативним є написання... українські танцювальні колективи, але не танцювальні українські колективи.

Зміна порядку слів у реченні допустима, коли її використовують зі спеціальною метою. Такий змінений порядок слів називають інверсією. Інверсія, крім атенційної, може виконувати ще три функції: синтаксичну, семантичну і стилістичну.

Переставивши в реченні П’ять гривень числівник (Гривень п’ять), змінюємо його семантику (в першому реченні мова йде про рівно п’ять гривень, а в другому - про приблизно п’ять гривень).

Для контролю складних синтаксичних конструкцій слід використовувати такі норми.

Кожне залежне слово в реченні повинно залежати тільки від одного стрижневого слова.

Паралельні синтаксичні конструкції повинні мати однаковий порядок слів.

Дієприслівниковий зворот і головне речення повинні мати одного діяча.

5.4.2 Норми для рівня надфразних єдностей, блоків, дискурсів

Надфразні єдності - це група речень, об’єднаних зв’язками граматики тексту так, що більшість цих зв’язків не виходить за межі тексту. НФЄ найчастіше збігається з такою одиницею, як абзац. Речення об’єднують у НФЄ за допомогою зв’язків граматики тексту. Оскільки основним видом зв’язку граматики тексту є лексичний, то це означає, що редактор найперше повинен контролювати в НФЄ кількість повторень. Ці повторення утворюють мікротему НФЄ і є їх обов’язковим атрибутом. Зв’язність НФЄ залежить від виду повідомлення, реципієнтської аудиторії та наявності в ньому підтексту. Контроль зв’язності НФЄ редактор повинен здійснювати двома методами: шаблонним (встановлювати за допомогою повторень наявність зв’язків граматики тексту між кожною парою речень НФЄ) і параметричним (контролювати ступінь зв’язності).

Блок - це множина НФЄ, об’єднаних певною темою. Найчастіше блоку відповідає така одиниця, як розділ. Часто тема блоку буває сформульована в його назві. На цьому лінгвістичному рівні редактор повинен контролювати моно тематичність блоку та відповідність авторського поділу на абзаци існуючим лінгвістичним нормам. Норма редагування для цього лінгвістичного рівня полягає в тому, що в одному лінгвістичному блоці повинна бути тільки одна тема. Звичайно, це не заперечує наявності в межах такого блоку й інших тем, але лише друго- чи третьорядних. Контролюють тему повідомлення положеннєвими і когнітивними методами.

На рівні дискурсу суттєвою для редагування є стильова диференціація повідомлень.

Дискурс - одиниця найвищого рівня лінгвістичної структури повідомлення, яка об’єднує один чи кілька розділів і призначена для передачі інформації. У видавничій структурі повідомлення відповідає виданню.

При редагуванні лінгвістичних одиниць повідомлення на рівні дискурсу редактор повинен чітко встановити його стильові характеристики.

Повідомлення повинно бути стилістично однорідним. Означення стилю, що випливає з потреб редагування - це група характеристик підмножини повідомлень, які функціонують у певній галузі життя суспільства. Вимога цієї норми зобов’язує редактора видаляти з повідомлення всі лінгвістичні одиниці, які належать до інших стилів.

Виправлення, виконані редактором, повинні належати до того ж стилю, що й саме повідомлення.

Визначення стилю можна здійснити на рівні дискурсу. Тому порівневе опрацювання повинно відбуватися в такій послідовності:

спершу контролювати найвищий рівень;

потім найнижчий рівень;

тоді поступово підніматися вгору.

Під час контролю одного виду норм на якомусь певному рівні той чи інший компонент повідомлення повинен узгоджуватись одночасно з кількома нормами, і, відповідно, підлягати контролю кількома методами.

Іноді стосовно якогось слова треба послідовно застосовувати кілька методів контролю:

параметричний (контролюють довжину слова);

списковий (орфографічна правильність);

когнітивний (чи у правильному значенні);

компаративний (коли слово має два варіанти, проконтролювати, чи воно записано так само).

Виявивши помилку у певному компоненті, треба застосувати до нього всі потрібні методи контролю, і лише тоді усунути помилку. А після цього переходити до контролю наступного компонента повідомлення.

Про спеціальні методи

Спеціальні методи редагування базуються на спеціальних нормах редагування, ті, які використовуються в окремих видах літератури. Існують композиційні шаблони для статей енциклопедичних видань; спеціальні норми для інженерної графіки, для описів патентів та винаходів, норми для словникових видань.

Можлива й така ситуація, коли з’являється нова норма і для неї ще не знайдено потрібного методу контролю. У цьому випадку редактор добирає метод сам.

Послідовність операцій контролю.

Що контролювати спершу? Лінгвістичні чи композиційні, логічні чи інформаційні, видавничі норми. Бо, як правило, редактор працює інтегрально, тобто одночасно контролює різні види норм. Потрібно застосовувати методи, контролюючи норми, в такому порядку:

інформаційні;

соціальні;

композиційні;

логічні;

лінгвістичні;

психолінгвістичні;

видавничі;

поліграфічні;

інші.

Схема повного лінгвістичного аналізу художнього тексту

Виразне читання тексту.

Автор. Час і місце написання твору.

Визначення жанрово-стилістичної належності та експресивно-емоційного колориту твору.

Тема (підтема), основна думка.

Тип мовлення.

Монолог чи діалог.

Образ автора.

Засоби зв’язку речень у тексті.

Аналіз мовних засобів (фонетико-орфоепічних, графічних, лексичних, морфемно-словотвірних, морфологічних, синтаксичних), що мають ідейно-естетичне навантаження, є основою тропів і стилістичних фігур.

Роль мовних одиниць у викладі головної думки, творенні образної системи, вираженні естетичного задуму.

Контролюють повідомлення на рівні дискурсу списковими та структурними методами.

Завдання

Які методи контролю лінгвістичних норм забезпечують ефективність редагування? Розкрити їх суть.

Які особливості Українського правопису (видання четверте)?

Як можна контролювати точність слововживання?

Які норми слід використовувати для контролю складних синтаксичних конструкцій?

6.Завдання, методика і техніка вичитки тексту. Класифікація методів виправлення 6.1 Звичайне і фахове читання

Читання - це і робота, і творчість. Воно складається із:

власне читання

засвоєння

розуміння тексту

Складники процесу читання:

1. Відчуття тексту - це перша складова частина процесу розуміння тексту.

2. Момент пізнання слів та виразів, відомих з попереднього мовного досвіду і власної мовної практики.

3. Ототожнення відчутного імпульсу за допомогою пам’яті з акустичним образом пізнання.

Процес сприймання відбувається за допомогою включення імпульсу в найрізноманітніші системи зв’язку, що вже відстоялися в голові за час засвоєння мовного потоку, і тому сприймання є аналітичним. Під час сприймання аналізуємо складові частини і пізнаємо вже відоме з попереднього мовного досвіду. Для того, щоб робота пізнавання значимих одиниць проходила ефективніше, практика писемності виробила прийом поділу на слова.

Проте ні відчування, ні сприймання тексту ще не є розуміння тексту. Вони лише є основою для самого розуміння.

Наприклад, ми виділили з мовного потоку слова: то, такі, козацькі. Але ще не розуміємо про що мова. А коли додали слово полки, тоді стало зрозуміло, про що мова, тобто, наступив процес пізнання.

Отже, стадія пізнання, відома з нашого мовного досвіду і нашої життєвої практики, є основою розуміння тексту.

Звичайне читання - це таке читання, при якому сприймається лише матеріал тексту, тобто його розуміння. Інколи думка випереджає зір чи відстає від зору.

6.1.1 Роль повторного читання

Повторне читання - потрібне і обов’язкове. Остаточне осягнення тексту наступає лише після того, коли редактор, використавши впізнані слова і попереднє розуміння тексту, повернеться ще раз до вже прочитаного і скоригує остаточне (адекватне) розуміння викладу повідомлення.

Дуже часто відбувається зворотний процес зору, додаткова фіксація уваги на раніше пізнаному слову - тобто повторне читання. Остаточне розуміння тексту наступає лише після того, коли редактор, використавши пізнані слова і попереднє розуміння тексту, повернеться ще раз до вже прочитаного і скоригує остаточне розуміння викладу. Засвоєння тексту залежить від того, чи ми читаємо ,,про себе’’ чи вголос.

6.1.2 Метод швидкого читання

Основний етап редакційно-видавничого процесу - аналітичне осмислювання редактором інформації, яку містить твір, і пошук напрямів його вдосконалення. Ефективність, якість редакторського аналізу цілком залежить від діапазону творчих та інтелектуальних можливостей редактора. Тому поглиблення теоретичних знань та вдосконалення професійних навичок має постійно супроводжувати редакторську діяльність. Щоб навчитися швидко сприймати й опрацьовувати інформацію, посилити здатність до тривалого зосередження уваги, напруження пам’яті, потрібна регулярна наполеглива робота. Неоціненну допомогу в цьому надає засвоєння методу швидкого читання, використання якого дає змогу редакторові в найкоротший термін здійснити попередній добір потрібної інформації, виділити головне в тексті, побачити його структуру, цілісні логічні зв’язки.

Техніка швидкого читання заснована не на прискоренні психофізіологічних процесів сприймання й переробки інформації, а на усуненні з ланцюга механізмів пам’яті ’’вузьких місць’’. У загальному вигляді читання можна розглядати як проходження сигналу через такі канали: канал зорового аналізатора, канал мовного аналізатора, канал слухового аналізатора.

Пропускна здатність зорового каналу - 1 млн. слів за хвилину. Око людини, як зчитувальний пристрій, працює у дискретному режимі. Завдяки надзвичайно досконалій швидкодії, очі людини витрачають на непродуктивні рухи лише 5% часу, все інше займають фіксації. За одну фіксацію око чітко розрізняє 3-4 літери (інші розпливчасто). Із мозаїки літерних фрагментів у свідомості має виникати суцільна картина тексту, тому очі постійно здійснюють стрибкоподібні зворотно-поступальні рухи, щоб поновити потрібні для сприйняття слова та уривки фраз. Крім того, під час читання очі виконують і більш складні ’’зайві’’ рухи, немовби обмацуючи кожну літеру, слово.

Таким чином, під час звичайного читання зоровий канал використовують нераціонально. З метою прискорення читання слід позбутися зворотного руху очей (регресії) та рухів "обмацування" тексту. При цьому вкрай важливо схоплювати максимум інформації за одну фіксацію ока, переходити від читання по горизонталі до читання по вертикалі, коли погляд плине не вздовж рядків, а від рядка до рядка вздовж уявної осі полоси набору.

Для виконання правил швидкого читання слід розвинути периферійний зір, наприклад, за допомогою комплекту з 10 таблиць Шульте (розмір кожної 210 х 210 ми), на яких у клітинках цифри від 1 до 25 розміщено в різному порядку. Завдання полягає в тому, щоб, орієнтуючи погляд у центр таблиці, знайти всі цифри у наперед заданій послідовності. Час відшукування цифр на кожній таблиці не повинен перевищувати 20-25 с.

З цією ж метою можна застосовувати комплекти карток, на яких наклеєні слова (від одного до чотирьох) або цифри (від тризначних до шестизначних). Слова й цифри слід вирізати з друкованих видань, набір яких здійснено корпусом або петитом. Тренування полягає у фіксуванні в пам'яті змісту картки, яку миттєво показують, запису його, а також у поступовому ускладненні змісту карток і збільшенні кількості їх. Далі слід тренуватися на текстах з попередньо прокресленою олівцем вертикальною лінією посередині смуги набору. Текст читають так, щоб очі рухалися вздовж цієї лінії зверху вниз. Час читання сторінки доводять до 15 с.

Найважча перешкода швидкому читанню зумовлена низькою пропускною здатністю мовно-слухового каналу (120-150 слів за хвилину). Під час читання людина у думці промовляє написане, а потім сприймає вокалізований таким чином текст за допомогою внутрішнього слуху. Промовляння часто-густо супроводжують мимовільними рухами губ, язика, м'язів обличчя (артикуляція). Читання з артикуляцією повільне. Темп його суворо обмежений інерційністю м'язів мовного апарата (із збільшенням швидкості вимовляння мова стає нерозбірливою). Під час "слухового читання", коли звучання слів лише уявляється, людина читає дещо швидше, але не набагато, адже у думці слід промовляти кожне слово.

Наступна стадія оволодіння швидким читанням - виключно зорове читання, при якому інформація сприймається, минаючи канал слухового аналізатора. В цьому разі мовний аналізатор працює в якісно новому режимі, який у психології називають ”внутрішня мова’’. Артикуляцію - одну з головних завад швидкого читання - звичайно нейтралізують штучною перешкодою. Під час читання нею може бути вистукування олівцем певного ритму. Систематичні вправи з постукуванням закріплюють навичку читання без артикуляції, й вона зберігається надалі, не потребуючи подальшого спеціального тренування „слухового читання". Можна 15-20 хв. на день читати і одночасно пошепки рахувати, наприклад, за натуральним рядом чисел.

Для розвитку внутрішньої мови слід навчитися сприймати текст великими інформаційними блоками, не вдаючись до значення окремих слів. Перехід до сприйняття тексту змістовими блоками можна полегшити, якщо регулярно тренувати свою здібність до так званої смислової здогадки. Ідея смислової здогадки полягає в тому, що, наперед угадуючи слова й думки автора, які виникають за ходом читання, читач звикає концентрувати увагу на головному в змісті й бачити в ньому цілісні логічні зв'язки.

Метод тренування простий і навіть цікавий. Смужками паперу завширшки 5 літер затуляють початки та кінці рядків і читають урізаний таким чином незнайомий текст, намагаючись за смислом поновити його.

Методики навчання швидкого читання, якими користуються на практиці, рекомендують тренувати пам'ять і увагу безпосередньо під час читання, додержуючись таких правил:читати текст лише раз, не піддаючись бажанню повернутися до окремих незрозумілих слів і речень. Намагатися вловлювати й запам'ятовувати не слова і речення, а думки й ідеї, що привчає до концентрації уваги; намагатися зрозуміти смисл прочитаного миттєво під час читання, оскільки запам'ятовується лише усвідомлена інформація. Обов'язково контролювати запам'ятовування після закінчення читання. Якщо протягом 3 хв. забуті фрагменти неможливо згадати, текст слід переглянути ще раз. Напружувати пам’ять небажано, щоб не послабити важливий ефективний механізм мимовільного запам’ятовування. У психології доведено, що продуктивність запам'ятовування передусім залежить від роду діяльності під час запам'ятовування й особливостей матеріалу, що запам'ятовується. У процесі запам'ятовування головний мозок, з одного боку, начебто моделює сприйняті відомості, а з іншого - створює модель відтворення їх у майбутньому. Моделювання сприйнятої інформації під час читання може бути значно удосконалене за допомогою інтегрального алгоритму читання.

6.1.3 Читання за алгоритмом

Читання за алгоритмом значною мірою організує процес сприйняття інформації. Переробка інформації найпродуктивніша за умови ретельно розробленої програми. Обсяг і зміст цієї програми залежить від мети читання. Невпорядковане читання перевантажує мозок громіздкою роботою щодо зіставлення смислових одиниць з інформацією, накопиченою в пам'яті, та визначення їхнього значення. Простіше зіставляти елементи тексту з блоками алгоритму і розподіляти за ними сприйняту інформацію. При цьому головний мозок вивільнюється для творчої роботи, несуттєва інформація відсівається, і продуктивність читання зростає. Ось у чому полягає принцип використання інтегрального алгоритму.

Крім інтегрального алгоритму, який задає мозку ефективну програму добування інформації з друкованих джерел, важливу роль в упорядкуванні й організації розумових дій під час сприйняття відіграє також диференціальний алгоритм. Його основа - припис, що вказує, як з будь-якого фрагмента тексту в мінімальний термін здобути смислову суть.

Психологами доведено: згадати накопичений у пам'яті матеріал тим легше, чим менша різниця між умовами відтворення й запам'ятовування. Іншими словами, перехід інформації з довготривалої пам'яті до оперативної відбувається у такий самий спосіб, за яким вона надходила до довготривалої пам'яті. Ось чому під час читання дуже важлива злагоджена система процесів запам'ятовування, яка створює у мозку надійний, усталений канал відтворення прочитаного. Раціонально організувати процеси запам’ятовування тексту - одна з основних функцій диференціального алгоритму читання.

Алгоритм складають три блоки: виявляння ключових слів, складання з них смислових рядів, здобування суті змісту. Уміння розкладати текст на ці три логічні елементи досягається тренуванням. Спочатку у матеріалах, з якими знайомляться, корисно підкреслювати ключові слова. Потім з цих слів навчитися складати в думці стислий конспект, що відображає основний задум, тобто будувати смислові ряди. Щоб здобути основний зміст та опанувати його, читач мусить перекодувати повідомлення з логічно стислого до лаконічних смислових рядів тексту на власну внутрішню мову, яка співзвучна його способу мислення, попередньому досвіду, асоціативним зв'язкам у мозку. Виклавши основний зміст у такій зручній та зрозумілій для себе формі, читач заповнює останній, третій блок диференціального алгоритму.

Редактор - читач професійний, тому оволодіння методом швидкого читання є невід'ємним елементом його професійної майстерності. Проте якою мірою читання "галопом" застосовувати до творчого процесу редагування? Відповідь на це запитання слід шукати в теорії та практиці редагування.

6.1.4 Ознайомлювальне і заглиблене читання

Як правило, редактор читає авторський оригінал не менш як три вирази: ознайомлювальне, шліфувальне і заглиблене читання. Поєднувати під час редагування ці види читання, як пропонують деякі автори, ми вважаємо не доцільним.

Під час роботи з авторським оригіналом завдання, які переслідує редактор, і характер читання можуть варіюватися. Так, для художніх творів природне складання редакторського висновку під час заглибленого читання, а виправлення в тексті - при шліфувальному читанні. Під час редагування науково-технічної літератури редакторський висновок пишуть після ознайомлювального читання, текст виправляють під час заглибленого, а шліфувальним читанням є побіжний перегляд видавничого оригіналу після коректора перед надсиланням його до складання.

На стадії поліграфічного виконання видання редактор читає одну-дві коректури та сигнальний примірник. Вагомою складовою редакторського читання є робота з джерелами інформації та літературою за темою авторського оригіналу.

Кожний вид редакційної обробки тексту потребує відповідної техніки та швидкості читання. Розрізняють такі методи читання: заглиблене, звичайне, швидке, читання-ковзання та читання-сканування. Швидке читання, що інтенсифікує переробку друкованої інформації, тільки тоді по-справжньому дійовий засіб, коли редактор уміло поєднує його з іншими методами читання і тим самим забезпечує органічну взаємодію мети й методів читання. Під час оволодіння методом швидкого читання редактор повинен мати чітке уявлення про те, яким методом і в якому темпі раціональніше читати на тому чи іншому етапі редакційного процесу.

Під час першого ознайомлення з авторським оригіналом найдоцільніше швидке читання: максимально можлива швидкість при повному розумінні й засвоєнні прочитаного. На цьому етапі автори даної статті пропонують інтегральний алгоритм читання для перевірки таких складових науково-технічного твору:

комплектність, відповідність стандартам з інформації, бібліотечної та видавничої справи;

відповідність назви твору та його структурних одиниць змісту, підпорядкованість рубрик назві;

логічність побудови, композиція, засоби орієнтування читача;

актуальність, повнота розкриття теми;

правильність термінології, відповідність характеру викладу розглядуваній гемі;

додержання літературних і граматичних норм;

згадані літературні джерела, новизна, надійність їх;

наукові помилки, невідповідність у тексті авторського оригіналу законодавчим і нормативним документам, неточності у визначеннях і наведених формулах, мовні похибки, що спотворюють зміст, вади архітектоніки, які вимагають суттєвого втручання у виклад окремих елементів тексту. Отже, остання складова - синтез попереднього редакторського аналізу авторського оригіналу. її використання спонукає редактора до критичного підходу щодо оцінки авторського оригіналу та вироблення основних напрямів його вдосконалення вже під час першого читання.

На остаточному етапі роботи над виданнями, коли надійшов сигнальний примірник, редактор вдається до читання - ковзання. Суть його полягає в тому, що очі ковзають по всьому тексту, проте фіксують лише місця принципово важливі для редактора. Опанувавши метод швидкого читання, можна підвищити швидкість читання-ковзання в 2-3 рази, одночасно забезпечуючи цілісність сприйняття вгору, концентруючи увагу тільки на суттєвих фрагментах тексту. Кваліфіковане редагування завжди потребує різноманітного інформаційного пошуку. Мета його - перевірка фактів, цифр, термінів, ознайомлення з іншими публікаціями з питань, порушених у творі. Пошук даних здійснюють методом вибіркового читання або так званого читання-сканування.

Під час скануючого читання очі ковзають лише по тих фрагментах тексту, де може бути шукана інформація. Прийоми та навички швидкого читання, насамперед розвинутий периферійний зір, дають змогу значно підвищити темп пошуку, читання та сприйняття даних під час читання-сканування.

Зупинимося на головному різновиді читацької роботи редактора - на заглибленому читанні. Під час заглибленого читання редактор виконує найвідповідальнішу функцію редагування - доводить побудову твору до органічної єдності, логічної довершеності, досконалості щодо вираження авторської думки і максимального наближення його до можливостей сприйняття читачем. Незалежно від того, вносяться виправлення до тексту під час заглибленого читання чи ні, швидкість читання на цьому етапі редагування не є вирішальним чинником і цілком підпорядкована забезпеченню високої якості майбутньої книги.

Проте не слід робити висновок, що метод швидкого читання при поглибленому опрацюванні редактором авторського оригіналу повністю не може бути використаний. У таких діях, як повернення до раніш прочитаного для порівняння й погодження, наскрізний перегляд окремих складових тексту твору (таблиць, виносок, коментарів), повторне читання фрагментів тексту, що підлягають вилученню, редактор суттєво прискорює темп читання й може використати весь арсенал прийомів швидкого читання.

Накопичено чималий досвід навчання швидкого читання, який дає змогу виокремити основні методичні принципи, що забезпечують найбільший прогрес у навчанні швидкого читання з найменшими витратами часу. Правильна методика навчання гарантує підвищення швидкості читання в 2-3 рази після 1,5-2 місяців тренувань.

6.1.5 Робота з авторами

Звичайно, абсолютно всі виправлення редактор повинен узгоджувати з автором. При цьому між ними часто виникають конфліктні ситуації. Вони є наслідком того, що автори не враховують об’єктивні відмінності між ними та реципієнтами, не знають особливостей впливу повідомлень на реципієнтів чи специфіку функціювання ЗМІ.

У наш час розроблено цілу низку класичних методів усунення конфліктних ситуацій:

продемонструвати авторові можливість подвійного розуміння фрагмента тексту;

запропонувати авторові вдалий варіант виправлення;

сказати авторові, що на перше місце слід ставити інтереси реципієнта;

вказати, що помилки в повідомленні зможуть зауважити всі реципієнти, а це підірве його авторитет;

пояснити, що зрозумілість повідомлення значно важливіша від точності.

6.1.6 Правка вичитування

Правка вичитування - це читання “наскрізь”. Вичитувач має зауважити змістовні, композиційні, стилістичні хиби, перевірити правильність написання географічних назв, імен та прізвищ, точність цитат, цифр, дат, одиниць вимірювання.

До обов’язків вичитувача входить також перевірка відповідності заголовків текстові, підтекстовим фотографіям та малюнкам.

Правці вичитування підлягають досконалі авторські тексти, які не потребують авторського втручання. Вичитуються офіційні документи, всі види передруків, матеріали інформаційних агентств. У них усуваються орфографічні помилки, позначають абзаци, звіряють цифри.

Правила правки:

1. Не починати правку з виправлення правописних і мовних помилок.

2. Починати правку з актуалізації теми, визначивши перед цим актуальну комунікативну тему.

3. Визначити тематичний обсяг фактичного матеріалу.

4. Залишити для розкриття теми тільки якісні факти.

5. Скоригувати композицію подачі фактичного матеріалу згідно з комунікативною метою.

6. Обирати найкращі архітектонічні форми вираження теми.

7. Тільки після цього зробити правописну і мовну правку з погляду літературної мови.

6.2 Редагування як синтез операцій контролю й виправлення

У період становлення редагування розглядали як процес, що не може бути розмежований на окремі складові. У цьому неподільному процесі виділяли такі синтетичні методи, як вичитування, скорочення, опрацювання та перероблення, наголошуючи при цьому на методах виправлення. Поступово цей синтетичний підхід зазнав певних змін: редагування продовжували розглядати як єдиний процес, проте наголос ставили вже не на виправленні, а на аналізі авторського оригіналу. Із незначними змінами такий підхід зберігся дотепер.

На нашу думку, він є вірним лише частково. Справа в тому, що редагування не є неподільним процесом. Навпаки, редагування складається з рівноправних процедур аналізу - (контролю) та виправлення (реконструкції) авторського оригіналу. Стосовно цих процедур можна сказати, що аналіз (контроль) - це процедури пошуку, фіксації та локалізації помилок у повідомленні, а виправлення (реконструкція) - це процедури виділення у повідомленнях помилок, виявлених у процесі контролю.

Із двох таких самих процесів (контролю і виправлення) складається також і коректура.

6.2.1 Класифікація методів виправлення

Стосовно класифікації методів виправлення у вітчизняній літературі існує півстолітня традиція, розпочата ще в середині 40-х років. Згідно з нею виділяють такі методи виправлення: вичитування, скорочення, опрацювання і перероблення. Така класифікація без будь - яких змін увійшла до всіх сучасних підручників з редагування.

Проте, аналізуючи цю класифікацію, бачимо, що вона має принаймні два суттєві недоліки:

1) описує виправлення лише на верхніх (макро-) рівнях, ігноруючи при цьому виправлення на нижніх (макро-) рівнях повідомлення (наприклад, вона не задає методу, яким слід виправити помилку в слові деректор);

2) узаконює перехрещення всіх чотирьох видів виправлень (наприклад, скорочення можна використовувати і під час вичитування, і опрацювання, і перероблення). Тому таку класифікацію методів виправлення відкидаємо як неприйняту і пропонуємо іншу.

Найперше класифікуємо виправлення з позиції варіантності. Як наслідок, отримаємо такі види виправлень:

однозначні, коли кількість варіантів виправлення (наприклад, у слові опрішок можливий єдиний узгоджений з нормою варіант - шляхом заміни і на и);

неоднозначні, коли кількість варіантів виправлення дорівнює якомусь конкретному числу п (наприклад, коли в рукописі надто часто вживають слово тато і виникає потреба замінити його синонімом, то кількість таких виправлень є фіксована - це слова синоніми батько, неньо, отець (п=3);

багатозначні, коли кількість варіантів виправлення взагалі не може бути оцінена конкретним числом (наприклад, коли в уривку повідомлення є стільки відхилень, що його варто повністю переписати).

Якщо виправлення однозначних відхилень є нетворчим, неоднозначних - напівтворчим, то багатозначних - тільки творчим.

Враховуючи, що кожне виправлення можна описати як операцію видалення і встановлення, і використовуючи послідовно різні класифікації, подамо таку основну класифікацію методів виправлення повідомлення:

1) формалізовані (нетворчі) виправлення:

переставлення компонентів;

видалення компонентів;

заміна одних компонентів іншими;

вставлення (додавання) нових компонентів;

спеціальні виправлення, які стосуються переважно нетекстових компонентів;

2) неформалізовані (творчі) виправлення;

скорочення;

опрацювання;

перероблення.

Перелічені методи охоплюють усі рівні повідомлення.

Проілюструємо співвідношення формальних і неформальних методів виправлення.

Приклад. На виправлення надійшло слово з помилкою -мама. У цьому випадку формалізоване виправлення буде полягати в тому, щоби замінити літеру о на а. Неформалізоване ж виправлення буде полягати в заміні цілого слова мама на інше слово - мати, матуся, матусенька, неня, ненька і т.д.

6.2.2 Послідовність операцій виправлення

Першою процедурою під час виправлення є застосування відповідних правил, що встановлюють, якими методами слід виправляти помилку. Якщо таких методів кілька, то вибирають лиш один, виходячи з двох факторів: ступеня бажаності використання і обсягу виправлення (вибирають найкоротше).

Приклад. У повідомленні з хронологічною композицією є помилка - порушення часової послідовності подій (речення розташоване не в своєму хронологічному фрагменті), її можна виправити двома методами:

1) видалити компонент;

2) переставити компонент у потрібну позицію. Відповідно до ступеня бажаності слід використати метод виправлення.

Приклад. Коли в слові пропущена літера, то виправлення можна зробити двома методами:

1) видалити неправильне слово, а потім методом вставлення записати його правильно;

2) вставити в потрібну позицію слова пропущену літеру. Звичайно, що другий метод виправлення за обсягом є коротшим, а тому - ефективнішим.

Далі слід визначити тип виправлення (нетворче, творче), яке треба застосувати. Для нетворчих виправлень використовують переставлення, видалення, заміну, вставлення, спеціальні методи, а для творчих - скорочення, опрацювання та перероблення. Лише після цього можна приступати до виконання самого виправлення.

Виправивши помилку, компонент, в якому вона була, слід узгодити з контекстом. Коли виправлення творче, то, крім узгодження з контекстом, звісно, треба пристосувати виправлення до авторського стилю.

Крім того, слід проконтролювати, чи не виникли під час виправлення інші помилки. Якщо таке виявиться, то процес виправлення треба повторити від самого початку.

6.2.3 Методи виправлення

Переставлення

Переставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення помилки компонент повідомлення переміщають в іншу позицію.

Приклад. Переставлення літер у словах, слів у реченні, речень в абзаці, НФЄ у блоці, блоків у дискурсі.

Часто цей метод використовують, щоб позбутися помилок у композиції повідомлення.

Такий метод виправлення дає змогу в повному обсязі зберегти всі складові частини авторського тексту, а, отже, обсяг повідомлення не змінюється. Таким чином, авторський оригінал залишається майже незміненим, як цього й вимагають норми авторського права. Проте і такий найпростіший метод виправлення, особливо на макрорівнях, редактор обов'язково повинен узгоджувати з автором, інакше можна порушити хронологічну послідовність подій, логічних зв’язків тощо.

Видалення

Видаленням називають такий метод формалізованого виправлення, при якому з повідомлення усувають компонент, що містить помилку.

Приклад. Видалення використовують для усунення зі слова зайвої літери, двічі набраного одного й того ж слова, речення чи навіть НФЄ. Видаляють також ті речення чи НФЄ, які повторюють інформацію, що відома реципієнтам із попереднього тексту чи вже є в їх тезаурусі. Видаленню підлягають також компоненти, незрозумілі для тієї чи іншої читацької групи.

Завдяки видаленням зменшується обсяг авторського оригіналу й відбувається ком пресування інформації в повідомленні.

Виправлення методом видалення є елементарно простим на мікрорівнях, проте може вимагати досить складного попереднього аналізу на макрорівнях (наприклад, під час видалення непрямих повторів). Загалом же, це виправлення нетрудомістке.

Поряд із тим, інколи можна ненавмисно видалити компонент тексту, в якому, крім відхилення, є ще й цінна інформація. Таким чином, видалення вносить в авторський оригінал зміни, що суперечать нормам авторського права. Тому їх обов'язково слід погоджувати з автором.

Заміна

Заміною називають такий метод формалізованого виправлення, коли в повідомленні на місце видаленого компонента, що містив помилку, вставляють інший, без помилки. Метод заміни використовують тоді, коли відхилення неможливо позбутися ні методом протиставлення, ні методом видалення.

Порівняно з іншими методами заміна складніша, оскільки вимагає одночасно видалення і вставлення тексту. Іноді спрощує виконання заміни тексту із помилкою (текст-прототип), який полегшує пристосування до авторського стилю.

Внаслідок заміни обсяг повідомлення змінюється несуттєво (стає більшим чи меншим).

До негативних наслідків виправлення методом заміни, особливо на макрорівнях, належить те, що редактор вносить у текст зміни, проти яких автор може запропонувати авторові виконати заміну самостійно. Негативною характеристикою заміни є також можливість ненавмисного видалення з повідомленні цінної інформації, а також можливість внесення редакторам недостовірної інформації. Крім того, трудомісткість заміни значно вища, ніж у переставленні і видаленні.

Вставлення.

Вставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення з повідомлення помилки в позицію, де вона є, додають потрібний компонент.

На практиці вставлення дуже широко використовують на мікрорівнях, оскільки під час набирання текстів видалення літер є найчастішим видом помилки (спотворення). Значно рідше вставлення використовують на макрорівнях (наприклад, вставлення речення в НФЄ чи НФЄ у блок). Практично редактори ніколи не виконують вставлення на рівні блоків (у випадку відхилень на рівні блоків роблять самі автори).

Вставлення на макрорівнях збільшує обсяг авторського оригіналу, що, у принципі, належить до негативних характеристик цього методу. Проте, з іншого боку вставлення можуть зробити повідомлення зрозумілішим.

Найістотнішою негативною характеристикою є те, що редактор, не маючи тексту-прототипу, повинен пристосувати текст вставлення до авторського стилю. Таке пристосування є, звичайно, важким. Під час його виконання редактор також може внести в повідомлення недостовірну інформацію. Тому такі виправлення слід обов’язково погоджувати з автором.

Вставлення виправлення великого обсягу часто вимагає від редактора, щоб він замінив автора, сягнувши його кваліфікованого рівня. Отже, серед інших формалізованих виправлень цей метод є найтрудомісткішим.

Спеціальні методи.

Спеціальні формалізовані методи використовують здебільшого для виправлення компонентів нетекстової частини оригіналу. До числа спеціальних методів належать:

виправлення таблиць (наприклад, треба переставити назви стовпців на місце назв рядків, а назви рядків - на місце назв стовпців);

виправлення ілюстрацій (наприклад, треба змінити насиченість кольору);

виправлення проекту видання (наприклад, необхідно втягнути абзац на задану величину вліво).

Спеціальні методи, як правило, несуттєво змінюють повідомлення, але при цьому вимагають від редактора детальних знань щодо технології такого виправлення.

Скорочення.

Скороченням називають такий неформалізований (творчий) метод виправлення, коли методом видалення окремих компонентів з повідомлення скорочують його обсяг. При цьому зовсім не обов'язково, щоби компоненти, які видаляють, містили помилки.

Типовими прикладами необхідності є газетні повідомлення, що повинні займати площу не більшу, ніж визначено на сторінці, або радіо - чи телеповідомлення, які мусять чітко вкладатися у час передачі.

Скорочення допомагає скомпресувати інформацію в повідомленні, не вимагаючи великої кількості процедур і пристосування до авторського стилю.

Недолік же полягає в тому, що частину інформації при цьому втрачають. Скорочення повідомлення вимагає обов’язкового погодження з автором.

Скорочення найефективніше виконувати в такий спосіб:

визначити рівень, на якому слід провести скорочення;

вибрати шкалу для експертних оцінок;

біля всіх компонентів визначеного рівня поставити експертні оцінки, що вказують на ступінь відповідності компонента основній темі повідомлення;

видалити з повідомлення компоненти, оцінки яких свідчать про те, що вони найменше стосуються основної теми повідомлення.

Опрацювання.

Опрацюванням називають такий неформалізований (творчий) метод виправлення помилок, коли в повідомленні роблять переставлення, видалення, заміни, вставлення та скорочення, причому загалом ступінь редагованості повідомлення не перевищує 25 - 30%.

Опрацювання, як правила, використовують стосовно тих повідомлень, які мають порівняно велику кількість помилок.

Опрацювання дає змогу значно вдосконалити повідомлення, однак водночас веде до появи змін у тексті, необхідності пристосування до авторського стилю, а також можливості ненавмисною спотворення інформації. Опрацювання є трудомісткою процедурою.

Перероблення.

Переробленням називають такий неформалізований (творчий) метод виправлення помилок, який вимагає переставлення, видалення, заміни, вставлення та скорочення, причому в цілому ступінь редагованості повідомлення не перевищує 30 - 50%.

Цей метод, як правило, застосовують до таких повідомлень, автори яких подають цінну для реципієнтів інформацію, проте мають низький кваліфікаційний рівень. Завдяки використанню цього методу вдасться суттєво піднести науковий та мистецький рівень повідомлень.

Серед негативних характеристик методу слід назвати:

наявність у тексті максимальних за обсягом змін (автори сприймають такий метод виправлення негативно, якщо його використовують без їх згоди);

необхідність пристосування до авторського стилю, що пов'язане зі значними труднощами;

найвища серед усіх методів виправлення (формалізованих і неформалізованих) трудомісткість виконання.

Застосувати перероблення слід у виняткових випадках, причому бажано лише за попередньою згодою автора.

Неформалізовані (творчі) виправлення, наслідком яких є ступінь редагованості повідомлення понад 50%, не можна вважати редагуванням, їх слід розглядати як літературний запис авторського повідомлення іншою людиною.

6.2.4 Виправлення поліграфічних видань

Під час поліграфічного відтворення видання використовують два види виправлень: компенсаційні та не компенсаційні.

Виконання компенсаційних виправлень означає, що кількість видаленого тексту чи площі ілюстрації повинна дорівнювати кількості встановлюваного тексту чи заміна одного компонента на інший, еквівалентний за площею. Особливо часто такі компенсаційні виправлення використовували в традиційній (некомп’ютерній) технології верстання видань. Зараз же, коли переверстування в НПС відбувається автоматично, такий вид виправлень використовують переважно тоді, коли усувають помилки, допущені працівниками самих ЗМІ. Серед некомпенсаційних виправлень виділяють:

вставлення чи видалення порожніх рядків;

об’єднання кількох абзаців в один чи поділ одного абзацу на кілька нових; зменшення чи збільшення міжлітерних віддалей (апрошів) у фрагменті тексту (трекінг, кернінг);

зменшення чи збільшення міжслівних пробілів у фрагменті тексту;

зменшення чи збільшення міжрядкових віддалей (інтерліньяжу) у фрагменті;

зменшення чи збільшення міжабзацних віддалей у фрагменті тексту;

зменшення чи збільшення кегля шрифту у фрагменті тексту;

зміна гарнітури шрифту у фрагменті тексту (лише для тих гарнітур, які забезпечують значно більшу чи меншу кількість літер за одиницю площі, ніж попередня гарнітура);

зменшення чи збільшення кількості кінцевих рядків в абзацах;

зменшення чи збільшення абзацного відступу у фрагменті тексту;

видалення частини тексту (ілюстрації) з видавничого оригіналу чи вставлення додаткового тексту (ілюстрації) у видавничий оригінал.

Редактор повинен слідкувати, щоби кількість некомпенсаційних виправлень, які прямому видаленні чи вставленні тексту у видавничий оригінал (останній із лічених методів), була якнайменшою. Некомпенсаційні виправлення слід здійснювати насамперед усіма іншими вказаними вище методами.

Іноді на етапі поліграфічного відтворення трапляються випадки, коли в поліграфічний продукт потрібно внести виправлення, не передбачені видавничим оригіналом. Це може виникнути з вини автора через неякісне готування авторського оригіналу; з вини редактора через неякісне опрацювання видавничого оригіналу: може бути й так, що автор вирішив удосконалити свій оригінал. У наш час встановлено юридичні норми, які визначають такі обсяги авторських та видавничих виправлень, при яких ЗМІ не вираховують з автора чи редактора коштів за завдані збитки. Проте дотримуватися встановлених обсягів виправлень на практиці не завжди вдається. Тому при перевищенні встановленого максимального обсягу вартість виправлень оплачує той, з чиєї вини їх внесли (автор, редактор, перекладач, укладач, конструктор, художник тощо).

6.2.5 Основні вимоги до редакційних виправлень, що визначають їх методику

1) не починати виправлення, не познайомившись із усім текстом, не зрозумівши його загальні переваги, особливості й недоліки, не визначивши головні завдання редагування;

2) виправляти лише після того, коли встановлена й точно сформульована причина незадовільності тексту й вирішено спосіб її усунення;

3) не виходити за межі дозволеного редакторського втручання в текст, тобто вносити лише ті зміни, що відповідають авторському задуму;

4) обмежуватися мінімумом виправлень, намагаючись якомога менше віддалятися від авторського тексту й користуватися для виправлень авторськими мовними засобами;

5) піддавати гострій самокритиці кожне виправлення, для того порівнювати коректовану (виправлену) фразу з початковою, перевіряючи, чи не втратила вона після виправлення якихось відтінків змісту, чи не набула змісту, котрою автор у неї не вкладав, і обов’язково прочитати кожну виправлену фразу у контексті, зіставляючи її з попередніми й наступними фразами;

6) узгоджувати всі виправлення з автором, оскільки будь-яке редакційне виправлення слід розглядати лише як пропозицію редактора авторові.

6.2.6 Недоліки методів виправлення

1. Переставлення.

Переваги:

не вимагає пристосування до авторського стилю;

обсяг авторського оригіналу зберігається;

в авторському тексті змін нема.

Недоліки:

можливе ненавмисне спотворення послідовності подій чи логічних зв’язків.

2. Видалення.

Переваги:

не вимагає пристосування до авторського стилю;

обсяг авторського оригіналу зменшується;

Недоліки:

в авторському тексті виникають зміни;

можливе ненавмисне видалення цінної інформації;

вимагає пристосування до авторського стилю;

3. Заміна.

Переваги:

є текст - прототип, який полегшує підробку під авторський стиль;

обсяг переважно не змінюється.

Недоліки:

в авторському тексті виникають зміни;

можливе видалення цінної інформації.

4. Вставлення.

Переваги:

повідомлення може стати зрозумілішим;

Недоліки:

нема тексту-прототипу;

в авторському тексті виникають зміни;

вимагає пристосування до авторського стилю;

обсяг повідомлення зростає.

5. Скорочення.

Переваги:

не вимагає пристосування до авторського стилю;

обсяг оригіналу зменшується;

Недоліки:

в авторському тексті виникають зміни;

частина інформації втрачається.

6. Опрацювання.

Переваги:

є текст - прототип, який полегшує підробку під авторський стиль;

є можливість вдосконалення повідомлення.

Недоліки:

вимагає пристосування до авторського стилю;

можливе спотворення інформації.