Байкарі та їх твори в ХІХ ст.

ПЛАН

Вступ

Розділ І. Розвиток жанру байки в ХІХ ст.

1.1. Байка як літературний жанр

1.2. Генеза жанру байки

Розділ ІІ. Байкарі та їх твори в ХІХ ст

 2.1. Байкарська спадщина П.П. Гулака-Артемовського

2.2. Творчість Л.І. Боровиковського

2.3. «Малороссийские приказки» Є.П. Гребінки

2.4. Байкарська творчість Л.І. Глібова

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Здається, байка просто бреше,

А справді – мудру правду чеше

Л.Глібов

 

Актуальність теми дослідження. Історично байка виникла з фольклорних джерел – казок, прислів’їв тощо. Первісно це була байка-притча у прозі, яка носила здебільшого моралізаторський, дидактичний характер.

Байка як літературний жанр зародилася у Стародавній Греції в VI-V ст. до н.е., коли з’явились байки нині всесвітньовідомого Езопа. Пізніше їх переклав латиною Федр (І ст. до н.е.), згодом вони стали надбанням усіх європейських літератур, послуживши першоосновою сюжетів авторам наступних поколінь. Іншим джерелом байкових сюжетів була збірка індійських казок, притч, байок «Панчатантра» (ІІІ-IV ст. н.е.). Саме тоді й зародилися характерні ознаки жанру.

В історії жанру після Езопа найпомітнішими явищами були: у Франції – байки Лафонтена (XVII ст.), у Німеччині – байки Лессінга і Геллерта (XVII ст.).

На території Російської імперії літературна байка розвивалася з середини XVIIІ ст. і пов’язана з іменами Кантеміра, Тредіаковського, Ломоносова та особливо Сумарокова.

У творчості Крилова жанр байки досягає найвищого розквіту. Реалістична виразність, типовість образів, соціальна загостреність, соковитість і афористичність мови, прислів’я і приказки, «крилаті» власне криловські сентенції – усе це зробило байки Крилова вершиною реалістичного мистецтва у цьому жанрі.

Що ж стосується української класичної літератури, то в ній жанр байки плідно розвивали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, Є.Гребінка, Л.Глібов. По суті, вони були основоположниками жанру байки в українській літературі та започаткували кілька її різновидів (байка-казка, байка-притча).

У байках Л.Боровиковського переважає добродушний гумор побутової тематики. Лише інколи його «посмішка переростає в ущипливу сатиру з соціальним відтінком» [18;930].

У байках Є.Гребінки Іван Франко відзначав «здоровий гумор» поряд з «не менш здоровою суспільною і ліберальною тенденцією». «Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу, мова прекрасна» [18;947].

Майстром української байки був Л.Глібов. Для його байок характерний досить широкий тематичний діапазон, органічне поєднання гумору і ліризму, глибока національна самобутність у тональності цього гумору і сатири, невичерпне мовне та образне багатство.

Об’єктом дослідження курсової роботи є байка як літературний жанр.

Предметом дослідження роботи є особливості розвитку жанру байки в українській літературі в ХІХ ст.

Метою курсової роботи є дослідження особливостей розвитку жанру байки на прикладах творів П.Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського, Є.Гребінки та Л.Глібова.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

1) дослідити поняття байки як літературного жанру, визначити її характерні особливості та різновиди;

2) розглянути особливості етапу становлення нової української літератури в цілому і жанру байки зокрема;

3) визначити особливості розвитку жанру байки на прикладах творів П.Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського, Є.Гребінки та Л.Глібова.

РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК ЖАНРУ БАЙКИ В ХІХ СТ.

 

1.1. Байка як літературний жанр.

«Байка (від давньорус. баять, баити, тобто говорити, розповідати) – невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини відображається у ньому в образах тварин, рослин чи речей або ж зводиться до умовних стосунків» [3;327].

За визначенням Щербини А.О. байка – «це коротке оповідання, здебільшого віршоване, гумористичного чи сатиричного характеру з алегоричним змістом; у ній людське життя зображується звичайно в образах тварин, рослин чи речей [19;43].

На думку В.Косяченка, основною ознакою байки є «лаконізм і точність слова, напружений підтекст… примружене око алегорії, сповнене то злих, то добрих іскор іронії і саркзму» [19;43]. Для байки характерна відверта і разом з тим лукаво прихована умовність самого способу відображення життя.

Байка неодмінно мусить виражати певну ідею, яка постає перед читачем, так би мовити, у масці. А «ідея в масці – це одна з вищих форм мистецтва»[19;44].

Байка – це передусім алегорія, яка викриває щось негативне в житті. Поряд із насмішкою у самій ідейно-образній структурі байки другою жанровою (і композиційною особливістю) є мораль (сентенція, «сила»), яка подається переважно наприкінці твору. У байці «через деяку «зношеність» окремих елементів жанрової форми особливо гостро відчувається необхідність свіжого, оригінального сюжету, дотепного повороту думки, дзвінкої, влучної рими тощо» [19;44]. Цей жанр передбачає добре знання фольклору, вміння скупою рисочкою передати глибинну суть того чи іншого явища.

О.Потебня виділяв у класичній байці два елементи:

1) яскраву образну розповідь, драматичну сцену (це він називав «поезією») [19];

2) мораль, логічний висновок (його він називав «скупою прозою») [19].

Учений вважав, що «поезія» у байці має переважати «прозу». Однак останнє залежить ще, зрозуміла річ, і від творчої індивідуальності автора.

Основний об’єкт висміювання у байці – загальнолюдські моральні вади. Та часто в ній викриваються і різні потворні соціально-політичні явища, антинародне, реакційне з позицій прогресивних, революційних.

Однак не слід забувати і про зв’язок байки з фольклором, стихією усного народного мовлення.

У байці своєрідно перехрещуються, переплітаються і зливаються два начала: давні міжнаціональні традиції жанру, загальнолюдські риси в ідеях, тематиці і, з другого боку, національна своєрідність художнього втілення цих ідей, риси конкретно-історичної самобутності такого втілення.

Діалектична єдність цих начал і забезпечує актуальність творів даного жанру. О.Потебня уподібнював алегорії в байках до шахових фігур, до раз і назавжди встановлених правил шахових ходів. У цьому є певний сенс, якщо йдеться про канонізованість форми, деяку однотипність образів, «універсалізм» висновків. І тут же криється певна небезпека народження «вихолощеної» «байки взагалі» [19;46], поза часом і простором. Тому не менш важливо, щоб були відчутні риси конкретно-історичної самобутності. Така самобутність мовних барв, характерів і типів притаманна байкам Л.Глібова.

Якщо давньоукраїнські байки писалися старослов’янською мовою з великою кількістю русизмів і полонізмів, силабічним віршем або здебільшого прозою, то поетика нової української байки кардинально відрізнялася: автори використовували розмовну мову, знижену лексику, елементи бурлеску, вільний вірш (різностопний, ямбічний вірш). За основу творів брали мандрівні сюжети, український фольклор, досвід давньогрецьких, римських, французьких, польських, російських письменників.

Українські автори, які розробляли жанр байки впродовж 10-30-х рр. ХІХст., орієнтувалися на поширену форму давньоукраїнської байки, для якої характерними є докладність, деталізація оповіді, діалогізація, мотивування вчинків персонажів.

Запозичення байкою сюжетних схем, художньо-зображальних засобів, елементів композиційної структури фольклорних жанрів призвело до виникнення таких її різновидів, як байка-казка і байка-приказка.

Байка-казка характеризується розгорнутим сюжетом, побутовою деталізацією, докладністю зображення, у ньому персонажами здебільшого виступають люди («Пан і Собака», «Солопій та Хівря» П.П. Гулака-Артемовського, «Мірошник» Є.Гребінки).

Байка-приказка (у І.Красіцького «приповістка», у Л.Боровиковського – «прибаютка», «приповідка») – це невеликий твір на 2-8 рядків, ознаками якого є лаконізм, відсутність розгалуженого сюжету та деталізації, яскравість, чіткість, влучність вислову («Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун» П.Гулака-Артемовського, байки Л.Боровиковського).

Суттєвий внесок в розвиток теорії жанру байки зробив Г.Е. Лессінг, який класифікував різні типи байок, поділивши їх на розважальні, повчально-веселі та серйозні. Останні, на його думку, продовжували традиції філософської прозаїчної байки античності.

В.Жуковський у праці «Про байку та байки Крилова» простежив історичну революцію цього жанру, виділивши в ній три історичні епохи [3;329]:

1) коли байка була не чимось іншим як звичайним «риторичним прийомом, прикладом, порівнянням»;

2) коли байка, здобувши самостійне буття, «перетворилася на один із реальних шляхів визначення моральної оцінки для оратора чи моралізую чого філософа». Сюди він виокремив байки Езопа, Федра, а з нової літератури – байки Лессінга;

3) «коли зі сфери красномовства перейшла вона у сферу поезії, тобто набула тієї форми, якою зобов’язана в наш час (мається на увазі ХІХ ст.) Лафонтенові та його наслідувачам».

Дуже чітко Жуковський окреслив і художні типи байки: «Байка… може бути… або прозаїчна, в якій вимисел будь-яких прикрас, підпорядкований простій розповіді, слугує лише одним прозорим покровом моральної істини; або ж віршована, в якій вимисел прикрашений усіма багатствами поезії, які і становлять головний предмет автора: доводячи до свідомості моральну істину, подобатись уяві та зворушувати почуття» [3;329].

«Моралізаторство заради моралізаторства, абстрактно-алегорична відчуженість, з одного боку, і з другого – дидактика, яка не затьмарює, не руйнує власне художньої, естетично-емоційної переконливості твору, – ось ті дві тенденції, які визначають жанрову модель байки в той чи інший період її історичного розвитку» [17;112].

Отже, байка – це невеликий, часто віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Характерними особливостями байки є: докладність, деталізація оповіді, діалогізація, мотивування вчинків персонажів.

1.2. Ґенеза жанру байки.

На XVII-XVIII ст. в Україні припадає бурхливий розквіт гумористичного бурлескного віршування, генетично пов’язаного з волелюбними традиціями народної сміхової культури – явища типологічно спорідненого з ренесансним відчуттям радості земного життя.

Хоча на рубежі XVII-XVIII ст. в українській літературі відбувається процес ідентифікації з новоєвропейським типом словесного мистецтва, зближення української літератури з новоєвропейськими за типом художнього мислення не означало, однак, ідентифікації їх за рівнем розвитку як самих напрямів, так і жанрово-стильової системи.

Характерною особливістю цього етапу становлення нової української літератури, що відрізняє його від аналогічних процесів в інших європейських літературах, є інтенсивний розвиток бурлескно-травестійної стильової течії, її домінуюча роль протягом тривалого часу в літературному процесі.

Як відомо, теорія класицизму поруч з такими «високими» жанрами, як ода, епопея, трагедія, визнавала право на існування й функціонування «низьких» жанрів, зокрема комедії й віршової сатири.

Саме гумористично-сатиричні жанри класицистичної поезії об’єднувала в єдине ціле стильова домінанта бурлеску. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення як людські недоліки, які, в свою чергу, зумовлювалися соціальними пороками та абсурдними недоречностями. Для творів цієї художньо-стильової течії властиві поєднання епічних (наявність сюжетної канви, широкі побутові описи, нагромадження деталей), ліричних (суб’єктивність і пристрасність в оцінках і характеристиках зображуваного) та драматичних (гостра конфліктність розгортання дії, наявність діа- і полілогічних форм у змалюванні певних явищ) способів моделювання дійсності засобами слова.

До початку 30-х років ХІХ ст. бурлеск в українській поезії був однією з найпродуктивніших стильових течій.

У добу Просвітництва в українській літературі особливого розвитку набувала байка, корені якої сягають фольклору й давнього українського письменства. Б.Грінченко наголошував на вирішальному значенні особливостей ментальності українського народу, а звідси – й потенціалу усної народної творчості. «Природжений гумор і уміння висловлюватись алегорично, що проймають усю натуру українця, а також у зв’язку з тим безліч приказок, прислів’їв і примовок, які ми знаходимо в народі, виразно свідчать про те, що українській вдачі зовсім не чужий, а навіть і дуже рідний той літературний жанр, котрий звичайно зветься байкою. Сама мова, багата синонімами, фігуральними образними виразами, здається, давала ще більшу змогу розвиватися цьому родові літературному…» [12;928].

У давній українській літературі жанр байки не був поширений, хоча й вивчався в шкільних курсах риторики та поетики. Мандрівні байкові сюжети бралися за основу учнівських вправ, у яких спудеї повинні були показати вміння імпровізувати.

Давньоукраїнські байки писалися старослов’янською мовою з великою кількістю русизмів і полонізмів, силабічним віршем або здебільшого прозою.

Поетика нової української байки кардинально відрізнялася: автори використовували розмовну мову, знижену лексику, елементи бурлеску, вільний вірш (різностопний, ямбічний вірш). За основу творів брали мандрівні сюжети, український фольклор, досвід давньогрецьких, римських, французьких, польських, російських письменників. Українські автори, які розробляли жанр байки впродовж 10-30-х рр. ХІХ ст., орієнтувалися на поширену форму давньоукраїнської байки, для якої характерними є докладність, деталізація оповіді, діалогізація, мотивування вчинків персонажів.

На думку В.Крекотко, це давало «простір для внесення у традиційні міжнародні сюжети місцевого українського колориту» [15;26].

Запозичення байкою сюжетних схем, художньо-зображальних засобів, елементів композиційної структури фольклорних жанрів призвело до виникнення таких її різновидів, як байка-казка і байка-приказка. Перший характеризується розгорнутим сюжетом, побутовою деталізацією, докладністю зображення, у ньому персонажами здебільшого виступають люди («Пан і Собака», «Солопій та Хівря» П.П. Гулака-Артемовського, «Мірошник» Є.Гребінки). Байка-приказка (у І.Красіцького «приповістка», у Л.Боровиковського – «прибаютка», «приповідка») – це невеликий твір на 2-8 рядків, ознаками якого є лаконізм, відсутність розгалуженого сюжету та деталізації, яскравість, чіткість, влучність вислову («Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун» П. Гулака-Артемовського, байки Л.Боровиковського).

До цього жанру в першій половині ХІХ ст. зверталися: І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, С.Писаревський, П.Кореницький, П.Білецький-Носенко, О.Бодянський та ін.

Проте основу нової української байки, на думку М.Зерова, заклали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський та Є.Гребінка, оскільки, навіть запозичивши сюжети для своїх творів, вони надали цьому жанру національного колориту, використовували мову, наближену до літературної.

РОЗДІЛ ІІ. БАЙКАРІ ТА ЇХ ТВОРИ В ХІХ СТ.