Модель демократії Ліпсета-Лернера

2.2.     Модель демократії Ліпсета-Лернера

Фундаментом даної моделі служать дослідження соціально-економічних умов демократії, що були проведені у другій половині 50-х років Д. Лернером та С. Липсетом. Цю модель демократії іноді визначають як “політико-модернізаційну теорію”.

Демократія у цій моделі виступає, перш за все, результатом розвитку ряда соціальних та економічних умов (іурбанізації, індустріалізації, освіти, комунікації), які призводять до формування фиференціації суспільства та активності різних груп інтересів та предсавляючіх ії еліт у сфері боротьюи за державну владу. Якщо Лернер робив акцент на діяльності різних елітних груп, на наявності розвинутих ЗМІ, то Ліпсет – на конкуренції еліт, підтримці населенням існуючихправил політичної гри (легітимізація) та ефективності дії демокраій як умови стабільності та підтримки режиму.

Взагалі-то концептуалізація демократії в цій моделі відхеркалює наступні її характеристики:

-         політико-культурні (система вірувань у демократичні норми поведінки та у ефективність режимів),

-         політикио-структурні (наявність владних та опозиційних елітних груп, віносини конкуренції між ними),

-         політико-інститууційні (виборча система, норма зміни політичних еліт),

-     політико-партисипаторські (участь населення у виборах).

Так, Ліпсет визначає демократію (у складному суспільстві) як політичну систему, що має постійні конституційні можливості для заміни правлячих осіб. Вчений виділяє необхідні умови, які не тільки визначають демократичність політичної системи, але й її стабільність й нестабільність:

1)   система вірувань, легітимізуючих демократичну систему та окремі її інститути, які приймаються в якості своїх всіма;

2)   деякий набір політичних лідерів, які здійснюють управління;

3)   одна чи більше груп лідерів зовні уряду, які діють як легітимна опозиція, намагаючись завоювати урядові пости.

У чьому сенсі політична система демократії вважаються стабільною, якщо в ній існує цінностна система вірувань, дозволяючих здійснювати владу: правляча група признає права опозиції, опозиційна група підкоряється рішенням правлячої; якщо результатом політичної гри виступає зміна угрупвань, здійснюючих управління державою; якщо є умови для ефективної опозиції та для народного впливу на політику, і при цьому влада чиновників не є максимальною.

2.3. Модель “поліархічної демократії” Роберта Даля

Ця модель слідує загальній спрямованості ліберальної демократичної теорії, але в ній наголос робиться на аналізі набору умов, визначаючих дійсну, а не формальну демократію.

Термін “поліархія” вперше був запропонований Далем та Ліндбломом в їх книзі “Політика, економіка та забеспеченність” (1953), але найбільш повно представлен в роботі Даля “Поліархія: Участь та опозиція”(1971). Що стосується терміна “поліархічна демократія”, то він опрацьован Далем у праці “Введення до теорії демократії” (1956).

Для більшої концептуалізації Даль два основних виміри політичних систем: ступінь опозицйності або конкурентності політичних еліт у системі та рвень політичної участі населення в виборі еліт. Публічна кнкуренця політичних еліт та включенність населення в політичний процес роблять близьким до поняття демократії.

По-перше, якщо демократія є ідеальним типом полтичної системи, то поліархія характеризує реальний тип, тобто представляє собою відбиток деякого рівня реалізації ідеального типу.

По-друге, поліархія є подібно демократії якісною ознакою політичної систем та разом з тим (відрізняючись від демократії) їх виміром, тобто можна говорити про ступінь поліархічності системи: повна поліархія або гегемонія.

По-третє, оскільки поліархія не співпадає з демократією (тобто ідеалом), то її характеристика як демократичног режиму обмежується лише найбільш загальними інституційними вимогами демократії (або гарантіями, за Далем).

По-четверте, поліархія як термін використовується для характеристики усієї національної системи, а не окремих її рівнів.

Поліархічна політична система має характеризуватися високим рівнем управлінської відзивчивості на до політичних прерогатив громадян, які є рівноправними. Для того, щоб система характеризувалась високим та достатньо стійким рівнем відзивчивості, в ній мають бути забеспечені наступні невідємні права громадян:

1)   формулювати свої інтереси;

2)   передати свої переваги громадянам та урядучерез індивідуальні та колективні дії,

3)   впливати свохми перевагами на виробку управлінських рішень.

Гарантією дійсності процедури формулювання та передачі та впливу інтересів виступають:

-     свобода формування організацій та об’єднання в них;

-     свобода вираження інтересів;

-     право голосу;

-     відносно необмежене право на працю в державних органах;

-     право політичних лідерів змагатися за підтримку і голоси виборців;

-     альтернативні джерела інформації;

-     свободні та справедливі вибори;

-     інститути виробки державної політики, які залежать від виборців та інших форм вираження інтересів.

Перші п‘ять гарантій забеспечуються функцію формулювання інтересів, сім – відносяться до передачі інтересів та комунікацій, а всі вісім забеспечують вагомість інтересів для виробки державних рішень.

 У книзі “Введення в теорію демократії” Даль аналізує умови прийняття політичних рішень, необхідного для забеспечення демократичного вираження інтересів. При цьому він веде пошук механізма демократії, забеспечуючого гарантії того, що виказані на виборах інтереси дійсно є реальними та є демократична рівність виборців. Саме цей механізм і є поліархічною процедурою вираження інтересів.

Слід зауважити, що мова йде не про нормативну теорію демократії, а про теорію, збудовану на основі аналіза національних держав та соціальних організацій, що відносяться політологами до демократичних. На основі характеристики, що є присутньою вже в популістській моделі демократії (народний суверенітет на політична рівність) Даль формулює правило, згідно яким з існуючих варіантів політичних курсів вибирають той, якому віддає перевагу більшість членів суспільства. Поліархічна процедура прийняття рішень, заснована на данному правилі, регламентується наступними умовами:

1)   кожний член даної організації здійснює дію, яка розцінюється як вираження переваг по відношенню до існуючих альтернатив, тобто голосує;

2)   при педведенні висновків волевиявлення (підрахунку голосів) зроблений кожним вибір має однакову вагу;

3)   перемогшим оголошується варіант, отримавший найбільшу кількість голосів;

4)   кожний, хто бере участь у голосуванні, має перед собою набір варіантів, з яких, по крайній мірі один, він вважає більш підходячим у зрівнянні з іншими;

5)   кожний голосуючий має ідентичну інформацію про існуючі варіанти;

6)   варіанти (лідери або політичні курси), отримавші більшу кількість голосів, замінюють любі варіанти, отримавші меншу кількість голосів;

7)   распорядження виборних офіціальних осіб виконуються.

Дані умови визначають вибір рішення перед виборами, у процесі виборів та в період між виборами. До того ж логіка умов будується таким чином, щоб наступні умови виконували функцію корекції недостатньості обмежуючих признаків умов, що були до цього. У додаток до цього розділу роботи Даль дає роз’ясненн відносно виміру наданих умов та можливу класифікацію поліархій.

У полальшому Даль конкретизує необхідний процедурний мінімум вже для таких якостей поліархічних систем, як опозиційність і плюралістичність.