Економічна модель демократії Ентоні Даунса

2.4. Економічна модель демократії Ентоні Даунса

Ця модель демократії сформувалась в політичній науці та активно використовується сьогодні у зрівняльній політології. Вона є результатом експансії економічного метода (теорії раціонального вибору)на різні гілки соціальних досліджень в 50-і рр.

Е.Даунс ввійшов в історію політичної науки та зрівняльної політології в якості піонера використання теорії раціонального вибору при концептуалізації демократії. Його книга “Економічна теорія демократії”, видана у кінці 50-х рр., досі є однією з самих популярних. Політологи стали активно використовувати складові його теоретичної моделі: електоральна поведінка, партійна поведінка, максимізація результата політичної дії, обмін в політиці, інформація про вигідність дії, росподіл суспільної думки у систему та ін. У своїй моделі демократії він акцентував увагу на діяльності уряду (або партії, що перемогла) у зв’язку з електоральною поведінкою та суспільною думкою.

Мета, яку Даунс поставив перед собою, була в тому, щоб “надати правило поведінки у демократичній системі управління та знайти його сенс”. Намагаючись сконструювати модель раціональной політичної поведінки, ураховуючи ціну або інших альтернативні можливості, Даунс й будує свою економічну теорію демократії.

Перед усім, економічна модель демократії базується на ідеї раціональності політичної поведінки: кожна діюча особа (видборець, партійний функціонер, член уряду, навіть організація в цілому) намагається макксимізувати результат своєї діяльності в економічному сенсі, тобто отримати кращий результат при менших затратах. Раціональна поведінка є передбачуваною, включає в собі переваги в процесі політичного обміну. При такому підході політика розглядається у вигляді ринку, де існує конкурентна боротьба та взаємний обмін з метою отримання найбільш вигідного результату. Дві основні тези економічної теорії демократії в цьому зв’язку були важливими:

1)    “кожний уряд намагається максимізувати політичну підтримку”,

2)    “кожний громадянин намагається максимально максимізувати користь результату своєї дії”.

Ці посилки зумовлюють розуміння особливостей демократичної системи, в якій і ті, що правлять, і ті, ким правлять, діють, керулючись не ідеалами, а реальними особистими інтересами. Змоги будь-якого уряду максимізувати підтримку переслідують прагматичну ціль: зберігти своє господство або завоювати вигідні позиції. Ідеології, соціальний стан, переваги населення не є основними мотивами поведінки. Хоча ці фактори включені в процес поведінки, але непрямим образом. Якщо партії та уряди вважають ідеологію або прграму важніше електорального успіху, вони діють не стільки раціонально, скільки іраціонально. Аксіома особістої зацікавленості передбачає, що етичні проблеми в політиці виступають “просто як фактуральні параметри, а не нормативні”.

Це відноситься до поведінки виборця на виборах. Він керується сподіванням, що обрані ним політики задовільнять його інтереси краще, ніж йнші, тобто уряд буде ефективним. За думкою Даунса, користь, якою користується громадянин. Не є егоїстичною у вузькому сенсі слова. В цьому відношенні громадянин може діяти альтруїстично, завдяння полягає лише в тому, щоб зрозуміти, в чому індивідуальна користь альтруїстичної поведінки. Даунс пише: “Самообмежена благодійність є великим джерелом індивідуальної вигоди. Таким чином, наша модель допускає альтруізм, не дивлячись на базову установку особистої зацікавленості.” Неоюхідно також додати, що так чи інакше виборець орієнтується на те, як будуть голосувати інші.

Раціональний вибір здійснюється на основі проінформованості діючої особи відносно стратегії інших людей. В цьому зв’язку Даунс говорить про дві можливі моделі політичної поведінки: та, що основана на повній інформації та тій, що заснована на неповній неточній інформації. Уряд користується у своїй діяльності інформацією відносно стратегії опозиції, очикуваємої поведінки виборців (співвідношення рішення та користі її для виорців), числа підтримуючих голосів. Модель поведінки змінюється в залежності від ясності та повноти інформації.

Таким чином, демократичний процес управління складається з:

1)   періодичні вибори;

2)   суперництво між двома та більше партіями (електоральними коаліціями);

3)   боротьбу партій за голоси виборців;

4)   перемогша на виборах партія керує урядом без посередництва парламенту до наступних виборів;

5)   невтручання в право опозиції виражати себе та організовувати компанії та заборону на зміну періодичності виборів.

Праця Даунса мала великий вплив на розвиток зрівняльної політології. Дослідники знаходять в ній протиріччя, але ніхто не відмовляється від її піонерського характеру, пов’язаного з використанням теорією раціонального вибору в політичній науці.

2.6. Інституційна модель “інтегративної демократії”

Відміченний раніше інтерес до ролі інститутів у політичному процесі мав своє вираження не тільки в перегляді місця інституціонального фактора, але й самого поняття інститута. Не дивлячись на те, що інституційних підход до дослідження демократії базується на попередніх легалистських та структурно-функціональних моделях, а також на теорії раціонального вибору, в політичній науці та в адміністративних дослідженнях ряд вчених підкреслюють значення такої інституціональної моделі демократії, яка близька до комунітарних, а не до ліберальних інтерпретацій. коМунітарна модель представлена в так званому соціально-історичному інституціоналізмі. Інституціональна модель “інтегративної демократії” спирається на ідею несхожості агрегативного та інтегративного політичного процесу.

В традиції теорії агрегації, як пишуть Д.Марч і Й.Олсен, “народ” визначається як збори індивідів, які називаються громадянами; у традиції теорії інтеграції “народ” визначається як група, яка має свою історію та майбутнє.

В агрегативному процесі воля народу розкривається через політичні компанії та “торгівельну згоду” між раціональними громадянами, кожен з яких переслідує особистий інтерес. “Згода” здійснюється в рамках управлінських правил при правліні більшості. В інтегративному процесі воля народу розкривається через дискусію раціональними громадянинами та правителями. Мета дискусії – пошук загального добробуту в контексті розділяємих соціальних ціностей.

Агрегативні теорії в цілому передбачають порядок, заснований на раціональності та обміну. Інтегративні теорії в цілому предбачають порядок, заснований на історії, відповідальності та розумі.

“Інтегративна демократія” включає дві основні концептуальні частини: концепцію прав та ідею дискусії в пошуках загального добробуту.

Концепція прав тут відрізняється від інструментального розуміння прав людини, коли права є лише раціонально прийнятими додатковими умовами заключення вигідної політичної згоди. Тут права втрачають свою цінність та роздивлюються як інструмент для досягнення чогось іншого: вони не виступають умовою оцінки політичних інститутів. За “інтегративної демократії” права людини є самоцінністю та служать оцінюванню політичних інститутів. Вони є ключовими елементами системи соціально-політичних вірувань, вираженням людської єдності, загальної гідності та гуманізму.

Марч та Олсен підкреслюють, що права людини в “інтегративній демократії”: по-перше, безумовно гарантовані; по-друге, невід’ємні; по-третє, не передивлюються законом, тобто є частиною фундаментального права.

Ідея інститута як втілення та інструмента сіспільства, або демократичног порядку як конституційної системи, є важливим аспектом інституціональної думки. Якщо політичні інститути підкріплюють загальні цінності суспільства, вони мають бути прийняті. В цьому питанні важливим питанням є компетентність учасників політичного процесу та їх інтегрованість в суспільство. Компетентність включає не тільки знання, але й мудрість, що зумовлена глубоким розумінням потреб та можливостей суспільства. Інтегрованість означає, що громадяни та громадянські служники діють в відповідно із загальним благом, чке не може бути підірвано особистими амбіціями. Діяльність інститутів в “інтегрованій демократії” пов’язана з громадянською освітою та організацією громадянської участі.

Висновки

Отже, всі розглянуті та проаналізовані моделі демократії сладають основу для концептуалізації її характеристик. Недивлячись на багатоманітність моделей демократії, можна виділити загальні риси, що притаманні демократичному режиму:

1)   існування в суспільстві багатоманітних інтересів та широкого спектра можливостей їх вираження та реалізації;

2)   гарантований доступ груп до політичних інститутів;

3)   загальне виборче право, що дозволяєгромадянамприймати участь у формуванні представницьких інститутів;

4)   контроль представницьких інститутів за діяльністю уряду;

5)   згода більшості суспільства відносно політичних норм та процедур;

6)   вирішення виникаючих конфліктів мирним шляхом;

7)   признання ролі більшості при урахуванні інтереса маньшості.

Демократія виникає та зберігається при наявності деяких умов. По-перше, це високий рівень економічного розвитку. В дослідженнях, проведенних С.Ліпсетом, В.Джекменом, Д.Куртом та інш., доведено, що стабільний економічний рост в кінцевому ітозі призводить до демократії. Згідно статистичним даним, серед 24 країн з високим рівнем доходів лише 3 – недемократичні. Серед Середньоазіатських країн нараховується 23 демократії, 25 диктатур та 5 країн є в стані преходу до демократії. З 42 країн з низьким економічним рівнем розвитку та низим рівнем доходу лише 2 можуть бути названі демократичними. По-друге, це наявність толерантності в суспільстві, повага прав політичної меншості. По-третє, це згода сусільства відносно таких базових ціностей як права людини, право власності, повага честі та гідності людини і т.ін. По-четверте, це орієнтації значної частини населення на політину участь (перед усім у формі виборів) або, говорячи іншими словами, домінування активіської культури.

Список використаної літератури

1.   Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібн. – 4-те вид., перероб. і доп., - Львів: Світ, 2001. – 384 с.

2.   Нагорная Н.Е. Современные модели демократии // http://www.dialogs.org.ua/ru/material/full/2/4456

3.   Нагорная Н.Е. Развитие теории демократии в русле либерально-демократической и радикально-демократической концепций. Модели демократии // http://www.dialogs.org.ua/ru/material/full/2/54858

3.   Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

4.   Політологія: Підручник для студ. юр. Спец. Вищ. навч. закл. / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л.М. Герасіна, В.С. Журавський та ін. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005. – 520 с.

5.   Політологія: Навч. посібн. / За ред. проф. Щедрової Г.П. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2005. – 200 с.

6.   Политология: Учебник / Под ред. М.А. Василика. М.: Гардарики, 2005. – 588 с.

7.   Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – 480 с.

8.    Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.