Паоло Веронезе

6. Паоло Веронезе

ВЕРОНЕЗЕ, ПАОЛО (Veronese, Paolo) (1528–1588) – венеціанський художник пізнього Відрождення. Дійсне ім’я – Паоло Кальярі (Cagliari) чи Каліарі (Caliari). Майстер великих алтарних картин, монументальних розписів, багато фігурних композицій, Веронезе зображає на своїх полотнах Венецію, сучасників. Один із блискучих колористів венеціанської школи.

Веронезе вніс в мистетство Венеції декоративний розмах, в композиції – складні ракурси. Він писав роботи на міфологічні, алегоричні теми, портрети, пейзажи, його религійні картини носили світський характер.

Веронезе народився в Вероні, був сином скульптора Габріеле Кальярі і племінником художника Антоніо Баділе. Вони дали йому першу художню освіту. З кінця 1540-х Веронезе почав працювати самостійно. Блискучий талант декоратора, талант колориста проявився в розписах на міфологічну тематику на віллі Соранцо біля Кастельфранко (поч. 1550-х). При цим роботам можна зрозуміти, що Веронезе знав твори Рафаэля (1483–1520), Мікеланджело (1475–1564), Парміджаніно (1503–1540), Корреджо (1489–1534). Вже в цих роботах проявилась святковість, життєрадістність, така характерна для творчості Веронезе.

В 1553 Веронезе приїхав в Венецію, куда його запросили для участі в роботах по прикрашанню Палацу дожів. Він виповнив плафони і декоративні панно в техніці масляного живопису на полотні. Ці закази принесли йому популярність.

Венеція того часу вже була багатим містом, культурним центром Італії. Головним засобом вираження у венеціанських художників бул колір. Як у прирожденого декоратора, живопис у Веронезе будувалась на колориті. До нього для прикрашання інтер’єрів стіни палаців прикрашали станкові картини, причому часто живопис та архітектура не являлись декоративним доповнення одне одного. Веронезе став першим венеціанським художником 16 в., який почав створювати декоративні ансамблі, розписуючи стіни церкв, палаців, вілл, вписуючи свій живопис в архітектуру в техніці фрески.

Особливістю мистетства Веронезе являлось використання ним в розписах (особливо в плафонах) несподіваних ракурсів, сміливих просторових скорочень, розрахованих на те, що глядач дивиться на фігуру, зображену на стелі, знизу вверх. Веронезе будував колорит чередуючи насичувані кольорові плями та ніжні відтінки, віддаючи перевагу холодній сріблястій гамі.

Значним заказом для Веронезе був розпис в церкві Сан Себастьяно (1555–1556) на біблійскі сюжети історії Єсфірі. В 1557 Веронезе перемагає в конкурсі на проект оформлення бібліотеки Сан Марко. Цей заказ був зроблений до 1560.

В Венеції Веронезе знайомиться з творчістю Тіциана (біля 1477–1576), у якого він перейняв широку, вільну манеру письма, яка стала характерною для його творів.

1560-й – період розквіту творчості Веронезе. Його твори стають все больш світський характер: він показує сучасну йому Венецію, архітектуру міста, сцени з життя; його персонажі сповнені почуттям власної гідності, роскішно вдіті в сучасні костюми. Картини Веронезе наполнені життєрадістю, веселощами.

Часто художник звертається до зображеня бенкетів, свят з великою кількістю яскраво вдітих людей. Але завжди, не дивлячись на велику кількість людей, його картини легко сприймаються завдяки стрункості композиції (Поклоніння волхвів, біля 1548 Ермітаж). В знаменитій картині «Шлюб в Кані», яка була написана для трапезної монастиря Сан Джорджо Маджоре (1562–1563, Париж, Лувр), Веронезе зобразив біля 130 фігур, помістивши самих знаменитих живописців (Тіциана, Тінторетто і даже самого себе) серед гуляючих європейських правителів і музикантів. В багатьох творах Веронезе переносив події священної історії в обстановку сучасної Венеції: «Бенкет у Симона Фарісея» (1570. Мілан, галерея Брера), «Бенкет в домі Левія» (1673. Венеція, Галерея Академії), цикл картин Куччіна (1571, Дрезден, Картинна галерея).

В 1580-х в творчості Веронезе з’явились нові риси. Декоративна ефектність, нарядна святковість змінились стриманістю, простотою. Зникає велика кількість фігур, настрій стає більш сумний: «Розп’яття» (1580-і. Париж, Лувр), «Вкрадення Європи» (1580, Венеція, Палац дожів), «Оплакування Христа» (1576–1582, Эрмітаж).

Але до цього часу відноситься сама пишна декоративна композиція майстера – «Тріумф Венеції», плафон зали Великої Ради Палацу дожів (1580–1585). Міфічні і алегоричні персонажі стають сусідами з нарядними венеціанцями. Тут показані риси парадності, складні ілюзійні прийоми, декоративна пишність.

Помер Веронезе в 1588 і був захоронений в церкві Сан Себастьяно.

Творчість Веронезе закінчує мистетство епохи пізнього Відродження.

Висновок

Серед шкіл італійського живопису саме венеціанська сильніше всього притягує до себе більшість любителів мистецтва.

Венеціанські живописці, починаючи з найраніших, володіли незвичайно тонким смаком в передачі кольору. Їх колорит ніколи не здається надуманим, як у багатьох Флорентійських художників, і не грішить зайвою строкатістю, як у веронських майстрів.

Коли наше око звикає до поверхні картин, що потемніла від часу, до шарів грязі, що покривають їх, до спроб невдалої реставрації, то кращі венеціанські полотна виявляють нам таку гармонію задуму і втілення, яка буває властива лише високим творінням справжніх поетів.

Майстерність венеціанських живописців в області колірних рішень - перше, що привертає увагу більшості дослідників. Їх колорит доставляє насолода не тільки оку, але дивовижним чином діє на настрій, подібно до музичної мелодії, що будить в нас різні думки і спогади.

З моменту свого виникнення церква зуміла врахувати дію кольору, так само як і музики, на відчуття тих, що моляться.

З найстародавніших часів вона використовувала мозаїку і живопис для затвердження релігійних догматів і переказу своїх легенд не тільки тому, що вони робили вплив на людей, що не уміли читати і писати, але також і тому, що мистецтво вселяло відомі поняття, що приймаються на віру, і спонукало до набожності і покаяння.

Це завдання, яке ставила перед собою церква, чудово виконували разом з якнайтоншими мозаїками перших часів християнства ранні твори Джованні Белліні - найбільшого венеціанського майстра XV сторіччя. Художники його часу досягли того ступеня технічної досконалості, який дозволяв їм безперешкодно виразити в картинах сильні і глибокі людські відчуття.

Не можна без хвилювання і захоплення дивитися на ранні речі Джованні Белліні із зображенням мадонн або мертвого Христа, підтримуваного богоматір і ангелами. Адже майстер був не самотній. Його сучасники Джентіле Белліні, брати Віваріні, Крівеллі і Чима та Конельяно починали свій творчий шлях разом з ним, і їх картини справляють майже таке ж враження.

Проте церква, що виховувала людей в розумінні живопиши як засоби виразу якнайглибших відчуттів, не могла розраховувати на те, що і надалі використовуватиме її лише в цих цілях - тобто як джерело релігійних переживань.

Люди почали випробовувати потребу в живописі, подібно до того як ми в наші дні випробовуємо потребу в газетах; і це було природно, оскільки до винаходу книгодрукування тільки живопис міг, крім розмовної мови, виражати і пропагувати поняття і ідеї.

Епоха Відродження і Реформації в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану:

- на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм;

- в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці;

- об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою;

-утворюються сучасні національні європейські літератури і професіональний театр;

- унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори.

Використана література

1. Горфункель А.Х. «Філософія епохи Відродження».

2. Гріненко Г.В. «Хрестоматія історії світової культури»

3. Архітектурні пам’ятки минулого. – М., 1986.

4. Енциклопедія архітектури. – М., 1991.

5. Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.